Розглянуто основні характеристики судово-процесуального дискурсу як різновиду юридичного дискурсу.
Проаналізовано відмінність понять «судово-процесуальний текст» і «судово-процесуальний дискурс».
Визначено сферу функціонування судово-процесуального дискурсу. З’ясовано, що судово-процесуальний дискурс
відповідає всім критеріям дискурсу.
Ключові слова: судово-процесуальний дискурс, текст, термін, документ.

У сучасній українській лінгвістиці актуальним є питання диференціації дискурсу, зокрема дискурсу, що
притаманний тій чи іншій професійній групі. Вчені зауважують відсутність загальновизнаної дискурсивної
типології, що пояснюється багатогранністю самого поняття дискурс. Судово-процесуальний дискурс не є
виключенням щодо загального правила. До характерних факторів його формування належать: комунікативні
ролі, міжособистісні стосунки, власні інтереси комунікантів та інші комбінації, що виникають під час
спілкування; предмет спілкування; обставини, навколишнє оточення, можливість безпосереднього чи
опосередкованого зв‟язку та інші мовленнєві ситуації, що можуть виникати під час комунікації;
екстралінгвістичні чинники.
Стаття присвячена проблемі виявлення основних характеристик судово-процесуального дискурсу.
Оскільки загального огляду характеристик судово-процесуального дискурсу до сьогодні не існує, тема, що
розглядається, є актуальною і потребує детального вивчення.
Останнім часом багато праць присвячується мові права, що призвело до появи нових дисциплін на стику
мовознавства і правознавства (юридична лінгвістика, юристлінгвістика). Проблемами мови права опікуються
такі українські та російські лінгвісти, як Н.В. Артикуци, Д.Д. Бєляєв, М.Д. Голєв, Є.В. Горбачова, Т.В. Губаєва,
В.К. Давиденко, С.В. Дороніна, С.П. Кравченко, Ю.Ф. Прадід, В.Я. Радецька, Л.Н. Сидорова,
О.П. Сковородникова, А.К. Соболєва, Б.Р. Стецюк, З.А. Тростюк, С.П. Хижняк, Б.Я. Шаріфулліна та інші.
Проблемами мови права опікуються також і юристи, хоча в їхніх спостереженнях переважає лінгвістично-
філологічний підхід (С.С. Алексєєва, Н.Н. Вопленко, Д.А. Гаврілова, І.А. Грамов, І.С. Грязіна, О.Н. Муромцев,
В.Д. Карташев, Ю.М. Оборотова, О.В. Петришина, О.С. Піголкіна, П.М. Рабінович, В.М. Сірих, Ю.М. Тодики,
В.Д. Ткаченка, М.В.Цвік, А.Ф. Черданцева та інші).
Мова права – одна з професійних мов, що виникли на основі літературної національної мови. Вона
вміщує низку відносно самостійних видів: мову правозастосовної практики, мову законодавства і підзаконних
правових актів, мову юридичної науки і юридичної освіти, мову юридичної журналістики та ін. Мова
судочинства також є її складовою частиною. Крім того, предметна специфіка галузей права визначає додаткові
особливості кожної з цих підмов, які у свою чергу також поділяються на декілька видів – мову цивільного,
кримінального, міжнародного права тощо, мови відповідних видів судочинства і т.ін.
Судово-процесуальний дискурс уособлює мову судочинства в її використанні із залученням
екстралінгвістичних (соціальних, психологічних) аспектів. Він представлений в усній та письмовій формах.
Автентичність термінів, стилістика, лексикографія виступають чинниками, що вирізняють судово-
процесуальний дискурс серед інших.
Об’єктом дослідження виступає судово-процесуальний дискурс.
Предметом дослідження є характерні особливості, притаманні судово-процесуальному дискурсу.
Мета дослідження передбачає аналіз судово-процесуального дискурсу і виділення рис, що вирізняють
його серед інших.
Мета передбачає розгляд таких завдань: 1) провести систематизацію існуючих підходів у дослідженнях
дискурсу, уточнити концептуальне уявлення про дискурс як лінгвістичне явище; 2) порівняти підходи до
розрізнення понять текст і дискурс; 3) визначити сферу функціонування судово-процесуального дискурсу;
© Пономарьова Л.В., 2010 Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

233
4) проаналізувати основні характеристики судово-процесуального дискурсу в його письмовому та усному
проявах.
У сучасній лінгвістиці дискурс розглядається як складне явище, що включає учасників комунікації,
ситуацію спілкування і самий текст. А текст, через юридичні документи, що реалізують приватні чи загальні
інтереси через мову права, виступає головним складником юридичного дискурсу.
У лексикографічних джерелах, зокрема у словнику Н. Вебстера, акцентовано такі ознаки дискурсу, як
раціоналізм, наявність вербального обміну ідеями, генетична дискусійність, когерентна послідовність
висловлювань, соціальна детермінованість комунікативних актів, вияв різних феноменологічних
екзистенційних філософських позицій та соціального контексту [Webster Dictionary 2000, с. 183]. Дослідники
дискурсу звертають увагу на такі його властивості, як гетерогенність, прагматична стратегія, когнітивний
потенціал, а також «привабливість» дискурсу як текстової парадигми [Trager 1986, с. 109].
Попри таку розмаїтість підходів можна виділити два провідних:
І. Загальний, коли під дискурсом розуміють фрагменти дійсності, що характеризуються тривалістю в
часі, логічним розвитком (сюжетом) та являє собою завершений твір, сформований на основі організації
смислів, наприклад, у вигляді тексту, з використанням смислового коду [Ильин 1997, с.14.]. При цьому основне
завдання аналізу полягає в тому, щоб осягнути, зрозуміти внутрішню логіку явищ і виявити способи та засоби,
за допомогою яких складається сюжет та розгортається у реальності.
ІІ. Конкретизований. Представники цього, вужчого підходу, вважають дискурс особливим видом
комунікації [Dijk 1989] Якщо застосувати цей підхід до аналізу соціальних явищ, то дискурс визначатиме не
міжособистісний діалог як «мовну подію», а «соціальний діалог, що здійснюється через громадські інститути
між індивідами, групами, а також і між самими соціальними інститутами (закладами), задіяними у діалозі»
[Толпыгина 2002, с. 74].
Крім зазначених основних двох підходів, можна виділити інтеграційний тлумачний підхід, при якому
відбувається поєднання (взаємодія) двох підходів в одному концептуальному – шляхом включення в поняття
«дискурс» широкого кола соціальних явищ. Залежно від цього виділяють такі аспекти дискурсу:
1. Семіотичний аспект, який включає як «знакові системи» (мова, жести, образи, символічні системи),
так і форми знання, що відповідають певному часовому та соціокультурному контексту.
2. Діяльнісний аспект, орієнтований на репрезентацію соціальних дій, спрямованих на підтримку
існуючих знакових систем, на створення нових значень.
3. Матеріальний аспект, що являє собою «навколишнє середовище» в його просторово-соціальній
взаємодії.
4. Соціокультурний аспект, який реалізує взаємодію соціальних і культурних знань та цінностей [Gee
1999, c. 15].
Перевагою такого підходу до тлумачення дискурсу вважаємо виділення соціальних аспектів дискурсу як
таких, що акцентують увагу на формуванні, прояві та відтворенні складних соціальних відносин у суспільстві,
адже способи та механізми сприйняття світу створені і підтримуються передусім соціальними процесами.
Знання формуються у процесі соціальної взаємодії: ми вбудовані в історичний та культурний контекст і наші
погляди і знання про світ є результатом історично укладених відносин між людьми. Тому дискурс виступає як
форма соціальної поведінки, яка репрезентує соціальне буття (вміщуючи знання, людей та соціальні
відносини), а також засіб дотримання соціальних норм і правил.
Дискурс – це життя, що складається з дискретних подій, які потребують мовного оформлення. А текст –
це оформлений за законами жанру фрагмент дискурсу. Якщо вважати, що дискурс виступає сукупністю
мовленнєвомисленнєвих дій обох комунікантів, то текст буде проміжною стадією його побудови. Якщо ж текст
розглядати як об‟єктивно існуючий факт дійсності, то його потрібно репрезентувати, як продукт, результат
дискурсу. Текст судово-процесуальних документів є головним складником судово-процесуального дискурсу.
Ми трактуємо його як комплекс всіх текстів судочинства. Текст виконує не тільки інформаційно-впливову
функцію, але й розкриває соціально-прагматичну позицію автора тексту.
Судовий розгляд – у цивільному і кримінальному процесі – стадія процесу, в якій суд першої інстанції
безпосередньо розглядає і вирішує справу [Юридичні терміни 2004, с. 266]. Судовий розгляд виступає
матеріалом для усних та письмових прикладів судово-процесуального дискурсу.
Судово-процесуальний дискурс можна вважати таким, оскільки він відповідає всім універсальним рисам,
притаманним будь-якому дискурсу. Цілісність судово-процесуального дискурсу виявляється в безперервній
смисловій зв‟язаності його компонентів і складається з певних структурно-змістових компонентів, що
пізнаються в результаті сприйняття дискурсивної події як комплексу. Його зв’язність обумовлена
специфічними закономірностями, правилами, що лежать в основі формування комплексних комунікативних
одиниць мови. Хронотопність судово-процесуального дискурсу виявляється в репрезентації та сприйнятті
просторових й темпоральних відношень. Інформативність, як чинник цілісності, є однією з обов‟язкових умов
здійснення комунікативного акту в судово-процесуальному дискурсі. При цьому інформативною виступає й
поведінка партнерів мовленнєвої комунікації, й, навіть, відсутність інформації (небажання спілкуватися) з боку
одного з учасників комунікації. Інтертекстуальність судово-процесуального дискурсу виявляється у його
зв‟язках із попередніми та наступними мовленнєвими діями. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

234
Судово-процесуальний дискурс є авторитарним, оскільки авторитарність диференціюється як одна з
прагматичних категорій, що апелює до загальновизнаних істин та авторитетів (у даному випадку цитування
законів і т.п.). Він належить до адресатного типу дискурсу, що має тісний конкретизований зв‟язок інтенцій та
інтерпретанти.
Лінгвістична наука виділяє особистісний та інституційний різновиди дискурсу. Судово-процесуальний
дискурс належить до інституційного різновиду дискурсу, тобто традиційного в певному суспільстві за тією чи
іншою церемоніальною формою суспільної поведінки (відкриття судового засідання, кліше юридичних
документів тощо), послідовністю мовленнєвих актів, що несуть конкретну ритуальну функцію. Для нього
релевантною виступає статутно-рольова поведінка комунікантів.
Судово-процесуальний дискурс, як різновид юридичного дискурсу, вивчають в межах сучасної
лінгвістики, однак найчастіше основний акцент робиться на логіко-риторичному боці мовленнєвого аналізу,
при цьому лінгвістичний аспект обмежується вказівкою на поширені помилки. Предметом аналізу виступають
лінгвостилістичні особливості судової промови, ораторські прийоми на суді за участю присяжних
(К.А. Андрєєва, В.В. Мельник, Е.Н.Скакунова), здійснюється крос-культурний аналіз судових промов в різних
національних моделях судочинства (Л.В. Сірік). Увага дослідників зосереджується на вивченні структури
судового монологу та судового діалогу для з‟ясування мети та намірів учасників судової комунікації, а також
стратегій і тактик опонентів судового розгляду. Деякі автори розглядають судову комунікацію як персуазивний
дискурс різного типу, що включає прийоми красномовства у виступах адвокатів, емотивні і фактуальні
мовленнєві стратегії допиту свідків, що залежать від того, який образ реальності необхідно створити у суддів та
аудиторії (О. Баркалова, Л. Сидорова). Риторичні аспекти судової промови вивчаються в межах судової
риторики (В.В. Молдован). У сучасній практиці, поряд зі знанням правових норм, велику роль відіграє вміння
правильно, стилістично коректно будувати мовлення відповідно до мети судової полеміки. Тому з‟являються
окремі дослідження мови права, розраховані перш за все на юристів (Н. Івакіна). Лінгвістичні аспекти мови
юриспруденції вивчаються з діахронічного та синхронічного погляду. При цьому матеріалом дослідження
обираються переважно письмові тексти (закони, юридичні документи) або судові промови з літературних
творів, які розглядаються як максимально наближені до усного дискурсу. Поширилися також дослідження
юридичної термінології (М.С. Власенко, Н.П. Глинська, І.М. Гумовська, Е.Т. Дерді, В.І. Круковський,
Л.В.Полубиченко, Я.І. Припишнюк, Е.М. Сидо, С.П. Хижняк).
Поєднуючи у собі різні структурні характеристики, судово-процесуальний дискурс розглядає право у
зв‟язку із мовою на семіотичному (мова – знакова система), семантичному (зміст понять, вживаних у праві,
співвідношення юридичного поняття і терміну) та стилістичному (мова нормативних актів, як окрема галузь
мовознавства) рівнях.
Оскільки судово-процесуальний дискурс існує в двох виявах (письмовому та усному), тексти судових
документів − це формальне вираження дискурсу, а отже, термінологію, кліше та професіоналізмі, вживані в
текстах документів, можна вважати характерними особливостями судово-процесуального дискурсу.
Як і будь-якому тексту, судово-процесуальному документу притаманні багатозначність та омонімія
семантики, що унеможливлює чіткість і правильність інтерпретації текстів законів, і, в свою чергу, викликає
складності розуміння юридичних текстів неюристами. Тільки правильне тлумачення термінів, або
інтерпретація, сприяє його розумінню.
Судово-процесуальний дискурс послуговується юридичною термінологією. Під юридичною
термінологією ми розуміємо систему термінів, що виражають сукупність специфічних понять, які
використовуються в правничій галузі.
У складі термінологічної лексики судово-процесуального дискурсу можна виділити декілька різновидів,
що відрізняються межами вживання, змістом понять, особливостями об‟єкта, що позначається. У найбільш
загальних рисах цей розподіл відбивається в розмежуванні загальнонаукових термінів (їх використання в
науковому мовленні є найчастотнішим) і спеціальних, які закріплюються виключно за юридичною галуззю.
Терміни, використовувані у судово-процесуальному дискурсі, можуть походити від загальновживаних слів і
набувати значення і функції термінів тільки у професійному спілкуванні.
Для того, щоб якнайточніше висловити думку, в судово-процесуальному дискурсі використовуються
збірні терміни, які відображають сутність і найбільш широко охоплюють видові способи злочину, пор.:
«незаконне оволодіння майном», «незаконне придбання майна».
Кліше тяжіють до монолітності, до нівелювання внутрішньої форми мовної одиниці [Загнітко 2008], що
повністю відповідає вимогам документування в судовому процесі.
Професіоналізмами (від лат. рrоfessio – заняття, спеціальність) називаються слова, вживання яких
обмежене вузькоспецифічними потребами представників певної професії [Великий тлумачний словник 2003, с. 995].
До професіоналізмів звичайно належать назви знарядь виробництва, назви трудових процесів, різні професійні
означення загальномовних понять і т. ін. Через обмеженість їх вживання більш-менш вузьким колом людей, а
також в силу того, що в більшості випадків професіоналізми є неофіційними розмовними замінниками термінів,
їх інколи називають професійними діалектизмами. Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

235
Однією з основних характерних рис судово-процесуального дискурсу можна вважати те, що він виражає
не індивідуальну волю і суб‟єктивні уявлення тієї чи іншої особи, а волю суспільства, відображаючи її владний
характер.
Усна дискурсивна взаємодія під час судового засідання характеризується тим, що, при досить суворій
регламентації судового дискурсу, мовець повинен постійно вибирати стратегії мовленнєвої поведінки. Від
цього вибору в багатьох випадках залежить характер рішень, що виносяться судом. Тому ще одним
характерним чинником судово-процесуального дискурсу можна вважати комунікативну компетенцію суб‟єктів
судового процесу.
У судово-процесуальному дискурсі можна виділити дві пари комунікантів: юрист–юрист (до яких
належать, у будь-яких поєднаннях, суддя, адвокат, прокурор) та юрист – неюрист (до останніх належать
підсудний, потерпілий, свідки, експерти). Юристів можна віднести до числа комунікантів-фахівців, оскільки у
переважній більшості випадків їхня діяльність безпосередньо пов‟язана не просто з комунікацією, а з
аргументативною комунікацією. В суді їхня робота виявляється фактично змагальним діалогом, в якому
надзвичайно важливу роль відіграє правильний відбір мовних засобів, адекватних поставленій меті.
Комунікативний рівень неюристів, комунікантів-нефахівців, що є «вимушеними» учасниками судового
процесу, залежить від освіти, життєвого досвіду, вправності опитувача та екстралінгвістичних факторів, які
зумовлюють вибір стратегій і тактик.
Кількість учасників усного судово-процесуального дискурсу дозволяє віднести його до публічного
адресатного поліологу. За класифікацією [GeiЯner 1981], яка враховує інтерактивність діалогової комунікації,
судово-процесуальний дискурс є естетико-риторичним, оскільки він не тільки інтерпретує дійсність, а й
спрямовує до змін, корекції певних дій.
Право здатне впливати на волю і свідомість людей тільки за допомогою мови. Саме мова виступає
засобом передавання інформації про зміст правових розпоряджень, репрезентує думку законодавця зовні, тобто
оформлює її і робить придатною для зовнішнього використання, для розуміння конкретними адресантами.
Отже, дискурс, як мовна одиниця вищого порядку, має складну будову, характеризується своїми
принципами й правилами організації. Судово-процесуальний дискурс, як і будь-який інший дискурс, можна
розглядати як соціально обумовлену комунікативну діяльність. Суспільство як соціально неоднорідне
утворення здійснює вплив не тільки на розвиток мови, але й веде до соціальної диференціації у
комунікативному процесі, оскільки використання тих чи інших мовних засобів і мовленнєвих стратегій
обумовлено такими соціальними характеристиками носіїв мови, як вік, стать, рівень добробуту і освіти,
професія, а також соціальними ролями учасників комунікації. Соціальність ситуації спілкування визначається
стандартним для конкретного випадку набором ролей учасників і правил, що регулюють взаємодію між
різними учасниками. Статусно-рольові позиції комунікантів в межах соціальних ролей впливають на вибір
мовних одиниць та мовленнєвої поведінки. Дискурсивна поведінка особи, побудована за визначеною тактикою,
значно обумовлюється соціальними характеристиками комунікантів.
Проведений аналіз доводить доцільність та перспективність подальшого вивчення структурних,
семантичних та комунікативно-прагматичних проявів судово-процесуального дискурсу як одного з різновидів
інституціонального дискурсу, що, в сою чергу, призведе до підвищення рівня мовленнєвої компетенції
учасників судового процесу.

Література
1. Великий тлумачний словник 2001: Великий тлумачний словник сучасної української літературної мови
[Текст] / Уклад. і гол. ред. В.Т.Бусел. − К.: Ірпінь: ВТФ «Перун» , 2003. – 1440 с. – Бібліогр.: с. 995. – 5000 пр. –
ISBN 966-569-013-2.
2. Загнітко 2008: Загнітко А.П. Основи дискурсології: науково-навчальне видання [Текст] / А.П.Загнітко.–
Донецьк: ДонНУ, 2008 – 194с. − Бібліогр.: с.23-43. – 300 пр. – ISBN 978-966-639-378-7.
3. Ильин 1997: Ильин М.В. Слова и смыслы : Опыт описания политических понятий [Текст] /
М.В. Ильин– М.: “Российская политическая энциклопедия”, 1997. – 432 с. − Бібліогр.: с.14. – 500 пр. –
ISBN 5-86004-075-x
4. Мельник 1999: Мельник В.В. Основы построения убедительной судебной речи (Ораторское искусство
в состязательном уголовном процессе с участием присяжных заседателей) [Текст]/ В.В. Мельник // Адвокат. –
1999. – №4. – С.63–77. − Бібліогр.: с.77.
5. Мельник 2000: Мельник В.В. Коллегия присяжных заседателей как субъект коллективного решения
вопросов о виновности (социально-психологические аспекты) [Текст] / В.В. Мельник // Государство и право. –
2000. – №1. – С. 26–35. − Бібліогр.: с. 35.
6. Толпыгина 2002: Толпыгина О.А. Дискурс и дискурс-анализ в политической науке [Текст] /
О.А. Толпыгина // Политическая наука. Политический дискурс: история и современные исследования. – М.:
ИНИОН. − 2002.− № 3. С. 72-87− Бібліогр.: с.87.
7. Юридичні терміни 2004: Юридичні терміни. Тлумачний словник [Текст] / В.Г. Гончаренко,
П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін.; за ред. В.Г. Гончаренка. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 2004. – 320 с. − Бібліогр.:
с. 266. – 1000 пр. – ISBN 966-06-0321-5. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

236
8. GeiЯner, H. Sprechwissenschaft: Theorie der műndlichen Kommunikation [Text] / H. Geissner. – Kцnigsten,
1981. – 235 S.
9. Gee 1999: Gee J.P. An introduction to discourse analysis [Text] / J.P. Gee // Theory and method. – L.,1999. –
P. 3-15.
10. Dijk 1989: T.A. van Dijk. The Study of discourse [Text] // T.A. van Dijk (ed) Discourse as structure and
process. Discourse Studies: A multidisciplinsry introduction. –V.I. London; New York: Longman, 1989. – 281p.
11. Trager 1986: Trager C. Worterbuch der Literaturwissenschaft [Text] / C. Trager. – Leipzig, 1986. – 575 S.
12. Webster Dictionary 2000: Webster Dictionary 2000. Available at http://www/language-international.com –
559 с.

Рассмотрены основные характеристики судебно-пороцессуального дискурса как разновидности
юридического дискурса. Проанализированы отличия понятий «судебно-процессуальный текст» и «судебно-
процессуальный дисурс». Определена сфера функционирования судебно-професуального дискурса. Выяснено,
что судебно-процесуальный дискурс отвечает всем критериям дискурса.
Ключевые слова: судебно-процесуальный дискурс, текст, термин, документ.

Basic descriptions of judicial diskursa as varieties of legal diskursa are considered. The differences of concepts
«Judicial text» and «judicial disurs are analysed». The sphere of functioning of judicial diskursa is certain. It is found
out that judicial diskurs answers all criteria of diskursa. Keywords: judicial diskurs, phototypograph term, document.
Keywords: forensic discourse, text, word, document.
Надійшла до редакції 11червня 2009 року.