Мойсієнко А.К. Структурно-семантична організація простого ускладненого речення. – К.:
Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. – 167 с.

Рецензований навчальний посібник Анатолія Кириловича Мойсієнка “Структурно-семантична
організація простого ускладненого речення” (Київ: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”,
2006. – 167 с.) присвячений актуальній проблемі сучасної лінгвістики – аналізу особливостей структурно-
семантичної організації простого ускладненого речення. Не можна сказати, що ця проблема була обділена
увагою у мовознавчих пошуках, але, незважаючи на велику кількість праць з цього питання, його вичерпний
розгляд залишається актуальним. І хоча вже існує певна традиція у вивченні ускладненого речення, розвиток
підходів до аналізу тих самих мовних явищ становить ґрунт для подальшого дослідження природи цих
синтаксичних одиниць, особливостей функціонування, зведення різноманітних тлумачень мовного факту до
його єдиної сутнісної характеристики.
Синтаксис сучасної української мови характеризується значною кількістю дискусійних питань, що
вимагають чіткішого окреслення, викінченого дефінування, однозначного тлумачення при підготовці
спеціалістів. До такого типу праць належить й аналізований посібник, автор якого намагався представити різні
погляди на проблему ускладнення, як може видатися на перший погляд, достатньо вивченої, і внаслідок цього і
не надто перспективної з огляду на можливі теоретично та практично значущі результати. Враховуючи новітні
тенденції в розвитку теоретичної та навчальної граматики та беручи за основу традиційний підхід до аналізу
таких структур, автор переконливо спростовує недалекоглядні гіпотези і змістовно заповнює прогалини
традиційного вчення щодо так званого злиття речень, складна природа яких дає підстави одним дослідникам
розглядати їх як ускладнені прості речення, іншим – як складні синтаксичні конструкції.
Увесь матеріал А.К.Мойсієнко об’єднав у вісім розділів (“Типологія ускладнення в простому реченні”
(с. 5-23), “Однорідні член речення” (с. 23-37), “Відокремлені члени речення” (с. 37-49), “Відокремлено-
уточнювальні члени речення” (с. 49-56), “Відокремлена прикладка” (с. 56-69), “Звертання” (с. 69-101), “Вставні
конструкції” (с. 101-129), “Вставлені конструкції” (с. 129-155)), в яких сконденсовано подано аналіз різних
концепцій і підходів, почасти суперечливих, але дослідник, зіставляючи й порівнюючи їх, врешті-решт
© Загнітко А.П., Радіонова Т.М., 2007 Розділ ІХ. Рецензії та анотації

545
пропонує власний погляд на проблему, цілком своєрідний та обґрунтований. Завершується навчальний
посібник іменним покажчиком (с. 155-166).
Особливо слід відзначити чітку структуру рецензованої праці, уміння оперувати теоретичним
матеріалом, простежувати еволюцію поглядів на певну синтаксичну категорію, продуману систематизацію
термінологічного апарату. Приваблює у посібнику й той факт, що кожний розділ містить рекомендації автора
щодо кращого засвоєння специфіки ускладненого речення.
Простежуючи типологію ускладнення простого речення, автор, беручи до уваги всю різноманітність,
різнорідність ускладнень, виділяє два основних типи, а саме (с.7):
а) ускладнення, що характеризується додатковою предикативністю;
б) ускладнення, що характеризуються внутрішньорядним відношеннями.
Цілком слушним у цьому розрізі є зауваження про синкретизм відношень, що передбачає
а) функціонування компонентів із додатковою предикативністю в межах однорідності; б) однорідність
усередині того чи іншого напівпредикативного звороту.
Не залишилося поза увагою автора поняття ряду, в розумінні якого автор спирається на позицію
А.Ф.Прияткіної та визначає його як структурно-синтаксичну одиницю з певним паралелізмом її компонентів,
що перебувають у відносно незалежних позиціях один щодо одного і взаємопов’язані на основі співвідношень з
тим самим словом або на ґрунті будь-яких інших взаємовідношень у синтаксичній системі речення.
Схвально, що під час аналізу внутрішньорядних смислових відношень дослідник не обмежується
єднальними, протиставними та розділовими, які завдяки формальним засобам організації лежать начебто на
поверхні, а й зважає на ускладнення семантики як наслідок здатності сполучника у межах ряду поєднуватися з
деякими частками та займенниками та як результат асемантичності окремих сполучних засобів (с.14-22).
Цілком правомірно в роботі наголошується, що чільне місце в організації ряду посідають однорідні
члени речення, наділені такими ознаками як:
– семантична схожість;
– наявність рівноправних синтаксичних відношень сурядності;
– підрядний зв’язок зі спільним членом речення морфологічна однотипність;
– членореченнєва тотожність у синтаксичній структурі (с.23).
З’ясовувані факти змістовно заповнюють лакуни традиційного вчення про однорідні члени шляхом
розкриття специфіки синтаксичного покваліфікування конструкцій з узагальнювальними словами при
однорідних членах, з’ясування семантики та функцій однорідних означень, додатків, обставин; визначення
статусу і структурних різновидів речень з узагальнювальними словами при однорідних членах. У цьому аспекті
варто було б детальніше зупинитися на встановленні різновидів синтаксично нерівноправних компонентів
однорідного ряду, простеженні специфіки різнофункціональних комплексів.
Наявність різних підходів до опису відокремлених конструкцій у сучасній синтаксичній науці, на думку
А.К.Мойсієнка, зумовлені багатоаспектністю семантико-функціональної природи речення, дослідження якої на
різних етапах розвитку мовознавства послугувалися такими критеріями, як пунктуаційно-інтонаційний,
синтаксичний, синтагматичний, комунікативний тощо. Окреслюючи різні підходи до розгляду таких одиниць,
покликаючись на певні положення відомих граматик, авторитетних лінгвістів, автор таким чином вияскравлює
сучасне тлумачення цих мовних одиниць.
Досить продуманим і коректним постає в посібнику підхід автора до відокремлено-уточнювальних
(опосередкованих) компонентів речення, які відрізняються від власне відокремлення тим, що, крім
опосередкованого відношення до ядерної структури, вони характеризуються пояснювальними,
уточнювальними відношеннями до іншого сурядного компонента, з яким перебувають у позиції
співвіднесеності щодо предикативного центру. Заглиблюючись у функціональну семантику відокремлено-
уточнювальних компонентів, автор визначає спектр їхніх різновидів, тим самим виявляючи її своєрідність і
потенціал у площині семантико-синтаксичних відношень.
Авторові вдалося ґрунтовно простежити функціонально-стилістичні властивості звертання в системі
речення, яке, за переконаннями А.К.Мойсієнка, проектуючись на власне текстову структуру, здатне постати в
новій якості – емоційно-смислової домінанти, що виконує роль структурно-організаційного, композиційно-
об’єднувального, образно-динамічного чинника в загальнотекстовому (художньому) континуумі.
У сучасній лінгвістиці спостерігається зактивізований інтерес до одиниць комунікативно-синтаксичного
рівня мови, що витворюють інфраструктурне реченнєве тло. З огляду на це, детальний аналіз вставних та
вставлених одиниць зумовлений неодновимірністю ускладнювального статусу, текстотвірного потенціалу цих
конструкцій, а подекуди неможливістю чіткої диференціації вставних і вставлених структур.
У посібнику послідовно й аргументовано доводиться, що такі одинці виступають ускладнювачами
формального і семантичного рівня простого речення; розглядаються особливості структури функціонально-
семантичного навантаження вставлених одиниць.
Особливо мотивованим постає детальний усебічний розгляд речень, ускладнених вставними одиницями.
Заглиблюючись у функціональну семантику цих компонентів речення, автор вдало визначає спектр його
різновидів, висвітлює структурно-морфологічну природу і семантичне наповнення вставних одиниць (с.111-
128). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

546
Навчальний посібник вирізняється чіткою структурованістю, виваженим та вдумливим аналізом
функціональної семантики розгляданих одиниць у руслі сучасних засад синтаксичної науки, вдалим
поєднанням теоретичної та практичної частин, чіткою деталізацією змісту.
Простежуючи різні підходи до певної проблеми, автор пропонує власне тлумачення того чи іншого
мовного явища і пропонує при цьому цілком переконливі аргументи. Лише в окремих моментах хотілося б
чіткішою бачити позицію автора щодо власного тлумачення і кваліфікації статусу тих чи інших одиниць.
Навчальний посібник засвідчує високий теоретичний рівень наукової думки дослідника і їхню прикладну
орієнтованість. Водночас робота відображає рівень творчого пошуку автора і неординарність бачення ним
новітніх підходів до проблеми ускладнення та активізації пошуково-творчого духу студентської аудиторії.
Такого типу навчальні посібники активізують творчу уяву студентів, сприяють поглибленому з’ясуванню
аналізованих питань, дозволяють правильно і концептуально викінчено організувати самостійну роботу
студентів в умовах сучасної вищої школи.

Анатолій Загнітко, Тетяна Радіонова

Надійшла до редакції 20 жовтня 2006 року.