У статті висвітлено проблему істинності та верифікації зафіксованої мовою інформації з погляду
дослідника, що займається вивченням концептуалізації сакральної сфери.
Ключові слова: когнітивна лінгвістика, концепт, концептуалізація, верифікація результатів
дослідження.

2000 року в журналі „Мовознавство” було опубліковано цікаву статтю В.П. Мусієнко „Проблема
істинності лінгвістичних знань”, у якій авторка, зокрема, писала: „Визначення сенсу науки і її істинності
передбачає розв‟язання проблеми критеріїв істинності. У різні історичні епохи акценти були різними: практика,
краса, простота, відсутність протиріч, узгоджуваність з домінуючим знанням і т. д.” [23, с. 11]. Однак сучасна
лінгвістика, на думку дослідниці, не може бути інтерпретована в межах однієї парадигми, як це було в ХІХ ст.
чи в період структуралізму; сучасна логіка науки проголошує як принцип багатопарадигмальний аналіз,
розглядає як цілком реальні феномени варіативність істини, плюралізм результатів і критеріїв, реабілітує
особистісне, інтуїтивне, інтерсуб‟єктивне знання [23, с. 15-16].
© Скаб М.В., 2010 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

59
Ми б хотіли ще раз порушити цю проблему, виходячи із власного досвіду дослідження концептуалізації
сакральної сфери.
Як писав О. Потебня, „основне питання самопізнання: „що таке я?” зводиться для сучасної людини на
історичне питання: „як я (як один із множини) став таким?” …Прагнення до самопізнання призвело до
усвідомлення зв‟язку я з теперішнім і минулим людства, залежності культури від некультурності, до вивчення
об‟єктивних відкладень людської думки, між іншим у мові і словесних творах” [26, с. 295].
Когнітивна лінгвістика (англ. cognitive „який відноситься до пізнання”, cognitiоn „пізнання”; to cognize
„пізнавати”, „розуміти”) – одна з нових когнітивних наук, об‟єктом дослідження яких є природа і сутність
знання і пізнання, результати сприйняття дійсності і пізнавальної діяльності людини, накопичені у вигляді
осмисленої і приведеної в певну систему інформації [2, с. 174]. Об‟єктом лінгвістичного когнітивного аналізу є
вербалізоване знання.
У найбільш загальному вигляді знання прийнято ділити на наукове і ненаукове (повсякденне, житейське).
У науковому знанні виокремлюють природничонаукове і гуманітарне знання. Особливу підсистему складає
повсякденне знання, яке зовсім не обов‟язково суперечить науковому за своїм змістом, але багато в чому
відрізняється від нього [14, с. 66]. У О. Пєшковського читаємо: „Об‟єктивним поглядом на предмет варто
вважати такий, при якому емоційне і вольове відношення до предмета зовсім відсутнє, а наявне тільки одне
відношення – пізнавальне… Такий погляд наук математичних і природознавчих. Якщо підходити до науки про
мову з цим розрізненням суб‟єктивного і об‟єктивного, то мовознавство виявиться наукою не гуманітарною, а
природничою” [24, с. 50-62], хоча, на думку окремих вчених, „мовознавство належить до „м‟яких” дисциплін,
на які школи, модні напрями, політичні установки, навіть окремі університети можуть мати більший вплив, ніж
бажання наблизитися до істини” [3, с. 3].
М. Алефіренко називає знання суперечливим феноменом; воно, на думку дослідника, нетотожне істині
вже тому, що на різних історичних етапах людського життя наповнюється різним змістом. На найдавнішому
етапі людської цивілізації це властивість цілеспрямованої взаємодії організму з навколишнім середовищем. На
пізніших стадіях освоєння світу людиною знання набували ціннісно-смислового статусу: подіям і фактам стали
давати осмислені оцінки з позиції соціальної організації людини, її досвіду і уявлень про світобудову”
[2, с. 177]. Мовознавець вважає, що „на відміну від критерію буденного знання – практики, критерієм знання як
феномена культури служить не стільки його відповідність дійсності, скільки той факт, якою мірою ця форма
знання узгоджується із загальними ціннісно-смисловими стандартами культури. У зв‟язку з цим надзвичайно
важливо розрізняти два різновиди інформації: а) адитивну (всю сукупність інформації, яку можна отримати від
її джерела…) і б) селективну (ту інформацію, яка відбирається для передачі й отримування), тобто найбільш
значиму для людини певного етнокультурного співтовариства. Зрозуміло, що для мовного кодування
відбирається інформація другого типу. Вона може виявитися досить віддаленою від технологічної системи
мислення, але важливої для комунікативно-прагматичної діяльності” [2, с. 177-178].
Предметом вивчення когнітивної лінгвістики є не саме знання (пізнання), а мова як загальний механізм
набуття, використання, передачі і зберігання знань. Специфіку мовної когніції М. Алефіренко бачить у тому,
що через мовні знаки фігури мислення (мовні образи) не просто зберігають чи передають інформацію; вони її
аналізують та інтерпретують [2, с. 182].
Як зауважують дослідники, редукціоністський підхід до розуміння Всесвіту сьогодні переживає глибоку
кризу, а тому міцною метафізичною основою наукової картини світу в різних сферах знання (зокрема й у
лінгвістиці) поступово стає платонівська філософська традиція. Холістичний підхід Платона (ідеальне та
матеріальне – це різні рівні одного і того ж буття, однієї і тієї ж універсальної субстанції; ідеальне – сутнісний,
смисловий інваріант матеріального; матеріальне – реалізація, втілення ідеального) є перспективний для
вирішення проблем, що стоять перед концептологією. Цей підхід не перекреслює попередні лінгвістичні
дослідження, а лише переносять центр ваги в інші суміжні сфери, зокрема, у релігійну філософію та теологію
[29, с. 6].
Ми не погоджуємося з думкою Р. Авояна, що питання про те, як мови позначають дійсність, як вони
класифікують предмети та явища і як створюються мовні картини світу, стосуються саме мови і навряд чи
можуть слугувати додатковою інформацією про позамовну дійсність [1, с. 81]. Як слушно зауважує
Т. Лукінова, „лексика кожної мови може зберігати, як відомо, глибоку давнину. Звідси – її висока
інформативність як історичного джерела. Верифікація реконструйованих (за допомогою порівняльно-
історичного методу) лексичних архетипів екстралінгвістичними даними значно підвищує вагу мовних свідчень.
Особливо важливими в цьому плані є факти, що можуть подати етнографія, фольклористика, археологія” [21, с. 12].
На нашу думку, надзвичайно велику роль у пізнанні відіграють релігійні дані. На щастя, відходить у
минуле ситуація, яку описує Н. Бардіна („На думку істориків науки, досі в сучасній західній освіті відчувається
межа, де наука стикається з релігією: дух, душа належать церкві, у кращому випадку – філософії, учений не
повинен ними займатися, а якщо він все-таки звернеться до людини як до своєрідної „подоби Бога”, то тим
самим вийде за рамки власне наукового підходу” [5, с. 7]). В останнє десятиліття значно прискорилося
зближення науки і релігії, про що мріяли великі вчені: „Кожен серйозний природодослідник повинен бути
людиною релігійною… Йдеться, таким чином, про правильний світогляд ученого, без чого його вишукування
не приведуть до істини” (А. Ейнштейн); „Наука без релігії неповноцінна, а релігія без науки сліпа” ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

60
(А. Ейнштейн); „Релігія і наука ніскільки не виключають одна одну, як вважали раніше й чого боїться багато
наших сучасників, навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну” (М. Планк). Президент РАН
Ю. Осипов визнав: „Науковий світогляд, що претендував на універсальну парадигму, яка замінила б релігію,
звичайно, не склався… Створення будь-якої стрункої наукової системи неминуче призводить до думки про
існування Бога. Зараз в усьому світі почалось зближення науки й релігії” (цит. за: [16, с. 20]).
Л. Синельникова та В. Ільченко, опираючись на математичну теорію М. Бургіна, вважають, що в
розумінні й аналізі біоенергоінформаційних феноменів, яким і є людина, „варто опиратися на ідеальне, духовне
в людині, яке має певну особливу матеріальну природу”, а „повну (істинну) інформацію про світ потрібно
шукати в універсальному інформаційному полі” [27, с. 152]. На думку дослідників, „легалізуючи природу явищ,
які не вкладаються в ортодоксальний матеріалізм, наука здатна формувати віру, основану на знанні. Релігія у
такому випадку стане повноправним складником науки (як і раніше багато наук виросли із фундаменту релігії),
об‟єктом дослідження якої буде людина як частинка Всесвіту… Витоки істини у вигляді сутностей вищого
порядку лежать, таким чином, у філософсько-релігійній сфері [27, с. 153] (порівн.: „Що бачимо в природі, тому
вчить і Писання. І природа, і Писання, якщо правильно будемо вникати, показують одне й те саме” (Св. Ефрем
Сирин)).
Лінгвісти також починають розглядати мову в контексті нових наукових уявлень. В. Манакін пише:
„Функціонуючи на рівнях мікро- та макросоціумів, мова відповідно має різні форми свого існування,
головними з яких є живі людські мови народів та спільна для всього людства Мова. Під останньою слід
розуміти єдиний когнітивно-семантичний континуум, котрий є семантичним організуючим тригером для всіх
живих мов та знань про світ у невербальних формах. На рівнях ноосфери та Всесвіту когнітивно-семантичний
континуум розчинено в квантах єдиного інформаційного поля. З точки зору звичного для ХХ століття погляду,
це феномен суто ідеального плану, проте це не значить, що він не існує зовсім. Завдання когнітивної
лінгвістики… якраз і полягає в тому, щоб побачити невидиме, відчути ідеальне, що можна зробити або
логічним шляхом, або ж через трансполяцію „матеріального” – живих людських мов у зіставленні” [22, с. 12-13].
Учений обґрунтовує причини появи когнітивної лінгвістики в руслі розвитку науки загалом, порівнюючи
досягнення мовознавства із досягненнями фізики, вважаючи, що когнітивна лінгвістика – це свідоме
завершення структуралізму в лінгвістиці як тривалого, закономірного, необхідного та прогресивного для свого
часу етапу розвитку мовознавства та інших суміжних галузей – пізнання внутрішньої будови мови на
елементарному рівні (подібно до фізики елементарних частинок) – і перехід до наступного етапу розвитку
лінгвістики, котрий мову розглядає як притаманний лише людині спосіб організації мислення і пізнання світу, –
когнітивна лінгвістика у такому розумінні є наукою про закономірності організації та функціонування мовно-
мисленнєвого інформаційного простору (порівн. квантову теорію фізики). Вона оперує не мовними елементами
(це поняття структурної лінгвістики), а особливими за своєю природою одиницями (їх називають „семантеми”,
„фрейми”, „концепти”), які є провідниками різного роду інформації в мові і через мову. Природний фокус
єднання мови і мислення, закріплений когнітивною лінгвістикою, на практиці дає можливість здійснювати
голографічний (об‟ємний) опис мови, який базується на інтерференції двох основних джерел семантичної
інформації про будь-який денотат: інформації концептуально-поняттєвої та її лінгвістичного двійника. Такий
підхід знімає штучне протиріччя між так званими енциклопедичними та лінгвістичними знаннями і повертає
лінгвістів до розуміння мови як когнітивної діяльності (а не тільки її продукту), що відстоювали свого часу
В. фон Гумбольдт та О.О. Потебня [22, с. 12-13].
Ф. Бацевич у передмові до книги Н. Хомського „Роздуми про мову”, характеризуючи теорію
американського вченого про вродженість деяких аспектів нашого знання і розуміння, пише: „Водночас
ризикнемо висловити думку, яка, зрештою, є прийнятною у межах того напряму філософії, який зароджується
на наших очах і, як вважають його прихильники, йде на зміну жорсткому сцієнтично-картезіанському
(раціоналістичному) сприйняттю світу (див., наприклад, концепції К. Юнга, С. Грофа, К. Кастанеди, Ф. Капри
та ін.): якщо розглядати поняття вроджених знань не жорстко-біологічно, то можна їх витлумачити як одвічну
„зануреність” людини в інформаційні потоки Всесвіту” [6, с. 18].
Когнітивна функція мови розглядає мову як знаряддя пізнання, як засіб оволодіння знаннями і суспільно-
історичним досвідом і як спосіб вираження діяльності свідомості. Ця функція мови явно і безпосередньо
зв‟язана з дослідженням, пошуком істини [25].
Незважаючи на те, що „багато чого у людському мисленні, відчуванні, діях є такого, що перебуває поза
словом, що не скраплюється у слові (невербальний рівень), що ніколи не доходить до слова, що не має потреби
виражатися у слові, що ховається від слова, що не може вміститися у слові, що не може бути адекватно
відображено у слові, що ще чекає на слово” [31, с. 23-24], учені вважають, що зв‟язність суджень про світ є
корелятом істинного існування світу. Спосіб представлення (репрезентації) знань узгоджується з
соціокультурним досвідом людини – носія знань [12, с. 25].
Мова навіть більшою мірою, ніж культура і суспільство, дає когнітивістам ключ до людської поведінки
[33, с. 273]. Динамічна природа концепту визначає одну з найважливіших функцій його – доносити до людей
знання про світ, що постійно змінюється, про що пише Л. Барсалоу: „Оскільки люди постійно пізнають нові
речі в цьому світі і оскільки світ постійно змінюється, людське знання повинне мати форму, яка швидко
пристосовується до цих змін” (цит. за: [18, с. 91]). Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

61
Знання кодуються головним чином мовною семантикою. Учені вважають, що семантика мовного знака
відображає н а ї в н е поняття про річ, властивість, дію, процес, подію тощо. Наївна картина світу, яка
складається віками і в яку входять наївна геометрія, наївна фізика, наївна психологія тощо, відображає
матеріальний і духовний досвід народу – носія даної мови і тому може бути специфічною для нього у двох
відношеннях. По-перше, наївна картина світу може разючим чином відрізнятися від чисто логічної, наукової
картини тієї ж ділянки світу, яка є загальною для людей, які говорять різними мовами. По-друге, наївні картини
світу, які ми виявляємо шляхом аналізу із значень слів різних мов, можуть в деталях відрізнятися одна від
одної, у той час як наукова картина світу не залежить від мови, якою її описують [4, с. 56-59].
Однак, як слушно зауважує В. Дем‟янков, „у всіх культурах „повсякденна” когніція незримо присутня
при чуттєвому сприйнятті, у правильних і неправильних інтуїтивних судженнях, в індуктивному міркуванні, в
силогізмах і паралогізмах, у здавалось би необґрунтованих забобонах і в особистих думках. Хоча когнітивні
структури прив‟язані до вербальних (символьних) структур, а мови світу дуже різноманітні, основні механізми
когніції універсальні, що й виявляється в семантиці мови [12, с. 24]. Із зміною світу, на думку вченого,
міняються й наші когніції світу, про що свідчать зміни видо-часових систем європейських мов, системи
визначеності-невизначеності (наприклад, поява і зникнення артиклів) тощо [12, с. 26]. І як би оптимістично ми
не дивилися на можливості людини, її когніція обмежена в принципі: щоб перемогти когнітивні межі, вважає
В. Дем‟янков, людині доведеться еволюціонувати далі, а між її майбутньою когніцією і когнітивними
здібностями сьогоднішньої цивілізованої людини буде приблизно та ж різниця, що між інтелектом homo sapiens
і неандертальця [12, с. 29–30].
Ментальність народу – його „генна пам‟ять” – складалася віками, вона обґрунтовано укладалася в
словесному знакові: у казках, прислів‟ях, у кожному окремому слові. Здавна вважають класичним те, що
непідвладне часові. „Література, мистецтво покликані і, якщо хочете, приречені відкидати зло і обирати
повсякчасно добро, обстоювати природну гідність і цінність людської особистості, відкривати істину про
людську особу” [13, с. 6]. Великі філософи стверджували, що навіть у міфах потрібно шукати істину. Про це
писали М. Бердяєв („Живе знання – міфологічне. Це повинно бути визнано свідомо, супроводжуватися
усвідомленням того, що таке міф. Міф є реальність, і реальність непорівняно більша, ніж поняття… Пора
перестати ототожнювати міф із вигадкою, з ілюзією первісного розуму, з чимось істотно протилежним
реальності. Так ми вживаємо слово „міф” і „міфічність” у повсякденному мовленні. Але за міфом приховані
найбільші реальності, першофеномени духовного життя” [7]), С. Булгаков („Міфу властива вся та об‟єктивність
чи кафолічність, яка властива взагалі „откровенню”” [9]), О. Лосєв („Міф завжди і обов‟язково є реальність,
конкретність, життєвість і для думки – повна й абсолютна необхідність, нефантастичність, нефіктивність” [20]).
Працюючи над мовним вираженням концепту ДУША в українській мові, ми дійшли висновку, що
порівняння фактів мови з даними інших наук, зокрема й богослов‟я, не тільки дають змогу відтворити
когнітивні процеси при осмисленні того чи того явища та при творенні того чи того мовного факту, ширше
подивитися на етимологію та історію окремих мовних фактів, але й кваліфікувати час їх виникнення, глибше
пізнати суть явища, відокремити істинне від міфологічно нанесеного.
За А. Кошелєвим, структура концепту складається із властивостей принципово різної природи:
перцептивних, достовірно ідентифікованих, і інтерпретаційних, що мають статус гіпотез і приписуються
перцептивним властивостям на основі життєвого досвіду [17, с. 134]. Д. Лайонз говорить про „когнітивну
істинність” чи „когнітивну реальність” семантичних компонентів [19, с. 502].
Специфікою концептів сакральної сфери, наприклад, ДУША, є те, що їх структура складається із двох
частин – сакральної та несакральної. Як значення „за релігійними уявленнями – безсмертна нематеріальна
основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ”, що репрезентує сакральну частину,
так і значення „внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями”, яке займає
основне місце в несакральній частині, на перший погляд, не є конкретними. Звичайно, внутрішній стан не
можна безпосередньо спостерігати, однак той, хто його відчуває, виступає в ролі „перцептора”, прекрасно
відрізняє надію від сумніву, смутку, любові. „Ми не відчуваємо, що знаємо щось, до того часу, доки не можемо
визначити це словами чи якоюсь іншою традиційною знаковою системою” [30, с. 26], тому надійність наших
рішень урешті-решт залежить від здатності „відчувати” ситуацію, від ступеня розвитку інтуїції – цього
периферійного бачення [30, с. 41].
Мовою метафізики прикметник психічний відноситься до тих аспектів нашого буття, які знаходяться за
межами фізичного світу, що пізнається через п‟ять відчуттів [11, с. 47]. Однак останнім часом, окрім
традиційних п‟яти органів чуття, виокремлюють ще й інші, наприклад: „Інформація сприймається органами
відчуттів, їх у людини вісім: орган слуху, орган зору, орган нюху, орган смаку, орган дотику, орган сприйняття
біополя, орган снобачення, орган астралобачення. Усі ці вісім органів відчуттів здатні до сприйняття
інформації, якої б природи вона не була” [8, с. 69-70]. Думаємо, що фразеологізм не стій над моєю душею
(тобто наді мною), вказує, що ми енергетично відчуваємо дискомфорт, хтось нам заважає, давить на нас, навіть
не торкаючись нашого тіла.
У рамках сучасних наукових підходів по-новому можна ставити питання про конкретність /
абстрактність лексеми душа. Звичайно це слово вважають абстрактним (Л. Чернейко, С. Ристиг та ін.) ім‟ям. Але
ж ми знаємо, що „ім‟я завжди є ім‟я певного предмета”, однак „саме поняття предмета досить невизначене” ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

62
[32, с. 30]. Фізики вважають, що душа матеріальна, тобто це конкретна річ, тільки не всі її бачать. Думаємо, що
в релігійному значенні душа є конкретним іменником, який часто вживається у множині, тобто підлягає
рахунку, однак психологічне значення цього слова є абстрактним, тобто концепт ДУША має духовно-
матеріальну, а не суто абстрактну природу.
І хоча наші знання „скоріше вони являють собою сукупність понять, вироблених для того, щоб
маніпулювати думками”, і „насправді вони недосконалі, великою мірою надлишкові і часто непослідовні”
[10, с. 48], думаємо, кожний елемент їх відображає певні сутнісні риси того чи того явища, інакше він не був би
зафіксований мовою. Інша справа, що ми не завжди можемо збагнути їх суті.
Ми цілком згодні з висновками А. Залізняк про те, що „якщо ж між власне лінгвістичними та іншими
даними виявляються якісь систематичні схожості, то це, очевидно, є лише підтвердженням правильності
отриманих результатів” [15, с. 255]. Останнім часом ми спостерігаємо активний перехід феномена душі як
об‟єкта віри в сферу реального фізичного явища, оскільки так звана об‟єктивна наука багато в чому
підтверджує релігійні знання. Кількість елементів знання та віри, очевидно, будуть все більше збігатися.
Отже, аналіз мовного вираження концепту ДУША свідчить, що мова зберігає всю основну інформацію
про основні закони буття, світовий досвід пізнання дійсності. Дані теології, етнографії, філософії,
біоенергетики, фізики тощо підтверджують основну інформацію, зафіксовану мовою, тобто дають змогу
виявити елементи об‟єктивних, істинних знань про людину та світ, що її оточує. Оскільки пояснення мовних
фактів та сутнісних ознак явища, ословлених у мові, може бути певною мірою суб‟єктивним, думаємо,
верифікацію результатів дослідження потрібно проводити як за допомогою різних лінгвістичних методів, так і з
використанням досягнень інших наук, зокрема й богослов‟я.

Література
1. Авоян Р. Г. Значение в языке. Философский анализ [Текст] / Р. Г. Авоян. – М.: Высшая школа, 1985. –
103 с.
2. Алефиренко Н. Ф. Современные проблемы науки о языке: учебное пособие [Текст] /
Н. Ф. Алефиренко. – М.: Флинта: Наука, 2005. – 416 с.
3. Альтманн Ґ. Мода та істина в лінгвістиці: особисте звернення до багатьох [Текст] / Ґабріель
Альтманн // Проблеми квантитативної лінгвістики: зб. наук. праць. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 3–11.
4. Апресян Ю. Д. Избранные труды [Текст] / Ю. Д. Апресян. – М.: Языки русской культуры: „Вост. лит.”
РАН, 1995. – Т. 1: Лексическая семантика: синонимические средства языка. – [2-е изд., испр. и доп.]. – VІІІ с.,
472 с.
5. Бардина Н. В. Языковая гармонизация сознания [Текст] / Н. В. Бардина; Одес. гос. ун-т
им. И. И. Мечникова. – Одесса: Астропринт, 1997. – 271 с.
6. Бацевич Ф. „Роздуми про мову” Ноама Хомського [Текст] / Ф. Бацевич // Хомський Н. Роздуми про
мову / [пер. з англ.] – Львів: Ініціатива, 2000. – С. 9-24.
7. Бердяев Н. А. Философия свободного Духа [Текст] / Н. А. Бердяев; сост. П. В. Алексеева; вступ. ст.
А. Г. Мисливченко. – М.: Республика, 1994. – 479 с. (Мыслители ХХ века).
8. Болотов Б. Шаги к долголетию [Текст] / Гл. ред. В. Усманов. – СПб.: Питер, 2000. – 128 с.
9. Булгаков С. Н. Свет невечерний: созерцания и умозрения [Текст] / С. Н. Булгаков; [подгот. текста и
коммент. В. В. Сапова]. – М.: Республика, 1994. – 414 с. – (Мыслители ХХ века).
10. Виноград Т. Программа, понимающая естественный язык [Текст] / Т. Виноград; пер. с англ.
С. С. Калитина; под ред. Г. Е. Поздняка; [предисл. Г. Поздняка]. – М.: Мир, 1976. – 294 с.
11. Голдберг Б. Современная психическая самозащита [Текст] / Б. Голдберг. – К.: София, 1998. – 176 с.
12. Демьянков В. З. Когнитивная лингвистика как разновидность интепретирующего подхода [Текст] /
В. З. Демьянков // Вопросы языкознания. – 1994. – № 4. – С. 17–33.
13. Жулинський М. Подих третього тисячоліття. Українська література на межі тисячоліть [Текст] /
М. Жулинський // Біблія і культура: зб. наук. статей. – Вип. 2. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 5–11.
14. Залевская А. А. Введение в психолингвистику: [учеб. для студентов вузов, обучающихся по филол.
спец.] [Текст] / А. А. Залевская; Рос. гос. гуманит. ун-т; [ред. совет: В. И. Бахмет и др.]. – М.: Российск. гос.
гуманит. ун-т, 2000. – 382 с.
15. Зализняк Анна А. Многозначность в языке и способы ее представления [Текст] / Анна А. Зализняк. –
М.: Языки славянских культур, 2006. – 671 с. – (Studia philologica).
16. Канигін Ю. Біблія і сучасна наука [Текст] / Ю. Канигін, В. Кушерець. – К.: Знання України, 2005. – 226 с.
17. Кошелев А. Д. Референциальный подход к анализу языковых значений [Текст] / А. Д. Кошелев //
Московский лингвистический альманах. – Вып. 1. – М.: Языки русской культуры, 1996. – С. 82–194.
18. Краткий словарь когнитивных терминов [Текст] / [Е. С. Кубрякова, В. З. Демьянков, Ю. Г. Панкрац,
Л. Г. Лузина]; под общей ред. Е. С. Кубряковой. – М.: МГУ, 1996. – 245 с.
19. Лайонз Д. Введение в теоретическую лингвистику [Текст] / Джон Лайонз; [пер. с англ. под ред. и с
предисл. В. А. Звегинцева]. – М.: Прогресс, 1978. – 543 с.
20. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура [Текст] / А. Ф. Лосев. – М.: Политиздат, 1991. – 525 с. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

63
21. Лукінова Т. Б. Українська архаїчна лексика як джерело вивчення духовної культури давніх слов‟ян
[Текст] / Т. Б. Лукінова // Х Всеукраїнська славістична конференція „Духовне відродження слов‟ян у контексті
європейської та світової культури”: тези доп. – Т. 1. – Чернівці: ЧДУ, 1992. – С. 12-13.
22. Манакін В. Когнітивна лінгвістика і контрастивна семантика [Текст] / В. Манакін // Наукові
записки. – Вип. 16. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка,
1999. – С. 10–14.
23. Мусієнко В.П. Проблема істинності лінгвістичних знань [Текст] / В.П. Мусієнко // Мовознавство. –
2000. – № 2-3. – С. 11-16.
24. Пешковский А. М. Объективная и нормативная точка зрения на язык [Текст] / А. М. Пешковский //
Пешковский А. М. Избранные труды. – М.: Учпедгиз, 1959. – С. 50-62.
25. Писаренко В. И. О когнитивной лингвистике и семантике термина „когнитивный” [Електронний
ресурс] / В. И. Писаренко // Труды Международного семинара Диалог’2002 по компьютерной лингвистике и ее
приложениям. – Режим доступу: http://www.dialog-21.ru/materials/archive.asp?id=7366&y=2002&vol=6077
26. Потебня А. А. Теоретическая поэтика [Текст] / А. А. Потебня; сост., вступ. ст., коммент.
А. Б. Муратова. – М.: Высшая школа, 1990. – 344 с. – (Классика литературной науки).
27. Синельникова Л. Объединительная роль информационных потоков: материальное и идеальное,
конечное и безконечное, боржественное и человеческое / Л. Синельникова, В. Ильченко // Південний архів:
зб. наук. праць. – Філологічні науки. – Вип. ХХІV. – Херсон, 2004. – С. 151-160.
28. Скаб М. В. Закономірності концептуалізації та мовної категоризації сакральної сфери: монографія
[Текст] / М. В. Скаб; Міністерство освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. –
Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.
29. Степаненко В. А. Слово / Logos / Имя – имена – концепт – слова: сравнительно-типологический
анализ концепта „Душа. Seele. Soul” (на материале русского, немецкого и английского языков) [Текст]:
автореф. дис. … д-ра филол. наук: 10.02.04 „Германские языки” и 10.02.20 „Сравнительно-историческое,
типологическое и сопоставительное языкознание” / В. А. Степаненко. – Иркутск, 2006. – 38 с.
30. Уотс А. Путь Дзэн [Текст] / А. Уотс. – К.: София, 1993. – 317 с.
31. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності) [Текст] / Ольга Федик. – Львів: Місіонер, 2000. –
300 с.
32. Языковая номинация: Общие вопросы [Текст] / Под ред. Б.А. Серебренникова и А.А. Уфимцевой. –
М.: Наука, 1977.
33. Croft W. Syntactic categories and grammatical relations: the cognitive organization of information [Текст] /
W. Croft. – Chicago; L.: U. of Chicago, 1991.

В статье рассмотрена проблема истинности и верификации зафиксированной языком информации с
позиции исследователя, занимающегося изучением концептуализации сакральной сферы.
Ключевые слова: когнитивная лингвистика, концепт, концептуализация, верификация результатов
исследования.

The article deals with the problem of truthfulness and verification of the information fixed in language from the
point of view of the researcher studying conceptualization of the sacral sphere.
Key words: cognitive linguistics, concept, conceptualization, research results verification.

Надійшла до редакції 10 вересня 2009 року.