У статті з’ясовано найважливіші (якісні й кількісні) особливості вербальної поведінки сучасних
українців у ситуації вибору номінації адресата мовлення в академічному спілкуванні.
Ключові слова: номінація адресата мовлення, звертання, етикетні універсальні звертання, академічні
титули.
Особливістю комунікаційної поведінки сучасних мовців є достатньо часте їх потрапляння в ситуації
вибору тих чи тих засобів апеляції. Причому характерним є те, що такий вибір зумовлений не лише природним
бажанням урізноманітнити мовлення, а передусім специфікою розвитку нашого етносу, що зокрема виявляється
в різновекторній культурній спрямованості окремих регіонів або суспільних верств, обумовленій тривалою
бездержавністю українців і входженням частин України до складу різних держав. Однією з таких
комунікаційних ситуацій вважаємо звертання до офіційної особи, про яку адресант знає доволі багато, щоб
мати можливість вибирати. Саме такі випадки ми мали на увазі в частині розробленої нами анкети, де
пропонували респондентам відповісти на запитання, побудовані за єдиним зразком: 15. Як би Ви звернулися до
людини, на дверях кабінету якої висить табличка Директор школи Іванюк Іван Іванович? 16. Як би Ви
звернулися до людини, на дверях кабінету якої висить табличка Декан факультету доцент Петренко Петро
Петрович? 17. Як би Ви звернулися до людини, на дверях кабінету якої висить табличка Лікар-терапевт
Мороз Олег Ігорович? 18. Як би Ви звернулися до людини, на дверях кабінету якої висить табличка Лікар-
терапевт Марчук Оксана Василівна? 19. Як би Ви звернулися до людини, на дверях кабінету якої висить
табличка Завідувач юридичного відділу Вітер Сергій Петрович? Як бачимо, в усіх запитаннях запропоновано,
з одного боку, прізвище, ім‘я та по батькові потенційного адресата, а, з іншого, його посаду, фах, академічний
титул тощо, що власне і є предметом для вибору.
За сучасними уявленнями, східні слов‘яни в цій ситуації надають перевагу вибору онімів та їх сполучень,
а західнослов‘янська та загалом західноєвропейська традиції більше схиляються до вибору іменників загальних
назв (крім того, частими є поєднання названих вище засобів з тими чи тими універсальними етикетними
номінаціями адресата мовлення). Водночас розвиток української системи найменувань адресата мовлення в
останні два десятиліття відбувається в напрямку розширення сфери використання в аналізованих ситуаціях
іменників – загальних назв.
© Скаб М.С., 2010 Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ
179
У цій роботі ми ставимо перед собою завдання проаналізувати відповіді респондентів на сформульоване
вище запитання Як би Ви звернулися до людини, на дверях кабінету якої висить табличка Декан факультету
доцент Петренко Петро Петрович? з метою встановити загальні тенденції динаміки української системи
найменувань адресата мовлення, визначити передусім кількісні, а відтак і якісні параметри комунікаційної
поведінки сучасного українця в ситуації вибору способів та засобів апеляції. Іншими словами, наша мета –
установити особливості реалізації сучасних тенденцій у такій специфічній сфері, яким є спілкування в сучасній
українській вищій школі, для якої властиве, з одного боку, слідування усім загальнонаціональним тенденціям,
а, з іншого, певна стереотипність та замкненість правил комунікації, які до того ж мають тривалу і ще до кінця
не втрачену забуту традицію.
Кількісний аналіз проводимо за допомогою спеціальної комп‘ютерної програми ЗАУМ-І, яку розробили
2006 року студент-випускник факультету прикладної математики І. Магдяк та викладач кафедри прикладної
математики Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича І. Скутар. Для аналізу нами
вивчено понад 1500 анкет, заповнених респондентами в Чернівецькій області; кількісні результати для
зручності зіставлення та порівняння будемо вказувати не в абсолютних числах, а у відсотках щодо загальної
кількості отриманих відповідей.
Якісний аналіз буде зосереджений на з‘ясуванні, по-перше, специфіки лексико-семантичного наповнення
номінацій та їх сполук, а, по-друге, закономірностей граматичного оформлення обраних назв тих, до кого
звернене мовлення. Для теоретичної інтерпретації отриманих кількісних показників використаємо
найважливіші праці з проблем апеляції (див., зокрема, списки літератури до навчального посібника [8] та
монографії [7], а також роботи, що вийшли друком нещодавно [10]). Відзначимо, зокрема, що зауваження щодо
специфіки спілкування у вишах знаходимо у більшості сучасних праць, присвячених мовному етикету
українців, їх комунікативній поведінці [1; 3; 4; 5; 9].
На відміну від представників західнослов‘янських народів, сучасні українці ще порівняно рідко вдаються
у „внутрішньому‖ спілкуванні до номінації особи за академічним титулом: пане доценте, пане професоре (за
цією формою звертання легко вирізнити з-поміж студентів іноземця), хоча така традиція досить довго існувала
на Західній Україні, називання подібного типу були достатньо поширені у двадцятих роках ХХ століття і на
Сході України, про що знаходимо свідчення в науковій літературі та художніх текстах. Так, наприклад,
В. Сімович, вважав, що „традиції західноєвропейські називати чоловіка за його фахом (тут все ж посадою. –
М.С.), а жінку за фахом чоловіка, засильно закорінились у Галичині й на Буковині, щоб можна було цю
товариську форму змінити іншою‖ [6, с. 1]. Тонкий знавець мови з болем і тривогою писав: „… життя криком
кричить за те, щоб той західноевропейський церемоніал якось спростити! Сьогодні вже від „панів директорів‖
та „пань директорових‖ голова ходором ходить. Яких тільки директорів тепер не буває: ґімназія, канцелярія,
кооператива, друкарня, палітурня, крамниця й т. д., й т. д. Все це директори! Та з директорами ще можна сяк-
так примиритися, бо їх скрізь багато в цілій Европі. Тільки українське вухо ніколи не звикне до чисто
галицьких бур‘янів та й то ще перенесених притьмом із польських перелогів. Поляки, здається, одинокий нарід
на світі, що любить підвищувати „ранги‖, та чим більше буде в назвах чужих слів, тим воно в них елеґантніше.
Не лікар, а – konsyljarz, не нотар, – а komorni, не адвокат, а чомусь mecenas, а навіть не сторож шкільний, а
tercian і не побігущий, післанець, а wozny. А за поляками ми! Та ще й живцем, із польським наголосом
„меценас‖ і „пані меценасова‖! Помилуйте, який такий меценат наш нещасний адвокат, та й чий? За те він
„меценат‖, що за захист у суді візьме нагороду, а то й ні!? Де ж тут меценацтво? Коли вже не хочете
по-европейському – пане докторе, чи пане адвокате, то можна ж придумати своє – хоч би: пане захиснику. А від
вислову „пані меценасова‖ вже таки просто серце тане, як той лід. „Умілітєльно‖, сказав би москаль…‖ [6, с. 1].
Про жорстке (навіть жорстоке) витіснення аналізованих найменувань адресата мовлення в Радянській
Україні свідчить опис комунікативної ситуації, який ми знайшли у М. Хвильового: „Пардон, професоре…
(„пардон” він вимовляв без усякого французького акценту), трапилось, знаєте… Марченко многозначно
підкреслив своє „знаєте”, що ж до „професоре”, то він це слово проковтнув. Видно було, що в Яруті він
визнав позапартійного і, по-друге, що перед професором стоїть один із тих комуністів, які стикаються з
позапартійними тільки (або принаймні головним чином) на тих чи інших офіційних побаченнях. До професора
треба було додати або „пан”, або „товариш”, але ні того, ні другого ніяк не можна було додавати. „Пан”
професор треба було говорити з іронією (за даного разу зовсім недоречною), „товариш професор” теж не
зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав, з яким професором має нагоду розмовляти), саме тому
„професоре” і вийшло у нього, як „псоре” і навіть, як „пс” (М. Хвильовий).
Варто зазначити, що титулування і на Заході не всі сприймали однозначно позитивно: проти надмірної
титулярності виступали також і чільні представники західнослов‘янської науки, зокрема відомий знавець
тонкощів чеської мови, її невгамовний популяризатор П. Ейснер. Наводячи численні приклади невдалих
звертань, що базуються на загальному прагненні кожного, до кого говоримо, назвати якимось титулом (не
втримаємося й наведемо найпромовистіші: діти до професора психіатрії, який прогулюється територією
психлікарні, кричать „пане дурню (блазню), подайте м‘яч‖; празька дівчина в часи гітлерівської окупації,
зупинивши на вулиці єврея, означеного жовтою шестикутною зіркою, „ввічливо‖ запитала: „Пане жиде (єврею),
котра година?‖), доходить такого висновку: „Є народи, що не вживають титулів, є й такі, які потерпають від
титулів. Мені миліші перші; хоча б тому, що – зверніть увагу – народ, надто відданий церемоніалу титулятур, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20
180
як правило, є народом жорстоким (суворим), нелюдяним відносно інших народів, відносно індивідуумів чужих
і своїх. Залюбленість у титули означає завжди, що людини самої не досить, що людина сама по собі нічого не
значить і ніякої поваги не викликає, що собі повагу лише мусить здобути і саме титулом‖ [11, с. 469].
Абстрагувавшись від надмірної емоційності думки вченого, зазначимо, водночас, що в дечому він має рацію.
Роки радянського панування призвели майже до абсолютного занепаду можливості найменування
працівника вищої школи з допомогою академічного титулу чи назви його посади. Поширилося називання
людей на ім‘я та по батькові, ставши „у сучасній українській мові одним із найпоширеніших способів
привертання уваги співрозмовника‖ [3, с. 124]. Одразу ж зауважимо, що, як слушно стверджує українська
дослідниця історії форм мовленнєвого етикету О. Миронюк, „традиція звертання на ім‘я та по батькові не
переривається з часів Київської Русі‖, хоча „існує хибна думка, ніби це чужинецький спосіб звертання‖ [3, с. 125].
Водночас максимальному поширенню у спілкуванні саме таких форм звертання сприяли процеси, які
відбулися упродовж радянського періоду, що слушно стверджує авторка: „Очевидно, коли в мові активно
функціонували лексеми пан, пані, панове чи добродій, добродійка, добродії, звертання на ім‘я та по батькові
мало менше функціональне навантаження. Знову ж таки, коли ці звертання під впливом політичних та
історичних подій (жовтневий переворот 1917 р.) були витіснені з ужитку й цілковито запанували звертання
товаришу, товаришко, товариші, офіційність яких створювала психологічний дискомфорт у міжособистісному
спілкуванні, тоді активізувалися звертання на ім‘я та по батькові, можливо, не без впливу російської мови. Але
твердити, що українцям такі звертання не властиві, принаймні з історико-мовного погляду, некоректно‖ [3, с. 125].
Надто категоричними (такими, що відбивають бажану, можливо, вимріяну, перспективу, але аж ніяк не
сучасну реальність) вважаємо твердження прихильників мовленнєво-етикетного пуризму, які наполягають не
чужинському характері найменування на ім‘я та по батькові, вважаючи питомо українським лише називання
адресата мовлення словом-регулятивом пане, пані із додаванням до нього слова-індекса (у досліджуваній сфері
відповідно назви за посадою чи академічним титулом) (див., наприклад: [5]).
Загалом погоджуючись з Я. Радевичем-Винницьким щодо наявної в сучасній українській мові тенденції
поновлення „називання і звертання за моделями „пан (пані) + ім‘я або / і прізвище‖ та „добродій (добродійка) +
прізвище або ім‘я… дедалі ширшого використання „у формальних взаєминах‖ моделі „пан (пані) + назва-індекс
(пане професоре, пане депутате (редакторе; міський голово; водію)) […] і, відповідно, витіснення моделі „ім‘я +
по батькові‖ [5, с. 89-90], спробуємо з‘ясувати й дослідити кількісні та якісні параметри таких змін. Для аналізу
скористаємося матеріалами анкетування (понад 1500 анкет), проведеного (у 2002-2009 рр.) під нашим
керівництвом студентами-філологами Чернівецького національного університету.
Відповіді анкетованих нами осіб чоловічої та жіночої статі на запитання Як би Ви звернулися до людини,
на дверях кабінету якої висить табличка Декан факультету доцент Петренко Петро Петрович?
розподілилися так: більшість опитаних (69, 56 %) надали перевагу називанню особи на ім‘я + по батькові, другу
за чисельністю групу складають відповіді тих, хто в запропонованій ситуації обрав поєднання слова-регулятива
(універсального етикетного звертання) пане з назвою посади (3, 42 %) чи академічного титула (0,65 %);
трапляється також називання особи самим словом-регулятивом (1,28 %), що етикетні норми українського
мовокористування не схвалюють (дивись, наприклад, таке міркування І. Огієнка: „Але не повинно вживати
слова „пан‖ самого, – все кажемо: пан учитель, пан професор, а не просто „пан‖. В Галичині дуже поширена
звичка звати вчителя чи професора просто „паном‖ … ця звичка мало демократична, бо принижує гідність
учня‖‖ (цит. за: [1, с. 163])).
Причому серед респондентів-чоловіків називання адресата мовлення на „ім‘я + по батькові‖ обрали
72,74 % опитаних; 3,4 % надають перевагу поєднанню універсального етикетного звертання (слова-регулятива)
пане з назвою посади, а 0,75 % з академічним титулом, 1,25 % звертається автономним пане. Особи жіночої
статі натомість відповіли таким чином: „ім‘я + по батькові‖ (75,07 %), пан(е) декан(е) (3,5 %), пан (е) доцент (е)
(0,52 %), пане (0, 92 %). Варто відзначити, що значний відсоток респондентів (12,39 %) взагалі ухилилися від
відповіді: менш упевненими порівняно з чоловіками (10 %) були жінки (13,56 %).
Хоча й „основною тенденцією сучасної української антропонімії є паралельне використання двох
антропонімних [назви на „ім‘я + по батькові + прізвище‖ і назви на „ім‘я + прізвище‖. – М.С.] формул в
офіційно-діловому стилі‖ [2, с. 155], а тенденція до повернення „дволексемної антропоформули [назви на
„ім‘я + прізвище‖. – М.С.] більш помітна в західноукраїнському регіоні‖ [2, с. 155], наш матеріал засвідчив
абсолютне переважання варіанта першої формули назви на „ім‘я + по батькові‖, що цілком вписується в
усталені приписи й характеристики, як наприклад: „Уживання таких іменувань завжди є свідченням певної
дистанції у спілкуванні – вікової або соціальної, тому вони використовуються при звертанні молодших до
старших за віком людей в офіційній сфері. Це є нормою у звертанні студента до викладача, учня до вчителя,
вихователя або тренера; загалом це є традицією називання авторитетнішої або старшої людини. Ця формула
використовується при офіційному спілкуванні колег, а також при звертанні до особи, що має порівняно високий
суспільний статус‖ [2, с. 70].
Відповіді на запитання Чи використовуєте Ви при звертанні до однієї особи форму кличного відмінка
(вокатива)? розподілилися так: так, завжди відповіли 7,5 % опитаних; переважно – 27,5 %; зрідка – 48,5 %;
не використовую – 16,5 %. Порівнявши загальні показники з аналізом відповідей за показниками статі Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ
181
опитаних (серед осіб чоловічої статі так, завжди відповіли 7 % опитаних; переважно – 22,3 %; зрідка –
50,5 %; не використовую – 20,5 %; серед осіб жіночої статі так, завжди – 8 % опитаних, переважно – 31,3 %,
зрідка – 47 %, не використовую – 13,7 %), можемо відзначити, що більш схильними до дотримання норм
української мови виявилися особи жіночої статі: відсоток їх позитивних відповідей перевищує загальні
показники і значно перевищує відповідні цифри в чоловіків. Варто зазначити також, що і якісний аналіз
матеріалу свідчить про „сумлінніше‖ та свідоме ставлення представниць прекрасної половини до специфічних
флексій вокатива: у відповідях тих, що завжди використовують ці форми, менше неточностей та огріхів: зрідка
все ж фіксуємо використання поодиноких загальних назв адресата мовлення з закінченням номінатива;
трапляються також і відхилення від нормативного утворення спеціальних форм вокатива типу Петро
Петровичу чи Петре Петрович. Загалом, мусимо констатувати, що майже четверта частина тих, які вважають,
що завжди використовують при звертанні до однієї особи спеціальні форми кличного відмінка (26,8 %),
відповідаючи на інші питання анкети, безпомилково подають саме такі грамеми, інші натомість чи то роблять
це з невеликою кількістю помилок (31,7 %), чи то послідовно творять форми вокатива лише загальних (22 %)
або власних (2,4 %) чи допускають багато помилок (17 %), обираючи хоча й із похибками спеціальні вокативні
форми назв лише в тих запитаннях, де анкетовані вибирають з-поміж запропонованих номінацій.
Можемо висловити припущення, що сучасні мовці використовують у розмовному мовлення питомі
українські форми кличного відмінка не за звичкою чи автоматично, а внаслідок освітніх заходів. Відповідно,
російськомовні та румуномовні респонденти, які вивчали чи вивчають українську мову в школі і покладаються
у мовокористуванні на набуті передусім там знання, частіше на запитання відповідають стверджувально;
натомість ті з опитаних, що користуються, за їх визначенням, українською мовою, частіше вдаються до
проміжних показників (переважно та зрідка).
Прикметно також, що респонденти по-різному морфологічно оформлюють звичні, усталені, перейняті з
радянського часу, і „нові‖, відроджувані форми найменування адресата мовлення. Так, серед назв на „ім‘я + по
батькові‖ форму Петре Петровичу обрало 21,75 %, Петре Петрович – 1,9 %, Петро Петровичу – 9 %, а формі
Петро Петрович віддали перевагу 36, 91% респондентів, причому і в цьому випадку більшою
консервативністю відзначений вибір чоловіків. Натомість жінки й чоловіки виявили однакові уподобання
стосовно відроджуваних у пострадянський час номінацій: форми пане декане припали до душі 1,58 % опитаних,
пане декан полюбляють 1,58 %, а пан декан – лише 0,26 %.
Пріоритети щодо застосування вокативних закінчень чітко засвідчив аналіз місця проживання
респондентів: виразною є тенденція до збереження питомо українських форм у мовленні сільських жителів;
міщани внаслідок сильнішої, точніше інтенсивнішої інтерференції частіше й легше відмовляються від традицій.
Серед тих, хто живе у великому місті, так, завжди відповіли 4 % опитаних, переважно – 23,2 %, зрідка –
56,6 %, не використовую – 16,2 %; серед мешканців малих міст так, завжди відповіли 5,2 % опитаних,
переважно – 28,7 %, зрідка – 50,6 %, не використовую – 15,5 %; серед сільських жителів так, завжди
відповіли 10,6 % опитаних, переважно – 28 %, зрідка – 43,1 %, не використовую – 18,3 %.
Отже, сучасна українська мова щодо використання так званих „професійних‖ назв (слів-індексів) займає
проміжну і досить виважену позицію: з одного боку, у певних сферах діяльності (і відповідних комунікативних
ситуаціях), де вимагають чіткої й однозначно зрозумілої членам соціуму структуризації людської спільноти,
українці користуються назвами за титулами, з другого – у всіх інших випадках надають перевагу іншим
способам називання, зокрема власним назвам. Ситуація з використанням у сучасному українському мовленні
спеціальних флексій кличного відмінка, склавшись унаслідок тривалого й суперечливого розвитку української
мови під впливом, з одного боку, граматичного ладу російської мови та глобалізаційних процесів, з іншого,
виявляється в доволі поширеному вживанні замість питомо українських грамем вокатива форм кличного
відмінка, омофлексійних з формами називного. Аналіз засвідчує, що достатньо відчутними на тлі поширеного
(передусім у писемному мовленні) використання спеціальних флексій вокатива, є намагання уникнути чи
зігнорувати в усному мовленні вказані питомо українські вокативні форми. Причому вживання / невживання
цих грамем залежить передусім від освіти, суспільного статусу та місця проживання (велике місто, мале місто
чи село) адресата, на ці процеси певною мірою впливають стать та вік мовця.
Проведений аналіз дає підстави для низки висновків. По-перше, цілком погоджуючись з Я. Радевичем-
Винницьким щодо того, що запровадження чи точніше відродження назви особи на „пане + посада‖ або
„пане + академічний титул‖ є конкретним виявом „реукраїнізації і водночас європеїзації українського
спілкувального етикету‖ [5, с. 89-90], відзначимо, що розвиток наявної позитивної тенденції потребує
спеціальної та планомірної роз‘яснювальної та навчальної роботи. По-друге, вважаємо, що сучасні етикетні
вимоги до офіційного спілкування в обраній для аналізу сфері вимагають як оптимальної двокомпонентної
номінації адресата мовлення: чи то поєднання „слово-регулятив + слово-індекс‖ типу пане декане, пане
доценте, чи то назви на „ім‘я + по батькові‖, чи то поєднання слова-регулятива з іменем адресата мовлення,
що, однак, нами не засвідчено в аналізованому матеріалі. Однокомпонентні назви недостатні і не відповідають
ситуації через їх розмовність та неофіційність, трикомпонентні (типу вельмишановний пане декане, шановний
Петре Петровичу) трапляються дуже рідко і, як правило, містять додаткові семи шанобливості.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20
182
Література
1. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність [Текст] / С.К. Богдан. – К.: Рідна мова,
1998. – 475 с. – ISBN 5-7707-9731-2.
2. Медвідь-Пахомова С.М. Еволюція антропонімних формул у слов‘янських мовах [Текст] /
С.М. Медвідь-Пахомова. – Ужгород: УДУ, 1999. – 244 с. – Бібліогр.: с. 230-241. – ISBN 966-7400-05-5.
3. Миронюк О.М. Історія українського мовного етикету. Звертання [Текст] / О.М.Миронюк. – К.: Логос,
2006. – 168 с. – Бібліогр.: с. 152-165. – ISBN 966-581-702-7.
4. Пономаренко В.П. Категорія звертання та засоби її вираження в індоєвропейських мовах – етапи
історичного розвитку і сучасність: монографія [Текст] / В.П. Пономаренко. – К.: Видавничий дім Дмитра
Бураго, 2008. – 368 с. – Бібліогр.: с. 310-365. – ISBN 978-966-489-006-6.
5. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування [Текст]: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і
доп. – К.: Знання, 2006. – 291 c. – Бібліогр.: с. 287-291. – ISBN 966-346-170-5.
6. Сімович В. Наша товариська мова [Текст] / В. Сімович // Назустріч. – Ч. 5. – 1 березня 1934. – С. 1.
7. Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові [Текст] / М.С. Скаб. – Чернівці: Місто, 2002. –
272 с. – Бібліогр.: с. 231-269. – ISBN 966-7366-78-2.
8. Скаб М.С. Прагматика апеляції в українській мові [Текст] / М.С. Скаб. – Чернівці: Рута, 2003. – 80 с. –
Бібліогр.: с. 75-80. – ISBN 966-568-594-5.
9. Стахів М. Український комунікативний етикет [Текст]: Навч.-метод. посібник. – К.: Знання, 2008. –
245 с.
10. Українська система найменувань адресата мовлення: монографія [Текст] / За ред. М.С.Скаба. –
Чернівці : Рута, 2008. – 304с. – Бібліогр.: с. 285-304. – ISBN 978-966-568-974-4.
11. Eisner P. Chrбm i tvrz. Kniha o češtině [Text] / P. Eisner. – Praha: Lidovй noviny, 1992. – 666 s.
В статье определены важнейшие (качественные и количественные) особенности вербального поведения
современных украинцев в ситуации выбора номинации адресата речи в академическом общении.
Ключевые слова: номинация адресата речи, обращение, этикетные универсальные обращения,
академические титулы.
The article deals with the main peculiarities (qualitative and quantitative) of the modern Ukrainians verbal
behaviour in choosing the nomination of a speech addressee in academic communication.
Key words: nomination of a speech addressee, appeal, universal etiquette appeal, academic titles.
Надійшла до редакції 8 липня 2009 року.