| Неповне речення — це синтаксичне утворення, у якому одна з ланок його будови не вимовляється і водночас фіксується свідомістю. Термін уперше ввів М. І. Греч, який вважав, що неповні речення утворюються в результаті пропуску головних членів речення (підмета, присудка або зв’язки). Ф. І. Буслаєв стверджував, гцо «опускається та частина речення, яка легко може бути відтвореною» [Буслаєв 1959, с. 284], і тоді неповнота речення створюється за рахунок пропуску іменника, який виступає у функції підмета, або дієслова, зв’язкового чи напівповно- значного. Пропуск другорядних членів речення, за Ф. І. Буслаєвим, не може зумовити неповноти речення. О. М. Пєшковський стверджував, що неповні речення — це не просто речення з « пропущеними » членами, а такі, у яких наявні словесно не виражені члени речення, необхідність яких у його структурі визначається формальним складом речення [Пегн- ковский 1956, с. 360], пор. його думку: «Під неповними реченнями ми будемо мати на увазі такі речення, у яких не вистачає одного або декількох членів. Нестача ця визначається перш за все формальним складом (у широкому смислі, тобто з урахуванням і зовнішньої і внутрішньої організації форми) того чи іншого словосполучення» [Там само]. П. Ф. Фортунатов вважав неповними лише ті речення, у яких немає одного з головних членів речення.
Принципово відмінним до визначення неповних речень був підхід О. О. Шахматова, заслуга якого полягає в розмежуванні неповних та односкладних речень. До неповних відносяться речення, формальна повнота яких відновлюється на основі врахування тільки лінійних, або синтагматичних, відношень компонентів, тобто речення неповні і за формою і за смислом, а також еліпси з матеріально невираженими повнозначними дієсловами в ролі присудків, необхідність вираження яких підказується характером залежних другорядних членів речення. Для О. О. Шахматова неповне речення виступає не варіантом повного речення, що є природним і необхідним у конкретних умовах мовленнєвого спілкування, а категорією, що характеризується ущербністю. Один із різновидів неповних речень він називає «недостатнім» (речення з опущеними підметами), другий — «порушеними» (з опущеними присудками), третій — «дефектними» (речення, у яких опущена складова частина підмета або присудка) [Шахматов 1941, с. 236]. У подальшому розгляді сутності та ємності поняття «неповні речення» спостерігається цілий ряд розходжень. Одні лінгвісти розглядають тільки такі види неповних речень, неповнота яких мотивується контекстом (контекстуально неповні) або ситуацією (« під неповними реченнями прийнято мати на увазі такі синтаксичні конструкції, які в конкретному мовленні виступають засобом вираження думки та використовуються в процесі спілкування як речення, але які взяті ізольовано у |
| 626 |
| Синтаксис |
| відриві від контексту, ситуації та інших умов певного мовлення, не виражають думок і нерідко виявляються зовсім незрозумілими внаслі док відсутності у них закінченої структури, властивої повним реченням [Гвоздев 1958/1, с. 148-149], пор.: [Финкель, Важенов 1960, с. 185]).
Інші лінгвісти виділяють тільки неповні речення, закінчені за сми лом, які не потребують контекстуально-ситуативного доповнення, тип Я знаю життя з усіх боків і тих, що завжди не задоволені чимось і в бидь-якій ситиаиії починають тривожитися (О. Довженко” JI. А. Вулаховський називає такі речення еліпсами (див.: [Курс 1951/ с. 73; Булаховский 1952, с. 404]). Третя група учених у межах неповних речень виділяє власне-н повні та еліптичні речення (див.: [Современньїй 1962, с. 422-433; С временньш 1971, с. 476-477]). Ще інші лінгвісти вирізняють еліптичні речення як речення осо ливого типу, або взагалі не включають їх до складу неповних, аб відносять до них тільки окремі різновиди (див.: [Лекант 1963, с. 47] У шкільній практиці неповні речення розглядаються як речення опущеними (пропущеними) головними або другорядними членами, я відновлюються із сусідніх, найчастіше — попередніх. Неповними м жуть бути односкладні і двоскладні речення*. Користуючись поняттям «еліптичність», українські граматисти пр’ нули віднайти йому відповідник, підтвердженням чого є вжиток те міна «еліптичне реченння» С. Смаль-Стоцьким і Ф. Гартнером, а ї послідовники В. Коцовський, О. Огоновський, О. Попович називают такі речення пропусковими. Спостерігається тенденція й окреслит коло таких речень. Переважно до неповних відносять речення або бе обох головних членів речення, або без присудка. Послідовне вжива ня терміна «неповне речення» в українському мовознавстві поширюєтьс у 1920-30-ті роки (пор.: уже М. Левицький використовує це поняття своїй «Українській граматиці для самонавчання» (посібник вийшов 1918 році ум. Ромни)). |
| *В українській лінгвістиці тривалий час існувала суттєва термінол гічна розбіжність в окресленні поняття «неповне речення». Так, О. Па тицький пропонував їх називати реченнями догадними, що мотивув лося, очевидно, прагненням автора відобразити в терміні сутність т ких речень, для розуміння яких необхідно здогадатися про пропуще члени речення [Москаленко 1959, с. 191]. В. Сімович називає їх примо чаними або еліптичними реченнями, при цьому їх тлумачення подаєтьс через поняття неповного реченя, хоча до примовчаних речень В. Сім вич відносить і власне-неповне речення (За панами панства — па ство (стоїть) у сріблі та златі (Т. Шевченко); 3 Каліною сам погов рю, скоро (буде) по храму (Ю. Федькович); Чим далі (підеш) в ліс, ти (буде, побачиш) більше дров! (Нар. тв.)) і привітання (Добрий ден (бажаю)!) [Сімович 1986 (1921), с. 393]). А Ю. Шерех підкреслює, гц «не слід уважати за неповні речення традиційні мовні формули тип Добридень!* [Шерех 1951, с. 97], оскільки вони є згустками мовног етикету, то є всі підстави відносити їх до еквівалентів речення. |