Абашина В.И. Вопросы коммуникативно-прагматического описания
сложного предложения в русском языке: аспект актуального членения. – Львов:
Издательский центр ЛНУ им. И. Франко, 2006. – 344 с.
Однією з особливостей сучасної науки, у тому числі й лінгвістики, є прагнення встигнути охопити й
осмислити якомога більше нових явищ (або тих, що внаслідок появи нових методів дослідження постають у
новому освітленні), що, на жаль, часто призводить до того, що більшість з тих питань, на які не було знайдено
відповіді, так і залишаються нерозв’язаними. Саме така ситуація спостерігається в сучасному мовознавстві
щодо теорії актуального членування речення, кульмінація розвитку зацікавленості якою припала на кінець 80-х
– початок 90-х років ХХ століття. Відтоді інтерес до неї поступово згасав, що обумовлено цілком природніми,
на той час, чинниками, насамперед, домінувальним уявленням про неприйнятність, із суто лінгвістичного
погляду, звернення до розгляду таких явищ, як комунікативні інтенції мовця або чуттєві образи, що виникають
у свідомості адресата, як речей, що виходять за межі лінгвістичних напрямків досліджень.
Натомість для сучасної науки про мову однією з визначальних стає широка сфера проблем, пов’язаних з
психологічними, соціальними, прагматичними чинниками організації мовленнєвої діяльності, з динамічними
процесами породження і сприйняття мовлення тощо, внаслідок усвідомлення того, що мова не може
сприйматися як замкнута самодостатня система поза її функціонуванням у процесі комунікації.
Тому вивчення актуального членування речення в ролі одного із сукупності засобів, призначених для
успішної реалізації мовленнєвої діяльності, й становить мету рецензованого дослідження, що є прикладом
результату наукової рефлексії, методологічною домінантою якої є прагнення виявлення нового знання в добре
пізнаному об’єкті. Актуальність рецензованої монографії пояснються також і тим, що увагу дослідниці
привертає не стільки текст як основна форма передачі інформації, скільки власне речення, зокрема складне з
усіма його структурно-семантичними типами (на матеріалі прозових текстів класичної російської літератури),
специфіка якого, порівняно з текстом, полягає у здатності презентувати окреме судження і його
співвіднесеність з дійсністю.
У першому розділі “Актуальне членування: історія й персоналії. Ідеї і результати” (с. 17-53)
простежується історія виникнення, становлення і розвитку вчення про актуальне членування речення,
формування його теоретичного і поняттєвого апарату, обґрунтовується необхідність його подальшого науково-
практичного пізнання і залучення для цього дотичних до нього сфер лінгвістичних знань, щодо яких разом із
тим визначається його місце. Крім того, наголошується на потребі включення основоположних елементів теорії
актуального членування в навчальні курси й посібники для вищих навчальних закладів (філологічного
спрямування) з метою донесення студентам важливої функціональної здатності основної мовної одиниці –
речення, а саме: здатності формально-логічних властивостей різних моделей речення актуалізуватися за
мовленнєвої реалізації останніх (с. 19), що, в свою чергу, пояснює навчально-методологічне підґрунтя
рецензованої монографії. У цьому контексті В.М. Абашина цілком слушно наголошує на тому, що
усвідомлення того, що в побудові мовлення тематична і рематична інформація не можуть лінійно поєднуватися
як в межах кожного із елементарних щодо тексту висловлень, так і в тексті як смисловому цілому в довільній
послідовності, є ключовим, оскільки порушення законів поєднання в тексті тематичних і рематичних
компонентві обов’язково призводить до побудови аномальних текстів (с. 21).
Узагальнюючи відомі дослідницькі напрями актуального членування і принципи, на яких вони
ґрунтувалися, В.М.Абашина пропонує виділяти два головних шляхи, якими еволюціонувало вивчення сутності
актуального членування речення залежно від тлумачення останнього як розчленування речення-висловлення на
тему і рему, опертям якого є розмежування того, про що повідомляється, і того, що повідомляється (перший
напрям), або як нерівномірного розподілу інформативного навантаження між компонентами речення-
висловлення (інший напрям) (с. 22).
Перший напрям у рецензованій праці презентований аналізом вчення В. Матезіуса, який заклав
теоретичні основи актуального членування (його вивчення реалізовувалося на тлі формально-граматичного
розуміння природи комунікативних мовних одиниць незалежно від статусу їх в синтаксичній ієрархії (просте
або складне речення) (с.25)), поглядів І.П.Распопова, який виділив спеціальний комунікативно-синтаксичний
рівень (аспект речення), де, на його думку, реалізується актуальне членування, В.З. Панфілова, який зазначав,
що відношення членів цього рівня не обов’язкого повинні відповідати типу синтаксичних відношень членів
речення, Н.Д. Арутюнової щодо асиметрії у співвідношенні означуваного й означувального (сс. 23-25),
П. Адамца про співвідношення актуального і формально-синтаксичного членування простого розповідного
речення і роль порядку слів, О.О.Крилової з акцентуванням на зв’язку актуального членування з формально-
граматичними показниками структури речення (сс. 26-27). Загалом у межах аналізованого напряму розглянуто
питання про природу актуального членування (сс. 27-29), виявлення мовних засобів його вираження у
слов’янських і романо-германських мовах (виходячи із засад теорії синтагматичного членування речення Розділ ІХ. Рецензії та анотації
543
О.С.Мельничука) (сс. 30-33), порядку слів, фразової інтонації (сс. 33-36), створення поняттєво-
термінологічного і метамовного забезпечення цієї сфери лінгвістичних досліджень (сс. 36-41).
Другий напрям пов’язаний з дослідженнями Я. Фірбаса, засновника теорії комунікативного динамізму,
в основі якої – уявлення про те, що елементи висловлення є носіями різної кількості інформації, що і визначає
динаміку висловлення, його функціональну перспективу, а також його послідовників М.Ю. Федосюка й
О.Є. Рунової, які пропонують увести цифрові показники ступеня комунікативного динамізму компонентів
формованого висловлення, Т.Є. Янко, яка виділяє чотири комунікативні статуси складових (тему, диктальну
рему, так/ні рему (модальну, або верифікативну), парентезу) (сс. 41-43).
Позитивним, на наш погляд, є послідовне розмежування В.М. Абашиною сутності теорії актуального
членування і функціональної перспективи висловлення з урахуванням основних принципів і методів
дослідження (сс. 44-48) і накреслення перспектив подальшого їх розвитку (сс. 52-53).
Крім того, окремо у першому розділі як спроба об’єднати два підходи до онтологічної природи
досліджуваного явища розглядається концепція І.І. Ковтунової щодо чергування в мовленні явищ динамічного
наростання (переходу від теми до реми), динамічного спаду (перехід від реми до теми) і динамічної рівноваги
(зупинка руху, коли розташовані поруч слова мають однакову динамічну вагу), а також багатоступеневості
актуального членування в простих поширених і складних реченнях, розгляду категорій дане/нове у
співвідношенні з темою і ремою, правил порядку слів у словосполученні й реченні в прозовому і поетичному
мовленні (сс. 48-51).
Дещо несподіваним видається, що В.М. Абашина, аналізуючи погляди ключових постатей в історії
формування теорії актуального членування речення, зовсім не згадує про внесок у розвиток цього напряму
лінгвістичних досліджень Ш. Бато, Аделунга, з іменами яких безпосередньо пов’язують перший етап цього
напрямку, і лише подекуди посилається на науковий доробок А. Вейля.
Другий розділ „Актуальне членування у психолінгвістичній парадигмі” (54-110) присвячений
простеженню специфіки вивчення актуального членування в межах психолінгвістичної парадигми: від
індивідуально психологічного мовознавства другої половини ХІХ століття (теорії Г. Штейнталя щодо
універсального порядку слів, Г.Габеленца, який увів поняття психологічного суб’єкта і психологічного
предиката (сс. 54-56), Г. Пауля, котрий наголошував на необхідності розмежовувати в організованому в процесі
мовленнєвої діяльності реченні поряд із граматичними психологічні підмет і присудок (с. 63)) до сучасної
психолінгвістики (І.П. Сусова, О.О. Леонтьєва, Г.В.Колшанського та ін. з урахуванням психолінгвістичних
методик у тлумаченні актуального членування речення (сс. 72-102)), зокрема йдеться про його безпосередній
зв’язок з динамічною системою мовленнєвої діяльності, коли виникає потреба у формуванні й розмежуванні
теми і реми як основних блоків інформації (сс. 69-73), про правомірність синонімічного заміщення понять
“актуальне членування” і “комунікативне членування” (сс.65-68). Важливим є те, що на основі здійсненого
аналізу подається розуміння В.М.Абашиною природи і призначення актуального членування і робиться спроба
охарактеризувати тему і рему як його компоненти (сс. 102-110), хоча, на жаль, дослідниця чомусь не говорить
про можливі формальні (граматичні) маркери останніх, побіжно згадуючи тільки частки (не вказуючи, які саме)
як показники теми (с. 88).
Окрему увагу в цьому розділі приділено вченню О.О.Потебні, котрий висловлювався на підтвердження
вихідної ідеї теорії актуального членування, сутність якої полягає в тому, що будь-яке висловлення не існує
поза актуальним членуванням, що розмежовує у складі цього висловлення те, що стало предметом думки і
мовлення (тему), і повідомлення про нього (рему) (с. 57), причому двочленність акту мовлення, що відображає
двочленність акту думки, він вбачає навіть в однослівних реченнях (с. 58), а для аналізу природи явища
членованості мовлення і процесу його створення вводить поняття аперцепції (сс. 59-62).
У третьому розділі “Складне речення як когнітивна структура” (с. 111-150) йдеться про наділення
когнітивним потенціалом і, відповідно, призначення для вербалізації та об’єктивації певного змісту складного
речення (з мінімальною кількістю предикативних частин), що зіставляється з лінійною послідовністю простих
речень (з включенням до аналізу як складника референтної співвіднесеності цих синтаксичних конструкцій і
залученям результатів досліджень Т.А. ван Дейка) (сс. 111-135) і багатокомпонентним складним реченням,
починаючи з визначення статусу складного речення в синтаксичній системі (у зіставленні з текстом, періодом) і
закінчуючи аналізом рівня актуального членування складносурядних і складнорідрядних речень
розчленованого і нерозчленованого типу (за структурно-семантичною класифікацією) (сс. 135-150).
Позитивним і важливим видається врахування можливих розбіжностей (насамперед, термінологічного
характеру) у розумінні й тлумаченні тих чи інших когнітивних структур (що часто ототожнюються з фреймами,
сценаріями тощо) і подання власного цілком мотивованого визначення останніх (с. 116).
Четвертий розділ “Теорія актуального членування і складне речення: комунікативно-прагматичний
підхід” (с. 151-272) охоплює аналіз комунікативної структури основних структурно-семантичних типів
складного речення, зокрема складносурядних (з урахуванням значень відповідних сполучників) (сс. 172-188),
складнопідрядних (з різними типами підрядних, визначеними за структурно-семантичним принципом
класифікації) (сс. 188-259) і безсполучникових відкритої і закритої структури (з обґрунтуванням статусу
безсполучникового речення як одного з різновидів складного речення) (сс. 259-271), з описом кожної
комунікативної моделі, її семантики, місця серед інших комунікативних одиниць, а також містить огляд ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
544
основних теоретичних і методологічних проблем опису комунікативної структури складного речення
(починаючи з 60-х років ХХст.) (сс. 151-161), характеристику такого явища, як поліпредикативність складного
речення (сс.165-171) і висновки до розділу (сс. 271-272).
У п’ятому розділі „Складне речення як складник тексту: особливості актуального членування” (с. 273-
300) складне речення розглядається як складник тексту, оскільки мовно-динамічна структура його функціонує в
певному текстовому оточенні, а не ізольовано від нього, зокрема встановлюється роль актуального членування
у процесі формування тексту на матеріалі досліджень М.А.К. Геллідея, Р. Барта, Т.М. Ніколаєвої,
Л.В. Сахарного, О.Є.Кібріка, Н.Д. Арутюнової, М.Ю. Федосюка (сс. 273-284), визначається вплив
комунікативного регістру тексту на рівень актуального членування (сс. 286-300), але чомусь В.М. Абашина
аналізує тільки тексти генеритивного регістру, а інші регістрові типи залишає поза увагою, хоча якраз
зіставлення особливостей актуального членування речень у різних комунікативних регістрах дозволило б
зробити цілком мотивовані і викінчені висновки про специфіку актуального членування речень та залежність
останнього від таких комунікативних регістрів.
У Висновках, якими завершується монографія, викладені результати проведеного аналізу і визначені
перспективи їх застосування для подальшого розвитку лінгвістичної думки (сс. 301-308).
Загалом рецензована монографія написана цілком оригінально, відчувається творчий підхід до відбору й
упорядкування матеріалів і високий рівень осмислення й наукового опрацювання мовних фактів, що, до речі,
належно оцінено у Вступному слові д-ра філол.наук, проф. М.Ю. Федосюка. Монографічне дослідження
В.М.Абашиної розвиває вчення про актуальне членування складного речення в комунікативно-прагматичному
вимірі. Дослідниця цілком мотивовано у назві використовує ємне слово „питання”, акцентуючи тим самим
надзвичайну складність заявленої проблеми і наголошуючи на можливості концентрації уваги на найбільш
важливих напрямах. Рецензована праця на значною мірою спрямована в майбутнє, оскільки в ній
охарактеризовано і прокоментовано перспективи комунікативно-прагматичного розгляду складного речення.
Знайомство з нею буде корисним не тільки синтаксистам, але й усім тим, хто цікавиться питаннями сучасної
лінгвістичної теорії, кого хвилюють проблеми прагматики, комунікативної організації складного речення.
Анатолій Загнітко, Оксана Путіліна
Надійшла до редакції 5 вересня 2006 року.