| Актуальне членування автономне, це окремий аспект функціонування речення. Ця автономність і відносна незалежність виявляється в тому, що: 1) актуальне членування речення завжди бінарне, у граматичному ж членуванні наявна різна кількість членів речення. Актуальне членування поширеного речення характеризується власними особливостями, що виявляються в комплексному характері теми і реми: Веселка, овіяна вітром,/в моїх зацвітає очах (А. Малишко); Не випадково шевченківські традиції, мотиви народної пісні/так часто озиваються, відлунюються у поезіях Василя Симоненка (О. Гончар);
2) у поширених реченнях актуальне членування може бути багатоступеневим: двоступеневе, триступеневе тощо. У цьому випадку компоненти реми, яка виділяється значущістю, і рема членуються додатково: М’яка з торф’яною зеленню земля/пружилась під колесами |
| 636 |
| Синтаксис |
| (М. Стельмах); Гарячі, пожовклі від болю, стелились/листки восени, ялички пеньок із любов’ю вкривали/вони (Д. Павличко); З дня на день усі І чекали закінчення війни (О. Гончар). На першому рівні актуального членування співвідносяться як тема і рема склад підмета і склад присудка, а на другому рівні актуального членування рема членується додатково, виділяючи групи під колесами, восени, закінчення війни як другу рему.
Актуальне членування речення тісно пов’язане з означеністю/неозначеністю значень іменників, пор.: Увійшла дівчина (невідома, про яку раніше не згадували) і Дівчина увійшла (відома, про яку раніше йшла мова). За спостереженнями П. Адамца: «…субстантивні компоненти з високим ступенем індивідуалізованості рідше поєднуються з дієсловами у комплексне ядро, ніж іменники з низьким ступенем індивідуалізованості» [Адамец 1974, с. 190]. Тому максимально індивідуалізовані власні імена й особові займенники, як правило, навіть у розгорнутому вигляді утворюють один компонент актуального членування речення (некомплексний). Переважно — тему, значно рідше — рему, пор.: Сагай- да Г в першу мить не міг збагнути, де він (О. Гончар); К. Брюллов / учив своїх учнів розуміти й любити натуру, ніколи не відходити від неї; але самого Брюллова можна було б назвати «метафізиком природи»: він Г бачив її нерухомою, застиглою, позуючою (М. Шагінян). |