Речення позбавлене суб’єктивних смислів й актуальних інтерпре­тацій та модифікацій. Воно постає як абстрагований зразок, що в умо­вах мовленнєвого та немовленнєвого контексту видозмінюється і на­буває ознак повноти / неповноти, ускладнення / неускладнення, по­ширення / непоширення тощо, тобто перетворюється у висловлення. Вживання речення у комунікативній функції — основна, але не єдина його функція. Часто речення використовуються як частини складного речення, що становить одну цілісну комунікативну одиницю. Водно­час комунікативна функція не вимагає для своєї реалізації суворої граматичної форми. Самостійність цього аспекту актуальної органі­зації виявляє себе у двох площинах:

1. Межі речення і висловлення можуть не збігатися. Одна грама­тична структура може членуватися на окремі повідомлення. Це явище називається парцеляцією: Скажи мені єдиний раз: я твій! І я повірю. І про все забуду. І більше вже печалитись не буду. Сльозу довгасту випу­щу з-під вій (Г. Гордасевич).
2. Висловлення може й не мати форми речення, що має місце в діалогічних репліках, коли вони складаються лише з вигуків і висту­пають ситуативно мотивованими і закріпленими: [Кіндрат:] Марусе, не вбивайсь: я не бажав Тобі завдати туги, присягаюсь, Та все одно вже правди не сховати. Адже бажаєш ти почути правду. Поїхав він до Галі. [Маруся:] Ой! (В. Самійленко. Чураївна).