У статті узагальнено результати філософського аналізу категорій Я, ТИ, ВІН, що можуть бути
використані під час вивчення семантичної категорії персональності у когнітивному і функціональному
аспектах.
Ключові слова: семантика, категорія персональності, особа.

Семантична категорія персональності характеризує учасників позначуваної ситуації щодо учасників
ситуації мовлення та конкретизує їх у просторі й часі. Персональний статус учасників описуваної ситуації
виражається через взаємодію лексичної і граматичної семантики предиката, суб’єкта й об’єкта. Семантика
особи здавна привертала увагу лінгвістів і ставала предметом численних досліджень, присвячених проблемі
кваліфікації займенників, вивченню семантики й морфологічних категорій іменників та дієслів, інтерпретації
семантико-синтаксичної структури двоскладного й односкладного речення. В українському мовознавстві
окремі аспекти категорійних відношень особовості розглядали Н. Н. Арват, О. В. Болюх, І. Р. Вихованець,
К. Г. Городенська, П. С. Дудик, С. Я. Єрмоленко, А. П. Загнітко, О. В. Китиця, М. В. Мірченко М. Я. Плющ,
Л. Г. Погиба, С. І. Терехова. Однак досі немає комплексного дослідження семантичної категорії
персональності, не сформоване цілісне уявлення про складові цієї категорійної семантики, її природу, не
виявлений механізм вираження й модифікації персонального значення в структурі речення.
© Ясакова Н.Ю., 2009 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

23
Оскільки персональність належить до категорій, що організовують мовлення і відображають способи
пізнання світу, національну специфіку лінгвістичних способів відображення і категоризації дійсності, її варто
досліджувати з когнітивного погляду, що передбачає залучення набутків інших гуманітарних наук: філософії,
логіки, психології, соціології, теорії пізнання тощо.
Мета нашого дослідження – узагальнити філософські спроби осмислення природи персональних
відношень у зв’язку з їх мовним вираженням.
Філософське осмислення мови має давні традиції, проте в кінці ХІХ – на початку ХХ століть у філософії
спостерігаємо особливий інтерес до мови. У центрі філософського аналізу перебувають питання вияву буття в
мові, онтологічного статусу мовних значень, співвідношення мови й мислення, функціонування мови в
соціокультурному контексті, статусу мови в онтології людського існування тощо.
Факти мови допомагають філософії встановити сутнісні характеристики людини, осмислити її буття у
світі й соціумі, осягнути світ людини. «У кожному разі мова перебуває у найближчому сусідстві з людською
сутністю. Мова повсюдна. Тому людина, тільки-но вона мислячи розглядається в тому, що є, одразу ж
натикається на мову…», – зазначає М. Гайдеґґер [Гайдеґґер 2007: 21]. Намагання вирішити філософські
проблеми через аналіз мови й мовної діяльності зумовлює осмислення й залучення для потреб філософського
аналізу фактів мовної семантики, синтактики й прагматики. Терміни граматики, її категорії, зокрема
розрізнення першої, другої і третьої особи, залучаються у філософські дослідження, видозмінюючись і
набуваючи нових значень.
Філософія оперує категоріями Я, Ти, Інший, Воно для осмислення сутності особистості, міжособистісних
стосунків, розв’язання питань етики й моралі. При цьому висновки можуть базуватись на лінгвістичних даних.
Наприклад, відсутність у певній мові займенника першої особи однини вважається яскравим свідченням
нерозвиненості Я як соціокультурного феномену [Можейко 1998: 862]. Досягнення філософської думки щодо
основ самоусвідомлення і соціалізації людини, осмислення відповідних філософських категорій у свою чергу
може бути використане і для лінгвістичного аналізу мовної категорії персональності.
Центром семантичного поля персональності виступає Я (суб’єкт мовлення), який є найчіткіше
окресленим і найбільш індивідуалізованим у разі вираження відповідним займенником у називному відмінку.
Вершинність першої особи у семантиці персональності визнають універсальним явищем, властивим мовам
різних типів. «Основним пунктом відліку в описі мовленнєвого спілкування будь-якою природною мовою є
суб’єкт мовлення – мовець», підкреслює В’ячеслав Іванов [Иванов 1998: 541].
У філософії Я розглядають як початок світобачення, який є постійним і водночас змінним, однак не
втрачає рис, що дозволяють людині самоідентифікуватись у світі. Сутність цього феномену з’ясовується в
різних аспектах. У знаменитому декартівському cogito ergo sum усвідомлення наявності Я, мислячого суб’єкта,
є підтвердженням існування взагалі. Суб’єкт Декарта – це Я, що включає тільки свідомість і не сумісне з
поняттям позасвідомого, воно протиставлене всім іншим суб’єктам, всьому світу, від яких жорстко
відмежоване. Монологічним процес пізнання світу бачить і Кант, який, на відміну від Декарта, вводить ідею
структурованості Я [Озадовська 2007: 6-9].
Тільки у ХХ ст. проблематика Я та Іншого, Я – Ти набуває особливого значення. Не відмовляючись від
ідеї Я як засобу самоідентифікації людини у світі, ряд філософів обстоюють ідею діалогічності мислення
[Озадовська 2007: 10]. За Ж. П. Сартром, усвідомлення себе є єдиним модусом існування, який можливий для
усвідомлення будь-чого [Сартр 2000: 28]. «У потоці свідомості, який складає наше життя, Я утримується як
щось ідентичне в мінливій множинності становлення… Я залишається на своєму місці, зв’язуючи
різнокольорові нитки нашого існування», – зазначає Е. Левінас [Левинас 2000: 54]. Аналіз, здійснюваний з
філософських позицій, приводить ученого до висновків, пов’язаних із самовизначенням особистості, етичними
проблемами, зокрема, й до висновків про неможливість Я не бути самим собою, трагізм Я, прикутого до свого
буття [Левинас 2000: 52].
Самоусвідомлення відбувається за участі іншого. За словами Ж. П. Сартра, «..Я повинен отримати від
іншого визнання мого буття» [Сартр 2000: 260]; «Буття-для-іншого виявляється необхідною умовою мого буття
для мене» [Сартр 2000: 261]. Отже, Я нерозривно пов’язане з Ти. «Якщо сказано Ти, то разом з цим сказано Я
пари Я – Ти» [Бубер 1993: 6], «Через Ти людина стає Я» [Бубер 1993: 21], – підкреслює М. Бубер, аналізуючи
«основні слова», які виступають як словесні пари Я – Ти, Я – Воно. Проте важливість буття іншого для
самоусвідомлення не свідчить про те, що саме Ти є центром світобачення людини.
Хоча будь-яке висловлювання спрямоване до адресата, це не дозволяє визначати другу особу як центр
функціонально-семантичної категорії персональності. Таку думку актуалізує, зокрема, російський мовознавець
І. Д. Чаплигіна [Чаплигина 2001: 17]. Уважаємо такий підхід невиправданим навіть за умови широкого
потрактування категорії персональності, вивчення її з позицій комунікативного синтаксису і розгляду у межах
Ти-категорії всього комплексу різнорівневих засобів спрямованості висловлювання до адресата.
Чітко виражена чи прихована присутність мовця виявляється в кожному реченні. Суб’єкт речення й
думки можуть збігатися, коли предикативна ознака приписується першій особі. Мовець може бути адресатом
дії або її об’єктом. Його присутність може виявлятись на рівні вставних і вставлених компонентів, часток тощо.
Якщо суб’єктом речення виступає співрозмовник або третя особа, мовець «залишається за кадром», проте
встановлення персональних відношень відбувається тільки за його участі, друга й третя особи нерозривно ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

24
пов’язані з першою. Ми бачимо описувану реченням ситуацію очима мовця. В цьому аспекті речення не може
уникнути вияву його присутності й позиції, як людина не може звільнитись від власного Я.
Сутність семантичної категорії персональності полягає у протиставленні першої, другої й третьої особи,
які перебувають у тісному зв’язку, не можливі одна без одної. Ця категорія відображає структурованість світу і
водночас засвідчує його єдність завдяки постійному зв’язку між членами опозиції. Мовець і співрозмовник
конкретизуються у просторі й часі відносно одне одного й третьої особи (предмета).
Під час дослідження персональних відношень у мові слід враховувати висновки М. Бубера про природу
Я і Ти. Філософ підкреслює, що Я людини має подвійну природу, бо «Я основного слова Я – Ти інше, ніж Я
основного слова Я – Воно» [Бубер 1993: 6]. Я людини, за М. Бубером, перебуває в центрі двох опозицій: є
суб’єктом спілкування, основою якого виступає взаємність (опозиція Я – Ти), і суб’єктом пізнання (опозиція Я
– Воно). Суб’єкт, наділений свідомістю, описує, розчленовує і класифікує світ Воно, якого стосуються
просторово-часові відношення. Натомість Ти «не знає системи координат», виявляється у часі інакше,
перебуваючи тільки в межах «замкнутої в собі події», не може бути об’єктом свідомого пізнання, класифікації й
опису. Сфери Ти і Воно для філософа не є взаємонепроникними: окреме Ти приречене, після завершення події-
відношення, перетворитися у Воно, окреме Воно може, через входження до події-відношення, перетворитися на
Ти [Бубер 1993: 23-24]. Суголосні думки висловлює Ю. Хабермас. Він зазначає, що формування в людини
«комплексної системи перспектив» має два джерела: 1) перспективу спостерігача, яка формується в процесі
сприйняття і маніпуляцій з навколишнім фізичним середовищем, і 2) взаємно співвіднесені перспективи
стосунків Я – Ти, які дитина засвоює у процесі спілкування. «Повноцінна система перспектив мовця», на думку
філософа, постає внаслідок «уведення перспективи спостерігача до сфери інтеракції і поєднання її з
перспективами Я – Ти», отже, комунікативні ролі першої, другої і третьої особи поєднуються [Хабермас 2000:
208-209].
Семантика речення відображає перебування людини у системі відношень Я – Ти, Я – Воно (навколишній
світ), які не є ізольованими світами, а складають єдину систему. Характерні риси цих опозицій виражаються у
мові в тому числі через семантичну категорію персональності, що виступає основою відповідного
функціонально-семантичного поля. Семантика персональності виражається в мові на рівні лексики й
граматики, носіями відповідного значення виступають різні формально-змістові компоненти речення.
Відношення до особи виражається насамперед за допомогою займенників, іменників і особових форм дієслів,
які зумовлені відповідною категорією займенника чи іменника у функції підмета. Граматичний характер
центральних засобів вираження семантики персональності свідчить про її фундаментальний характер, особливу
важливість для світобачення народу. На думку В. ф. Гумбольдта, саме в поєднанні найпростіших понять, які
пронизують всю мову, виявляються справжні глибини мовної інтуїції; саме особа і просторові відношення
відіграють найважливішу роль і є співвіднесеними одне з одним [Гумбольдт 1984: 104]. Загалом, відношення до
особи є частиною просторово-часової системи координат, а комунікативний акт завжди зіставляється з певною
просторово-часовою ситуацією [Терехова 2007: 51].
Опозиція „І особа – не І особа”, яка чітко простежується у семантичній категорії персональності,
відображає поділ концептуального світу на Я (суб’єкт пізнання) і не-Я (все, що виступає об’єктом сприйняття,
навколишній світ). Водночас Я особливо протиставлене Ти, другій особі, що бере участь у діалозі і може
перебирати на себе функції Я. Протиставляючись Я, Ти може перетворюватися на нього. На думку
Б. А. Успенського, можливість позначення учасників комунікації одними словами (я і ти) виражає уявлення
про однаковий екзистенційний статус співрозмовників [Успенский 2007: 49]. Як учасники діалогу, перша і
друга особа протиставляються третій, перебувають ніби в іншій площині. Отже, Я позначає актуального мовця
в актуальному дискурсі, Ти – потенційного мовця в актуальному дискурсі, а Він, Вона, Воно у разі віднесеності
до особи – потенційного мовця в потенційному дискурсі [Успенский 2007: 17].
Аналіз функціонування мовних одиниць на позначення першої, другої і третьої особи допоможе зробити
висновки про роль відповідних категорій у процесі мислення, з’ясувати їх універсальні та етноспецифічні риси.
Першій особі в українській мові, як і в багатьох інших мовах, властива семантична унікальність. Вона
виявляється, зокрема, у відсутності множинної форми (Ми ≠ Я + Я); можливості вираження особливого
перформативного значення тільки предикатом у формі першої особи однини теперішнього часу; наявності
особливої семантики у предикатів, що вказують на фізичний і ментальний стан Я-суб’єкта. Я кохаю є
констатацією відповідного стану, Ти кохаєш – висновок, який робить мовець на основі зовнішніх ознак,
поведінки співрозмовника. Я-суб’єкт не поєднується з предикатами, що вказують на дії, стан неістот та
сприйняття віддаленого об’єкта тощо. Згадані особливості значною мірою відбивають загальну специфіку
світобачення людини, які й виступають предметом вивчення філософії. Проте кожній мові властиві свої засоби
вираження й модифікації відношення до особи.
Семантичні особливості речень із Я-суб’єктом можуть свідчити про ставлення мовця до себе та інших,
окреслювати структуру особистості, фіксувати риси, властиві національному світобаченню, та індивідуальні
особистісні характеристики мовця. В цьому аспекті цікавим є дослідження випадків, коли мовець звертається
до себе як до співрозмовника чи вказує на себе як третю особу. Наприклад, у повісті Б. Антоненка-Давидовича
«Смерть» головний герой звертається до себе: Ти, Горобенко, вже не той. Розстріляй кулеметним сміхом в
самому собі всі інтелігентські упередження (Б. Антоненко-Давидович). Ці мовні факти підтверджують думку Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

25
Е. Левінаса про те, що «Я володіє собою (soi), в якому не тільки відбивається, але з ким має справу як зі
супутником або партнером…» [Левинас 2000: 15]. Можливість звертання до себе як співрозмовника свідчить
про діалогічний характер самосвідомості. Представлення себе через форму третьої особи сприймається як
відсторонення від себе, намагання подивитися на себе збоку, яке, однак, не є об’єктивним поглядом. «Я» в
якості іншого не є Інший, підкреслює Е. Левінас [Левинас 2000: 76]. О. Потебня, розглядаючи акт
самосвідомості, зауважує, що в самосвідомості душа не розділяється на дві частини, а «переходить від однієї
думки до думки про цю думку» [Потебня 1993: 119].
Ти, що різко вирізняється з навколишнього світу через залучення до діалогу, має спільні риси з Я. У
реченні Ти-суб’єкт відрізняється від Я-суб’єкта і Він-суб’єкта засобами вираження і особливостями сполучення
з предикатами різної семантики. Сферу другої особи в українській мові обслуговує особливий кличний
відмінок. У формі другої особи переважно не вживаються предикати, що характеризують предметний світ. Таке
їх використання виступає як засіб уособлення, допомагає висловити позитивне чи негативне ставлення мовця
до адресата. Щодо Я така конотація не завжди сприйматиметься природно, пор.: Ти розквітнеш – Я розквітну.
Односкладні речення з дієслівним предикатом у формі другої особи однини можуть мати узагальнену
семантику. У такому разі позначувані предикатом дія чи стан сприймаються як типові для людей взагалі або
типові для певної групи людей.
Сфера другої особи особливо залежить від умов спілкування: соціального статусу співрозмовників,
ступеня їх близькості, характеру дискурсу. Деякі особливості модифікації семантики другої особи є
поширеними в багатьох мовах, інші є специфічною рисою української мови. Наприклад, форма пошанної
множини характерна для багатьох мов. Основою такого вживання, очевидно, є твердження, що співбесідник за
своєю силою чи значенням подібний до багатьох людей, перевищує мовця [Успенский 2007: 24]. Для українців
природним було вживання пошанної множини не тільки до незнайомих, старших за віком людей, але й до
батьків. При цьому форма множини поширюється не тільки на другу особу, але й на третю, а також на дієслівні
форми минулого часу, наприклад: – Хіба ж ви, мамо, не чули? (І. Нечуй-Левицький); – Ну, тату, заспокойтесь,
тату! – знову кинулась до батька Христя (О. Довженко); – Як мати скажуть.. – одмовляє [Мотря] батькові
(Панас Мирний); У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили
мені в Києві яку-небудь книжку… (Г. Косинка). Водночас дії батьків мовець може оцінювати і негативно, так
що множинна форма виступає своєрідною даниною традиції, відображає прийнятий у суспільстві стереотип,
якому суперечить семантика або конотація предиката: – І чого вони шастають раз у раз? – сам себе поспитав.
Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! (Г. Косинка).
Суттєва відмінність займенника третьої особи від Я і Ти, можливість указувати не тільки на особу, а й
предмет дали підстави деяким мовознавцям уважати, що третя особа насправді не має особового значення
(К. Аксаков, Е. Бенвеніст). Однак, як справедливо зауважує О. В. Бондарко, для розгляду відношень
персональності «суттєвим є не тільки включення, але й виключення певних осіб» [ТФГ 1991: 34]. Третя особа,
що протиставлена першій та другій, усе ж не може бути вилучена з розгляду персональної семантики, оскільки
наявні тісні зв’язки між усіма трьома особами. Онтологічний зв’язок між першою, другою і третьою особою
засвідчують і дослідження з філософії, зокрема, праці М. Бубера [Бубер 1993] і Ю. Хабермаса [Хабермас 2000].
В українській мові третя особа залучається до сфери функціонування першої та другої особи у разі
вживання ексклюзивної множини, коли ми позначає мовця і третю особу (осіб), ви вказує на співрозмовника й
особу, що не бере участь у комунікації. За певних умов займенник третьої особи та повнозначні іменники
можуть вказувати на першу і другу особу. Звичайно, не можна ігнорувати особливий статус третьої особи, який
виявляється в багатьох аспектах. По суті всі повнозначні іменники перебувають у сфері дії саме третьої особи, є
результатом пізнання, а отже, розчленування й класифікації людиною навколишнього світу. За словами
М. Бубера, «..Кожне Воно межує з іншим Воно. <…> Ти безмежне» [Бубер 1993: 7].
Означеність, виокремленість Він-суб’єкта із навколишньої дійсності може бути виражена більшою чи
меншою мірою. Найвищий ступінь індивідуалізованості у цій сфері характерний для власних назв осіб. Речення
із суб’єктом третьої особи можуть мати неозначену і узагальнену семантику різного характеру. Суб’єкт у
такому разі може називатися (людина, кожний, хтось, щось) або встановлюватися завдяки семантиці й
граматичній формі предиката. Найбільша невизначеність суб’єкта властива так званим безособовим реченням,
де предикат вказує на фізичний стан навколишнього середовища.
На думку Ю. С. Степанова, в семантиці процес освоєння світу простежується саме за лінією категорії
особовості – безособовості, від визначеності Я до максимальної невизначеності імперсонального значення
[Степанов 1994: 7-8]. Невизначеністю безособовість також привертала увагу філософів. Наприклад, Е. Левінас,
щоб усвідомити сутність небуття, порівнює його зі значенням займенника третьої особи в безособових
дієслівних формах. Таку повну невизначеність учений протиставляє свідомості, наявності суб’єкта існування.
«Бути свідомістю означає вирватися з il y a, тому що існування свідомості породжує суб’єктивність…»
[Левинас 2000: 34-36].
Різноманітність стосунків між людьми, їх зумовленість обставинами спілкування, віком, соціальним
статусом тощо знаходить свій вияв у різноманітних модифікаціях персонального значення, уживаннях одних
особових форм замість інших, заміні однини на множину й навпаки. Саме у цій царині найяскравіше
виявляються національно специфічні риси мовної категорії персональності. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

26
Установлення способу мовної інтерпретації ситуації дійсності з погляду
персональності/імперсональності передбачає з’ясування онтологічної суті відповідної семантичної категорії. У
цьому аспекті важливим є залучення до лінгвістичного аналізу досягнень філософської думки. Універсальні
закономірності співвідношення першої, другої і третьої особи були предметом вивчення філософії у зв’язку із
встановленням сутності й структури особистості, дослідженням особливостей самосвідомості людини.
Філософське осмислення феномену людини, її місця у світі й суспільстві відбувається за напрямками
(векторами), які відбивають опозиції, наявні у семантичній категорії персональності: Я – не-Я; Я – ТИ.
Семантичною домінантою категорії персональності виступає перша особа однини. У філософії Я розглядають
як початок світобачення, засіб самоідентитфікації, позначення сутності людини як окремої особистості. Я
людини має подвійну природу, перебуває в центрі опозицій Я – Ти, Я – Воно (навколишній світ), є залученим в
комплексну систему перспектив. Розгляд персональних відношень у філософських працях засвідчує
фундаментальний характер відношень особовості, їх важливість для встановлення сутності людської
особистості. Дослідження семантичної категорії персональності і відповідного функціонально-семантичного
поля на матеріалі української мови дозволить встановити важливі особливості мовної картини світу українців.
Таке вивчення повинно враховувати зв’язок цієї категорії з мисленням людини, її універсальний характер,
засоби вираження персональної семантики і в українській, і в споріднених мовах.

Література
1. Бубер 1993: Бубер М. Я и Ты / Пер. с нем. Ю. С. Терентьева, Н. Файнгольда. – М.: Высшая школа,
1993. – 175 с.
2. Гайдеґґер 2007: Гайдеґґер М. Дорогою до мови / В. Кам’янець (пер. з нім.). – Л.: Літопис, 2007. – 232 с.
3. Гумбольдт 1984: Гумбольдт В. ф. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное
развитие человечества // Гумбольдт В. ф. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984. – С. 37 –
298.
4. Иванов 1998: Иванов Вяч. Вс. Избранные труды по семиотике и истории культуры. Том. І. – М.: Школа
«Языки русской культуры», 1998. – 912 с.
5. Левинас 2000: Левинас Э. Избранное. Тотальность и Бесконечность. – М.; СПб.: Университетская
книга, 2000. – 416 с.
6. Можейко 1998: Можейко М. А. Я // Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицанов. – Минск:
Изд. В. М. Скакун, 1998. – С. 862 – 863.
7. Озадовська 2007: Озадовська Л. В. Парадигма діалогічності в сучасному мисленні: Монографія. – К.:
Вид. ПАРАПАН, 2007. – 164 с.
8. Сартр 2000: Сартр Ж. П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии / пер. с ф., предисл.,
примеч. В. И. Колядко. – М.: Республика, 2000. – 639 с.
9. Степанов 1994: Степанов Ю. Пространства и миры – «новый», «воображаемый», «ментальный» и
прочие // Философия языка: в границах и вне границ. – Х.: Око, 1994. – [Т.2]. – С. 3-18.
10. Терехова 2007: Терехова С. І. Система орієнтаційних координат у мові і мовленні (на матеріалі
української, російської та англійської мов): Монографія. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2007. – 400 с.
11. ТФГ 1991: Теория функциональной грамматики. Персональность. Залоговость / Бондарко А. В.,
Булыгина Т. В., Вахтин Н. Б. и др. – СПб.: «Наука» С.-Петербургское отделение», 1991. – 670 с.
12. Успенский 2007: Успенський Б. А. Ego Loguens: Язык и коммуникативное пространство. – М.:
Российск. гос. гуманит. ун-т, 2007. – 320 с.
13. Хабермас 2000: Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Пер. с нем. под ред.
Д. В. Скляднева. – СПб.: Наука, 2000. – 380 с.
14. Чаплыгина 2001: Чаплыгина И. Д. Средства адресованности: Ты-категория в современном русском
языке. Монография. – М.: МПУ, 2001. – 270 с.

The article summarizes the results of the philosophical analysis of the I, You, the Other categories, which can be
used in further studies of the semantic category of personality in cognitive and functional aspects.
Keywords: semantics, category of personality, person.
Надійшла до редакції 16 жовтня 2008 року.