Ще з часів основоположника синтаксичної науки, представника Александрійської граматичної школи Аполлонія Дискола основною синтаксичною одиницею дослідження постає речення. Розпочинаючи свою працю з визначення предмета синтаксису, Аполлоній Дискол використовував сам термін «синтаксис» стосовно синтаксичних відношень між словами, що належать до різних частин мови: імен, дієслів, артиклів, займенників, прийменників, прислівників, сполучників [История 1980, с. 229]. Він підкреслював, що «слова поєднуються в речення на основі певних закономірних зв’язків» [Там само, с. 230].
Незважаючи на те, що протягом тривалого часу речення постає основним об’єктом синтаксичних студій, підходи до нього, його розуміння видозмінилися. У сучасній синтаксичній науці речення розглядається як багатоаспектне і багаторівневе явище. Найпопулярнішим є прагнення розрізняти два аспекти: конструктивний (статичний) і комунікативний (динамічний). їх відмінність полягає в тому, що при конструктивному підході до речення воно розглядається як автономна одиниця і всі його особливості пояснюються з внутрішньої структу- рації, тобто через його власну формально-граматичну будову. |
632 |
Синтакси |
При комунікативному підході речення аналізується не як самостійна автономна величина, а як частина тексту, тобто воно розглядається в тому лінгвістичному та екстралінгвістичному контексті, у якому воно існує і набуває різноманітних стилістичних модифікацій. Так, речення Оксана заспівала характеризується власного формально-граматичною будовою: воно утворюється поєднанням на основі взаємозалежності двох обов’язкових компонентів — форми називного відмінка іменника та відмінюваної форми дієслова (див. про особливості взаємодії у межах граматичної основи двоскладного речення [Загнітко 1992а, с. 18-28; За- гнітко 1993г, с. 201-296]), кожний з яких має потенційну здатність до поширення (пор.: Наша Оксана заспівала свою улюблену пісню). Для з’ясування формально-граматичної будови речення досить його самого, немає необхідності виходити за його межі, аналізувати і враховувати ще які-небудь особливості, крім його будови. Це — конструктивна будова речення. У структурі речення та його функціонуванні існує також такий вимір, який не може бути з’ясованим поза врахуванням специфіки ситуації, контекстного оточення. Механізм самого речення в та-, кому випадку можна з’ясувати при умові звернення до тієї мовної ситуації, того контексту, у яких певне речення функціонує як повідомлення. Це — комунікативна будова речення. Так, наведене речення Оксана заспівала може вживатися у кількох типових ситуаціях, які найлегше описати, спираючись на типові питання: 1. Що зробила Оксана? 2. Хто заспівав? 3. Що трапилося? Даючи відповідь на кожне з поставлених питань, речення певним чином пристосовується, модифікується в інтонаційному і смисловому плані до своєї мети, до свого комунікативного завдання. При відповіді на перше питання (Що зробила Оксана?) порядок слів у реченні буде прямим, звичайним; при відповіді на друге (Хто заспівав?) видозмінить свою будову: спочатку стоятиме відмінювана форма дієслова, потім називний відмінок іменника (Заспівала Оксана). Фразовий наголос знаходитиметься на останній словоформі (при звичайному темпі мовлення).
Комунікативна будова речення характеризується незалежністю від формально-граматичної. Вона визначається мовним контекстом, комунікативним завданням, що виникає в цьому контексті й щодо якого в реченні зорганізовується порядок його компонентів і відбувається наголошення певного елемента. Тому те саме речення, що має одну формально-граматичну будову, наприклад Оксана заспівала, при функціонуванні в різних текстах із нерівнорядними комунікативними завданнями створює кілька комунікативних одиниць, що відрізняються актуальною інформацією. Водночас актульне членування зумовлює видозміну граматичної будови речення: порядок слів і фразовий наголос. Безпосереднє відношення до комунікативного рівня речення має влас- не-семантичний аспект, оскільки речення (незалежно від його актуального членування) містить у собі певну об’єктивну інформацію, саме ця інформація і є суттєвою і в комунікативній ситуації зазнає різноманітних модифікацій, що відтворюються за допомогою порядку слів, фразового наголосу та ін. |
Розділ XIV. Актуальне членування речення |
633 |
Останнім часом помітна спроба і термінологічно диференціювати різні аспекти функціонування речення. Так, пропонують послідовно розмежовувати поняття «синтаксичнаконструкція», «речення», «висловлення». При цьому синтаксичною конструкцією вважається лексично наповнена структурна схема (див.: [Загнітко 1996/26, с. 116-125; Современный 1989; Русская 1980]), тобто утворення предикативного мінімуму. Речення — це нееліптичне утворення, що береться безвідносно щодо мовленнєвого і контекстного оточення та ситуативно-прагматичних завдань. Речення не пов’язане з ознакою мінімальності (на відміну від синтаксичної конструкції), не виражає ілокутивних смислів.
Висловлення — це актуалізоване речення, тобто воно релятивізова- не щодо мовця і слухача, комунікативного акту, мовленнєвого і не- мовленнєвого контексту, і відображає ілокутивні смисли. Сам механізм співвідношення синтаксичної конструкції, речення і висловлення при цьому уявляється чітко: наповнюючись лексично і за умови необхідності поєднуючись, синтаксичні конструкції утворюють речення, які, релятивізуючись щодо комунікативного акту та його учасників, контексту, утворюють висловлення. Останні можуть набувати різноманітних модифікацій: еліпсуватися, парцелюватися, сег- ментуватися та ін. |