«Думка про те, що речення з однорідними присудками входять у сферу складного речення, досить обґрунтована і має значне поширення », — підкреслює В. А. Бєлошапковау своїй монографії «Сложное предложе- ние в современном русском язьіке» [Белошапкова 1967, с. ЗО]. У переважній більшості граматичних слов’янських традицій панує погляд на речення з однорідними присудками як на прості ускладнені речення. Це стосується і сучасних українських студій, хоча І. К. Кучеренко відстоює тезу про складний характер таких речень.
У чеській лінгвістиці здійснювалася неодноразова спроба розмежувати речення з однорідними присудками на прості і складні. Поширеним є погляд Ф. Травничека, який зазначає, що «однорідними бувають усі члени речення, крім дієслівного присудка» [Тгаупісек 1951, з. 89, 92, 107]. Це виступає достатнім критерієм для кваліфікації речень з однорідними дієслівними присудками як складних, речень з однорідними іменними присудками — як простих. З таким тлумаченням важко погодитися в силу того, що в обох різновидах присудків реалізуються граматичні ознаки часу, способу, особи. Водночас і з-поміж речень з однорідними іменними присудками вирізняється кілька принципово відмінних типів: Хлопець був добрим і щирим; Хлопець був доброю і щирою людиною; Хлопець раніше був добрим, а тепер став злим. Й. Грбачек заперечує тезу про співвідношення кожного дієслова-присудка з реченням [НгЬасек 1956, з. 15-22] і вважає, що однорідними є дієслова-присудки синонімічної/антонімічної семантики, які взаємно доповнюють один одного: Пісенька розбилася, розсипалася, розклеїлася і розірвалася. Присудки, що виражають дві різні дії, пов’язані у часі, вважаються «дієслівними основами двох різних речень»: Учень сидить і пише (подібний погляд обґрунтував також і Й. Ружичка [Кигуска 1954], пор. з поглядами Я. Бауера, К. Кожевни- кової [Коіеупікоуа 1961; Ваиег 1961, з. 101-105]. Зазначені підходи до з’ясування статусу однорідних присудків заслуговують на увагу, водночас вони вимагають свого розвитку та уточнення. Для послідовного і ґрунтовного визначення співвідношення простого речення, речення з однорідними присудками і складного речення необхідно чітко дефінувати предикативну основу речення, тобто встановити, що виступає обов’язковим конститувальним елементом його структурної схеми — поєднання називного відмінка і відмінюваної форми дієслова чи тільки одна відмінювана форма дієслова. У зв’язку з цим окремі лінгвісти підкреслюють: «Оскільки носієм предикативних категорій, які становлять сутність речення як статичної структури (предикативної одиниці), виетупає присудок (відмінювана форма дієслова або її субститути), наявність при ньому називного відмінка іменника лише факультативна, і його відсутність не порушує структури речення, а лише створює її варіанти, тобто є всі підстави розглядати як консти- тувальний елемент речення один присудок» [Белошапкова 1967, с. 33]. З таким поглядом можна погодитися, якщо розглядати речення у влас |
РОЗДІЛ XV. Складне речення. Статус, структура і Функції |
655 |
не-семантичному вимірі. Думка про конститувальну специфіку присудка в реченні була сформульована Є. Куриловичем [Курилович 1962, с. 55] і розвинута потім цілим рядом лінгвістів (П. Адамец, ПІ. Баллі, А. Сеше, Е. Бенвеніст, Л .Теньер, І. Р. Вихованець та ін.), що аж ніяк не свідчить про віднесення речень з однорідними діесловами-присудками до складних (хоча подібні думки мають місце у синтаксичній концепції І. Р. Вихованця). Цьому суперечить особливий тип взаємодії іменних і дієслівних морфологічних категорій при витворенні предикативного зв’язку — взаємопроникнення. З одного боку, іменниковий відмінок у позиції підмета визначає граматичне значення особи дієслова-присуд- ка, з другого боку, дієслово зумовлює тип семантичного заповнювача валентного гнізда дієслова. При цьому називний відмінок іменника не допускає формального варіювання особи, а валентність дієслова обмежує семантичну варіантність іменникового аргумента. Тому слід визнати конструктивною ознакою двоскладного речення сполучення називного відмінка і відмінюваного дієслова, у силу чого всі речення з однорідними присудками належать до простих ускладнених речень.
Від зазначеного типу речень слід відрізняти речення з так званим «нерозчленованим присудком» (В. А. Белошапкова, Н. Ю. Шведова) типу .А хлопець взяв та й поїхав; Чого не знаю, того не знаю; Взяв то взяв; Що правильно, то правильно. У таких реченнях наявні ознаки подібностідо складнопідрядних речень із займенниково-співвідносними елементами. Така подібність між ними є суто омонімічною. Відмінність між ними полягає в тому, що складнопідрядні речення є поліпредика- тивними структурами, а зазначені — монопредикативними. Речення типу Що було, то було характеризуються одним модально-часовим планом, що й зумовлює повтор форми дієслова-присудка. Значення таких конструкцій ідіоматичне і полягає у посиленому експресивному запереченні або ствердженні певного факту. Крім того, для них суттєвим є фіксований і регламентований порядок усіх елементів. Займен- никово-співвідносні компоненти в їх складі втрачають свою повно- значність: Що спека, то спека. Що приходив, то приходив. Ще одним критерієм, який допомагає відрізнити речення з нерозчленованим дієсловом-присудком від складного речення, є наявність залежних від дієслова-присудка компонентів, супровідним постає відмінюваність/невідмінюваність займенниково-співвідносних елементів. Окремо слід підкреслити особливості речень із видільними відношеннями типу Щодо мене, то я згоден. Щодо сюрпризів та сенсацій, то їх була маса, які інколи кваліфікують як складні речення, частіше ж вважають монопредикативними одиницями (пор. погляди Н. Ю. Шве- дової, В. А. Вєлошапкової, Г. О. Золотової, Л. О. Кадомцевоїта ін.). У цих реченнях перша частина певною мірою нагадує підрядну, але вона позбавлена власне-реченнєвої ознаки — модально-часової характеристики. Усе сполучення щодо… то у сучасній українській мові є службовим словом і виконує видільну функцію. До цього типу речень наближаються речення, у яких одна з частин містить уточнення інформації, що здійснюється за допомогою приєдну |
656 |
Синтаксис |
вання: Чого було тут багато, так це квітів; Куди я ніколи не ходжу, так це до цирку; Якщо хтось заперечуватиме, так це другокурсники; Тільки й радів, що дітям; Тільки й заходили, що онуки. Своєрідність цих речень полягає в тому, що в них граматикалізоване актуальне членування на основу висловлення та ядро висловлення: основу становить зміст першої частини, а ядро — зміст другої частини, інколи друга частина посилює емоційний план першої частини: Тільки і надсилав, що книги.
Багато суперечок і різних тлумачень викликають речення з так званими порівняльними зворотами. Вирішення цього питання пов’язане з послідовним урахуванням типологічної неодноплановості зазначених типів речення. У більшості речень із так званими порівняльними зворотами остання частина виступає еквівалентом підрядної частини в силу того, що в них можливе повторення дієслова-присудка головної частини: нормою стилістично нейтрального мовлення є відсутність присудка у підрядній частині: Василько побіг швидко, як людина обережна і достатньо підготовлена (В. Підмогильний). Водночас наявні також і такі речення, у яких порівняльний зворот не є еквівалентом підрядного в силу неможливості повторення дієслова-присудка головної частини: Марійка влетіла до хати, як блискавка (В. Винниченко). У сучасній українській мові зросла кількість речень, що є перехідною ланкою між простими і складними. Основними тенденціями цього напряму виступають: 1) повне перетворення предикативних одиниць у займенники (це відбувається тоді, коли прономіналізована одиниця складається із відносного займенника і предиката, який за своєю функцією нагадує морфему): куди попало; невідомо хто або повідомте, кому слід; 2) валентність дієслова або іменника, що зумовлює заповнення відповідного гнізда підрядною частиною певної семантики: Наш будинок//Будинок, у якому ми мешкаємо; 3) синтаксична еквівалентність підрядних частин та іменниково-прийменникових сполук: Хлопець розповів, що батько хворіє і Хлопець розповів про хворобу батька; Він надіється, що переможе і Він надіється на перемогу. |