Основу пунктуації становлять три принципи: логічний, структур- но-синтаксичний (формально-граматичний), інтонаційний. Отже, пра­вила пунктуації передбачають необхідність відображення на письмі за допомогою розділових знаків таких аспектів мовлення, як його смис­лове членування, синтаксична структура й інтонаційне оформлення.

Розділових знаків в українській мові небагато, але вони виконують найрізноманітніші функції. Поряд із функцією членування тексту роз­ділові знаки водночас можуть використовуватись у диференційній функції: Ліс рубають — тріски летять (Нар. тв.); Бачу — за вікном сніг летить (М. Стельмах).

У нині чинних правилах пунктуації підкреслюється, що кома в літературних письмових текстах ставиться між частинами безсполуч­никового складного речення тоді, коли вони виражають одночасність, сумісність або послідовність дій і тісно пов’язані між собою своїм змістом: У глибині лісу стукав дятел, пищали синиці (О. Десняк); Виставу закінчено, глядачі аплодують, завіса знову піднімається (З журн.).

Крапка з комою ставиться у безсполучникових складних реченнях між значно розширеними предикативними конструкціями особливо тоді, коли в середині них уже є власні коми: На майдані тривав мі­тинг — багато розмовляли про наболіле, хтось запропонував навіть відправити гінця до Києва: люди тривожилися про своє майбутнє, роздумували над обранням шляхів реалізації запропонованих реформ (А. Яна). Така крапка з комою допомагає розібратися в ієрархії син­таксичних відношень. Не менш важливе інше: крапка з комою — це сигнал найбільшої близькості з’єднаних частин. Крапка з комою ста­виться і між непоширеними або незначно поширеними предикативни­ми конструкціями, пор.: Врожайне літо завжди наливає хлібороба добрим спокоєм і певністю; так наливає воно колос дорідним зерном (М. Стельмах); Мерехтить над полем спека; одуд у балці степовій подає, неначе з глека, трьохскладовий оклик свій (В. Мисик).

Двокрапка між частинами безсполучникового складного речення ставиться тоді, коли друга частина вказує на причину дії першої або розкриває, доповнює її зміст: Уже пахло морем: ось-ось воно мало з’явитися із-за обрію (О. Гончар); Часто так буває: один вину свою на другого звертає (Нар. тв.).

Між частинами безсполучникового складного речення тире ставить­ся тоді: 1) коли зміст частин протиставляється або порівнюється: За­грали знов — ще гірш нема ладу (Л. Глібов); 2) коли перша частина вказує на час або умову дії другої: За себе дбатимеш — мало мати­меш (Нар. тв.); 3) коли друга частина виражає раптову зміну подій або наслідок дії першої: Підняв шапку — човни стали (Т. Шевченко).

Наведений перелік правил вживання розділових знаків відображає основні системні закономірності співвідношення частин у безсполучни­ковому складному реченні. Водночас пунктуація в безсполучниковому складному реченні в окремих стилях української мови характеризується специфічним навантаженням, особливо це стосується художнього мов­лення, окремих його жанрів.

Стилістичні функції розділових знаків у безсполучниковому склад­ному реченні художнього стилю зумовлюються необхідністю: 1) підкрес­лити значущість смислових відношень між частинами; 2) наголосити ту чи іншу інформацію; 3) актуалізувати певний компонент. Узагальню­ючи різноманітні випадки вживання розділових знаків у безсполучни­ковому складному реченні в різних авторів, можна визначити певні закономірності їх використання.

Двокрапка застосовується переважно у безсполучникових складних реченнях закритої структури, що своїми смисловими відношеннями між частинами наближаються до складнопідрядних речень. Вживання дво­крапки спостерігається в кількох випадках: 1) коли друга частина вка­зує на причину перебігу дії першої частини: А вгорі вже блідли зорі: западала пізня осіння ніч (Ю. Смолич); Між людьми запала тиша: відверте повідомленняОксена приголомшило їх (Г. Тютюнник); 2) коли друга частина вказує на наслідок перебігу дії першої частини (у таких випадках у другій частині можна поставити слово тому): Віхола роз­почалася з самісінького ранку: вийти з хати просто неможливо (О. Ко- билянська); 3) коли друга частина кваліфікує перебіг дії першої части­ни або додає й уточнює характерні ознаки виконавця дії або носія ста­ну першої частини: Таке, стійке дерево: до цих пір годиться (М. Стель­мах); 4) коли друга частина конкретизує, уточнює думку, виражену в першій частині: Степан зосередився на іншому: як йому попасти до редакції журналу (В. Підмогильний); 5) коли друга частина, перебува­ючи у постпозиції, співвідноситься з окремим словом першої і розгор­тає його семантику: Уже на початку жовтня буває: задощить, вітром листя все позриває — справжня осінь (Я. Мельник); 6) коли за непов­ною першою частиною з опущеним співвідносним словом у тій чи іншій синтаксичній функції друга частина уточнює опущене слово: Думав: є велике право одпочить під лавром світу всім, хто в тій війні жор­стокій ніс страждання на плечах (Б. Олійник); Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира! (Б. Олійник); 7) коли друга частина корелює зі співвідносним словом у першій частині типу такий, така, таке, такі у формі присудка: А день тоді був такий: всі позбиралися і побігли до лісу (Ю. Збанацький); 8) коли друга частина виступає валентно зумов­леною присудком першої і компенсує його синсемантичність: Він знав: про що б не почав розмову, все їх болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія, буде пройнято Юрієм (О. Гончар); 9) коли друга частина безпосередньо приєднується до іменника або іншого субстанти-