Вивчено стилістичну функцію іронії, сатири та сарказму як форм комічного у ліричних творах Василя
Стуса; простежено зв’язок художньо-стилістичного прийому травестії з творчим задумом письменника;
окреслено художні прийоми, що підсилюють іронічний, сатиричний та саркастичний ефект.
Ключові слова: іронія, сатира, сарказм, стиль, мовна естетика.

Серед невичерпних запасів мовноестетичних засобів поетики Василя Стуса виділяються такі стилістичні
прийоми, як іронія, сатира та сарказм як засоби вираження авторської позиції, спосіб створення характеру
героя. Вони постають своєрідними ознаками авторського стилю письменника, матеріальним виявом
індивідуального нестандартного мислення, художньою формою, засобом звинувачення антигуманістичних
суспільних явищ.
Протягом останніх ста років засоби комічного виступали предметом дослідницького інтересу психологів,
лінгвістів, логіків, а також представників таких нових галузей гуманітарного знання, як семіотика та теорія
комунікації. Значну роль в усвідомленні діалектики суб‟єктивного/об‟єктивного в комічних засобах відіграли
праці М.Бахтіна, Ю.Лотмана, Г.Поспєлова, Ю.Борєва, Н.Фрая, Л.Тимофєєва. Вивченню іронії, сатири та
сарказму як категорій естетики у вітчизняній науці присвячено роботи таких науковців, як М.Бровко,
П.Волинський, І.Грицютенко, С.Доломан, В.Домбровський, С.Єрмоленко, І.Качуровський та ін. До питання
комічного у ліриці В.Стуса зверталися Т.Беценко, А.Берегуляк, А.Бондаренко, Т.Гундорова, М.Коцюбинська,
Ю.Шерех, В.Яременко.
Метою роботи є виявлення особливостей мовної естетики форм комічного – іронії, сатири, сарказму;
встановлення закономірностей, що найбільшою мірою виражають її естетичні якості та властивості на мовному
рівні. Відповідно головним завданням виступає з‟ясувати мовностилістичну функцію іронії, сатири та сарказму
в ліричних творах автора.
Іронія у широкому розумінні означає кпин або нищівний скепсис, перевагу чи поблажливість, зумисне
приховані, але визначальні для загальної тональності чи навіть пафосу твору та організації усієї його образної
системи. Від гумору іронію, як відомо, відрізняє “прихованість” її під маскою серйозності (а в‟їдлива, зла іронія –
сарказм – є ближчою до сатири). Спільним же у них є те, що все це – види комічного.
Лукава чи насмішкувата інакомовність, коли слово або вираз набувають в образному контексті значення,
протилежного буквальному, або такого, що ставить його під сумнів чи заперечує, постає у поезії Василя Стуса
характерною ознакою, вказуючи на домінантні ознаки авторського стилю, зокрема спробу перевтілення у
фантасмагоричних формах реальних абсурдів дійсності. Найбільшою мірою така іншомовність притаманна
ранній поетичній збірці “Веселий цвинтар”, меншою мірою – “Палімпсестам”. Цю думку підтверджують й інші
дослідники поетичної спадщини письменника, зокрема Т.Гундорова, яка наголошує, що “…в ранішніх поезіях
В.Стуса багато гротеску, сатири. Його вабить нігілістична, вольова гра словом…” [2, с.11]. Іронічність, що
межує з сатирою та сарказмом, є характерною ознакою таких, за висловом Ю.Шереха, “антипоетистичних” [7,
© Оліфіренко Л.В., 2010 Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

229
с.251] віршів В.Стуса: “Вперіодрозгорнутогобудівни/цтва…”, “Вночі його мучили блохи…”, “І поблизу –
радянський сад”, “Марко Безсмертний”, “Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік”, “Рятуючись од сумнівів”, “Ця
п‟єса почалася вже давно…”, “Як страшно…” та ін., що об‟єднані між собою гротескним началом.
Стусове Спочатку вони вбивали людину,/ потому вбитого оживляли./ Реанімацією займалися/ в
косметичних кабінетах (малярі – замість лікарів) (ВЦ:182) можна вважати за класичний приклад іронії, а
точніше, сарказму як тропа. Тут бачимо протилежність усього звороту щодо прямого значення слів, що його
утворюють (словосполучення займалися реанімацією можна було б взяти у лапки). У цьому вірші іронія
переростає в особливо дошкульну насмішку, сповнену крайньої ненависті і гнівного презирства проти таких
“реаніматорів”: Справі оживлення/ віддавали життя/ цілі династії майстрів пензля. Саркастичне
словосполучення майстри пензля характеризується поєднанням прихованого гніву та ненависті. Іронію В.Стуса
тут можна було б назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у цьому творі – не апатична особа, якій
все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчання потворного.
Нерідко значення іронії як тропу може набувати у поетиці В.Стуса ціла фраза, відтінювана іншою:
Вперіодрозгорнутогобудівни-
цтвакомунізмунавсьомуфронті
я вийшов уранці за ворота –
бачу: крізь штахетини
коза пробує дістати цибулю
з палісадника… (ВЦ:192).
Гротескова ситуація тут змушує відчути всю фарсовість першої фрази, якою пародіюється офіціозна
риторика. Недарма автор подає її суцільним текстом, підсилюючи іронію графічно. Здебільшого так і буває, що
іронія як троп постає в контексті іронії у ширшому розумінні (як тональності чи пафосу). Друга, відтінювана
фраза, постає насмішкою, замаскованою зовнішньою благопристойною формою:
(у цибулі багато вітамінів,
отож її садять замість квіток).
Я вжарив по ній цеглиною
і файно влучив, що аж-аж-аж.
Ось що мені пригадалося і потішило,
коли ввечері я вкладався на сон (ВЦ:192).
“Чистий сюрреалізм” [7] панує в гротескових перекривляннях побуту – в образі всесоюзно науково-
дослідного центру по акліматизації/ картоплі на Марсі (П-1:56), в образі розчленованого кагебіста: Я застукав/ його
зненацька, і з переляку/ дві руки, дві ноги, тулуб/ – збіглися в тіло без голови… (П-2:22).
Пародіюючи у вірші “Рятуючись од сумнівів…” офіціозність мови преси часів
розгорнутогобудівництвакомунізму, поет гірко іронізує над людиною реального світу, якій загрожує
омертвіння, несвобода та репресії у країні, і яка є, проте, найщасливішою у світі. Він замасковано висміює це
положення, вдаючись до засобу підсилення іронії графічно: вчасколивесьрадянськийнарод/
івсепрогресивнелюдствоготується/ гіднозустрітичерговийз’їздкпрс/ бажаю тобі великих успіхів…(ВЦ:176).
В.Стус, творчість якого деякі дослідники відносять до поетів андерґраунду [1, с.55], репрезентує у цьому
вірші аванґардистський протест проти канонічності будь-якого мистецтва, зокрема мистецтва слова. Він
навмисно деформує мову графічно, підсилює іронічний підтекст висловлюваного.
Поєднання естетичних категорій іронічного та сатиричного яскраво простежується у поезії “Марко
Безсмертний”. В.Стус бере за основу широковідомий український фольклорний образ Марка Проклятого, але
надає йому нового значення – Безсмертний, динамізуючи тим самим нові семантичні поля художнього образу
вічного бурлаки, що, за народною легендою, повинен до кінця світу покутувати свої гріхи. З цією метою
автором використовується знижена лексика: покинувши могилу,/ Марко виграбався на світ…(ВЦ:188), що
увиразнює художній образ Марка. У нього – голомоза голова, він вирішив проциндрити/ частину
заощаджених за десять років/ партійних внесків. Іронічність, що переплітається у цьому вірші з сатирою на
радянських партійних діячів, пародійно знижений тон, наявний зв‟язок із народною сміховою культурою,
акцентування на свідомій невідповідності між змістом та формою, критика сучасності наштовхують нас на
думку, що це – бурлеск, зразок комічної, пародійної поезії.
Центральним у вірші постає образ Марка Безсмертного, в якому спочатку читач бачить узагальнений
образ партійного діяча компартії. Покинувши могилу та вбравшись у службовий одяг (елемент травестії), Марко
вирішив відзначити/ десятилітній ювілей своєї смерті. Займенник своєї у цьому реченні створює
кульмінаційний ефект, підсилює відчуття перелому в сюжеті. А остання фраза вірша пояснює весь смисл твору:
Світ відзначав 100-літній ювілей/ Володимира Ілліча Леніна. І тут знову доречно звернутися до фольклорного
образу Марка Проклятого, народна уява якого нагородила такими епітетами, як “лютий, жадний до крови” [6, с.113].
Не називаючи таким чином Леніна своїм ім‟ям, автор, звертаючись до художньо-стилістичного прийому
ремінісценції, апелює до ерудиції читача розгадати закодований іронічно-сатиричний зміст твору.
Відтворення глузливо-критичного ставлення до предмета зображення часто досягається митцем за
допомогою графонів – графічно виділених окремих слів. Поет творить графони з метою акцентувати на них
увагу читача, спрямувати об‟єм інформації усього тексту на одне слово, що виступає як потужний сигнал ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

230
художньо-естетичної інформації, як сигнал про “насмішку, замасковану зовнішньою благопристойною
формою” [4, с.321].
Так, у вірші “Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік”, відтворюючи екзистенційне почуття неприхищеності
та самоти людини, що докантовує строк…за зразкове воєнробство в армії, В.Стус шукає джерело поетичної
експресії саме у графонах, які постають потужним сигналом іронії як тропу: Гніт тяжкий/ зумисних
демократій. Перед ким/ демонструватимеш ясновельможність/ своїх заслуг і подвигів? Кого/ вщасливлювати
власною явою?/ Кому показувати псову міць,/ державну гордовитість і незламність? (ВЦ:184). Та поет сам у
попередніх рядках дає відповідь на ці численні запитання: Одні щасливі ницістю своєю/ і приналежністю
чотириногим/ так низько хиляться благочестиво/ перед Нічим, що дивиться зокіл (ВЦ:184).
Схильність В.Стуса до іронічного підтексту за допомогою графонів простежується і в поезії “Ця п‟єса
почалася вже давно”. Займенник ця, яким розпочинається твір, відсилає читача до ніби вже сказаного,
названого, відомого обом учасникам розмови. Отже, автор посвячує читача в те, про що пише, робить його
співучасником авторського світобачення й настрою.
Поет картинно опредмечує метафору театралізації життя. Взагалі відчуття світу як театру є притаманним
для ідіостилю В.Стуса. В одному з листів до дружини поет так висловлює це відчуття театральності світу: “Все
частіше виникає видіння перенаселених, ущільнених галактик театрального світу, світу-театру, де на
гігантській авансцені багатоповерховій іде дійство – в оточенні придійств, замкнених ув овал своєї квазі-
окремішної достатності” (до дружини, 22-30.09.1976). Він навіть малює схему цих “дійств” та “придійств” як
“композицію світового абсурду”.
Звертання до образу шекспірівського Йорика поступово переходить у театральні візії, у розгортання
вертепних алегорій з елементами абсурду, де сюрреалістичні сцена та театральне дійство неначе змагаються
між собою.
Театр у В.Стуса – життя, а життя – театр, де усі живуть одне чуже життя (ВЦ:170). “Театр театру – це
сцена, де драма вивіряється драмою, біль образом болю, де пізнається “межі стомежа”. Це театр теоретичної і
словесної гармонії, в якому вже перейдено життєву гру і все розчиняється у білій німоті повної одинокості, що
вже дає метафізичний спокій” [2, с.22]. Як і у вірші “Марко Безсмертний”, автор застосовує тут художньо-
стилістичний прийом травестії: ліричний герой грає дві ролі – роль глядача у театрі та роль Йорика, який є
щасливим та несповна розуму. У підтексті вірша прочитується натяк на тоталітарний режим держави, в якій
кожен, власну сутність загубивши,/ і дивиться, і грає. Іронія, переростаючи у сарказм, надає експресивного
тонування усьому тексту вірша, пор.: А наймення/ у нас немає свого. Нині – Йорик,/ а завтра вже ніхто
(ВЦ:169). Графон ніхто з іронічно-саркастичним відтінком яскраво відтворює жалюгідне становище людини у
країні з жорстким тоталітарним режимом. Другий варіант цього твору з деякими змінами В.Стус помістив до
збірки “Палімпсести”. Так, наприклад, знаходимо різницю в акцентуванні автором уваги на графонах, що з
певною інтенсивністю наголошують на іронічному ставленні автора до зображуваного. Якщо у варіанті
“Веселого цвинтаря” поет зосереджує увагу на слові ніхто, то у варіанті “Палімпсестів” в епізоді діалогу
ліричного героя з актором – на іншій фразі: Як ця вистава зветься?/ – Щасливий Йорик. – Тобто, я герой,/ як
кажуть, заголовний? Був – героєм./ Тепер – скінчилося. Ми теж – були (П-1:112). Отже, вдаючись до
варіативності текстів, автор створює “ключовий для образно-філософської проблематики образ палімпсестів,
який не є випадковою ефективною знахідкою” [3, с.19].
Вживання В.Стусом графонів для вирізнення слова зумовлюється його прагненням вияскравити
іронічний підтекст, актуалізувати утворюваний образ, пор.: Напевне вона збиралася/ розрахуватися за
снідання,/ але двірник зробив королівський жест:/ мовляв, не треба платні,/ він сьогодні частує (ВЦ:158).
Внутрішньо-текстова енергетика графонів зумовлюється особливою значущістю, що вміщена в
актуалізованому слові, категорії інформативності, яка виявляється в ономасіологічній, номінативній функції
слова. Уже вживання графона щодо окреслення певного слова виділяє його в тексті, посилює його
інформаційну енергетику, підпорядковану художньо-естетичним завданням авторської поетики.
Основне питання Стусової філософії – відношення до буття (зокрема, до буття у радянському
суспільстві) – ставиться у глибоко сатиричному вірші “І поблизу – радянський сад…”, де поет, торкаючись теми
самоусвідомлення особистості в тоталітарній державі, іронізує: І поблизу – радянський сад,/ будова й роздуми в
маруді/ про довгу чергу самозрад (ВЦ:195). Автор звертається до антитези – стилістичної фігури, що полягає у
“драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних
образів” [4, с.48]: радянський сад протиставляється черзі самозрад. Весь вірш пройнятий саркастичним
пафосом, а власне сарказм як троп – у ключовому словосполученні радянський сад. Поет вдається до прийому
антифразису – вживання слів у протилежному значенні, який також підсилює іронічний ефект. “Радянським
садом” іронічно називає В.Стус свою країну, і риторичні запитання, які ставить ліричний герой, пояснюють
його настрій – його антрацитний біль: Так добираються до суті/ душі?/ Доходять протиріч/ із розумом? Ідуть
на шпиль/ тремкого молодого щастя? (ВЦ:195). Мабуть, розходження мрій та бажань із дійсністю і пояснюють
наявність у цьому вірші антифразису радянський сад. Слово-образ сад виявляє тут тенденцію до
гіперсемантизації, оскільки “Сад, – …це відновлена божественна гармонія на земній сфері; його символічна
структура становить тимчасовий земний рай, який відбиває зв‟язок землі і неба, репрезентуючи цим самим ідею
іншого світу” [9, с.100]. У В.Стуса це вже не метафора міфологізованої радянської дійсності. Переосмислення Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

231
поетом цього символу, надання йому іншого значення створює новий підтекст та іронію, що підсилює
драматизм усього твору. Недаремно поезію В.Стуса називають “колючим нервом доби, оголеним
громадянським сумлінням” [8, с.74], адже це був бунт шістдесятників, одурених у найкращих своїх сподіваннях
на перебудову, яка не відбулася. Тому іронія у письменника деколи межує з самоіронією, навіть
самонасмішкою: автор зумів говорити з гіркою усмішкою про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом
абсурду.
Поєднуючи, здавалося б, непоєднуване – різні зі стилістичного погляду лексеми, фрази в одному
контексті, В.Стус перетворює свою іронію на засіб звинувачення антигуманістичних суспільних явищ, виступає
проти нівелювання особистості у тоталітарній державі (вірш “Як страшно відкриватися добру…”). У сатиричній
формі автор гостро висміює людей (плем’я самоїдів, що щасливо позіхає), головним у житті для яких
виступають виключно матеріальні речі. Поет вдається до інверсії естетичного процесу, коли, за висловом Х.
Ортеги-і-Гассет “замість того, щоб намалювати людину, (автор) наважується намалювати свою ідею, свою
схему цієї людини” [5, с.252]: сьорбають юшку/ і повні філософських резигнацій/ мізкують, з кого б смажити
печеню…(ВЦ:177). У ранній редакції цього вірша, що увійшла до збірки “Веселий цвинтар”, порівняно з
редакцією “магаданської” версії збірки “Палімпсести”, де автор змінив останній рядок, тема національного
“самоїдства” звучить гостріше: життя коротке, а забракло м’яса (замість кревних).
Сарказм, критика пристосуванства та збайдужіння серед значної частини наших земляків під радянською
владою наявні й у вірші “Отак живу: як мавпа серед мавп…”, в якому, вдаючись до засобу іншомовлення, поет
глузує над ницими, деградованими особистостями, що гальмують розвиток суспільства людською
нечутливістю та байдужістю. Іронія виступає у цьому вірші як єдина форма вільного погляду автора на світ.
Іронія, що межує з сатирою, та сатира на грані сарказму виступають у багатьох поетичних творах
В.Стуса стилетворчим чинником. Адже “поетична герметика, і символічна закодованість “простого слова”…,
іронія-гротеск-ліризм і прагнення до театральності, поєднане із поетикою абсурду, – все це властиве Стусові і
органічно вписується в параметри сучасної поезії” [3, с.20].
Іронія та інші види комічного й сатиричного, підпорядковуючись ідейному змісту творів митця, його
естетичній позиції та задуму, сприяють здійсненню емоційного та естетичного впливу на реципієнта:
1) розкривають багатство асоціативних відтінків поетичного мовлення; 2) посилюють та увиразнюють його
емоційне та оцінне забарвлення; 3) динамізують семантичні поля; 4) вказують на домінантні ознаки
авторського стилю; 5) постають засобом звинувачення антигуманістичних суспільних явищ, а також
нівелювання особистості у тоталітарній державі.

Література
1. Берегуляк А. Роля пам‟яті у зберіганні ідентичності та поетичного “я” [Текст] / А. Берегуляк // Стус як
текст/ Ред. М.Павлишин. – Мельбурн: Університет ім. Монаша, 1992. – С.53-62.
2. Гундорова Т. Феномен Стусового “жертвослова” [Текст] / Т. Гундорова // Стус як текст / Ред.
М.Павлишин. – Мельбурн: Університет ім. Монаша, 1992. – С.1-30.
3. Коцюбинська М. В.Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації [Текст] / М.В. Коцюбинська //
Слово і час. – 1998. – № 6. – С.17-21.
4. Літературознавчий словник-довідник [Текст] / Р.Т. Гром‟як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. –
752 с. – ISBN 966-580-003-5.
5. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства [Текст] / Х. Ортега-и-Гассет // Самосознание европейской
культуры ХХ века. – М.: Радуга, 1991. – С.248-254.
6. Радзикевич В. Історія української літератури [Текст]: В 2-х т. Т.ІІ. Нова доба. / В.Радзикевич. – Детройт:
Батьківщина, 1956. – С.112-114.
7. Шерех Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології [Текст] / Ю.Шерех. – К.: Дніпро, 1993. –
590 с.
8. Яременко В. “І я гукну, і син мене почує…” [Текст] / В. Яременко // Дніпро. – 1990. – №4. – С.71-76.
9. Cioran Samuel D. The symbolist‟s garden “An introduction to literary horticulture” [Text] / D. Cioran
Samuel // Canadian Slavonic Papers. – V.XVII. – 1975. – P. 106-124.

Умовні скорочення
ЗД – збірка “Зимові дерева”
ВЦ – збірка “Веселий цвинтар”
Кр – збірка “Круговерть”
ЧТ – збірка “Час творчості”
П-1 – збірка “Палімпсести”, книга 1
П-2 – збірка “Палімпсести”, книга 2

Изучено стилистическую функцию иронии, сатиры и сарказма как форм комического в лирике Василя
Стуса; прослежено связь художественно-стилистического приѐма травестии с творческим замыслом ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

232
писателя; обозначены художественные приемы, усиливающие иронический, сатирический и саркастический
эффекты.
Ключевые слова: ирония, сатира, сарказм, стиль, языковая эстетика.

Stylistic function of irony, satire and sarcasm as a kinds of comic at Vasyl Stus’s poetry is analyzed; connections
of travesty stylistic with creative cherished dream of author are ascertained; artistic devices that intensify ironical,
satirical or sarcastic effect are determined; stylistic function of graphons is commented.
Keywords: irony, satire, sarcasm, style, language aesthetics.
Надійшла до редакції 23 травня 2009 року.