Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Валентина Ґрещук – ХУДОЖНІ ФУНКЦІЇ ГУЦУЛЬСЬКИХ ДІАЛЕКТИЗМІВ У БЕЛЕТРИСТИЧНИХ ТЕКСТАХ

У статті розглянуто художні функції гуцульських діалектизмів у мові української літератури ХІХ –
ХХ ст. Простежено роль гуцульських діалектизмів в образотворенні, в індивідуалізації героїв, їх етнографічній
ідентифікації, в адекватному відтворенні характерів, подій, ландшафту, побуту, у відображенні місцевого
колориту.
Ключові слова: діалектизм, гуцульський говір, художня функція, етнографічна ідентифікація, художній
текст.

Роль гуцульських діалектизмів в українській художній мові якщо й досліджувалась, то лиш
фрагментарно й принагідно [Жилко 1954; Богдан 1983; Кононенко 2002; Ґрещук 2002-2003; Ціхоцький 2006].
Комплексно художні функції гуцульських діалектизмів у мові белетристики спеціально ще не досліджувались.
У цій статті ставимо за мету виявити й охарактеризувати художні функції гуцульських діалектизмів у мові
української художньої літератури ХІХ – ХХ ст.
Художня значущість гуцульського говору в мові літературних творів безпосередньо пов’язана з
особливостями його використання, ступенем насиченості художньої мови одно- чи різнорівневими діалектними
рисами, послідовністю й повнотою їх вживання в мові персонажів та в авторській мові, характером
літературно-діалектної взаємодії у мові художнього твору. З погляду оцінки художньої вартості гуцульських
діалектних рис у мові художнього тексту всі твори, в яких вживаються гуцульські діалектні риси, можна
поділити на два типи. Перший тип становлять твори, у яких гуцульський діалект використовується не як засіб
стилізації, а передовсім як, сказати б, річ у собі, як самоціль. Гуцульський діалект у таких творах постає як
довершена мовна система із своїм характерним словником, граматичними особливостями та засобами
образності, яка здатна задовольнити художні потреби в словниковому складі, граматиці та засобах
образотворення. Типовими зразками таких творів є новели О. Манчука, роман “Дідо Иванчік” та новели
П. Шекерика-Доникового. Почасти до таких творів треба віднести й художню прозу Ю. Федьковича й
М. Павлика, які в часи, коли українська літературна мова тільки формувалась, орієнтуючись на
народнорозмовну стихію як основу формування літературної мови, у своїй художньо-літературній практиці
спирались передовсім на рідний їм гуцульський говір. Однак вони чітко усвідомлювали необхідність
витворення літературної мови не лише на ґрунті гуцульського говору, мова їх літературних творів зазнала
помітного впливу літературної мови, яка формувалась на Наддніпрянщині, передовсім мови творів
Т. Шевченка. Тільки в рідких випадках у їх творах можна помітити добір діалектизмів із певним стилістичним
навантаженням, але такий спосіб їх використання знаходився ще в зародковому стані [Станівський 1961, 85]. У
творах О. Манчука, П. Шекерика-Доникового різнорівневі елементи гуцульського говору виконують свої
художні функції у той самий спосіб, що літературна мова у творах, написаних літературною мовою без
використання діалектів. Образність, мовна експресивність, мовні засоби характеротворення тощо у таких
творах забезпечуються внутрішніми мовними ресурсами гуцульської діалектної системи як самодостатньої для
літературних цілей. При цьому варто підкреслити, що багато з них характеризуються специфічними
особливостями, а деякі не мають аналогів у літературній мові.
Так, для тропів і фігур мови, які грунтуються на зіставленні певних явищ, предметів, фактів, зазвичай за
об’єкт порівняння слугують реалії, значущі для світосприймання саме гуцула, номіновані часто діалектними
лексемами, пор.: Шо котрий куда си поверне, то так на нім то усе звонит і цоркотит єк на кони, шо до вінчєня
княгиню везе (Манчук, Француз, 34); Було їх шош з пєтнаціть і усі молоді єк пінка по молоці, тай файні, як
веселиця (Манчук, Лісова дівка, 40); Була єк туман, шо си сунет полонинами у місєчні ночі, єк сміх у каліки
(Манчук, Лісова дівка, 43); Прийшла і сіла коло него вбрана єк писаночька (Манчук, Лісова дівка, 43); Сіде
дідово волосє вітер розвівав. Колисав ним на голові, єк лісом на кичєрі (Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 120);
Туда йти куражило мене лиш ковбірє у бистрій річьці, бо нираз виплюскувавси я в нім, єк струг (Шекерик-
Доників, Дідо Иванчік, 9); Из Люпайлівскої Кичєри було видко по горах порозсипувані, єк зерниці по небі,
самотов дрімаючі гуцульскі осидки. Єк вишиті мережками рукави чєлідинских сорочьок, так гори помережані
нивами. Єк пролюдні крисані в леґінів закєтичєні трєсунками, так місцями позакитичювані гори садками
(Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 10). Без попереднього вивчення гуцульської розмовної тропіки, як і мовних
засобів образності в гуцульській уснопоетичній творчості важко встановити, які з компаративних структур є
© Ґрещук В.В., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

238
індивідуально-авторськими, а які почерпнуті з діалектної системи чи мови гуцульського фольклору. З великою
долею ймовірності можна стверджувати, що індивідуально-авторськими порівняннями є наведені, крім молоді,
єк пінка по молоці; вбрана, як писаночька; виплюскувавси як струг. Це стосується не тільки порівнянь, а й
інших тропів, в основі яких лежить зіставлення, пор.: Иванчік був так страшно розигрітий, шо аж з него пара
схувала, а так схотілоси було пити, шо аж слина в роті йиму си ґлєджіла (Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 381);
Коцкают великі бутинцкі сокири, играют кланцаті довгі пили, стогнут стружені груди, мигают прудко бужені
колибєнов ватров жилаві руки, бо пид боком Різдво Христове, Свєтвечір… (Манчук, Заробок, 16); З верхів:
ґрунями, плаями та стежечьками спливали гуцулки й гуцули вдолини до церкви, писаними в цвитучій чєрвоно-
білий мак гурмами та довгими рєдами, єк би то вівці – писані ботеї з полонин у село по розлучєнях сходили
(Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 73).
Виразним ідентифікатором таких літературних творів є також абсолютна перевага регіональних фразем,
пор.: умлі ока “миттю, надзвичайно швидко” (Умлі ока, єк білиця у смереку из-перед стрільця, вихопився я
високо у кілє з-перед ґайди (Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 10); слих би їм пропав “щоб хто-, що-небудь
безслідно зник(ло)” (Усе це однаке чєдо, слих би їм пропав, окрім діда, погадав я собі (Шекерик-Доників, Дідо
Иванчік, 10); бига впала “стан людини, за якого нетерпиться щось зробити, вчинити” (Оперед Иваном Купалом
то така бига йиму впала пити до Олексія в Плоску, шо вже ніхто би був йиго вид того ходу ни видговорив, ні
спер (Шекерик-Доників, Дідо Иванчік, 406); прийшов шлюс “пора умирати кому-небудь” (А я гадав, шо тобі
прийшов шлюс, а то ти лише уснула (Манчук, Без свічьки, 30); фіґля зробити, публіку зробити “зганьбити” (І аж
на перелазі вчули люде, єк у погані шляки заклєв покойну бабу, шо ’му такого фігля зробила; – Шо ти, Грицю,
вдурів, ци шо тобі є? Шо ти мені коло хати таку публіку робиш? (Манчук, Непростий мертвец, 49).
Таким чином, гуцульський говір у таких творах перебирає на себе функції літературної мови. Гуцульські
форми, відмінні від літературних, виступають як елементи діалектної підсистеми системи української
загальнонаціональної мови і свою значущість виявляють в опозиції до інших елементів гуцульської діалектної
системи, „у таких текстах відсутня диференціація одиниць на діалектні та нормативні для літературної мови,
тому говіркові риси не належать до діалектизмів” [Укр. мова 2004, 146 ]. У них, як це не звучить
парадоксально, мовна експресивність досягається не самим використанням гуцульських діалектних
позанормативних форм, які виявляють образність завдяки опозиції до літературної мови, в канву якої вони
вплітаються, а шляхом експресивізації внутрішніх ресурсів гуцульської діалектної підсистеми як
самодостатньої для забезпечення художніх функцій.
Сприймання художніх творів, мову яких становить літературно опрацьований гуцульський говір, суттєво
обмежено й утруднено для пересічного читача. По суті художня значущість таких зразків літератури у всій
своїй повноті доступна лише носіям та добрим знавцям гуцульського говору.
Другий тип репрезентують твори, у яких гуцульський говір використано як виразно стилізаційний засіб.
Художній ефект використання гуцульського говору чи його елементів у літературному творі досягається
передовсім протиставленням діалектного, регіонального, позанормативного літературному,
загальнонаціональному, нормативному. “Слово, яке має хоч би одну діалектну диференціальну ознаку і яке
включене в склад літературного твору саме як діалектне, можна визначити терміном “діалектизм”. У тексті
художнього твору діалектизми набувають додаткового смислового й естетичного навантаження внаслідок
додаткових семантичних і стилістичних опозицій до слів літературної мови в тексті того ж художнього твору”
[Оссовецкий 1971, 320]. Таким чином, естетична функція гуцульських діалектизмів спричинена іншосистемним
характером діалектного елемента, введеного автором у літературну мову цілеспрямовано з певною художньою
настановою. На відміну від літературних текстів першого типу в художніх творах, у яких гуцульські діалектні
форми вплітаються в канву літературної мови, гуцульські діалектні слова експресивні подвійно: “як будь-яке
слово в естетичній функції і як іншосистемне слово; діалектизм являє собою ніби стилістичний омонім чи
стилістичний синонім відповідного слова літературної мови. У складі художнього твору діалектна лексика
набуває естетичного навантаження і стає матеріалом образу, в самому ж творі, звідки запозичається діалектне
слово, воно є стилістично нейтральним” [Оссовецкий 1971, 337].
Гуцульські різнорівневі діалектизми виступають передовсім засобом образотворення, індивідуалізуючи
мову персонажа, характеризуючи його як носія гуцульської ментальності, матеріалізованої, вербалізованої у
говіркових одиницях різного типу. Ця функція виявляє себе в усіх творах, у яких використовується гуцульський
говір, але особливо виразно в тих, які писані чистою літературною мовою, що різко протиставляється
діалектному мовленню персонажів, пор., наприклад, у “Тінях забутих предків” М. Коцюбинського:
– Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
– Єк бог даст, моє солодашко.
– Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.
– Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.
– Ой мой-мой! Шо ти говориш…
– Шо чуєш, душко (187-188) Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

239
У ментальності гуцулів чимало діалектних найменувань, які не тільки позначають якийсь предмет
побуту, господарської діяльності, ландшафту і т.д., а й виступають символом, знаком. Такі діалектизми, введені
в художній текст у відповідному контексті, не тільки виконують номінативну функцію, а й дають змогу
з’ясувати світовідчуття, світосприймання, світобачення гуцулів. В. Кононенко цілком справедливо відзначив,
що для М. Коцюбинського етнографізм трембіта у “Тінях забутих предків” не лише лексема, а й символ:
“Образ трембіти органічно входить в оповідь: “Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти. Він
приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним трембітанням оповідає, що кошари чекають на
вівці”. Трембіта несе людям і радість, і печаль: “А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і
трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки
чекають на нове молоко”; “І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері”.
Повість закінчується звучанням трембіти, що сумує за загубленим життям: “Під вікнами сумно ридали
трембіти” [Кононенко 2002, 319-320]. Крім номінативної функції, яку виконує лексема трембіта, позначаючи
музичний інструмент, поширений лише на Гуцульщині, завдяки відсутності її в літературній мові, від неї віє
свіжістю, новизною, що вносить у текст особливу експресію. Символізація значення діалектизму трембіта
накладається на експресивність, досягнуту новизною, свіжістю і поглиблює її.
Важливою функцією гуцульських діалектизмів у мові художньої літератури є їх роль у художній
переконливості й етнографічній достовірності відтворення побуту, соціального середовища, обстановки тощо.
Відтворити гуцульський колорит, чого б він не стосувався, без використання гуцульських діалектизмів
неможливо. Як можна описати, скажімо, гуцульський одяг, не використовуючи таких діалектизмів, як кресаня,
гачі, киптар, черес, ташка та інші, адже ці слова не просто позначають елементи типово гуцульського строю,
вони виразно вказують на приналежність до етнографічної групи, ідентифікують носія такого “лудиня” як
гуцула, пор.:
Увійшов твердим кроком до світлиці, добув святковий одяг і став убиратися: нові чоботи, чорні вовняні
гачі, новий киптар, перевісив через плечі на один бік ташку, на другий – ріг з тютюном – оба пояси цятковані,
затягнув на себе широкий черес, на шию закинув шовкову темну хустку – хотів сьогодні виступити у всій
параді; знав, що там спільники від бутина зійдуться і він поміряється з ними А. (Крушельницький,
Рубають ліс, 196).
Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані
цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла
на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах (М. Коцюбинський,
Тіні забутих предків, 182).
– Ти будеш у мене одинчик… Так тебе му тішити, як жадна мама не тішить своєї дитини… Коби ти лиш
виріс. Пошию тобі черлені гачі, куплю крисаню з павами, дублені постоли, файний кептарик – ото буду мати
легіника (М. Козоріс, Чорногора говорить, 164).
Етнографічну достовірність пейзажних описів забезпечують, поряд з іншими мовними прийомами
наратування, використання таких гуцульських діалектизмів, як плай, царинка, звір, стромина, кичера і т.д., які
за межами Гуцульщини не вживаються, пор.:
Ліси, що дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж
воринням (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків, 189).
Ще далі – і вузька дорога переходила в плай, що вився по узбіччях та ломами ‹…› Безумно хотілося
знати, що от вибіжиш іще на оцей горб, видряпаєшся іще на оцю кичеру – і перед тобою розкриються любі
околиці рідного села, церковця мила усміхнеться привітно, знайомі контури обрію одразу заспокоюючим
пластиром ляжуть на стривожену свідомість (Г. Хоткевич, Довбуш, 121-122).
Створюючи гуцульський колорит, такі лексичні діалектизми водночас виконують ще й пізнавальну
функцію, адже вони знайомлять читача з предметами, явищами побуту, господарювання, виробничої
діяльності, звичаїв, з рослинним і тваринним світом краю, особливостями рельєфу і т.д. Семантика їх стає
зрозумілою з контексту, як, наприклад, діалектизму плай у наведених прикладах або з різного типу авторських
пояснень. Це може бути вживання діалектизму на тлі літературного відповідника в тому ж контексті (пор.
кичера після літературного горб у наведеному прикладі), авторські пояснення в тексті твору чи у виносках,
іноді з елементами етимологізування, з’ясування природи найменування, пор.:
Далі більша частина стаї – обиталище пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить
ватра: називається ватарник. Очаг – це святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім
посередині ватарника, а під серединною стіною. Вогонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а
вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а
вмиватися немає коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі ‹…› При серединній
стіні стоїть у петлях верклюг – то є стовп, що може крутитися на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в
тих вилках ходить кужба чи берфела – досить груба, витесана з дерева пластина з дірками. Вона, як то
кажуть гуцули, заклєбучена, має на кінці клєбуку, крюк, що на нього вішається котел. Таким чином: перше,
коли треба котел зовсім вивести зі сфери дії вогню – повертається верклюг, і котел опиниться збоку, друге,
коли треба зоставити котел над вогнем, але зміцнити силу і місце удару полум’я – берфела посувається між ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

240
двома вершками у продовбаній частині плеча, третє, коли треба на довший період часу дати сильніший чи
менший вплив вогню – берфелу підтягують або спускають на одну-дві дірки, і котел стає вище або нижче
над вогнем (Г. Хоткевич, Довбуш, 149-150).
Такі розлогі пояснення гуцульських діалектизмів – не рідкість. Ось ще кілька прикладів:
Так само при такій роботі стоїть у другій партії секманич – той, хто дозирає, чи все робиться так, щоб
чого не покинули, та й щоб все зробилося, як того треба. Той секманич має рано робітників корняти, увечері
давати “отченаш”, коли мають лишати, та й ополудні він дає знак, коли полуднувати мають. Він тут голова
від роботи ‹…› (А. Крушельницький, Рубають ліс).
Тиждень по тім, у саму неділю, при війті, присяжнім і громадськім писарі Юра зробив з Мошком такий
контракт. Мошко обіцявся годувати Юру до самої смерті, шанувати його, як свояка, і по смерті похоронити
його як слід по-християнськи, а Юра за те записав йому по смерті свою хату й свої три прути поля. Юра
Шикманюк став, як кажуть гуцули, Мошковим годованцем (І. Франко, Як Юра Шикманюк брів Черемош).
Сухі гіллячки розсунулись тихо: з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М’яке темне волосся
покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на
великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир,
добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере
(М. Коцюбинський, Тіні забутих предків).
З’ясовуючи художні функції гуцульських діалектизмів у мові художньої літератури, не можна обминути
їх ролі у збагаченні й розбудові системи тропів і стилістичних фігур. Це може бути використання гуцульських
діалектних прикметників у ролі епітетів: Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей
(стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, – він не журився (М. Коцюбинський, Тіні забутих
предків, 204); – Добрий вам вечір, сусідоньки красні… хе-хе… (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків, 206); У
мене бутин, як писанка, і я хочу мати годного керона бізівного газду (М. Козоріс, Чорногора говорить. 100);
Посадили його під образи перед повними мисками та й просили харчувати красними словами (Марко
Черемшина, За мачуху молоденьку…., 267).
Гуцульські лексичні діалектизми в художніх текстах використовуються як об’єкт колоритних порівнянь,
часто поширений додатковими уточнювальними характеристиками, які підсилюють образність вислову, пор.:
Він – як той Черемош буйний, вона – як молода гаджужка, що росла над його берегом і нараз, підмулена його
бистриною, склониться на його хвилі, впаде в обійми його вод, слабенька, немічна, пливе, куди несе її струя
(А. Крушельницький, Рубають ліс, 384-385); Охота росла, як ватра в смеречині (Марко Черемшина, Перші
стріли, 130).
Особливої експресивності гуцульські лексичні діалектизми досягають у структурі метафор, часто у
поєднанні з іншими художніми засобами: пор.: А гаджуги стогнуть, виють, ревуть, чуєш у голосі плачі,
непомірні ридання, то поклики тривоги, мольби про рятунок (А. Крушельницький, Рубають ліс, 346); Вже
сонце бадьоро вилазить на полонинські плаї і теплою рукою гладить стару по обличчю (М. Козоріс, Чорногора
говорить, 12); Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини,
розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать здоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як
над мерцем (М. Коцюбинський, Тіні забутих предків, 203); А від цього щезав сум, щезав туман і з золотих
верхів сходив на гуцульські села усміхнений гірський легінь – ранок (М. Козоріс, Чорногора говорить, 20); А над
ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки (М. Коцюбинський, Тіні
забутих предків, 202), Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір ‹…›
(М. Коцюбинський, Тіні забутих предків, 207).
Предметом художнього осмислення в художньому творі може стати й сама гуцульська говірка, певна її
особливість, що є побічним свідченням усвідомлення письменниками художніх функцій гуцульського говору в
творі. Так, М. Козоріс звернув увагу на таку особливість гуцульського говору, як облігаторне вживання
різноманітних означень позитивної семантики при звертанні, зазвичай постпозитивних, пор.: Жінки цьокотіли,
як синиці, засипали одна одну любощами та чемностями, безліччю “голубочка пишна, серденько моє,
солоденька моя”, бо так годиться за гуцульською етикою, хоча за цими солодощами ховалися часто зовсім інші
настрої… (М. Козоріс, Чорногора говорить, 53)
Художні функції гуцульського говору в літературних творах легко експлікувати, якщо вдатися до
прийому доведення від протилежного. Такі функції стають очевидними, якщо порівняти будь-який художній
текст, у якому використано гуцульський діалект і його відповідник, у якому діалектні одиниці замінені
літературними, наприклад:

Привіз -сми, проше пана дохторя, Привіз, прошу пана лікаря,

Митра Пасемкового, бо хоче від Митра Пасемкового, бо хоче від нас утікати.
нас утікати.
Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

241
– Я не знаю жодного Митра, – Я н е знаю ніякого Дмитра, що він за один?
що він за один?

– Таже тот Митро, шо у вашого Та– т ой Дмитро, що у вашого
тестя при трачці робит, то тестя на лісопилці працює, то
шос му сталоси, шо аді на щось йому сталося, що сохне.
пни в’єни.

– Але що він за один, чи Ал–е що він за один, чи має
має чим заплатити? чим заплатити?

– Ну, таже кажу вам, шо – Ну, та кажу вам, що у
у вашого тестя у Майорка, вашого тестя, у Майорка,
аді робит, то не біривливий. працює, то не платоспроможний.
(Марко Черемшина. Лік, 75)
Заміна гуцульських діалектних форм літературними призвела до нейтралізації гуцульського колориту,
створюваного використанням діалектних одиниць, до втрати художньої переконливості зображуваного.
Характерно, що всі спроби “олітературнення” мови художніх творів Марка Черемшини, як і інших
західноукраїнських письменників, які у своїй творчості більшою чи меншою мірою використовували говори
південно-західного наріччя, зазнали невдач.
Ґрунтовно аналізуючи мову новел Марка Черемшини, Ф. Т. Жилко вдало підмітив, що “діалектизми в
М. Черемшини вживаються не тільки для того, щоб найповніше відтворити мову героїв, щоб у такий спосіб
вона була якомога більш документальною і природною, але частково й заради самого діалекту, заради певних
естетичних особливостей говіркової мови [виділення наше – В. Ґ.], хоча б і тому, що мало відоме або рідко
вживане слово своєю незвичайністю сильніше впливає на уяву читача” [Жилко 1954, 21]. Йдеться, отже, про
самодостатність гуцульського говору, його одиниць як важливого художнього компонента і чинника та
продуцента естетичної функції. Зрозуміло, що ця думка поширюється на всі художні твори, в яких доречно й
вдало використано гуцульський говір, більшою мірою чи меншою.
Про особливу роль діалектних елементів у реалізації художньої вартості та переконливості
зображуваного засвідчує й перекладацька практика. Відомий перекладач В. Россельс, один із найкращих
перекладачів новел В. Стефаника на російську мову, справедливо зауважив, що хоч новеліст писав покутським
діалектом, однак він “принципово не етнографічний”. Цього не усвідомлювали перекладачі, які “за традицією
щедро оздоблюючи свій текст українізмами (що надають відтінку діалектності російській прозі), забарвили
Стефаника – в перекладі! – певним етнографізмом, який, власне, суперечить його образній системі, і, як
наслідок, художній вплив його новелістики на російського читача було дещо знижено” [Россельс, 1974, 148-
149].
Про гуцульську діалектну складову як один із найважливіших чинників художнього ідіолекту Марка
Черемшини добре сказав М. Рильський: “Мартович, Стефаник, Черемшина… це три письменники, що зробили б
честь якій-будь у світі літературі. Послуговування в своїй творчості діалектом, що найдалі йшло, очевидно, у
Черемшини, становить певні перешкоди для знайомства з цими художниками слова між широких читацьких
мас, а ще більші перешкоди ставить перед перекладачами, – є, разом з тим, і одним із своєрідних джерел
чарування книжок названих авторів. У перекладі не тільки на російську чи білоруську – не кажучи вже про
мови далекі, – але й на загальнолітературну українську мову писання Марка Черемшини тратять… дуже
багато… Ми беремо їх такими, як вони є, не струшуючи ніжного пилу з їх райдужних крилець, і такими
любимо” [Рильський 1986, 128]. Не випадково й сучасні видавці творів Ю. Федьковича, М. Павлика, І. Франка,
Марка Черемшини та ін. письменників для широкого загалу, усучаснюючи й уприступнюючи їхню мову,
максимально повно зберігають особливості гуцульського говору. Редагування їхньої мови зводиться зазвичай
до уніфікації правопису. В авторській мові (не в мові персонажів) можливі окремі виправлення на користь
літературної мови, які в цілому не порушують структуру мови письменника.
Уже підкреслювалась специфіка використання гуцульських діалектних рис у мові персонажів твору та в
авторській мові. З цього погляду хотілось би підкреслити практично необмежені можливості мови персонажів у
використанні різнорівневих діалектизмів. Водночас, як зазначають дослідники, особливої якості набувають
діалектизми в авторській мові. “Включення діалектизму в авторську мову знаменує собою певний ступінь
наближення його до нормативної лексичної межі літературної мови, а також слугує певною, хай навіть
мінімальною, гарантією включення його в літературну мову”. Вживаючи діалектизм в авторській мові,
письменник тим самим зрівнює його з літературною лексикою, вводить його в лексичну норму даного твору
нарівні з лексикою літературної мови” [Оссовецкий 1971, 363-364]. Таким чином, цілеспрямоване використання
діалектизмів у художній мові – це ще й розбудова й збагачення лексикону літературної мови, загалом
виражальних засобів мови. “Текст, який містить діалектні фрагменти, будучи опублікованим, робить контакт
діалекту і літературної мови у вигляді співіснування їх елементів в одній площині частиною мовного досвіду ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

242
кожного читача тексту впродовж будь-якого часового відрізку від моменту його публікації. Читач поставлений
перед необхіднісю прийняти мовний менталітет автора в такому його вигляді, як він відображений у тексті”
[Калнынь 1998, 59]. Саме завдяки мові художніх творів, у якій використано гуцульський говір, лексикон
сучасної української літературної мови поповнився низкою гуцульських лексем, які повністю освоєні як
нормативні або близькі до цього, пор.: полонина, трембіта, ватра, легінь, звір, ізвір “яр”, плай, флояра,
ґердан, ґрунь, топірець, бануш та ін. Сучасні словники української мови подають їх без будь-яких позначок
або з позначкою зах. чи діал., часом більше за традицією, ніж за фактичним відношенням лексеми до
літературної норми.
Таким чином, гуцульський говір, його елементи виконують важливі художні функції, пов’язані з
образотворенням, індивідуалізацією персонажів, адекватним відображенням характерів, подій, ландшафту
тощо, створенням місцевого колориту, пізнанням духовної і матеріальної культури гуцулів, етнографічною
ідентифікацією героїв твору.

Література
Богдан 1983: Богдан М. М. Діалектизми в художніх творах М. Коцюбинського // Структура і розвиток
українських говорів на сучасному етапі. ХV Республіканська діалектологічна нарада: Тези доповідей і
повідомлень. – Житомир, 1983. – С. 263-265.
Ґрещук 2002-2003: Ґрещук В. В. Мовний феномен новел Марка Черемшини // Українознавчі студії –
2002-2003. – № 4-5. – С. 3-14.
Жилко 1954: Жилко Ф. Т. Мова новел М. Черемшини // Українська мова в школі. – 1954. – № 4. – С. 20-
31.
Калнынь 1998: Калнынь Л. Э. Включение диалектизмов в художественный текст как разновидность
контакта между диалектной и литературной формами русского языка // Вопросы языкознания. – 1998. – № 6. –
С. 58-68.
Кононенко 2002: Кононенко В. Гуцульські мовні елементи в художньому тексті // Кононенко Віталій.
Мова. Культура. Стиль. – К. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 316-320.
Оссовецкий 1971: Оссовецкий И. А. Диалектная лексика в произведениях советской художественной
литературы 50-60-х годов // Вопросы языка современной русской литературы. – М.: Наука, 1971. – С. 301-385.
Рильський 1986: Рильський М. Т. Відзив на кандидатську дисертацію О. Є. Засенка “Марко Черемшина
(життя і творчість)” // Рильський М. Т. Зібрання творів: У 20-ти т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 12. – С. 128-130.
Россельс 1974: Россельс Володимир. Проза Стефаника і спроба її сприйняття // Співець знедоленого
селянства. – К.: Дніпро, 1974. – С. 141-151.
Укр. мова 2004: Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М. (співголова),
Тараненко О. О. (співголова), Зяблюк М. П. та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.”
ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.
Ціхоцький 2006: Ціхоцький Іван. Мова прози Івана Франка (стилістичні новації). – Львів: Видавничий
центр ЛНУ імені Франка, 2006. – 280 с.

Джерела
Козоріс 1931: Козоріс Михайло. Чорногора говорить. – Харків: ДВОУ Література і мистецтво, 1931. –
319 с.
Коцюбинський 1974: Коцюбинський Михайло. Тіні забутих предків // Коцюбинський Михайло. Твори в
семи томах. – К.: Наук. думка, 1974. – Т. 3. – 429 с.
Крушельницький 1960: Крушелницький Антін. Рубають ліс // Крушельницький Антін. Буденний хліб.
Рубають ліс. – Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1960. – 398 с.
Манчук 1992: Манчук Онуфрій. Жиб’ївські новелі. – Боффало: Вид-во “Гуцульщина”, 1992. – 79 с.
Павлик 1909: Павлик Михайло. Оповідання. – Чернівці: Заходом д-ра Льва Когута і Фр. Коковського,
1909. – 212 с.
Федькович 1985: Федькович Юрій. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наук.
думка, 1985. – 574 с.
Франко 1979: Франко Іван. Як Юра Шикманюк брів Черемош // Франко Іван. Зібрання творів у
п’ятдесяти томах. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 21. – С. 424-472.
Хоткевич 1990: Хоткевич Гнат. Довбуш // Хоткевич Гнат. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро,
1990. – С. 63-456.
Черемшина 1974: Марко Черемшина. Твори в двох томах. – К.: Наук. думка, 1974. – Т. 1. – 333 с.
Шекерик-Доників 2007: Шекерик-Доників Петро. Дідо Иванчік. – Верховина: Редакція журналу (вид-во)
“Гуцульщина”, 2007. – 495 с.

Artistic functions of guzul dialecticisms in the ukrainian literature of the XIX and XX century are regarded in the
article. The role of guzul dialecticisms in character drawing, main heroes’ individualization, their ethnographic
identification, adequate revealing of characters, events, landscape, mode of life, representation of local colouring is
traced.
Keywords: dialecticism, guzul dialect, artistic function, ethnographic identification, belletristic text.
Надійшла до редакції 28 серпня 2008 року

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.