| Речення, що розглядається в динамічному аспекті щодо його комунікативної функції, називають висловленням. Цей термін на позначення особливого функціонального статусу реченнєвої структури належить В. Матезіусу [Матезиус 1967, с. 8; Скаличка 1967, с. 118-127; Скаличка 1978, с. 69-79; Горалек 1978, с. 30-35]. Український термін «висловлення» відповідає запропонованому В. Матезіусом чеському ууроуеа.
Уперше таку думку про існування закономірностей формування речення, пов’язаних з його комунікативною функцією у мовленні, висловив французький лінгвіст А. Вейль, який ґрунтовно проаналізував особливості порядку слів у давніх мовах, зіставивши їх з порядком слів у реченнєвій структурі у сучасних мовах (1844 р.). Наприкінці XIX ст. цей аспект дослідження набув психологічного виміру і психологічної інтерпретації, у результаті чого було висунуто поняття «психологічний підмет», «психологічний присудок», що в загальному тлумаченні відповідали загальним психологічним процесам сприйняття реалій об’єктивного світу і відтворення специфіки їх відношень у мовних структурах. 
Концепція актуального членування речення була новим поштовхом у дослідженні значущості’тих чи інших компонентів у мовленні. Початок комунікативного аспекту вивчення речення слід пов’язувати з 1930-ми роками, коли особливої ваги набули різноманітні психологічні концепції і теорії (див.: [Флоренский 1988, с. 88-126]). Витоки комунікативного аспекту вивчення речення знаходяться у діяльності членів Празь |
| 634 |
| Синтаксис |
| кого лінгвістичного гуртка, саме їм належить активізація розгляду речення в різноманітних вимірах. Голова Празької лінгвістичної школи В. Матезіус здійснив відкриття, показавши, що явище, у якому бачили психологічну природу (тобто реалізацію психологічних особливостей інтерпретації сприйняття явищ та відношень об’єктивного світу у мовних одиницях), насправді є лінгвістичним. В. Матезіус виходить з того, що в різних мовах по-різному можна передавати інформацію про те, що відомо в певній ситуації. Тому в межах речення лінгвіст розрізняє: 1) основу повідомлення — те, що є відомим у певній ситуації; 2) ядро повідомлення — те, що повідомляється про основу повідомлення. У зв’язку із цим підкреслюється, що таке членування не збігається з формально-граматичним на підмет і присудок. Теорія В. Матезіу- са стала своєчасною й активно була підхоплена в різних країнах. Відомий швейцарський лінгвіст Ш. Баллі, опрацювавши загальну теорію висловлення, виділив його фундаментальну ознаку — співвідношення модусу і диктума. Сповідуючи логічні принципи аналізу і творчо сприймаючи психологічні підходи до мовних явищ, Ш. Баллі розрізняє у реченні модус і диктум. Модус відображає комунікативний аспект речення, відношення мовця до змісту висловлення, уміщення оцінки з метою її актуалізації. Диктум — це номінативний бік речення, позначення самої події. Найповніше модус і диктум представлені в реченні з підрядними додатковими (за логіко-граматичним принципом класифікації складнопідрядних речень). Так, наприклад, у фразі Я хочу, щоб ви прийшли головна частина Я хочу виражає модус, підрядна частина щоб ви прийшли виражає диктум (див.: [Балли 1955, с. 35-48]).
Власне, усі наступні концепції комунікативної будови речення спираються на визначальні підходи В. Матезіуса та Ш. Баллі. При цьому наголошуються ті чи інші моменти актуального членування (пор.: [Арутюнова 1976; Арутюнова 1988; Арутюнова 1979]). Остаточне вирішення проблеми актуального членування вимагає врахування між’ярусної взаємодії мовних одиниць і визначення статусу морфологічних категорій у формуванні загальної комунікативної перспективи речення (див.: [Вихованець 1987, с. 42-56, 65,75ідалі; Вихованець 1988, с. 65-73, 87-92 і далі; Загнітко 1993г, с. 135-157,183-196 і далі]). |