Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

ПОРТРЕТУВАННЯ СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ДУМКИ

Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник / О.О. Селіванова. –
Полтава: Довкілля-К, 2008. – 712 с.

Наукові підходи О.О. Селіванової до розв’язання наукових проблем, їхнього аналізу, критичного
осмислення завжди приваблювали. У цьому разі перед нами ємна і цікава праця, що охоплює увесь спектр
найсучасніших проблем лінгвістики. Використання слова проблеми постає вельми умовним, оскільки кожен
розділ присвячено окремому лінгвістичному напряму, пор. психолінгвістика, прикладна лінгвістика та ін.
Рецензована праця складається з одинадцяти розділів, списку словників і довідників. Кожен розділ постає
аналітико-критичним і системно-пошуковим поглядом на певну лінгвістичну проблему з послідовним
окресленням джерельних засад відповідного напряму, з’ясуванням еволюційних вимірів та встановленням
основного категорійного апарату, системи одиниць, виявленням предмета, об’єкта того чи іншого напряму.
Перший розділ “Лінгвометодологія” (с. 10-69) охоплює розгляд предметва, об’єкта, завдань (як і всі інші
відповідні розділи) лінгвометодології, з’ясування понять методології, парадигми, епістеми як ключових,
вичерпну характеристику виділених і кваліфікованих О.О. Селівановою основних наукових лінгвістичних
парадигм: порівняльно-історичної (генетичної (с. 22-28)), структуралістської (таксонімічної (с. 30-32)),
когнітивної (когнітивно-дискурсивної (с. 32-34)), синергетичної (с. 34-36). У цьому вимірі знаковим постає
вирізнення останньої, що на сьогодні досить активно утвердила себе в лінгвістиці тексту (пор. праці
О.О. Семенець (Лінгвістична синергетика ідіолекту Євгена Маланюка: дис. … докт. філол. наук. – Кіровоград,
2005. – 504 с.); К.А. Філіппова (Лингвистика текста: Курс лекций; 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Изд-во
С.-Петерб. ун-та, 2007. – 331 с.), К.І. Бєлоусова (Синергетика текста: От структуры к форме. – М.: Книжный
дом «ЛИБРОКОМ», 2008. – 248 с. (Синергетика гуманитарных наук)) та ін.) і поступово охоплює інші
мовознавчі напрями. Встановлення диференційних ознак структуралістської парадигми та її кваліфікація як
альтернативної порівняльно-історичному та її спрямованість на дослідження сучасного стану мови як системи з
наявними інваріантними одиницями (фонемами, морфемами, лексемами, реченнями, грамемами) та
відношеннями між елементами (с. 28), тому логічніше було б кваліфікувати їхню парадигму як структурно-
системну (пор. погляди А.М. Ломова, А.П. Загнітка та ін.). Водночас окремі дослідники встановлюють
номінативно-екзистенційну / номінативно-прагматичну парадигму, що ґрунтується на трьох рівноправних і
рівнозначущих складників: теорії номінації (актуалізує проблему білатеральності мовного знака загалом і
речення зокрема), теорії референції (у процесі комунікації мовець використовує принцип подвійного
означування (за Е. Бенвеністом): спочатку реєструється денотат – клас реалій, а потім виділяється референт;
останнє забезпечує індивідуалізацію), теорії мовленнєвих (комунікативних) актів (аналіз функціонування
мовних знаків у мовленні).
Розгляд дослідницьких принципів парадигмального простору сучасної лінгвістики (експансіонізму
(упровадження до лінгвістики теоретико-поняттєвого апарату інших наук), експланаторності (явища повинні
пояснюватися на основі суворої наукової доказовості), антропоцентризму (людина постає центром і найвищою
метою світобудови – мова – продук дільяності людини і виступає засобом збереження усього духовного
потенціалу дюдини), дискурсоцентризму (як альтернативного антропоцентризму: людина є творцем і
користувачем мови і водночас мова у “вигляді численних дискурсивних практик конструює різні світи
людської життєдіяльності, спотворюючи реальний світ…” (с. 41), людина є “невільником мови” і “господарем
мови” водночас; принцип дискурсоцентризму пов’язаний мовоцентризмом, проголошеним ще
В. фон Гумбольдтом), функціоналізму (сприйняття об’єкта в його взаємодії із середовищем як дільності,
функціонування системи; тому функціоналізм реалізується в таких принципах: діяльнісність (мова як джерело,
посередник); телеологічність (цілеспрямованість мовної діяльності); асиметрія системи і середовища;
онтологічний дуалізм; релятивний антропоцентризм); етноцентризму (розгляд мови як конвенційної символьної
системи, що фіксує риси характеру, ментальності, культури певного етносу, його світогляд, систему цінностей,
норм поведінки, традицій, звичаїв, обпядів, міфів, вірувань, забобонів тощо); псинетичності (дослідження мови
з урахуванням інших, ніж мислення, смислопороджувальних механізмів свідомості людини (відчуттів,
почуттів, інтуїції, трансцеденції, колдективного позасвідомого); діалогійність (аналіз мовної діяльності в
системі взаємної детермінованості різних складників). Останнім підрозділом першого розділу виступає розгляд
загальних та лінгвістичних методів дослідження (с.48-64), де прокоментовано специфіку загальних методів
спостереження, індукції, дедукції, гіпотези, аналізу й синтезу, порівняння, формалізації, ідеалізації,
експерименту, фальсифікації як навмисному висуненні хибної гіпотези, моделювання, а з-поміж лінгвістичних
методів охарактеризовано порівняльно-історичний (внутрішня та зовнішня реконструкція) метод, методика
лінгвогеографії л(інгвогеографічний метод), структурний метод о(позиційний, дистрибутивний,
трансформаційний, компонентний, ланцюжковий аналіз та аналіз безпосередніх складників, структурна
методика комутації), функційний і конструктивний методи, типологічний і зіставний методи з простеженням
їхньої корелятивності з відповідники науково-лінгвістичними парадигмами, окремо розкрито описовий метод
як міжпарадигмальний. Завершує ж розділ список літератури з проблем методології загалом та лінгвістичної
методології (с. 64-69) з евристичними питаннями і творчими завданнями, що спрямовані на творче
застосування сприйнятого (пор. “Охарактеризуйте методи, які ви використовуєте в дипломній (магістерській)
роботі” (с. 69). Підсумковою тезою цього розділу можуть постати слова І. Сусова про те, що сьогодні все
ємніше “говоримо … про мову як форму, спосіб життєдіяльності людини, спосіб вербалізації людського
досвіду і його усвідомлення, спосіб вираження особистості й організації міжособистісного спілкування у
процесі спільної дільяності людей. Від об’єктивізованого, деперсоналізованого, предметного представлення
мови ми поступово переходимо до її особистісного, діяльнісного розуміння” [Сусов И.П. Личность как субъект
языкового общения // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Изд-во Калининск. ун-та, 1989. –
С. 9]. Цьому баченню мови і підпорядковані сучасні методи лінгвістичних досліджень.
Другий розділ “Семасіологія” (він перегукується з розділом “Проблеми сучасної семасіології” з
попереднього навчального посібника “Актуальні напрями сучасної лінгвістики (аналітичний огляд)” (К.:
Видавництво Українського фісоціологічного центру, 1999. – 148 с.)), що охоплює розгляд історії становлення,
предмета, об’єкта і завдань семасіології; з’ясування напрямів семантики з простеженням специфіки логічної
семантики: теорії референції і теорії смислу, семантики можливих світів; висвітлення специфіки розгляду
проблеми значення, корелятивності / некорелятивності значення і смислу; характеристику стану вивчення
семантичної структури слова; розгляд проблеми співвідношення семантичної валентності та сполучуваності;
аналіз стану вивчення семантичного узгодження, а також ґрунтовну характеристику проблеми метафори і
метонімії в сучасній лінгвістиці, висвітлення методів семасіології і под. Досить вичерпно охарактеризовано
різні теоретичні підходи до а) тлумачення значення: онтологічний, гносеологічний, логічний, реляційний,
семіотично-реляційний, психологічний, інформаційний, енциклопедичний та можливість їхнього об’єднання, за
Л. Васильєвим, у два напрями тлумачення значення: 1) як психологічної сутності і 2) як реляційної сутності;
б) способи моделювання значення (пор. думку Т. де Мауро про те, що “Значення – це енграма або відкладене в
пам’яті” (с. 81)); в) причини відсутності термінологічно усталеного тлумачення значення (методологічна,
термінологічна, невизначеність предмета семасіології – від обмеження тільки словом до охоплення мовних
одиниць усіх ярусів, протирічяя між індивідуальним та конвенційним змістом, особливості розмежування в
значенні мовно-системного й мовленнєвого характеру, наслідком чого постає встановлення диференційних
ознак значення і смислу); г) визначення типології значення. Значну увагу приділено і тлумаченню семантичної
структури слова (в логічному аспекті складається з денотата, сигніфіката, конотата) та характеристиці
семантичної структури полісемантів, пор. співвідношення понять лексема, лексико-семантичний варіант,
семантема, сема і семема. Проблема семантичного узгодження і семантичної валентності та сполучуваності
(с. 94-96) розглянута крізь призму співвідношення / неспіввідношення понять валентності і сполучуваності та
кваліфікації типів валентності як здатності мовної одиниці сполучуватися з іншими такими самими одиницями.
Шкода, що не враховано праць французького дослідника Л. Теньєра (свого часу він навіть виголошував кілька
лекцій в Інституті наукової мови в м. Києві), який по суті сформулював теорії валентності з розмежуванням
актантних і сирконстантних ролей та окресленням семантичного групування одно-, дво-, три- і почасти
чотирьохвалентних дієслів-предикатів. Тому стверджується, що поняття валентності увів С.Д. Кацнельсон, що,
очевидно, має підстави тільки для вітчизняної лінгвістики.
Привабливим постає розгляд проблеми метафори в лінгвістиці, що прокоментована в логіко-
філософському, логіко-психологічному, психологічному, лінгвістичному л(ексико-семантичному),
когнітивному аспектах, та проблеми метономіїі з простеженням напрямів розмежування метафори і метонімії.
З-поміж методів семасіології авторка зупинилася на компонентному, дистрибутивному, контекстологічному,
кластерному аналізах, з’ясуванні особливостей методики асоціативному експерименту з окресленням
специфіки методики семантичного диференціала (почасти градуального шкалювання), з’ясовано особливості
семантичного моделювання (семантичні поля, семантична сітка), лінгвостатистичного експерименту.
У третьому розділі “Лінгвосеміотика й ономасіологія” (с. 120-187) проаналізовано об’єкт, предмет і
становлення лінгвосеміотики (с. 120-122) та об’єкт, предмет й основні завдання ономасіології (с. 139-145),
розкрито підходи до встановлення специфіки мовного знака, його природи й типології, визначено моделі
семіозису (семіотичний (концептуальний, епістемологічний) трикутник К. Огдена й А. Ричардса; трикутник
Г. Фреге; тріада Ч. Пірса, п’ятикомпонентна схема Ч. Морриса; пор. також трикутник С. Ульмана,
В. Звегінцева, І. Распопова; піраміду М. Алефіренка, трапецію Л. Новикова, психосеміотичний тетраедр
Ф. Василюка (с. 130-132)), прокоментована п’ять лінгвосеміотичних питань: а) характер зв’язку мовного знака з
позначенням (відображальний чи репрезентативний); б) що заміщує мовний знак: річ, предмет, поняття чи
концепт; в) яким постає зв’язок знака й позначеного – природним чи конвенційним (довільним); г) опозиція
довільності й невипадковості мовного знака в мовній системі, тобто його мотивованість / немотивованість
іншими знаками мови; д) довільний чи детермінований характер вибору мотиватора знака в мовній системі
(с. 133-138). У розгляді з’ясування природи номінації повинен постати ґрунтовний аналіз послідовності
операцій свідомості, “що опосередкують семіотичне поєднання позначуваного зі знаком з урахуванням
семантики, синтактики та прагматики як трьох вимірів семіозису” (с. 145). Основним різновидом такого аналізу
запропоновано модель породження номінативної одиниці, що виступає формалізованою абстрактною схемою ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

330
процесу надання певному предмету чи поняттю, яке має або не має відповідника в реальному світі,
відповідного позначення, що стає надбанням колективної мовної свідомості й мовлення (с. 145). Авторка
приєднується до думки про необхідність розгляду номінативного процесу згідно з визначальним постулатом
когнітивної науки вивчати мову “в широкому контексті моделювання свідомості” (Гиздатов Г.Г. Когнитивные
модели в речевой деятельности. – Алматы, 1997. – С. 11), що уможливлює вирізнення в моделі породження
номінативних одиниць таких етапів: І – аперцепції (психонетичний), ІІ – інтеріоризації (когнітивний), ІІІ –
внутрішнього програмування (превербальний), IV – селекції (номінативно-вербальний), V – парадигматизації і
синтагматизації (системно-функційний) (с. 147). Усе це дало підстави для опису принципів когнітивно-
ономасіологічного аналізу номінативних одиниць, що ґрунтується на новому опрацьованому дослідницею
когнітивно-ономасіологічному аналізі, ”метою якого є встановлення типу мотивації номінативних одиниць”
(с. 152). Суттєвою постає в цьому вимірі інтерпретація ономасіологічної структури (перший етап такого
аналізу), реконструкція мотиваційної бази шляхом моделювання структури знань про позначене (проектування
ономасіологічної структури на модель ментально-психонетичного комплексу). Логічним продовженням цього
розгляду постає аналіз проблеми мотивації у словотворі й ономасіології (с. 156-180), де запропоновано нове
трактування мотивації “як наскрізної лінгвопсихоментальної операції формування ономасіологічної структури
на підставі вибору мотиватора (-ів) із мотиваційної бази структури знань про позначене у складній системі
зв’язків різних пізнавальних функцій етносвідомості” (с. 160), внаслідок чого диференційовано пропозиційний
з гіперогіпонімічним, еквонімічним, категорійним, опозитивним і предикатно-аргументним різновидами,
асоціативно-термінальний зі структурно-метафоричним, дифузно-метафоричним, гештальтним, архетипним
різновидами, модусний (базовими постають типи оцінок; пор. також змішаний тип мотивації), концептуально-
інтеграційний, міфологічний різновиди мотивації.
Ґрунтовно розглянуто проблеми сучасної психолінгвістики в однойменному четвертому розділі (с. 188-
251), де охарактеризовано витоки, об’єкт, предмет цього напряму, простежено еволюцію американської
(дескриптивізм, генеративізм) та радянської психолінгвістики, далі прокоментовано проблеми породження
(продукування) мовлення / сприйняття й розуміння мовлення та тексту, онтогенезу мовлення, зосереджено
увагу на проблемі пам’яті у психолінгвістиці (пам’ять – знання – компетенція) і проблемі ментального
лексикону. Сучасна психолінгвістика в основній своїй дослідницькій процедурності основується на
асоціативності і вияві останньої, тому й знайшло висвітлення проведення асоціативного експерименту.
Характеристика внутрішньої структури та міждисциплінарних зв’язків психолінгвістики уможливила виділення
психолінгвістики мовленнєвої діяльності (породження і сприйняття мовлення; психолінгвістику мовної
здатності / спроможності (проблеми психосемантики, внутрішнього лексикону, мовної свідомості, асоціативної
граматики); вікової психолінгвістики (виникнення й розвиток мовної здатності); нейропсихолінгвістики
(дослідження зв’язків мовної здатності, пам’яті, мовленнєвої діяльності людини з функціями головного мозку,
нейронною мережею, нейрофізіологічними механізмами); патопсихолінгвістики (дослідження діагностики й
мовленнєвої симптоматики психічних захворювань із патологією мовлення в умовах несформованості або
розпаду особистості); етнопсихолінгвістика (аналіз співвідношення мови і психології народу, формул
психологічної ментальності і под.); лінгвістична ґендерологія (розгляд особливостей мовної діяльності
особистості з урахуванням усталених у суспільстві норм розмежування соціальних ролей, статусів з
урахуванням статевої приналежності); нейролінгвістичного програмування, судової лінгвістики і мовного
впливу. Останні більший стосунок мають до проблем прикладної лінгвістики, але в широкому розумінні
терміна прикладний.
П’ятий розділ концентрує увагу на проблем сучасної етнолінгвістики та сучасної лінгвокультурології
(с. 252-315), де послідовно з’ясовано витоки етнолінгвістики і лінгвокультурології з простеженням проблеми
етносу, його ознак та етнічної ідеоетнічності в етнолінгвістиці, охарактеризовано предмет та об’єкт
етнолінгвістики, статус останньої з-поміж інших наукових галузей і лінгвістичних дисциплін. Значну увагу
приділено гіпотезі лінгвістичної відносності з окресленням її слабких варіантів та альтернативних теорій
співвідношення мови та мислення (етнічної свідомості) і психологічним параметрам етнічної ідеоетнічності
(с. 272-278), де авторка подає дефініції етнічного характеру, етнічного темперанту, етносвідомості (її
складником постає етнічний (національний) менталітет або ментальність, де знаковими є константи
культури, що “несуть культурно ціннісну інформацію та представлені у знакових продуктах культури, зокрема,
в текстах, явищах природної мови” (с. 274)). Констатовано, що в сучасних етнолінгвістиці та
лінгвокультурології константи культури здебільшого ототожнені з концептами як осмисленими структурами
свідомості (пор., наприклад, у словнику Ю. Степанова [Константы: Словарь русской культуры: Изд. 2-е, испр. и
доп. – М.: Академический Проект, 2001. – 990 с.] проаналізовано 37 базових і 20 похідних констант культури і
зміст констант культури розкрито шляхом простеження їхньої вербалізації в етнотекстах письменників,
філософів, науковців, у мовленні пересічних членів соціуму, виведення етимологічної внутрішньої форми
ключових лексем. О.О. Селіванова вважає, що розгляд констант культури необхідно зреалізовувати з
уруванням архетипів колективного позасвідомого). Колективне позасвідоме етносу кваліфіковано як
успадкована й незмінна сукупність психічних процесів, що тільки виявляються у свідомості і зумовлені
родовою пам’яттю людини, не постаючи сферою свідомості. Розділ ХІІ. Рецензії та анотації

331
Проблеми співвідношення мови й культури (с. 278-283), культурної ідентичності (с. 283-299) розглянуто
крізь призму характеристики культури та проблеми її дефінування, встановленням особливостей
співвідношення мови і культури. Цілком мотивованим виступає твердження, що належність людини до певного
етносу визначувана культурними параметрами ідентифікації, тобто етнічність пов’язана з культурною
ідентичністю (с. 283). У силу цього важливим є тлумачення етнокультурної компетенції як системи знань
етнічної культури, що зумовлюють всі види діяльності людини (с. 284). Складниками останньої виступають:
1) культурні настанови; 2) культурні цінності; 3) культурні норми; 4) категорії “культурної граматики” (час,
ритм життя, контекст, простір і швидкість поширення інформації. Для адекватного розуміння проблеми
культурної ідентичності охарактеризовано також поняття культурно-мовної компетенції як складник
етнокультурної компетенції, одиницями якої постають культурні стереотипи. З останніми пов’язані
прецедентні феномени з когнітивними та вербальними ярусами вияву.
Проблеми інкультураці й акультурації, культурного шоку (с. 300-303), міжкультурної комунікації (с. 303-
307) з’ясовано з послідовним аналізом рівнів інкультурації (дитинство і зрілість (М. Херсковіц)), способів
передачі культурної інформації (вертикальна, горизонтальна і непряма трансмісії) і тлумаченням акультурації
як процесу засвоєння людиною чужої культури, адаптації до нових культурних умов (див. також: [Бацевич Ф.С.
Словник термінів міжкультурної комунікації. – К.: Довіра, 2007. – 205 с.]) і “комунікативного шоку” як різкого
усвідомлення розходження в нормах, традиціях спілкування народів. Цілком мотивовано це продовжено в
розгляді проблем міжкультурної комунікації, оскільки остання є інформаційним обміном співрозмовників,
належних до різних культур (с. 303).
Розділ “Соціолінгвістика” (с. 316-364) акумулює в собі простеження основних етапів становлення і
розвитку соціолінгвістики, характеристику основних напрямів соціолінгвістичних досліджень, розгляд проблем
соціальної диференціації мов, форм існування, соціальних різновидів мов і форми міксації мов; мовної ситуації,
мовних контактів, диглосії і білінгвізму (полілінгвізму); мовної норми та варіативності; колективного вибору
мови і мовної політики; мови і влади. Ґрунтовно прокоментовано основні поняття соціолінгвістики, з-поміж
яких знаковими постають: форма існування мови, літературна мова (стандарт), народно-розмовна мова, діалект,
наріччя, койне (інтердіалект), соціолект (соціальний різновид мови) – жаргон та арго, форми міксації мов –
піджипи і креоли, мовна ситуація, мовний контакт, диглосія, білінгвізм (полілінгвізм), напівмовність,
інфтерференція, інтркаляція (вплив на рідне мовлення білінгвів елементів різних ярусів нерідної мови, якою він
володіє, що сприймається як іншомовний акцент (с. 344)), мовний союз, мовна норма і мовна варіативність.
Проблеми колективного вибору мови і мовної політики розглянуто з опертям на основні аспекти або вектори
мовної політики, простеження особливостей реалізації мовного планування, мовного кофлікту (основу
складають окремі форми міжетнічних взаємин: геноцид, апартеїд, сегрегація й дискримінація). У цьому розділі
варто було зупинитися на соціолінгвістичній класифікації мов, яку обґрунтував О.Б. Ткаченко (див.:
[Ткаченко О.Б. Соціолінгвістична класифікація мов у її слов’янській специфіці й динаміці // Мовознавство. –
2003. – № 2-3. – С. 3-13] і в якій з’ясовано основні / несоновні соціолінгвістичні типи живих і мертвих мов.
Варто також було, хоча б побіжно, охарактеризувати поняття суржика та його співвідношення з іншими
категорійними соціолінгвістичними величинами (див., наприклад: [Загнітко А.П. Сучасні лінгвістичні теорії:
вид. 2-е, випр. і доп. /А.П. Загнітко. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», ДонНУ, 2007. – С. 183-187; Масенко
Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір / Л.Т. Масенко. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 104-
115]).
Водночас охарактеризовано особливості розвитку політичної лінгвістики (с. 352-355), що постала
внаслідок вивчення мови націонал-соціалізму, тоталітарного дискурсу СРСР й антитоталітарного дискурсу як
мовлення мовного спротиву; інтерлінгвістики (с. 355-357), що особливо є актуальним, оскільки проблеми
створення “ідеальних” мов-посередників хвилюють науковців здавна, а в сучасному вимірі це питання
посилилося необхідністю створення і вдосконалення мов комп’ютерного програмування, з’ясування
концептуального виміру міжнародних природних мов та ін.
Політична лінгвістика сьогодні має такі напрями: а) дескриптивний (дослідження мовної поведінки
політиків, змісту політичних текстів); б) теорія і методика еміричного вивчення відношень між дискурсом і
соціальним та культурним станом суспільства; в) когнітивний (моделювання структур свідомості учасників
політичної комунікації; аналіз ключових концептів політичного дикурсу (див., наприклад: [Чернявская В.Е.
Дискурс власти и власть дискурса: проблемы речевого воздействия / В.Е. Чернявская. – М.: Флинта : Наука,
2006. – 136 с.]); встановлення ментальних моделей, мотивованих ідеологією влади; аналіз впливу боротьби
дискурсів й ідеологій на мову і под.).
Досить ємний і змістово насичений сьомий розділ, присвячений проблемам когнітивної лінгвістики та
лінгвоконцептології (с. 365-429), де охарактеризовано предмет, об’єкт, витоки когнітивної лінгвістики (с. 365-
370), завдання, принципи й напрями цього напряму (с. 370-377), з’ясовано основні виміри проблеми
категоризації в когнітивній лінгвістиці (с. 377-382), проаналізовано принципи і проблеми когнітивної
семантики (с. 382-389), прокоментовано проблему структур репрезентації знань (с. 390-403). Окремо
розглянуто лінгвоконцептуологію, що сьогодні інтенсивно розвивається (с. 403-409), авторка зупинилася і на
проблемі концепту в сучасній лінгвістиці (с. 409-418) і методиці концептуального аналізу (с. 419-421).
Стрижневою тезою є думка про те, що основними джерелами когнітивної лінгвістики й науки є комп’ютерна ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

332
наука та її лінгвістична галузь, спрямована на опрацювання автоматизованих методів зберігання, опрацювання
та використання лінгвістичних знань й інформації, вираженої знаками природної мови (с. 367), що й зумовлює
інтенсифікацію пошуків у цій царині; і когнітивна психологія, орієнтована на анаілз пізнавальних процесів
людини (сприйняття, пам’ять, увага, мислення, планування діяльності, навчання тощо). Ці два основні джерела
і мотивували постання когнітивізму як першого етапу когнітології і конекціонізму – як другого етапу
когнітивних студій (усі форми знання постають у вигляді сітки вузлів і зв’язків між ними, а вузли – це поняття,
пропозиції, фрейми), сучасні пошуки зактивізували постання модуляризму (передбачає наявність у
мовленнєвому механізмі людини низки незалежних і автономно чинних систем опрацювання вихідної
інформації – модулів) і гібридного принципу – як компромісу між конекціонізмом та модуляризмом;
заперечення ж модуляризму мотивувало вияв холізму, за яким людська свідомість розглядається як цілісна
функційна система, де мова є епіфеноменом когніції. Інтегрування когнітивної лінгвістики з традиційними та
новими галузями мовознавства зумовило виникнення її перспективних напрямів типу когнітивна фонетика,
когнітивна семасіологія і ономасіологія, когнітивні аспекти граматики і под.
З проблемами категоризації в когнітивній лінгвістиці пов’язані не менш знакові проблеми прототипної
семантики, де прототип витлумачено як мисленнєвий корелят найкращого зразка певного класу об’єктів
(Л. Вітгенштайн). У сучасному вимірі когнітивної семантики однією з провідних є концепція когнітивної
граматики Р. Ленекера (вивчає когнітивне підґрунтя граматики мови, зокрема, частиномовної диференціації та
категоризації, глибинних відмінків як універсальних категорій мов, синтаксичних структур і под.) і теорія
ментальних просторів (за якою, ментальний простір – це гіпотетичне середовище мислення й
концептуалізації, що відображає уявний стан справ і не проектоване на об’єквтиний світ, але актуалізоване в
умовах пізнавальної взаємодії суб’єкта зі світом, зокрема, у процесі породження або сприйняття повідомлення
(с. 385)). Взаємодія ментальних просторів зумовлює їхню інтеграцію (Ж. Фоконьє і М. Тернер), що й стало
вихідною тезою постання теорії інтеграції, що ґрунтується на наявності в людини обзразного мислення, яке
зумовлює встановлення зв’язку між ментальними просторами. О. Селіванова вважає за можливе віднесення до
когнітивної семантики і концепції семантичних примітивів (список семантичних примітивів А. Вежбицької,
яка найбільш ґрунтовно опрацювала цю концепцію, є динамічним – від 13 (згодом скорочений до 10) до 27 / 56
(с. 388-389). Очевидно, ця концепція пов’язана з особливостями вроджених ідей та їхнього майбутнього
застосування особистістю, внаслідок чого у когнітивній лінгвістиці такоє актуальною є проблема структур
репрезентації знань, де особливо важливим є моделювання таких структур. З-поміж такого моделювання можна
вирізнити: пропозиційне (пор. проблему співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в реченні і можливість
належності суб’єктивного до пропозиції (праці Н. Арутюнової, І. Вихованця та ін.), встановлення предикатно-
аргументної структури / предикатно-актантної рамки (Ч. Філлмор, В. Богданов та ін. – від 6/7 ролей у
Ч. Філлмора до 25 (у Ю. Апресяна), 100 (у Н. Леонтьєвої); фреймове (інколи його розглядають як різновид
пропозиційного), фреймове семантичне. З-поміж фреймів розмежовують (за М. Мінським) динамічні
(відображають перебіг подій і поділяються на сценарії – стандартні типові ситуації і плани – встановлюють
логічні причиново-наслідкові зв’язки між сценаріями) і статичні (відображають стани). Оскільки цей напрям
охоплює низку підходів і кваліфікацій, то О. Селіванова наголошує, що “Одні дослідники називають
різновидами фреймів схему, скрипт, сцену, сценарій, когнітивну модель; інші протиставляють фрейму як
структури репрезентації знань коделям скрипту, сценарію та схеми як структури репрезентації процедурних
знань” (с. 400).
З констатації, що наприкінці 90-х р. ХХ ст. у складі когнітивної лінгвістики виокремилася нова галузь –
лінгвоконцептологія розпочато розгляд основних понять та завдань цього напряму, де основним поняттям
виступає концептуалізація, що полягає в осмисленні й упорядкуванні результатів внутрішнього рефлексивного
досвіду людини й уявлень про об’єкти; поняттєва класифікація. Складником концептуалізації є концепти –
інформаційні структури свідомості. Дискусійними питаннями проблеми концептуалізації є первинність чи
вториннфість цього процесу щодо засвоєння мови у філогенезі й онтогенезі. У цьому розрізі надзвичайно
актуальним постає встановлення диференційних ознак когнітивно-національного простору, когнітивно-
корпоративної / когнітивно-соціальної бази та когнітивно-індивідуального виміру. Тому у межах
концептуальної системи виокремлюють концептуальні сфери, або домени (с. 406), де фрагментом
концептосистеми є концептуальна картина світу, вв розрізі якої надзвичайно суттєвим постає простеження
глобалізаційних тенденцій в національно-концептуальних картинах світу, з одного боку, і з’ясування тих змін,
що відбуваються в національно-когнітивних картинах світу внаслідок зміни кліматичних умов (пор. з’яву таких
реалій, яких ніколи не було, в народів Крайньої Півночі), з іншого. Усе це дозволило О. Селівановій окреслити
коли питань, що постають важливим для розкриття природи концепту: 1) співвідношення концепту, поняття і
значення; 2) рівень і ступінь залежності концепту від мовної вербалізації; 3) кваліфікація концепту за його
належністю певному суб’єктові концептуалізаціїї індивіду, групі, етносу, людству; 4) структура концепту;
5) типологія концептів (див. огляд літератури з проблем концептології [Щербін В. Українська концептологія і
концептографія: погляд із Білорусі // Українська мова. – 2008. – Ч. 3. – С. 26-40]; зі структури концепту
[Краснобаєва-Чорна Ж. Термінополе концепт // Українська мова. – 2006. – Ч. 3. – С. 67-79]; з питань
концептуалізації і категоризації [Єрмоленко С.С. Мовлне моделювання дійсності і знакова структура мовних Розділ ХІІ. Рецензії та анотації

333
одиниць / С.С. Єрмоленко. – К.: Вид. Дім Дмитра Бураго, 2006. – 384 с.; Скаб М. Закономірності
концептуалізації та мовної категоризації сакральної сфери / М.В. Скаб. – Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.]).
Граматичні теорії й основні проблеми, пов’язані з ними, розглянуто у восьмому розділі (с. 430-481). Тут
знайшли висвітлення напрями та проблеми частиномовної класифікації (с. 432-443), проблеми функційної
граматики з простеженям аспектів дослідження (с. 443-453), окреслено основні напрями і проблеми
синтаксичних студій, у тому числі і проблем когнітивного синтаксису (с. 453-475). У розгляді проблем
частиномовної класифікації О. Селіванова прагне простежити особливості застосування тих чи інших
принципів, критеріїв у кваліфікації частиномовної приналежності, тому ґрунтовно розглядає постулати
логічного (найпослідовніше застосований у граматиці Пор-Рояля А. Арно та К. Лансло, певною мірою його
дотримувався О. Єсперсен, І. Мєщанінов та ін.), що згодом розвинувся в логіко-семантичний; психологічного
(І. Бодуен де Куртене, О. Потебня та ін.), формально-граматичного (П. Фортунатов, О. Пєшковський, Л. щерба
та ін.), лексико-граматичного (В. Виноградов, О. Смирницький та ін.), власне-синтаксичного (К. Бюлер та ін.),
функційно-синтаксичного (витоки в Дж. Лайонза, С. Кацнельсона, згодом праці О. Кубрякової та ін.),
когнітивного (О. Кубрякова), пізніше когнітивний і функційний принцип поєднано (О. Кубрякова та ін.).
Проблема частиномовної класифікації є актуальною в силу того, що вона в своїй іпостасі замкнута на
закономірності категоризації і концептуалізації, тому, на думку О. Селіванової, “тільки синтез функціонального
й когнітивного принципів може розв’язати питання критеріїв виокремлення частин мови” (с. 439). Такий синтез
може ґрунтуватися на тому, що а) частини мови і граматичні категорії повинні розглядатися в аспекті
моделювання свідомості, як вектори внутрішнього лексикону; б) чатисни мови не мають одно-однозначної
когнітивної відповідності; 3) частина мови охоплює основний значеннєвий інваріант та інші інваріантні
значення, “підведені під її дах”; в) різна кількість частин мови у мовах світу зумовлена і специфікою
закладених в етносвідомості інваріантів, й особливостями системи регулярних форм мови тощо, оскільки вона
дозволяє поглянути на частиномовне тло як співвідношення ядра, напівпериферії і периферії, що цілком
реально проанаізувати за однією частиною мови і за усією системою частин мови (пор. праці О. Єсперсена,
І. Вихованця та ін.). Цілком мотивованою є теза про можливість розгляду частин мови як функційно-
граматичних полів, але ця можливість ніякою мірою не вирішує питання стрижневих і супровідних принципів
частиномовної класифікації.
Проблеми функційної граматики розглянуто в розрізі становлення самого напряму та співвідношення
тих чи інших теорій у загальному вимірі, зосереджено увагу на особливостях функціоналізму Празького
лінгвістичного гуртка (“цільове призначення мови”); лондонської школи (ситуаційна й соціальна адаптація
мовних одиниць щодо середовища й мовної особистості); женевської школи (функційна траспозиція як
категорійний перехід мовних одиниць); французька школа (опис варіативності функцій різних граматичних
одиниць) та функційні дослідження в Німеччині, американській лінгвістиці (референційно-рольова граматика
Р. ван Валіна), радянській і пострадянській лінгвістиці (праці О. Бондарка та його послідовників; дослідження з
функційного синтаксису Н. Слюсаревої, Г. Золотової, М. Всеволодової та ін.). Суттєвим постає з’ясування
основних понять функційної лінгвістики, до яких належать функційно-семантична категорія, функційно-
семантичне поле тощо, та окреслення понять ядра і периферії. У цьому розрізі варто було б ширше охопити
розмаїття функційних граматик у версіях О. Бондарка, С. Діка, Х. Яхнова, М. Шелякіна, Г. Золотової,
М. Всеволодової, З. Новоженової, А. Мустайокі, І. Вихованця, те саме почасти стосується й функційної
класифікації частин мови за версіями А. Шайкевича, Ц. Перникарського, М. Гроховського, Ю. Левицького,
П. Чеснокова та ін. (див.: [Киклечив А. Притяжение языка. – Т. 2: Функциональная лингвистика / А. Киклевич.
– Olsztyn: Uniwersytet Warmińsko-Mazurskiego, 2008. – 391 с.]).
З-поміж основних напрямів дослідження синтаксису простежено особливості логічного, психологічного,
формально-граматичного, психологічного, функційно-семантичного, генеративного, комунікативного,
стилістичного, когнітивного підходів до аналізу синтаксичних явищ, а серед проблем наголошено на проблемі
кваліфікації основної синтаксичної одиниці як визначальній. Крізь цю проблему зроблено спробу
охарактеризувати сучасні проблеми визначення системно-мовного статусу речення, з’ясування семантичної,
синтаксичної, комунікативної, прагматичної структури речення, співвідношення синтагматики і парадигматики,
актуальність проблеми предикативності, співвідношення останньої з предикатності, приділено також увагу
проблемі синтаксичного зв’язку та кваліфікації його різновидів (хоча чомусь ні інтродуктивний, ні
дуплексивний, ні ціла низка інших форм синтаксичного зв’язку навіть не згадано; те саме стосується і праць
видатного українського граматиста О. Мельничука, синтаксичні погляди якого на внутрішньо- і
зовнішньосинтаксичну організацію речення набагато десятиліть випередили свій час). У характеристиці
складного речення варто було, хоча б побіжно, згадати актуальну проблему співвідношення складного речення
і складної синтаксичної конструкції, складного речення і періоду тощо. Творчо й оригінально написано
підрозділ про когнітивний синтаксис. Його опертям постають попередні праці О. Селіванової з проблем
когнітивної ономасіології та ін. Функційний аспект розгляду речення сьогодні досить активно опрацьовує
також і А. Кіклевич (див.: [Kiklewicz A. Podstawy składni funkcionalnej / A. Kiklewicz. – Olsztyn: Uniwersytet
Warmińsko-Mazurskiego, 2006. – 391 s.] та ін.).
Проблеми лінгвістики тексту розглянуто в однойменному дев’ятому розділі (с. 482-549), де
проаналізовано методи дослідження тексту (с. 531-541), розкрито предмет, об’єкт (с. 482-485), напрями ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

334
лінгвістичного студіювання тексту і проблему дефінування тексту і текстеми (с. 485-495), проаналізовано
проблему категорійної ієрархії і типології текстових категорій (с. 495-517) зі з’ясуванням диференційних ознак
контексту (с. 517-520), розкриттям особливостей імпліцитного плану тексту (с. 520-525), розглядом проблем
інтерпретації тексту та окресленням статусу герменевтики і встановленням ознак герменевтичної техніки
(с. 525-531). Сучасні студії лінгвістики тексту настільки розмаїті, що практично і теоретично їх охопити
неможливо (див., наприклад: [Загнітко А. Лінгвістика тексту: теорія і практикум: вид. 2-е, випр. і доп. /
А. Загнітко. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2007. – 313, 24 с.]. У більшості технологічних аспектів цей
розділ ґрунтується на попередніх студіюваннях О. Селіванової [Селиванова Е.А. Основы лингвистической
теории текста и коммуникации /Е.А. Селиванова. – К.: ЦУЛ, “Фитосоциоцентр”, 2002. – 336 с.]). Сучасна
лінгвістика тексту, крім усталених проблем рівневої організації тексту, співвідношення смислових і
структурних блоків, аналізу імплікативних і локумних площин, вимагає заглиблення в особливості
міжреченнєвих (використання поняття речення в цьому разі є умовним, оскільки говориться про висловлення)
внутрішньотекстових синтаксичних зв’язків (ланцюговий, паралельний та ін. – як вияв категорії когезії і
ширше), внутрішньотекстових міжреченнєвих смислових відношень (аргументні і под.), простеження
поняттєво-категорійного апарату (пор. оперування терміном висловлення на позначення окремого речення-
висловлення, складного синтаксичного цілого – висловлення, усього твору – висловлення (див.: [Папина А.Ф.
Текст: его единицы и глобальные категории /А.Ф. Папина. – М.: ЕдиториалУРСС, 2002. – 368 с.]), розкриття
специфіку тексту як поєднання різних світів. “мови у мові” [Мойсієнко А. Мова як світ світів. Поетика
текстових структур / А. Мойсієнко. – Умань: Вид-во Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, 2008. – 280 с.; Мойсієнко А.К. Слово в аперцепційній системі поетичного тексту. Декодування
Шевченкового вірша / А.К. Мойсієнко. – К.: Вид-во “Сталь”, 2006. – 304 с.]. Очевидно, сучасні виміри
герменевтики вимагають її окремішного розгляду з простеженням усталеної моделі рецензованого підручника:
предмета, об’єкта, завдань, особливостей становлення та основних етапів розвитку, визначенням поняттєво-
категорійного апарату, тим паче, що в межах літературознавства теоретичні і прикладні герменевтичні студії
активно розвиваються (див., наприклад: [Квіт С. Основи герменевтики: навч. посібник / С. Квіт. – К.: Вид. дім
«КМ Академія», 2003. – 192 с.] та ін.). Герменевтика містить три основні складники: subtilitas intelligendi –
розуміння, subtilitas explicandi – тлумачення, subtilitas applicandi – застосування, тому вичерпний аналіз
проблем лінгвістичної герменевтики може ґрунтуватися на окресленнях технологій пошуку прихованого
смислу, встановлення осягів редукування вторинного смислу й інтерпретації первинного тощо.
Проблеми комунікативної лінгвістики розглянуто в десятому розділі з відповідною назвою (с. 550-639), у
межах якого з’ясовано предмет, об’єкт та особливості становлення цього напряму (с. 550-558),
охарактеризовано систему одиниць комунікативної лінгвістики та розкрито актуальність проблеми теорії
мовленнєвих актів (с. 558-567), висвітлено ступінь опрацювання проблеми комунікативної ситуації,
комунікативного акту, дискурсу (с. 567-573) та проблеми моделювання комунікативних ситуацій (с. 573-593),
зінтерпретовано висвітлення в сучасній літературі складників комунікативної ситуації як дискурсу (с. 593-602),
подано аналіз сучасної лінгвопрагматики (с. 602-612) та законів і правил комунікативної взаємодії (с. 612-616),
критично осмислено теорію мовленнєвих жанрів та розглянуто особливості розвитку сучасної лінгвістичної
генології (с. 616-622); окремо проаналізовано паравербальні засоби мовної комунікації та закономірності
становлення і сучасного стану паралінгвістики (с. 622-625); з’ясовано також проблеми сучасної дискурсології
(с. 625-631). Розділ надзвичайно насичений, оскільки спрямований на аналіз таких сучасних лінгвістичних
теорій, кожна з яких претендує на окремішність, пор. прагматика, лінгвістична генологія, паралінгвістика і под.
Охопити увесь обшир заявлених проблем надзвичайно складно, але авторка знайшла досить вдалий шлях –
конспективно окреслити кожну теорію і запропонувати власне бачення того загалу проблем, що сьогодні
постають надактуальними. Через загальну типологію комунікації (за Е. Атаяном), вирізнивши активну
гетерокомунікацію, аутокомунікацію, пасивну псевдоадресацію, псевдоспілкування, інтрасуб’єктну
аутокомунікацію з констатацією різновидів комунікації за способом знакового оформлення, за способом
адресованості, за кількістю учасників комунікації, за можливістю інверсування комунікативних ролей, за
функцією , за ступенем офіційності, за формою, за принципом істинності, О. Селіванова наголошує, що
“мінімальною одиницею дискурсу слід визнати мовленнєвий акт – мовленнєву взаємодію мовця і слухача
для досягнення певних перлокутивних цілей мовця шляхом конструювання ними дискурсивного
значення в ході спілкування” (с. 559); такий мовленнєвий акт поєднує в собі і знаковий статус, і наміри
мовця, реакцію адресата і под. Мовленнєві акти у свої сукупності постають предметом теорії мовленнєвих
актів, що активно розвивається.
У розгляді проблеми моделювання комунікативної ситуації (дискурсу) наголошено, що попередниками
таких моделей поставали семіотичні трикутники Г. Фреге, К. Огдена й А. Ричардса, чотирьохкомпонентна
модель Ч. Пірса і п’ятикомпонентна схема Ч. Морриса. Вичерпно розкрито модель К. Бюлера, технічну модель
передачі інформації У. Вівера та К. Шеннона, модель Р. Якобсона (ґрунтовно розкрито суперечливі моменти
цієї ємної моделі), інформаційні моделі комунікації, що продовжили й удосконалили модель У. Вівера та
К. Шеннона, – це модель У. Еко, І. Гальперіна та ін.; модель художньої комунікації Ю. Лотмана,
прагмалінгвістичну модель Е. Атаяна, прагмалінгвістичну модель І. Сусова, прагмалінгвістичну модель
І. Шевченко, діалогічну модель текстової комунікації О. Селіванової з виявом основних асектів діалогійності: Розділ ХІІ. Рецензії та анотації

335
гносеологічного, мовного, культурно-історичного, комунікативного ц(і аспекти доповнюються
внутрішньорефлексивністю, нададресатністю та ін.). На думку, авторки, модель дискурсу обов’язково повинна
враховувати різні аспекти діалогійності, динамічну синергетичну природу комунікативної ситуації,
дискретність фаз породження й інтерпретації, асиметрію змістів, закладених адресантом та інтерпретованих
адресатом, самостійне життя тексту в семіотичному просторі. Така модель охоплює кілька функційних систем –
модуль адресанта, модуль адресата, модуль тексту, модуль інтеріоризованого буття, модуль семіотичного
універсуму культури (с. 592-593). Процесуальним компонентом будь-якої комунікативної ситуації виступає
комунікативна взаємодія з відповідними аксіомами і параметрами (онтологічним, етнокультурним,
когнітивним, семіотичним, прагматичним (особистісна налаштованість та умотивованість інтеракції
комунікантів. Комунікативна взаємодія у своїх вимірах не виступає рівнорядною, що дозволяє вирізнити три
основні її типи: 1) комунікативна кооперація, 2) комунікативний конфлікт, 3) комунікативне суперництво;
водночас комунікативна взаємодія пов’язана з відповідними комунікативними стратегіями, що постають
складниками евристичної інтенційної програми планування дискурсу, його організації і перебігу для
досягнення певного кооперативного результату (с. 607). Комунікативна стратегія може бути реалізована у тих
чи тих комунікативних тактиках (пор., наприклад: комунікативну конвергенцію і комунікативну дивергенцію).
Лінгвопрагматика і виступає тією галуззю комунікативної лінгвістики, що досліджує особливості
комунікативної взаємодії. У сучасній лінгвопрагматиці опрацьовано закони і правила комунікативної взаємодії,
в ній активізувалися когнітивний і функційний напрями.
Не менш проблемною постає сучасна лінгвістична генологія, в якій досить важливим виступає
тлумачення мовленнєвого жанру, жанру дискурсу; здебільшого мовленнєвими жанрами вважають інваріантні
зразки класів комунікативних ситуацій, яким властиві особливі складники (стандартні ознаки комунікативних
статусів, інтенцій і стратегічних програм комунікантів; тематичний зміст і под.). Тому важливим постає
встановлення інвентаря жанротвірних ознак, простеження типології мовленнєвих жанрів, що й зумовлює різні
напрями генології (за В. Дементьєвим): власне-лінгвістичний (суто лінгвістичне вивчення жанрів),
жанрознавство (прагматичний аналіз ), комунікативний (мовленнєвий жанр як гібридна площина між мовою і
мовленням), когнітивний (когнітивне моделювання жанрових зразків).
Паравербальні засоби та їхнє навантаження в комунікації досліджуються паралінгвістикою, що охоплює
диференціацію паравербальних засобів за різними ознаками; опис паравербальних універсалій, етноунікалей й
індивідуальних кінем; простеження онтогенезу і філогенезу паравербальних засобів та закономірностей їхньої
вербалізації.
Дискурсологія як наука постає досить розмаїтою і методологічно і теоретично (підтвердження цього
легко віднайти навіть у цьому і наступному випусках “Лінгвістичних студій”, де розділи з проблем
дискурсології постають надзвичайно ємними). Інколи дискурсологію називають і аналізом дискурсу, де
актуальними постають проблеми етнографічного, соціального, критичного, конверсаційного аналізу дискурсу.
Останній одинадцятий розділ присвячено проблемам прикладної лінгвістики (с. 640-711), де
проаналізовано особливості прикладної фонетики (с. 644-648), розкрито специфіку становлення прикладної
лінгвістики та розкрито її витоки (с. 640-644), окреслено прикладні напрями комп’ютерної лінгвістики (с. 648-
660) та комп’ютерної лексикографії (с. 660-665), розкрито прикладні аспекти термінознавства (с. 665-667),
охарактеризовано напрями розвитку корпусної лінгвістики (с. 667-670) та розбудови прикладного
перекладознавства (с. 670-688), прокоментовано прикладне спрямування патопсихолінгвістики (с. 688-692),
виявлено особливості розвитку судової (кримінальної) лінгвістики (с. 692-693) та нейролінгвістичного
програмування (с. 693-702). О. Селіванова розкриває широке і вузьке розуміння прикладної лінгвістики,
оскільки поряд з опрацюванням автоматизованих систем різних типів із активним залученням лінгвістичних
знань, прикладна лінгвістика охоплює і патопсихолінгвістику, і судову (кримінальну), і методику навчання
рідній й іноземній мові, і лінгвопроектування, і лінгвістику комунікативного впливу, і комп’ютерну
лексикографію, і прескриптивну лінгвістику та ін. У розділі зроблено спробу осмислення широкого погляду на
прикладну лінгвістику, тому шкода, що поза увагою дослідниці залишилися вагомі праці з прикладної
лінгвістики Є. Карпіловської [Карпіловська Є.А. Вступ до прикладної лінгвістики: комп’ютерна лінгвістика:
підручник / Є.А. Карпіловська. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2006. – 188 с. (перший в Україні подібного
типу підручник); Карпіловська Є.А. Кореневий гніздовий словник української мови: Гнізда з вершинами –
омографічними коренями / Є.А. Карпіловська. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана,
2002. – 912 с.] та ін.
На жаль, у підручнику наявні окремі стилістичні і технічні огріхи: лексикона – замість лексикону (с. 439);
метода – замість методу (с. 606, третій рядок знизу); зустрічаються окремі технічно-орфографічні помилки,
пор.: …за типом члена речення, валентного предикату.. (с. 95) – замість предиката; культурні установки –
замість культурні настанови (с. 284), інколи постає термін без його попереднього обґрунтування: модуляризму;
відкрито лапки в цитаті В. Дем’янкова, але не закрито (другий абзац зверху шостий рядок); лінгвістичні
традиції ХІ ст. н.е. в Київській Русі чомусь кваліфіковано як здобутки в Росії (с. 660), почасти парадоскальні
думки простежено в межах двох рядків, пор. Вважається, що слово «термін» уперше з’явилося у 1876 р. у
Німеччині. В українському мовознавстів «термін» фіксується з ХVIII ст. у працях Г. Кониського (с. 665). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

336
Ці та інші технічні недогляди, що можуть бути легко зняті в наступному виданні, не впливають на
високий і послідовно аргументований виклад думки. Рецензована праця вкрай необхідна сучасній вищій школі,
молодим науковцям, усім, хто цікавиться актуальними проблемами сучасної мовознавства, що активно
розвивається не тільки внутрішньо, але й зовнішньо, продукуючи нові і нові напрями. Рецензована праця дає
ємно-панорамне зображення перебігу сучасної лінгвістичної думки і дозволяє побачити розбудову
мовознавства і його активну і розумну “експансію” в усі сфери сучасного життя.
Анатолій Загнітко
Надійшла до редакції 3 жовтня 2008 року.

 

 

 

 
Жуйкова М.В. Динамічні процеси у фразеологічній системі східнослов’янських мов:
Монографія. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ „Вежа”
Волинського державного університету ім. Лесі Українки. – 416 с.

Цікавий і новий погляд на актуальні питання діахронної фразеології та етнолінгвістики мов східних
слов’ян представила Маргарита Жуйкова у своїй монографії „Динамічні процеси у фразеологічній системі
східнослов’янських мов” (структурно робота складається з двох частин „Когнітивні механізми утворення сталих
виразів” і „Фразеологія в культурному просторі східних слов’ян”). Авторка акцентує увагу на утвердженні
думки, що національно-культурна специфіка будь-якого народу безпосередньо відображена у фразеологічній
системі мови. Але, на жаль, говорячи у вступі про деякі класифікаційні типи, про свідомість і концептуальні
картини світу, авторка зовсім не згадує ідеографічний аспект фразеології, хоча будь-який концепт виступає
рубрикою ідеографічної класифікації, виконуючи функцію маркера введення у своєрідний мовний простір.
Крім того, ідеографічне членування мовного простору щільно пов’язане з когнітивними процесами.
На сьогодні в лінгвістичний літературі достатньо опрацьовані різні класифікації фразеологічних
одиниць: семантична (В.Виноградов, М.Шанський), функціональна (С.Гаврин), морфологічна (М.Алефіренко),
граматико-структурна (Л.Скрипник), генетична (Ф.Медведєв), стилістична (М.Шанський), ідеографічна
(Ю.Прадід, В.Ужченко) класифікації тощо. Тепер до цього переліку можна з упевненістю додати когнітивно-
генетичну класифікацію, запропоновану М.Жуйковою. За цією класифікацією виділяємо ідіоми, утворені на
основі вільних словосполучень, та ідіоми, утворені незалежно від вільних словосполучень. Одиниці першого
типу можуть утворюватися шляхом фразеологічної метафоризації (укр. розв’язати руки, укр. впіймати(ся) на
гачок, укр. встати на ліву ногу, рос. встать с левой ноги (левой ногой), укр. дати гарбуза, укр. отримати
гарбуза тощо) або шляхом фразеологічної метонімізації (укр. різати пупа, укр. вивертати кишені, білор.
адхадзіць ад стала, рос. таскаться с мешком, пойти меж двор і т. ін.). Одиниці другого типу членуємо на дві
групи: 1) квазіреальні ідіоми – ідіоми, які теоретично можуть бути знаками якихось реальних ситуацій (укр.
поцілувати клямку (замок), укр. піти раків годувати, рос. бить по карману, рос. топтатися на одном месте,
білор. зваць ваўка з лесу); 2) фантомні ідіоми – ідіоми, внутрішня форма яких творить фантомний, уявний
образ, якому жодна ситуація в реальній картині світу не відповідає (укр. переливати з пустого в порожнє, укр.
полізти чортові в зуби, рос. прополоскати мозги, рос. кошки шкребут на душе, білор. собакам сена касіць,
білор. у вушах коні стаяць). У фразеологічній системі існують ідіоми проміжного типу, які не можна
однозначно віднести ані до квазіреальних, ані до фантомних. Створюваний в них образ не суперечить
концептуальній картині світу, ситуацію можна легко уявити, однак така ситуація виявляється настільки
далекою від конкретних реалій життя, що її можна вважати майже нереальною, малоймовірною (укр. з рибалки
носити копчену рибу, укр. шнурки жувати і т. ін.). Авторка робить припущення, що існування різних типів
ідіом корелює з існуванням різних механізмів їхнього утворення. Кожен різновид ілюструється значною
кількістю прикладів, проте хочеться зауважити, що не завжди подається значення: вилетіти в трубу
„розоритися”, одважити солі „зробити комусь неприємність”, п’ятами накивати (?), піти раків годувати
„втопитися” (стор. 60) і далі.
Значно утруднює сприйняття матеріалу монографії термінологічний різнобій, який ми спостерігаємо вже
з перших сторінок: „за фразеологізмами1, які найяскравіше відбивають народний менталітет…” (стор. 7); „за
допомогою фразеологічних одиниць мовний колектив вербалізує саме ті фрагменти навколишнього світу, які з
його погляду мають найбільшу релевантність” (стор. 7) і тут же „якщо уявити собі, що люди намагатимуться
висловлюватися самими лише ідіомами…” (стор. 7); „… з’явилось багато визначних робіт, присвячених як
питанням походження фразем, так і проблемам загальнотеоретичного характеру” (стор. 9); „В науковій
літературі відчувається брак теоретичних положень, загальних принципів, що описують фраземотворення або
характеризують масив сталих виразів в генетичному аспекті” (стор. 9); „Проте було би неправильно думати, що
процес ідіомотворення взагалі не підкоряється жодним закономірностям” (стор. 10) і далі. Хотілося б також
побачити у роботі тлумачення авторкою деяких порівняно нових у лінгвістиці термінів (когнітивний сценарій
(стор. 17); прототип (стор. 26), ментальний образ (стор. 26), гештальт (стор. 26), прототипові ментальна модель

1 Підкреслено авторами рецензії
© Загнітко А.П., Краснобаєва-Чорна Ж.В., 2008 Розділ ХІІ. Рецензії та анотації

337
(стор. 27); слот (стор. 31), ментальна схема (модель) (стор. 27) тощо), оскільки різні мовознавці розуміють їх
по-різному, відповідно варіюється і зміст певних положень (напр.: „Ми зосереджуємо свою увагу передусім на
фраземах предикатного характеру, тобто на таких, в центрі яких міститься предикат, що задає певну
концептуальну структуру, здатну розгортатися в сцену чи образ” (стор. 12)).
У другому розділі першої частини „Іронічне переосмислення при ідіомотворенні” окреслюється
специфіка іронічного переосмислення готових мовних одиниць. Цей процес розглядається як семантичний зсув,
що призводить до формування стійких виразів. Вихідним пунктом такого зсуву є наявність готової одиниці, в
семантиці якої присутні позитивно забарвлені компоненти. В результаті іронічного переосмислення ці
компоненти зникають і замінюються негативними, що й дає можливість вживати одиницю для висловлення
негативної характеристики предмета або адресата мовлення (пор.: укр. дати / отримати на горіхи, укр.
відкрити Америку, рос. скатертью дорога, рос. ума палата тощо). Під час аналізу одиниці рос. держаться
(висеть) на честном слове (стор. 110-113), цікаво було б доповнити висловленні міркування українськими
фразеологізмами висіти на чесному слові, жарт. (ФСУМ2 1999: 103); висіти (повисати) / повиснути на волоску
(на волосинці, на волосині, на ниточці) (ФСУМ 1999: 103); триматися (держатися) на соломинці (на
павутинці) (ФСУМ 1999: 898); душа на одній нитці (павутинці) держиться (тримається) (ФСУМ 1999: 278)
тощо.
Друга частина монографії містить лінгвокультурологічний аналіз таких одиниць, як: укр. підвести під
монастир, білор. воўка стріў, укр. собаку з’їсти, укр. туди й дорога, укр. до чорта, до пропасті, до гибелі, рос.
на кривой не объедешь, рос. разбить в пух и прах; а також реконструкції деяких „темних” паремій із зібрання
В.І.Даля. Розглядає М.Жуйкова і деякі концепти, зокрема концепт „Вовк”, концепт „Свиня”, концепт „Дорога”,
концепт „Магічне коло”, концепт „Зустріч”, концепт „Гризти”, концепт „Горіхи”, концепт „Конфлікт” і т. ін. На
нашу думку, не є концептом слово гризти. Це звичайна лексема, компонент фразеологізму, що повторюється у
групі одиниць. У лінгвістиці вже утвердилася думка про те, що кількість лексичних одиниць, що можуть стати
концептами, обмежена. Концептами виступають лише ті лексеми, що постають актуальними і важливими для
певної культури, мають велику кількість мовних одиниць для своєї фіксації, є темою прислів’їв і приказок,
художніх дефініцій і постають носіями культурної пам’яті народу (пор.: концепт життя, концепт смерть,
концепт час, концепт любов і т. ін.). У вступних зауваженнях до цієї частини М.Жуйкова зазначає, що два
підходи – етнографічний (тобто культурно зумовлений, національно специфічний, який ґрунтується на визнанні
фразеологізмів знаками національної культури) та лінгвістичний – тільки у синтезі та єдності можуть дати
надійні результати під час дослідження історичних аспектів фразеології. А який саме підхід буде домінувати в
тому чи іншому випадку, залежить від специфіки фразеологічної одиниці, її екстралінгвістичних і мовних
особливостей. До аналізу авторка залучає широкий фольклорний та етнографічний матеріал, що надає
ґрунтовності й об’єктивності висловленим міркуванням.
Не зменшують наукового теоретичного і практичного значення рецензованої роботи нечисленні
друкарські огріхи: „… зібрано й проаналізовано у словнику А.Мелерович і В.Мокіенка” (стор. 15); „зауважимо,
що прихильники обидвох підходів” (стор. 16); у покликаннях зустрічаємо [Бурмистрович 1989] (стор. 14) і
[Бурмістрович 1989] (стор. 63), хоча у бібліографії зазначено одну російськомовну працю цього дослідника за
1989 р.; слова цілого рядка надруковані без інтервалів між словами (стор. 63, 127); „виизначеного наперед
життєвого шляху” (стор. 209); після крапки нове речення починається з маленької літери (стор. 309).
Приємно вражає кількість опрацьованої літератури. М.Жуйкова, аналізуючи ту чи іншу проблему
фразеологічного рівня мови, висвітлює різні погляди провідних вітчизняних і зарубіжних вчених і при цьому
завжди чітко окреслює власну позицію. Вітаємо з виходом монографії та бажаємо подальших успіхів на
плодючій фразеологічній ниві!
Анатолій Загнітко, Жанна Краснобаєва-Чорна

Надійшла до редакції 1 жовтня 2008 року.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.