| Речення належить до системи мови ідо системи мовлення. В. Мате- зіус підкреслював: « Речення не належить цілком мовленню, а пов’язане у своїй звичайній формі з граматичною системою мови, до якої воно належить» [Матезиус 1967, с. 226-238]; див. також: [Бенвенист 1974; Ломтев 1969; Шведова 1973; Ломтев 1979; Теньер 1988]. У західноєвропейських та американських синтаксичних концепціях поширений погляд на речення як одиницю мовлення, що витворюється мовцем у процесі мовлення (за Е. Бенвеністом), водночас Л. Теньєр витлумачує речення як абстраговану систему позицій. Очевидно, слід послідовно розмежовувати речення як абстраговану від контекстуальних реалізацій структуру, що на рівні мовлення виявляється в різноманітних варіантах висловлення, та її мовленнєву репрезентацію. Навіть зберігаючи єдиний для мови і мовлення термін «речення », слід розмежовувати його пласне-мовне і мовленнєве окреслення.
У реченні наявні і відтворювані, і витворювані мовцем елементи. Відтворювані компоненти структури речення не вільно утворюються мовцем і є конститутивними елементами речення, становлячи його предикативний мінімум. Останній необхідний для того, щоб речення було граматично оформлене за законами певної мови. Ширший набір компонентів речення необхідний для семантичної реалізації речення, без якої воно не може існувати як змістове повідомлення, що репрезентує ту чи іншу пропозицію. Комплекс компонентів речення, необхідних для формування його смислової довершеності, називають номінативним мінімумом, наприклад: Він працює. Так, при інфінітиві обо’язковою постає наявність суб’єкта, вираженого давальним відмінком: Йому чергувати; при запереченні — вияв об’єкта/суб’єкта, вираженого родовим відмінком: Немає давно снігу: при локативних дієсловах — наявність валентно зумовленого локатива, вираженого місцевим відмінком: Хлопець давно перебуває на відпочинку. Завдання вчення про структурні схеми — визначити щодо речень різного типу мінімум компонентів, при якому речення поза контекстом здатне виконувати свої когнітивні та комунікативні функції. Структурна схема — це відзосереджений абстрагований зразок, який складається з мінімуму компонентів, необхідних для створення речення. До визначення структурної схеми речення у сучасній лінгвістиці сформувалося два різних підходи. Прихильники першого (Н. Ю. Шведова та ін.) в основу побудови речення кладуть предикативний мінімум. На цій підставі до структурної схеми не входять усі прислівні поширювачі, навіть передбачувані та обов’язкові, без яких речення не може існувати поза контекстом. Структурну схему утворюють тільки компоненти предикативного мінімуму. Для такого розуміння є несуттєвим, що не будь-який предикативний мінімум забезпечує номінацію події і є комунікативною одиницею, пор.: їл \ — Птахи прилетіли |
| 614 |
| Синтаксис |
| і Хлопці опинились в лісі. Цей рівень продовжує традиційне чітке розмежування головних і другорядних членів речення і спирається на нього при визначенні відтворюваних компонентів речення.
Прихильники другого підходу звертають увагу не тільки на формальну організацію речення як предикативної одиниці, але й на його смислову завершеність. Тоді структурна схема виявляється обширні- шою (В. А. Бєлошапкова та ін.), пор.: гл У{ — тільки Птахи прилетіли. Хлопці опинилися в лісі — ІЧ.УЛЧ,,, /АГІУ, (де N… — будь-яка іменниково-прийменникова конструкція зі значенням місця дії; АС1У1сс — локативний прислівник). Другий підхід до визначеня структурної схеми простого речення набув широкої популярності, йому присвячено чимало ґрунтовних праць. При всій привабливості такого аналізу структурної організації простого речення суттєвим його недоліком виступає неможливість зведення всього розмаїття смислових реалізацій до закритого списку структурних схем, оскільки мінімум речення тлумачиться як «межа семантичної автономності, придатності до виконання номінативної функції» [Общее 1972, с. 306]. Додатки при цьому повинні належати до необхідних компонентів речення [Там само, с. 307]. Між двома підходами — вузьким і широким — наявна опозиція включення, пор.: Він працював над статтею — ЇЛУ, (вузький, предикативний мінімум); іЛУІИи (Гл,Уг — предикативний мінімум, гл — іменник у будь-якій формі із значенням найближчого об’єкта дії; широкий, номінативний мінімум, що виходить із семантичної структури речення). |