Стаття присвячена проблемам вияву категорії модальності у сучасній українській мові з огляду на її
текстотвірні функції. За основу дослідження беруться ідеї А.Вєжбіцької, Ш.Баллі та М.Бахтіна.
Звертається увага на нерозв’язані проблеми сучасного теоретичного мовознавства.
Ключові слова: модальність, семантичний примітив, модальна рамка, семантична рамка, семантична
константа, текстотвірна функція, мовленнєвий жанр.

Проблеми принципів і норм організації тексту як певної цілісності стали предметом вивчення як
мовознавців, так і літературознавців. Вивчення у галузі лінгвістики в останні десятиліття спрямовані на
поглиблення тих знань феномену мови, які дійшли до нас з часів античності.
Ідеї жанрів мовлення, сформульовані М. Бахтіним [Бахтин 1986] і розвинуті в працях Дж. Остіна [Austin
1962], У. Чейфа [Чейф 1975], А.Вєжбіцької [Wierzbicka 1988, Wierzbicka 1989], передбачають наявність таких
категорій, які організовують текст і роблять його не лише цілісним, а дають можливість віднесення до того чи
іншого жанру. Ідеї Ш.Баллі дають можливість передбачати, що однією із таких категорій є категорія
модальності, реалізована в модальній рамці конкретного тексту [SB 1966]. Проте, до сьогодні не можна
говорити, що у вітчизняній лінгвістиці наявний комплексний аналіз конкретних жанрів мовлення. Можемо
передбачати, що модальна і семантична рамки є тим каркасом, який наповнюється конкретними лексичними і
граматичними одиницями. Попередній аналіз мовного матеріалу дає можливість говорити, що і модальна, і
семантична рамки можуть по-різному виглядати у різних мовленнєвих жанрах. На особливості їх реалізації
впливає багато чинників як суто мовного, так і екстралінгвального характеру. Одним із таких чинників є
мовленнєвий жанр. Причому, тут слід говорити про зв’язок взаємозалежності. Поки що залишається
невирішеною проблема первинності і вторинності чинників. Чи мовленнєвий жанр зумовлює певну модальну
рамку тексту, яким він реалізується, чи то навпаки – використання певної модальної рамки дає можливість
віднести той чи інший текст до конкретного мовленнєвого жанру. Це ті теоретичні проблеми, які ще чекають
свого розв’язаня не лише у вітчизняній лінгвістиці. Тому маємо надію, що і ця стаття буде певним внеском у
вирішення цих питань.
Водночас слід звернути увагу на певні особливості епістолярного жанру, які полягають у тому, що це
особлива форма ведення діалогу. У даному випадку спостерігаємо специфіку темпоральної співвіднесеності
учасників комунікативного акту, що реалізується епістолярним жанром мовлення, а також специфіку позиції
адресата мовлення, його просторової віддаленості. Це ті аспекти вивчення мовленнєвих актів, які не беруться
поки що до уваги і не стали предметом детальних наукових розвідок. Саме тому вважаємо, що матеріали,
вміщені у цій статті, є актуальними.
Оскільки закріпилася суспільна традиція вважати письменників не лише моральними авторитетами, а й
творцями мови як засобу формування й вираження думки, видається доречним зробити спробу аналізу
принципів модальної організації епістолярного тексту В.Стуса [Стус 1994]. Модальну рамку як реалізацію
універсальної лінгвістичної категорії модальності ми розглядатимемо з позицій її текстотвірних функцій, а
також спробуємо визначити особливості взаємовпливу семантики, прагматики та модальності тексту.
Вибір тексту, на основі якого виконувався аналіз, зумовлений кількома чинниками. Епістолярій
розглядається як особливий мовленнєвий жанр, і це є одним із елементів комплексного аналізу текстотвірних
функцій з метою стратифікації категорії модальності в сучасній українській мові.
Особливість листа як мовленнєвого жанру полягає, перш за все, у позиції адресата. Темпоральна й
просторова відмежованість його зумовлює певний тип мовленнєвої поведінки автора, а також його оцінку
рольових позицій учасників цього діалогу.
Видається можливим у зв’язку з цим передбачати певні особливості модальної організації такого тексту
щодо інших жанрів діалогового мовлення, з іншими рольовими позиціями учасників або в інших конситуаціях.
Запропонований у статті аналіз ґрунтується на теоретичних досягненнях сучасної лінгвістики у галузі
вивчення семантики та прагматики мовлення, особливостей комунікації тощо. Саме тому при аналізі
використовувалися ідеї, вміщені в роботах Ш.Баллі [SB 1966], У.Чейфа [Чейф 1975], Дж.Серля [Searl 1987],
Дж.Лайонза [Lyons 1977], А.Вєжбіцької [Wierzbicka 1988, Wierzbicka 1989], Н. Арутюнової [Арутюнова 1988].
У статті послідовно викорисовується метод семантичних експікацій (семантичних примітивів), запропонований
А.Вєжбіцькою [Wierzbicka 1989]. На нашу думку, саме він дасть можливість адекватно представити й
інтепретувати модальні значення як окремих речень, що є складовими цілісного тексту, так і модальної рамки
цього тексту в цілому.
Водночас слід зауважити, що добір матеріалу дослідження – лист до А.С.Малишка мотивується тим, що
відомою є його роль у становленні В.Стуса в літературі.
© Мозгунов В.В., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

232
Отже, у листі до А.С.Малишка [Стус 1994] бачимо бажання автора поділитися своїми переживаннями і
водночас знайти підтримку і розуміння з боку адресата.
“Звертаюсь до Вас за порадою”, – ініціальне речення, в якому відсутній особовий займенник 1-ї особи
однини. Це може підсилювати значення (семантику) дієслова і залишати його на предикативній “вершині”.
Експлікація: ‘Я знаю, що Ви можете дати пораду, оскільки впевнений, що лише Ви можете //маєте
можливість //є в стані мені допомогти’.
Значення безапеляційної впевненості передається імплікацією позиції підмета, контекстом (у зверненні
вжито прикметник дорогий (не шановний // високоповажний тощо). Наступне речення: “І прошу – коли Ви в
змозі це зробити – зарадьте, будь ласка”, – можна кваліфікувати як надання адресатові права вибору
допомагати // не допомагати. Але це речення тільки підкріплює безапеляційну впевненість, сформульовану в
попередньому. Експлікація: ‘Я знаю // абсолютно впевнений у Ваших силах, тому що Я знаю, що Ваше
положення є настільки високим, що ви можете \\ є в стані вибирати – допомогти чи не допомогти, а така
можливість є лише в людей виняткового стану’. Посилюється це стилістичною формулою “будь ласка”,
вміщеною у фіналі висловлення.
Подальший зміст дає відповідь на питання – чому така безапеляційність вміщується в семантичній
структурі початкових висловлень. Зрозумілим є поважний стан автора (у даному випадку стан душевний):
“Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже
стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія,
якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи
релігійної віри в те, що все йде на краще”.
Це підтверджується використанням лексем божевілля, трагедія, байдужість. Семантика цих лексем
дає можливість усвідомити стан автора, якщо свої переживання він передає за допомогою такого “набору”
лексичних одиниць. Словник української мови в 11-ти томах [СУМ] подає таке тлумачення цих лексем:
Божевілля – 1. Стан божевільного (який має психічний розлад; психічно хворий); 2. Нерозумний,
нерозважливий вчинок; Трагедія – 2. Велике горе, нещастя, загальнонародне чи особисте, спричинене гострим,
непримиренним конфліктом; 3. Те саме, що трагізм (трагічний, надто важкий стан кого-, чого-небудь);
жахливість, безвихідність; Байдужість – стан і властивість за знач. Байдужий – який не звертає уваги на кого-,
що-небудь, не виявляє зацікавлення. Формально синтаксична конструкція, на нашу думку, має простішу
семантичну експлікацію, ніж, скажімо, попередні. Експлікація: ‘Я думаю (відчуваю), що все погано’. Значення
цієї конструкції не стільки в становленні модальної рамки тексту, скільки в установленні рамки семантичної.
Наступна конструкція, на нашу думку, є не самостійною семантично і модально, а є фінальним
елементом попередньої конструкції, своєрідною “крапкою” попереднього речення: “І тоді згадуєш одного
поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним:
коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні”. На цьому закінчується абзац. Тобто, можна
передбачати, що це завершення певної цілісності.
Нас у зв’язку з цим зацікавило, які ж визначення абзаца даються в науковій літературі. Лингвистический
энциклопедический словарь не подає такої словникової статті взагалі [ЛЭС 1990].
Польська Encyklopedia językoznawstwa ogуlnego подає таку дефініцію: “Fragment tekstu pisanego,
wyodrębniony przez pozostawienie wolnej części linii po zakończeniu poprzedniego fragmentu oraz, z reguły,
rozpoczęcie wiersza nie rуwno z kolumną, lecz najczęściej z małym wcięciem. Stylistyka praktyczna traktuje akapit
jako jednostkę kompozycyjną tekstu. Badanie struktury akapita nie mieściło się w problematyce tradycyjnej składni,
ktуra ograniczała się do jednostek nie dłuższych niż zdanie, znalazło się natomiast w kręgu zainteresowania składni
wspуłczesnej w związku z rozwojem badań nad problematyką organizacji komunikacyjnej wypowiedzi (struktury
tematyczno-rematycznej – aktualnego rozczłonkowania zdania) oraz spуjnością tekstu” [EJO 1999].
Отже, ми бачимо, що автори дуже авторитетного польського видання не подають точної дефініції цього
понняття, а лише представляють його зовнішні, графічні ознаки і звертають увагу на дискусійність цього
поняття.
Словник української мови в 11-ти томах пропонує такі значення цієї лексеми: 1. Відступ управо на
початку першого рядка для виділення однієї частини тексту від іншої; 2. Частина тексту між двома такими
відступами [СУМ, І, с. 3]. Частковий аналіз наукової та навчально-наукової літератури дає можливість
констатувати, що чіткого визначення цього поняття немає й там. У ґрунтовному курсі Сучасна українська
літературна мова. Стилістика І.Білодід характеризує великі синтаксичні сполуки і подає характеристику
надфразних єдностей, спираючись на ідеї, висловлені Л.Булаховським. У цій характеристиці можна вбачати
окремі ознаки абзаца, проте А.Загнітко наголошує на тому, що надфразні єдності можуть збігатися з абзацами,
“хоча абзац належить до стилістичних прийомів і необов’язково збігається з надфразною єдністю” [Загнітко
2001, с. 437].
Не заглиблюючись зараз у теоретичну дискусію, бо ми не ставили це за мету даної роботи, висловимо
припущення, що для проаналізованого абзаца властива семантична єдність, що можна проілюструвати
семантичною експлікацією. Експлікація: ‘Я безапеляційно впевнений у тому, що Ви і лише Ви (адресат)
зможете мені допомогти у тій неприємній (трагічній) ситуації, що склалася. Ситуація є настільки трагічною, що
лише людина Вашого положення / стану (інтелектуального, соціального) зможе мені доломогти’. Розділ VI. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

233
Зміст подальшої частини тексту у переважній більшості своїй є лише експлікаційним розгортанням
семантики ініціального абзаца. Причому, у цьому змісті досить чітко простежується послідовне подання
розуміння ключових слів, що несуть семантичне навантаження в першому абзаці. Отже, ключовою ми виділи
лексему божевілля. Ця семантика (власна авторська cемантика, якщо так можна сказати: “божевілля за
Стусом”) зосереджена в таких фрагментах подальшого тексту: “…Донбас – то не така вже Україна, і Україна
– то не така вже й Україна…”; “Донецьк – місто чисто російське…”; “Я читаю рідну мову в Горлівці, в
російській, звичайно, школі”; “В Горлівці є кілька […] українських шкіл, яким животіти зовсім недовго”; “В
Донецьку таких немає, здається”.
Наступним ключовим словом семантичної рамки тексту є лексема трагедія, і ось змістова експлікація
“трагедії за Стусом”: “У нас немає майбутнього”; “[…]«хуторянським» народом ми довго не проживемо[…]”;
“Треба мати моральні травми, щоб це робити”; “[…]одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови
народу, який виростив цих батьків”.
Третім ключовим словом семантичної рамки є лексема байдужість, яка розгортається у таких
конструкціях: “Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири[…]”; “Як
можна зрозуміти їх спокій?”; “[…]слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі
нарікання[…]”; “[…]тепер – тільки спів і гробове мовчання”.
Далі автор тексту робить екскурс в історичне минуле українського народу, згадуючи моральні
авторитети. Але ці наступні шість абзаців – це своєрідне “обрамлення”, в якому більше передаються емоції
автора. Кінець цієї частини містить модальне слово могти, але вжито його не в прямому значенні: “Я чомусь
вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б
підписатися під словами Расула Гамзатова”. Тут можна представити таку семантичну експлікацію: ‘Я знаю,
що вірю людям, хоча підстав для цього у мене немає. Відсутність таких підстав примушує мене думати, що,
напевно//без сумнівів мало людей підпишуться під словами людини, що є для мене моральним аторитетом. До
Вас написав тому, що саме Вас відношу до тих небагатьох, хто зможе підписатися під цими словами’.
Подальший зміст лише підтверджує правильність цієї експлікації, яку можна вважати фінальним
елементом модальної рамки. До такого висновку приходимо на підставі наявності імперативних форм,
звернених до адресата: скажіть, зрозумійте, не гнівіться, вибачайте, дайте. Лексема зрозумійте
повторюється кілька разів, що робить її своєрідною семантичною константою.
Ці форми імператива передають насправді не вимогу, а прохання, оскільки конситуація цього тексту дає
можливість стверджувати, що автор тексту чітко усвідомлює свою роль у цьому діалозі, він займає позицію
нижчу за адресата мовлення, причому це не тимчасова нижча позиція, а постійна, оскільки тут маємо рольову
пару “учень (автор) – учитель (адресат)”. Отже, учень (автор) позбавлений санкції, тобто його вимога
(зовнішня, у формі імператива) виконувати певну дію не підкріплюється можливістю покарання адресата за
невиконання цієї дії. Контекст і конситуація не дає можливість представити речення, в яких використовуються
форми імператива, за допомогою формули типу: [Х хоче, щоб Y зробив Z; Якщо Y не Z, то Y-ку від цього буде
погано. Джерелом такого поганого стану Y-ка буде Х].
Зміст речень, у яких ці імперативні форми використовуються, можна передати, натомість, формою типу:
[Х хоче, щоб Y зробив Z; якщо Y не Z, то Х-у від цього буде погано].
Слід також відзначити, що відсутність санкції в автора мовленнєвого акту в рольовій парі “учень (автор)
– учитель (адресат)” відрізняється від відсутності санкції з боку автора, що використовує форми імператива, у
рольовій парі типу: “син (автор) – батько (адресат)”, тому що в такій конситуації формула виглядатиме по-
іншому, а саме: [Х хоче, щоб Y зробив Z. Якщо Y не Z, то Х-у від цього буде погано. Це не може не стурбувати
Y-а].
Використання форм імператива навіть у переносному значенні, у значенні прохання, у даній конситуації
є порушенням комунікативної цілісності. Або автор свідомо йде на таке порушення з метою підсилення
експресивності мовленнєвого акту, або можливий інший варіант оцінки автором конситуації мовлення. Це, на
його (можливо) думку, не ситуація типу: “учень (автор) – учитель (адресат)”, а ситуація типу: “син (автор) –
батько (адресат)”. У такому випадку можна говорити про духовну близькість, спорідненість автора і адресата.
Наші вагання можна розвіяти, спираючись ще на одне ключове слово, своєрідну семантичну константу.
Маємо на увазі лексеми гнів, гніватися: “[…] мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?”; “[…] а ми навіть на гнів
праведний не можемо здобутись”; “Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк”. На цю останню цитату
звертаємо особливу увагу. Автор не використовує лексеми типу не сердьтеся або не ображайтеся тощо. Це
може означати, що адресата автор оцінює як такого, що має виняткову здатність, якої позбавлені інші, –
гніватися. Цю властивість автор оцінює як найвищу чесноту, як найвищий вияв моральності.
Ми вже згадували, що зміст події підлягає вартісній оцінці і може бути добрим чи поганим з огляду на
конситуацію. Оцінка добрий/поганий розглядається умовно як певні пункти на шкалі вартостей. Цей принцип
доречним буде застосовувати щодо оцінки адресата з боку автора. Саме певна оцінка адресата буде одним із
визначальних елементів, що зумовлюють не лише модальну рамку тексту, але й формальну реалізацію її, а
також інтенції автора в мовленнєвому акті. Іншими словами, не можна сподіватися того, що є неможливим. У
даному випадку та оцінка, яка дається адресатові з боку автора, зумовлює і форми, за допомогою яких автор ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

234
виражає свої інтенції, і самі інтенції: знайти підтримку, впевненість у правильності своїх вчинків і, що
найголовніше, – своїх думок. Ця оцінка входить у систему пресупозицій цього тексту.
На шкалі вартостей, запропонованій Я.Пузиніною [Puzynina 1981], адресат вміщується автором у крайню
праву позицію з прагненням до безконечності (позначено як Y).
АНТИВЗІРЕЦЬ цінності негативні 0 цінності позитивні ВЗІРЕЦЬ
Y

дуже не гативний такий п озитивний дуже
негативний собі п о з итивний

Підкріплюється це експлікацією оцінки самої дії – гніву, оскільки гнів для В.Стуса є праведним. Словник
української мови в 11-ти томах подає таке тлумачення прикметника праведний: 1. Який дотримується
заповідей, моральних приписів якоїсь релігії; безгрішний (Боже праведний; путь праведна; труди праведні;
плутати праведне з грішним; сон праведний); 2. Справедливий, правильний (праведне діло) [СУМ, VII, с. 500-
501]. Обидва із запропонованих значень мають виключно позитивні конотації, таке поєднання, як праведний
гнів – це властивість винятково позитивна. Тому автор вимагає цього почуття від інших, зокрема діячів
культури. Частотність вживання лексем з коренем гнів – у цьому тексті може бути зіставною лише з формою
імператива зрозумійте. Обидві лексеми укладаються в словосполучення зрозумійте (мій) гнів, що можна
кваліфікувати як квінтесенцію тексту, як ще одну семантичну константу.
Визначивши семантичні константи тексту, які вкладаються у семантичну рамку аналізованого тексту
(зрозумійте мій гнів, викликаний божевіллям, трагедією, байдужістю), можна звернутися до інших прийомів
визначення модальної рамки, які б дали можливість переконатися в правильності висновків.
Тому, використовуючи методи семантичних експлікацій, звернулися до семантичних примітивів
кожного речення цього тексту, якими можна експлікувати глибинну семантичну структуру речень. Отже, за
основу було взято семантичні примітиви типу: ‘Я бачу’; ‘Я хочу’; ‘Я знаю’; ‘Я думаю’.
Зауважимо, що перших два типи можна вважати первинними. Вони передають так звану об’єктивну
дійсність, що сприймається органами чуття або передає задоволення інстинктів людини. Другі два типи – це
семантичні примітиви, що передають наступний етап еволюційного розвитку людини, адже і речення типу ‘Я
знаю’, і речення типу ‘Я думаю’ передають процеси мисленнєвої діяльності людини.
І в цьому випадку аж ніяк не може йти мова про об’єктивність. Мислення – це процес суб’єктивний,
надзвичайно індивідуальний, тому всі умовиводи, що ним породжуються, є суб’єктивними, індивідуальними.
Звичайно, цій тезі можна заперечувати, говорячи про певні культурні традиції, постулати, табу тощо. Але
формування цих понять і явищ відбувалося як результат розвитку мислення. А сприйняття чи несприйняття цих
понять і явищ і до сьогодні залишається процесом індивідуальним, тобто суб’єктивним. Хоча так звана
об’єктивна модальність лише умовно може вважатися об’єктивною, оскільки, виходячи із егоцентричних
психологічних теорій, об’єктивності як такої взагалі не може бути. Всі оцінки є суб’єктивними.
Отже, застосовуючи прийом суцільної вибірки, ми кожне речення цього тексту передали за допомогою
семантичних примітивів і прийшли до цікавих висновків.
Текст за своєю модальною структурою чітко поділяється на три частини: 1-а частина становить єдність
типу “Я знаю”, наприклад: 1. Звертаюсь до Вас за порадою (тут і далі в прикладах цифрою позначається
порядковий номер речення у тексті). – ‘Я знаю, що Ви в змозі дати пораду’; 4. І тоді згадуєш одного поета,
здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його
мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. – ‘Я знаю, що Расул Гамзатов написав: коли мова зникне
завтра, то я хочу померти сьогодні’; 8. Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв
призначення на роботу в глибину України – на Кіровоградщину, хоч і відчуваю, що це моя безсилість, що це –
утеча. – ‘Я знаю, що Донецьк – місто російське; я знаю, що мій від’їзд на Кіровоградщину – це втеча’.
16. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. – ‘Я знаю, що
є достатнім, щоб батьки зробили усну заяву, щоб діти не вивчали їх мови’.
Наступна частина – це речення типу “Я думаю”. Причому, слід відзначити, що ця частина має свої чіткі
“зовнішні” рамки щодо початку – риторичне питання: 31. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
– ‘Я думаю, що ми дійдем до того, коли на Україні українськими будуть лише співці’. Але, повертаючись до
проблеми абзаца як значущої частини тексту, накресленої нами спочатку, звертаємо увагу на те, що цим
риторичним питанням абзац не розпочинається, а закінчується. І далі: 34. Як можна далі ждати? – ‘Я думаю,
що далі чекати не можна’; 42. А пояснення – то ж не вихід, воно нічого не змінює. – ‘Я думаю, що пояснення
нічого не змінює’;. 46. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі
нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова. – ‘Я думаю, що є люди, які не
підпишуться під словами Расула Гамзатова’; 59. Даремно сумувати в горі; здаються божевільними радіння,
коли над головою навис меч. – ‘Я думаю, що зараз не час для суму і радіння’; 67. Індія звільнилася на
гандизмові, який став масовим. – ‘Я думаю, що Індія звільнилася на гандизмові’. Розділ VI. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

235
Наступна частина – це текст з семантичною експлікацією типу “Я хочу”. І знову відзначаємо, що
починається він не з нового абзаца, але його “зовнішні” межі в тексті також відчутні. Ця частина починається
закликом, вираженим формою імператива: 74. Зрозумійте мене, будь ласка. – ‘Я хочу, щоб Ви мене зрозуміли’;
76. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк. – ‘Я хочу, щоб Ви на мене не гнівалися’; 78. Коли є змога –
дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. – ‘Я хочу, щоб Ви мені відповіли’; 80. Це – до пояснення мого листа. –
‘Я хочу, щоб Ви мене точно зрозуміли’.
Таким чином, можна стверджувати, що текст має чітку модальну структуру, яка відповідає
загальноприйнятим нормам логіки побудови зв’язного тексту: вступ (“Я знаю”), основна частина (“Я думаю”),
висновки (“Я хочу”). Межі цих частин модальної структури не відповідають зовнішнім ознакам логіки
побудови тексту, а навіть порушують загальноприйняті норми, але це може стати предметом окремого
вивчення, тим більше, що дискусійність питань, пов’язаних зі структурованістю тексту, залишається на порядку
денному лінгвістики.
Окремої уваги вимагає постскриптум листа. Нас зацікавило, до якої із визначених частин можна буде
віднести його, що це взагалі таке? Тому були виконані семантичні експлікації й цієї завершальної, і в той же час
окремої частини тексту.
Виявилося, що модальна структура речень, з яких складається постскриптум, не повторює жодну із уже
визначених, є своєрідною і набагато складнішою: 82. Ви колись дали мені путівку в літературу. – ‘Я
думаю//знаю, що Ви дали мені путівку в літературу’; 83. Я досі боюся “підвести” Вас. – ‘Я думаю//знаю, що
можу підвести Вас’; 88. Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете. – ‘Я думаю//знаю, що можу Вас
підвести’. Усередині цієї частини маємо чотири буттєвих (екзистенціальних) речення, які характеризують
“об’єктивний” стан автора: Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і “Літературна Україна”, і “Дніпро”, і
“Жовтень”, і “Прапор”. Сього року проголоском серед літературних сходів у алманасі “Донбасс”. Дещо
друкує обласна газета.
Структура визначених частин, звичайно, вміщує й інші елементи, які можна кваліфікувати як
периферійні явища основних типів модальних значень. Зокрема, у першій частині типу “Я знаю” зустрічаємо
приклади речень з іншою модальною структурою: 3. Інколи, зосереджуючись на однотипних враженнях від
навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини
українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної
нам (як національної риси) байдужості і , може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. – “Я думаю,
що все це – божевілля, трагедія”; 17. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? – “Я думаю, що
все це – гопашний театр”.
Звернемо увагу на те, що у реченні 3, яке за своєю модальною структурою “випадає” із модальної рамки
всієї частини, містить визначені ключові слова божевілля, трагедія, байдужість і виконує семантично
текстотвірну функцію. Водночас, модальність цього окремого речення не руйнує модальної рамки всієї
частини, а навпаки – зміцнює її. Тому то ми й припускаємо, що модальність цього речення у такому контексті
можна кваліфікувати як периферію модальності типу “Я знаю”. Це, іншими словами, той “перший дзвіночок”,
який “підготує” адресата до сприйняття наступної частини тексту із модальністю типу “Я думаю”.
У другій частині тексту з модальністю типу “Я думаю” зустрічаємо речення типу “Я знаю”: 40. Адже ми
не пруси, не полаби, адже нас за 40 мільйонів. – ‘Я знаю, що нас за 40 мільйонів’; 63. Я чув таку думку, що
десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. – ‘Я знаю, що інші думають, що десять-двадцять
Довженків змінять щось’.
І в третій частині з модальним значенням “Я хочу” зустрічаємо речення типу “Я думаю”: 75. Написав я
Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів – не можу не написати до культурного діяча. – ‘Я думаю,
що Ви культурний діяч, тому я написав саме до Вас’.
Провівши аналіз модальної рамки листа В.Стуса, можна констатувати, що цей текст має чітку
семантичну і модальну структуру. Водночас це певною мірою підтверджує попередні висновки про те, що
категорію модальності можна кваліфікувати як текстотвірну категорію, що виявляється на різних рівнях мовної
системи.
Подальший поглиблений аналіз цих явищ може проводитися у напрямку вивчення гендерних аспектів
модальної організації тексту. Крім того, цікавими можуть бути компаративні дослідження епістолярного жанру
мовлення, що дозволить робити висновки про певні особливості модальної організації тексту як споріднених,
так і різноструктурних мов.

Література
Адамец 1974 – Адамец П. Актуальное членение, глубинные структуры и перифразы // Papers on functional
sentence perspective / Ed. by Daneš. – Prague: Academia, 1974.– P. 189-195.
Арутюнова 1988 – Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. – М., 1988. 338 с.
Арутюнова, Ширяев 1983 – Арутюнова Н.Д., Ширяев Е.Н. Русское предложение: бытийный тип
(структура и значение). – М.: Русск. яз., 1983. – 199 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

236
Бабайцева 1963 – Бабайцева В.В. О логико-психологической основе субъекта речи в некоторых
синтаксических конструкциях // Материалы по русско-славянскому языкознанию. – Воронеж: Изд-во
Воронежск. ун-та, 1963. – С. 17-20.
Баранов 1993 – Баранов А.Г. Функционально-прагматическая концепция текста. – Краснодар: Изд-во
Кубанского ун-та, 1993. – 182 с.
Бахтин 1986 – Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – 444 с.
Бевзенко 1959 – Бевзенко С.П. До питання про модальні слова в українській мові // Наукові записки
Ужгород. ун-ту. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1959. – Т. 37. – С. 188-191.
Беличова-Кржижкова 1984 – Беличова-Кржижкова Е. О модальности предложения в русском языке //
Актуальные проблемы русского синтаксиса. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – С. 49-78.
Брицын 1990 – Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке. – К.:
Наук. думка, 1990. – 320 с.
Вихованець 1992 – Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук.
думка, 1992. – 224 с.
Загнітко 2001 – Загнітко А. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. – Донецьк, 2001. – 662 с.
ЛЭС 1990 – Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1990. – 685 с.
Немец 1989 – Немец Г.П. Семантико-синтаксические средства выражения модальности в русском языке.
– Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та, 1989. – 144 с.
Немец 1991 – Немец Г.П. Грамматические средства выражения модальности в русском языке. –
Харьков: Око, 1991. – 176 с.
СУМ – Словник української мови. – К. 1970-1980.
Стус 1994 – Стус В. До А.С.Малишка // Твори у чотирьох томах.– Львів, 1994, Т.4. – С. 370 –374.
СУЛМ 1973 – Сучасна українська літературна мова / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка, 1973. –
516 с.
Теліга 2004 – Теліга Олена. Листи. Спогади. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. – С. 182-184.
Чейф 1975 – Чейф У. Значение и структура языка. – М.: Прогресс, 1975. – 482 с.
Austin 1962 – Austin J. How to Do Things with Words. – Oxford, 1962. – 167 р.
ЕJO 1999 – Encyklopedia językoznawstwa ogуlnego. – Wrocław-Warszawa-Krakуw, 1999. – 732 s.
Lyons 1977 – Lyons J. Semantics II. – London, 1977. – 307 p.
Searle 1987 – Searle J. Czynności mowy. – Warszawa: PWN, 1987. – 246 s.
SB 1966 – Stylistyka Bally’ego. Wybуr tekstуw. – Warszawa, 1966. – S. 150-186.
Puzynina 1981 – Puzynina J. O znaczeniu czasownika “oceniać” we wspуłczesnym języku polskim // Studia
Gramatyczne IV. – Wrocław, 1981. – S. 113-126.
Wierzbicka 1988 – Wierzbicka A. The Semantics of Grammar. – Amsterdam-Philadelphia, 1988. – 257 p.
Wierzbicka 1989 – Wierzbicka A. Semantic Primitives and Lexical Universals // Quaderni di semantica 19. –
1989. – 1. – P. 103-121.

The article is devoted to problems of appearing of category “modality” in Modern Ukrainian according to it’s
text-building function. Ideas of works by A.Wierzbicka, S.Balli, M.Bakhtin. Our attention is paid to unsolved problems
of contemporary theoretical linguistics.
Keywords: modality, semantic primitive, modal frame, semantic frame, semantic constance, text-building
function, speech genre.
Надійшла до редакції 4 вересня 2008 року.