Ця класифікація ґрунтується на визначенні особливостей засобів зв’язку предикативних частин у структурі складнопідрядного речення та їх місця у структурі складнопідрядного речення. Формально-гра- матична класифікація активно розроблялася О. М. Пєшковським, П. Ф. Фортунатовим, М. М. Петерсоном, Л. А. Булаховським, О. Б. Ша- піро та ін. її прихильники з-поміж складнопідрядних речень розрізняли речення зі сполучними словами (відносна підрядність) і речення зі сполучниками (невідносна підрядність). Подальший аналіз при цьому ґрунтувався на зазначених вихідних позиціях, у силу чого з-поміж |
РОЗДІЛ XVII. Складнопідрядне речення. |
699 |
речень зі сполучними словами вирізняються ті чи інші смислові підтипи, так само серед речень зі сполучниками виділяються певні смислові підтипи. Це виступає основою для визначення функціонального навантаження сполучних елементів і для детальної їх класифікації (подібне спостерігається у О. М. Пєшковського, який у своїх дослідженнях пропонує класифікацію підрядних сполучників, приписуючи їм ту чи іншу семантику: 1) причинову, 2) цільову, 3) наслідкову, 4) з’ясувальну, 5) умовну, 6) допустову, 7) порівняльну, 9) часову (див.: [Пешков- ский 1956, с. 31, 45, 57 ідалі]).
З-поміж складнопідрядних речень, предикативні частини яких поєднані сполучними словами, виділяються два різновиди: 1) непрямо- питальний, у якому реалізується зв’язок відносного члена з одним словом підпорядкувальної частини; 2) власне-відносний, де наявний зв’язок з усією підпорядкувальною частиною [Пешковский 1956, с. 438- 443]. Максималізував формально-граматичний підхід до аналізу складнопідрядних речень М. М. Петерсон, який навіть саме поняття складного речення замінив поняттям поєднання словосполучень за допомогою тих чи інших сполучників або відносних слів [Петерсон 1923, с. 33; пор. також погляди: Галкина-Федорук 1958, с. 160-182]. Подібні детальні класифікації сполучників та сполучних слів опрацьовувалися в ряді навчальних посібників, поглиблених курсах української мови, де пропонувалося розрізняти з-поміж сполучників такі групи: 1) цільові, 2) причинові, 3) висказові, 4) порівняльні, 5) часові, 6) наслідкові, 7) умовні, 8) відступні [Сімович 1919], а сполучні слова диференціювалися: 1) на відносні іменники (хто, що), 2) відносні прикметники (який, котрий, чий), 3) відносні прислівники (де, куди, чому, поки, коли…) [там само]. Детально розглядаючи увесь загал сполучників, Л. А. Булаховський приходить до думки щодо розрізнення серед них: 1) з’ясувальних, 2) причинових, 3) цільових, 4)часових, 5) умовних, 6) допустових, 7) наслідкових, 8) порівняльних [Булаховський 1977, с. 509-550], а пізніше розмежовує 5 груп сполучників на підставі їх функціональної придатності приєднувати речення, фразу або здатності виступати текстотвірним началом: 1) сполучники, які поєднують окремі речення і члени речення; 2) парні сполучники; 3) сполучники, які поєднують відносно самостійні речення та їх еквіваленти; 3) сполучники, які розпочинають окреме речення; 5) сполучники, які вживаються на межі фраз [Булаховский 1949, с. 310]. Сполучники, основним призначенням яких постає поєднання головної і підрядної частини, як правило, належать до першої групи. Класифікація складнопідрядних речень, побудована на засадничих принципах диференціації сполучних засобів між предикативними частинами за їх семантикою, була спробою побудувати викінчену систему таких засобів, але вона не могла задовольнити всі вимоги, оскільки значна частина сполучників може використовуватися для поєднання предикативних частин різної семантики, а сполучні слова загалом позбавлені семантичної спеціалізації. Усе це посилювало внутрішні суперечності формально-граматичної класифікації складнопідрядних ре |
700 |
Синтаксис |
чень. Не рятувала ситуації також спроба ув’язати розмежування підрядних частин за специфікою їх залежності від головного чи другорядного члена головної частини (Д. М. Овсянико-Куликовський). Незадоволення формально-граматичним та логіко-граматичним підходами зумовлювало постійні спроби створення викінченої синтезованої класифікації, яка б охоплювала і врахування особливостей синтаксичного зв’язку між головною і підрядною частинами, і закономірності вжитку сполучних засобів і напрямків смислової взаємодії між ними. |