Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного комунікативного завдання. Висловлюючи думки і почуття, людина ставить конкретну мету — щось повідомити, про щось дізнатися, спонукати когось до виконання тих чи інших дій, у чомусь переконати тощо. Це стосується не тільки ситуативного (ситуативно визначеного й ситуативно зумовленого) усного мовлення, але й монологічного письмового мовлення з тією відмінністю, що в останньому випадку сприйняття висловленого змісту може відбуватися не відразу, оскільки безпосереднього контакту з адресатом немає. Усебічне наукове вивчення процесу комунікації висуває на перший план визначення головної одиниці мовлення, яка виступала б об’єктом дослідження. Тривалий час найвищою синтаксичною одиницею вважалося речення. Але такий підхід не забезпечував ні повного теоретичного, ні практичного вивчення процесу мовного спілкування, не сприяв вико |
744 |
Синтаксис |
нанню практичних завдань підвищення культури мовлення. Останнім часом усе більшої ваги набуває дослідження цілісного мовлення як окремої синтаксичної одиниці (пор. спроби лінгвістів ввести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, текст, абзац тощо (Л. М. Лосева, Т. М. Ніколаєва, І. Р. Гальперін та ін.)). Рівень тексту у зв’язку із цим визнається найвищим ярусом синтаксису і всієї мовної системи. Виникла нова галузь мовознавства — лінгвістика тексту, яка набуває все більшого розвитку і розгалуження. В окремому акті мовленнєвої комунікації виділяються дві дійові фази — комунікативна діяльність відправника повідомлення і комунікативна діяльність адресата. Ці дві діяльності можуть витворювати окреме ціле завдяки наявності мовленнєвого витворення тексту, поза яким комунікація не може відбутися. У силу цього текст можна вважати повноцінним компонентом мовленнєвої комунікації, який виступає проміжним (третім) компонентом. «При вивченні синтаксичної структури зв’язного мовлення слід виходити не безпосередньо з речення, яке не виявляє у зв’язному мовленні достатньої самостійності, а зі складного синтаксичного цілого як синтаксичної одиниці, більш незалежної від контексту зв’язного мовлення, який її оточує» [Поспелов 1948, с. 41]. У зв’язку із цим показовою є спроба виявити компоненти, рівні і площини множинності як семантичної категорії в системі складного синтаксичного цілого (підтвердженням цього є і нещодавно завершена докторська дисертація В. В. Миргородської (див.: [Миргородская 1995]).
До визначення тексту можна підходити з різних позицій. Одні лінгвісти вважають, що текстом може бути тільки писемне мовлення, інші вчені до уваги беруть передусім не форму мовлення, а структурно- семантичні ознаки .Існує кілька типологічно відмінних визначень тексту, зіставлення яких дає підстави для встановлення диференційних ознак тексту і визначення викінченої дефініції тексту.
|
Розділ XIX. Текст. Основні одиниці тексту.. |
745 |
Кожне з наведених тлумачень актуалізує ті чи інші диференційні ознаки, нівелюючи водночас інші, у силу чого дефініція втрачає свою вичерпність і достатність. У всіх дефініціях наявні також спільні ознаки, які підкреслюються як суттєві для розуміння лінгвістичної природи тексту: 1) цілісність, 2) зв’язність, 3) структурна організованість,
2) завершеність. Під поняття тексту можна підвести найрізноманітніші висловлення, часто зовсім не співмірні за обсягом, побудовою тощо. Підтвердженням цього є і розгляд співвідношення тексту і речення, тексту й інших синтаксичних одиниць. До порівняно недавнього часу речення було основною одиницею лінгвістичного аналізу, й інтереси дослідників не виходили за його межі. Ще в 1960-ті роки послідовно проводилася думка про те, що вищої структурно організованої одиниці, крім речення, немає. Поряд із цим давно було виявлено, що не кожне речення «виражає закінчену думку», тобто виступаючи самостійним синтаксично, у семантичному відношенні таким не постає. Це видно з фрази Там йшов тривалий бій, яка має свою суб’єктно-предикатну пару, але поза попереднім контекстом семантично недостатня, синсемантична, оскільки не зрозуміло, де там. Ще О. О. Потебня передбачав, що мовлення будується не тільки з речень, але й з одиниць, структурно і семантично вищих за останнє [Потебня 1958]. У 1968 р. на колоквіумі в Констанці П. Хартман пропонував розділити сфери дослідження тексту і розрізняти: загальну лінгвістику тексту; лінгвістику конкретного тексту; лінгвістику типології текстів. Слід констатувати, що проблема тлумачення вищої від речення структурної одиниці залишається й досі актуальною. Так, Т. В. Булигіна підкреслює: «Незважаючи на деякі особливості сполучень речень у тексті, текст все ж таки не утворює… специфічної структури, властивості якої б переважали суму властивостей складників його речень» [Вульїгина 1969, с. 224]. Подібну концепцію розвивають М. Даскал й А. Маргаліт [Базкаї, Маглаііі 1974]. На їх думку, немає необхідності у створенні теорії тексту, оскільки граматика речення, якщо вона «повністю опрацьована», може описати всі явища тексту (пор. погляд І. М. Кручиніної на безсполучникове складне речення, яке тлумачиться нею як сполучення речень, що виникає на рівні тексту і характеризується певними особливостями [Русская 1980, с. 634- 650]). Такий погляд на текст передбачає певний ізоморфізм структури речення і структури тексту, що є некоректним, оскільки ціле і його частини не можуть бути прирівняні, і текст не є лише «сумою властивостей» речень (подібний погляд у свій час висловлювали О. О. Шах- матов і О. М. Пєшковський щодо складного речення, яке кваліфікувалося ними як поєднання речень). Суперечки навколо кваліфікації вищої за речення синтаксичної одиниці зумовлені кількома чинниками, визначальним з-поміж яких є відсутність традиційно визначуваних граматичних категорій. З цього приводу слід підкреслити, що на кожному етапі теоретичної думки з’являються елементи системи, які значно розширюють уявлення дослід |
746 |
Синтаксис |
ників про неї саму, у силу чого спонукають вчених переглядати її «закритість» . Показовим у цьому плані є твердження Дж. Лайонза про те, що «граматична структура будь-якої мови у підсумку є невизначеною» [Лайонз 1978, с. 153]. Отже, граматична система мови є водночас системою відкритою і закритою. її відкритість виявляється в тому, що змістовий і формальний аспекти системи постійно взаємодіють, що часто підтверджує їх взаємозалежність (пор. вживання складних додатків в англійській мові, поняття транзитивності/інтранзитивності, істоти/ неістоти тощо). Останнім часом граматика стає родовим поняттям, оскільки з’являються граматики словосполучень, стилю, розмовної мови, комунікації, рольові граматики, семантичні граматики та ін. «Граматика мови включає… складну систему правил (таксем селекції), згідно з якими кожна лексична форма використовується тільки в певних визначених функціях; кожна лексична форма закріплена формальними класами. Для того щоб описати граматичний лад тієї чи іншої мови, необхідно визначити формальні класи кожної лексичної форми і виявити, які ознаки спонукають мовців зарахувати ту чи іншу лексичну форму до певного формального класу» [Блумфилд 1968, с. 292- 293]. Дещо по-іншому тлумачить сутність граматики Л. ГЦерба, який вважає, що «справжньою основою граматичних і лексичних правил будь-якої живої мови виступає… неписаний, невпорядкований лінгвістичний досвід… колективу» [ГЦерба 1947, с. 73-74]. Мова якраз прагне перебороти ознаки хаотичності, шукає шляхи усвідомлення неорганізованості, у силу чого виділяються нові ознаки певних явищ і розширюються межі системи, яка уявлялася раніше закритою.
Принциповим є те, що більшість граматичних понять утворені з філософських категорій. На їх ґрунті сформувалися граматичні категорії. 1.1.Мєщанінов підкреслює: «…для наявності граматичної категорії необхідна наявність граматичного поняття, що передається граматичною формою» [Мещанинов 1945, с. 194]. Водночас у своїх подальших роздумах лінгвіст тлумачить граматичну категорію як величину, що постає у формальних виявах семантики. Такий підхід перегукується з думкою Ж. Вандрієса, який пише, що «граматичними категоріями називають- сяпоняття, які виражаються через морфеми. Так, рідічисло, особа, час і спосіб, питання і заперечення, залежність, мета, знаряддя та ін. — усе це граматичні категорії в мовах, у яких є спеціальні морфеми для їх вираження» [Вандриес 1937, с. 91]. Таким чином, граматична категорія базується на граматичному понятті, що й дає можливість І. Р. Гальперіну стверджувати, що « граматична категорія — це узагальнений клас форм, що виражає певне граматичне поняття; граматичне поняття — це ло- гіко-філософська категорія, яка перетворена у мовній свідомості і яка визначає предмет граматики» [Гальперин 1981, с. 15]. У такій інтерпретації постає можливим виділення граматичних категорій тексту, який являє собою певне утворення, що виникло, існує і розвивається у писемній формі літературної мови. У сучасній лінгвістичній літературі складники тексту визначаються по-різному: то як складне синтаксичне ціле, то як надфразна єдність, то як прозова строфа. При різниці тер- |
Розділ XIX. Текст. Основні одиниці тексту.. |
747 |
мінологїї більшість дослідників при тлумаченні синтаксичної одиниці, рангом вищої від речення, наводять однакові ознаки: два або більше речень об’єднуються у більшу одиницю для вираження певного ЛОГІКО- семантичного цілого. Це відрізок мовленнєвого ланцюга, що характеризується смисловою, комунікативною і структурною завершеністю. У ньому вводиться, розвивається і завершується конкретний відрізок інформації. У зв’язку із цим у надфразній єдності розрізняють речення, які вводять тему, розвивають її і подають висновок. У першій частині відбувається знайомство з певним об’єктом, в останній — знову зустрічається об’єкт, але уже в іншому вимірі, оскільки його пізнання значно поглиблене комплексом даних, уміщених у середній частині. Таку побудову надфразної єдності слід визнати основною, яка у мовленнєвому потоці зазнає різноманітних варіацій і видозмін, унаслідок чого зустрічаються надфразні єдності зі зворотним розташуванням частин (спочатку йде висновок, а потім здійснюється детальне знайомство з причинами, що зумовили його з’яву, пор. композицію новели Василя Сте- фаника «Новина», яка розпочинається з розв’язки, і тільки потім іде констатація подій і розкриття внутрішніх чинників, що зумовили такий перебіг подій). Крім цього, зустрічаються надфразні єдності, які об’єднують у своїй структурі тільки дві частини — вступну і завершальну, інколи — вступну і розвивальну. Наприклад: Культ вогню, як відомо, дійшов до нас ще з язичницької доби. Та це й природно. Наші далекі предки пов’язували з ним смисл життя. Вогонь у їхньому житлі був найосновнішою формою існування — обігрівав, годував, гуртував у родинну спілку. Відтак вогнище — місце, де постійно горіло багаття — вважалося оберегом життя, роду і племені в усіх давніх народів, у тому числі й наших предків.
Згодом-, коли люди наловчилися досить легко добувати вогонь, він, проте, й надалі продовжував виконувати духотворну функцію ритуального оберігача родин. Чимало обрядів, пов’язаних з цим символом, дійшли до нашого часу. Згадаймо вислови: вогненне слово, вогонь душі, родинне вогнище тощо (В. Скуратівський). Як видно з тексту, у ньому легко вичленовуються дві надфразні єдності, що своїми обсягами збігаються з абзацами (хоча абзац належить до стилістичних прийомів і необов’язково збігається з надфразною єдністю). Кожна з надфразних єдностей містить у собі складники своєї цілісності, що досягається використанням слів типу ним, їхньому, відтак, які характеризуються синсемантичністю і значеннєво спрямовані у попередній контекст, знаходячи там свою мотивацію. Подібні слова і словосполучення наявні і в другій синтаксичній єдності: цим символом, він. Структура надфразної єдності значною мірою зумовлена вимогами актуалізації думки, реалізованої в ній. Компонування надфразної єдності з двох частин зустрічається в тих випадках, коли інформація, закладена в ній, уміщує зачин і висновок, що констатують перебіг певних подій: Щороку у цей день до старого заїздив із привітаннями хтось із колишніх його вихованців. Останній раз було небагато, щось із чотири |
748 |
Синтаксис |
чоловіка, бурхливе життя розкидало людей по всіх усюдах, а будівництво навантажило роботою, що за нею не завжди пригадаєш про ювілей старого вчителя, що спізнився вмерти…
Думка, що він спізнився вмерти, припадає до смаку старому. Він усміхається з неї в бороду свою і каже вголос: — Спізнився.’ Та спізнився він не набагато. Тільки десять років, як кинув він педагогічну працю, і заходами своїх колишніх вихованців дістав пенсію у збільшеному розмірі… Таки не забули його, старого, хлоп’ята, що він і не мріяв ніколи бачити їх членами уряду, видатними політичними діячами (О. Слісаренко). У наведеному уривку синсемантичними компонентами виступають слова останній раз, він, він, він, він, їх, які разом із лексичним повтором що спізнився вмерти, що спізнився вмерти, спізнився, спізнився забезпечують цілісність тексту. При аналізі тексту слід враховувати його усний чи писемний різновид. Свого часу Л. Блумфільд підкреслював: «Письмо — це не мова, але всього лише спосіб фіксації мови за допомогою видимих знаків, писемне слово вторинне, тому ми завжди повинні надавати перевагу слову написаному слово мовлене» [Блумфилд 1968, с. 35-36]. Подібний підхід знаходить послідовну аргументацію при аналізі усної мови як єдиної реальної сутності мови. Не заперечуючи концептуальної істинності такої думки, слід зазначити, що відмінність між усним і писемним мовленням таїться в глибинах комунікації та спектрі реалізованих ситуативно-прагматичних завдань. Усне мовлення передбачає свого адресата, його основним виявом виступає діалог. У писемному мовленні його адресат у цей момент мовлення відсутній, хоча він прогнозується самою текстовою структурою та наявними власне-комуніка- тивними настановами. Відсутність того, до кого звернене писемне мовлення, зумовила витворення основних граматичних категорій тексту. У зв’язку із цим Ж. Вандрієс підкреслює: «…різниця між мовами писемною й усною стає все більшою, і більшою, і більшою. Ні синтаксис, ні словник обох мов не збігаються. Навіть морфології різні: простий минулий, минулий недоконаний умовного способу уже не вживаються в усному мовленні» [Вандриес 1937, с. 253]. Суттєвою особливістю писемного тексту виступає його функціональна орієнтованість, оскільки він реалізується з чіткими завданнями, спрямованими на включення співбесідника в активну комунікацію. Текст — це середній елемент схеми комунікації (комунікативного акту), яку гранично спрощено можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) —> текст —> читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у двох вимірах: кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (автора, адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовець кодує певну інформацію з метою її донесення до читача (адресата), використовуючи при цьому наявні засоби. Для сприйняття вміщеної у тексті інформації читач повинен її декодувати. У силу цього застосування тих чи |
РОЗЛІП XIX. Текст. Оснстні ОЛИНИІІІ токату. |
749 |
інших засобів кодування має бути адекватним у вихідний і кінцевий момент комунікативного акту. При розбіжності цих засобів зникає можливість взаєморозуміння і правильного сприйняття тексту (текстової інформації). Якщо ж взяти художній текст, то тут перші два елементи структури злиті воєдино, оскільки автор пропускає реальну дійсність через свій власний, суто індивідуальний психічний та емоційний світ. Специфіка художнього тексту полягає також у тому, що, на відміну від інших текстів, які створюються тільки після перебігу певної події, речовий світ художнього тексту створюється в міру народження тексту. До появи художнього тексту його предметний світ не існує, він з’являється симультанно, одночасно зі створенням тексту. «Форма художнього повідомлення і його зміст не існують окремо одне від одного, і творець цієї єдності завжди присутній в ній» [Кухаренко 1988, с. 9]. Предметний світ наукової статті, повідомлення тощо існує в реальному світі, звідки він черпається і подається у власне авторській інтерпретації.
Художній текст складний і багатоплановий. Завдання його інтерпретації — виявити максимум закладених у ньому думок і почуттів художника. Задум автора втілений у творі і тільки з нього може бути реконструйованим. Саме це завдання є основним для інтерпретації тексту, яка може бути витлумачена як освоєння ідейно-естетичної, смислової та емоційної інформації художнього твору, що здійснюється шляхом відтворення авторського бачення і пізнання дійсності. Ця сфера філологічних студій, у якій синтезовано виявляються літературознавство і лінгвістика, розпочиналася як герменевтика (від грецьк. «£егтепеи1;укоз» — пояснювальний, тлумачний) — тлумачення спочатку біблійних, а потім й інших давніх текстів. У наш час ця галузь відома як Новий критицизм («Ке\у сгШсізт») у СІНА та Практичний критицизм («Ргасіісаі сгШсізт») в Англії. Інтерпретація художнього тексту вимагає усвідомлення творчого задуму автора і правильного тлумачення смислової значущості кожного його компонента. У тексті виявляються додаткові можливості мовних одиниць, що реалізуються в умовах контексту. Саме на тлі контексту відбувається висування мовної одиниці на передній план, уперше помічене представниками Празької школи і позначене ними терміном актуалізація, тобто «таке використання мовних засобів, яке зосереджує увагу само собою і сприймається як незвичайне, позбавлене автоматизму, деавтоматизоване» [Гавранек 1967, с. 355], протиставлене автоматизації. Остання означає звичне, нормативно закріплене використання мовних одиниць, що не приводить до створення додаткового ефекту й не несе додаткової інформації. Основним засобом створення актуалізованого контексту є повтор актуалізованої одиниці й порушення передбачуваності її розгортання і безпосереднього оточення. Повтор актуалізованої одиниці у наведеному уривку виступає текстотвірним засобом, який концентрує навколо себе всі інші компоненти. У письмовому тексті значущими виступають різноманітні фонографічні реалізатори авторського задуму, що на рівні усного мовлення позбавлені свого навантаження, особливо |
750 |
Синтаксис |
графічні, оскільки для усної комунікації суттєвими постають різноманітні паралінгвістичні засоби актуалізації думки та висловлюваної інформації. Зміна шрифту й ущільнення ряду графем відображають зміну інтонації і логічного наголосу, тобто виконують функції передачі емоційного стану мовця в момент мовлення. Дефісація переважно є засобом зображення великого переживання персонажа, курсив передає інтенсифікацію і / або перенесення фразового наголосу на виділюване слово, пор.: |
Осте сте |
пахка |
бі бо |
пахітоска |
бу |
дим синій |
візники — люди |
чорнийди |
трамваї — люди |
м |
автомобілібілі |
пускають |
бігорух рухобіги |
бензин |
рухливобіги |
чаду жить |
Ьегсеиз кару |
чаду благать |
селі |
кохать кахикать |
елі |
життєдать |
лілі |
життєрух |
пути велетні |
життєбе- |
диму сталь |
нзин |
палять |
авто |
пах |
трам |
(МихайльСеменко. Місто; 23.У. 1914) Так не вмирає життя. Так ми ідем у вічність. Атлант-ель-стан, Ніл-ель-стан — Зміняє наш Дніпр-ель-стан (Михайль Семенко. Мій рейду вічність; 1. VIII. 1928). У першому випадку курсивом виділене слово бензин зосереджує на собі увагу і виступає кульмінаційним елементом усього поетичного тексту, у другому випадку третє членоване слово Дніпр-ель-стан набирає логічного наголосу і постає найбільш семантично вагомим. Водночас у першому уривку спостерігається морфемна гра, коли Михайль Семенко членує єдину морфему на кілька складників строфи і на цій основі намагається створити новий художній образ: ди м, або ж кілька логічно наголошених елементів: Дніпр-ель-стан, при цьому використовуються власне авторські утворення з метою посилення загальномовного: Атлант-ель-стан, Ніл-ель-стан – Зміняє наш Дніпр-ель-стан. |
РОЗЛІП XIX. Т&кот. Основні ОЛИНИІІІ токату. |
.751 |
їх творення здійснюється за нормативним зразком на ґрунті загальновідомих понять (таке членування у чомусь подібне до членування єдиної реченнєвої структури при парцелюванні).
Посилювати звучання фрази та її експресію може використання гра- фона — найчастотнішого способу актуалізації фонетичних особливостей персонажа. Графон — це графічна фіксація індивідуальних особливостей мовлення: Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як до дому, і далебі щиро тішився. — Зиздрасте… — тикав кожному свою шкарубату руку. — Зиздрасте, батіка!.. — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! «Це ж Пятро Дядор». Обернув тунгуза до хлопців: — Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!.. — Зиздрасте, Наталика… Зиздрасте… — коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: «То теж наш.!» — Зиздрасте, капітана!.. — подав він руку Григорієві. … Сірко теж набив люльку, — Ну, як живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш ? Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі: — Іроплану їскаїм! … — іроплану їскаїм, — повторяв скрушно вже і важко віддихнув. —Яку «іроплану» ?! — Упала… Мало-мало літала і упала… їскаїм. — Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Отакої! — Пороха мало… Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай. Капут! Літала-літала і… «чш-ш-ші-к». — І аж показав захоплено рукою, як то вона «чш-ш-ші-к» — штопором вниз, і прицмокнув язиком (І. Багряний. Тигролови); Оксана: А тепер вже ти запанів, чи як? Гордій: Развє не відно мово воспитанія? Оксана Антоновна, позвольте вам об’ясніть опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імел, штоб какой двушмишленний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть. Шість копейка, Когда в любві лїходейка Аба мне так панімаєт, Што з света, сживает. Понятно вам, какая сто мука — безответная любов? (М. Кропивницький. Доки сонце зійде, роса очі виїсть). Функціональне навантаження графонів в обох уривках неоднакове. У першому випадку фіксуються особливості мовлення тунгуза, для яко |
752 |
Синтаксис |
го російська мова є нерідною, і його вимова характеризується цілим рядом специфічних ознак; у другому випадку спостерігається авторське прагнення через особливості мовлення персонажа передати своє ставлення до нього і показати його нікчемність, що виявляється також і в його прагненні протиставити себе — освіченого — загальній людській поведінці.
Текстова організація на лексичному рівні є специфічною, що особливо є помітним у функціональному статусі синсемантичної лексики. Займаючи в загальному словниковому фонді до одного відсотка слів, синсеман- тична лексика покриває майже половину всіх слововживань тексту. До таких частотних лексем належать займенники, прийменники (аналітичні синтаксичні морфеми), сполучники, частки тощо. Займенники у структурі тексту вказують на розподіл функціональних статусів у комунікативній побудові, інтимізують (за висловом Л. А. Вулаховського) мовлення, наповнюють його емоційно-експресивним забарвленням. Завдяки своїй лексико-семантичній недостатності займенники легко семантизуються і заповнюють власні семантичні ємності контекстуальним смислом. Ця здатність займенника виявляється у двох напрямах. Перший пов’язаний із процесом семантичного включення. Це має місце у випадках охоплення семантикою займенника відповідного іменника, і займенник сприймається саме в такій іпостасі: — Вже приїхали? — спитав воєнком. — Воно таке саме… таке саме, як і було, — казав Данченко, не зводячи з міста очей (В. Підмогильний. Військовий літун). Повтор займенника в сусідстві з емоційно-оцінними словами приписує йому відповідну контекстуальну оцінність, якої він «позбавлений» у словнику, що слід назвати семантичною протяжністю, оскільки зміст займенника змінюється за рахунок контекстних партнерів: Він підійшов до вікна і розчинив його, нагло рвучи наліплений папір. Разом з холодним струменем повітря в кімнату долинув гомін безмежної вулиці, де він почув дзвін їхніх голосів, шелест їхніх кроків та суконь, рухи їхнього тіла та уст (В. Підмогильний. Місто). Займенник їхнього (їхніх), характеризуючись і семантичним включенням, і семантичною протяжністю, набуває подвійного тексто-смислового навантаження, оскільки він семантично включає іменник (мова йде про асоціативний ряд іменників типу дівчата, жінки і т. д.) і водночас значною мірою набуває своєї семантики за рахунок контекстних партнерів (кроків, суконь, рухи, тіла, уст). Широким діапазоном тексто утворення характеризуються синсеман- тичні сполучники, подекуди цього статусу набувають й автосемантичні сполучні засоби. Найчастотнішим з-поміж усіх сполучних засобів виступає сполучник сурядності і, актуалізація якого в художньому тексті досягається завдяки повтору. Повтор сполучного слова в стилістиці здобув назву полісиндетон (у перекладі з грецької означає «багатосполучниковість»). Полісиндетон створює враження збільшення кількості подій, ущільнення їх перебігу: Всі жіночі кривди витягали наверх: і як він вдовами опікувався, і як дівчат з ума зводив, і які кари замочен- |
РОЗДІЛ XIX. Текст. Основні ОДИНИЦІ тексту.. |
753 |
ня конопель накладав, що де й коли зробив, — все тепер пригадували собі (Б. Лепкий. Веселка над пустирем).
Крім повтору, актуалізація сполучника здійснюється за умови його приєднувального використання в ініціальній функції. Відкриваючи речення, сполучник встановлює між ним і попередньою частиною викладу відношення аналогічності/неаналогічності [Холодов 1985, с. 23-27]: На попівстві в наріжнім покою світилося. — Панна Таня ще не спить, — завважив о. Леміш. — Мабуть, книжку читає. А Шагаєві здалося, що світло з Таниної кімнати бігло йому назустріч і освічувало дорогу (Б. Лепкий. Веселка над пустирем). У створенні додаткового змісту тексту активну участь беруть окремі прийменники, прислівники. При їх концентрації створюється враження динамізму перебігу подій. Напрям, спосіб, темп переміщення відтворюються не через назву відповідного об’єкта або певної дії, а через зосередження і нагромадження названих синсемантичних слів: Пісні… пісні… Без краю… Без кінця… Пісні без слів… без звуків. Але туга. Як хмара, лине по чолу співця; Навколо мла, навколо мла, наруга, І день, як ніч, без місяця і зір, І в стумі чутно: хто там плаче? (В. Чумак. Кобзареві). Прийменник без і прислівники навколо, там створюють динаміку зміни якостей, перебігу подій і виступають текстотвірними елементами. Автосемантична лексика, на відміну від синсемантичної, спрямована на відтворення через власну семантику закономірностей об’єктивного світу, поданих через власне-авторське бачення. У межах тексту, крім свого власного лексичного значення, вона може характеризуватися емо- ційно-оцінною семантикою. Носіями такого значення виступає переважна більшість якісних прикметників. Насиченість тексту останніми засвідчує авторську деталізовану кваліфікацію й оцінку певних явищ та подій. Такі стилі часто називають ад’єктивними, пор. стильову манеру Дж. Голсуорсі, К. Менсфілда, О. Уайлда, У. Фолкнера [Кухаренко 1988, с. 41]. У відповідних авторських оцінках послідовно виявляються їх симпатії/антипатії до своїх героїв: Так велося з дня у день… Ранком запашна купіль з прохолодною або й зовсім теплою рожевою водою. А тоді… вибагливі сніданки під чарівнії музику, тривожно-ре- лігійну чи тиху й тижні/, неначе дитячий плач кинутої сироти. Ма- ріам сказала, що то найкращі мелодії музичного Сходи. їх, мовляв, любить сам пан султан — оборонець правовірних мослем, тінь Пророка. Тоді прогулянки, де хто хотів: по великих залах, купелях, райських садах. їх, тих красунь, було тут так багато, що нові полонянки швидко звикли до тоїрозкішної вроди: їм часом здавалося, що на світі все так, як і в цьому султанському палаці — краса, розкоші, безжурне життя, розманіжені лінощі (М. Лазорський. Степова квітка). |
754 |
Синтаксис |
Емоційно-оцінне значення інколи ототожнюють з експресивним. Синтезуючись, ці значення характеризуються власним спектром вияву. Основна функція емоційно-оцінного значення полягає в бажанні мовця виразити себе, а завданням експресивного значення є вплив на адресата. Експресивне значення притаманне всім тропам, у яких експресія створюється за рахунок контекстуального висування тропеїчного слова, пор. статус метафоричних і метонімічних словосполучень. Метафора ґрунтується на спільності в семному складі двох лексем, денотати яких ніяк не пов’язані між собою в реальній дійсності: сонце — куля, спільна сема — круглий (форма); сонце — небесний вулкан, спільна сема — гарячий (температура); сонце — янтар /бурштин/в небі, спільна сема — жовтий (колір) тощо, пор.: Махом останніх зусиль Рвати кайдани гнилої моралі!.. І далі!.. І далі!.. І далі!.. (В. Чумак. Далі!); А вітер в димарі регоче, виє, плаче, — Немовби хтось помер, що любий був йому; Криничний журавель чекає на цямринах, Корова жде в хліві і сонях на межі… (М. Руденко. Світанок за вікном…).
У метонімії перенос найменування ґрунтується не на подібності об’єктів, а на їх реально існуючих зв’язках: / враз клас вибухає реготом (О. Слісаренко). Метонімія значною мірою базується на глибині асоціативного мислення. Власне-авторська метонімія може ґрунтуватися на домислюваних (ірреальних) зв’язках, що особливо послідовно простежується у специфіці функціонального статусу синекдохи, яка базується на співвідношенні частини й цілого. Суттєвим у тексті виступає також соціолінгвістичне значення слова, що пов’язане з етнічною самобутністю народу, його побутом, освоєнням реалій об’єктивного світу. Соціолінгвістичним статусом може характеризуватися і міфологія. Соціолінгвістичне значення входить у семантичну структуру слова, інколи соціолінгвістичне значення залежить від ідеологічного спрямування мовців. Це так зване ідеологічне значення, пор. зміст слів біржа, демократія, пан, пані та ін. у недалекому минулому і сьогодні (підтвердженням їх ідеологічного тлумачення виступають словникові ремарки: біржа — бурж.; пан — заст. і т. д.). Важливість адекватного сприйняття соціолінгвістичного значення слів з особливою яскравістю виявляється при перекладі. Адресоване своєму національному читачеві і функціонуючи в національно-мислен- нєвому контексті, слово сприймається автоматично і не вимагає ніяких пояснень й уточнень, мотивацій, оскільки його семантичний обсяг співвідноситься з конкретним контекстом і відповідно до цього контексту інтерпретується. Для адекватного сприйняття значення цього слова необхідний національний контекст, в іншому разі витворюється лакуна — повна або часткова втрата передаваної словом інформації. Читачеві роману А. Хейлі «Колеса» у перекладі українською мовою незрозуміло, чому розпочинається така напружена сутичка між білим майстром і чорними робітниками після вельми «нейтральної» фрази майстра «Ось подивись, хлопче» — «Ьоок кеге, Ьоу», чому назавжди запам’яталася Дж. Болдуїну («І шііі пеиег іог£еіІ іі» — говорить він) фраза білої дами «Що тобі, хлопче?» — «ІУкаі йоуои шапі, Ьоу?» (N0 Мате |
РОЗДІЛ XIX. Текст. Основні ОЛИНИІЛ тексту. |
755 |
in ТНе Зігееі), чому при знайомстві з Рафінадом (8и£аг-Ьоу), одним із персонажів Р. П. Уоррена («Вся королівська рать»), другий персонаж дивується: А я думав, він чорний. Для американця розшифровка ситуацій не становить труднощів: презирливе Ьоу, що застосовується до афроамериканців будь-якого віку і яке вкорінилося у білому побуті, стало сприйматися ними як образа, викликаючи відповідну реакцію.
Стилістичне значення слова виступає одним з основних засобів відображення ситуації і створення загального тону викладу, при цьому воно фіксується у словнику як примітка, не будучи компонентом дефініції слова. Примітка сигналізує про коло комунікативних призначень слова, силу його експресії. Ефект використання стилістичного значення слова може бути прямим, за умови використання слова у його «власній» ситуації (книжне — у науковій дискусії, розмовне — у побуті), і зворотним, якщо стилістичне значення одного регістру попадає в ситуацію іншого регістру (вульгаризм — до книжного опису, офіційно-діловий термін — у невимушену бесіду). Останнє пов’язане завжди з передачею іронічного, критичного ставлення автора до мовця або до ситуації. У такому випадку слово виконує подвійну функцію: воно характеризує й умови спілкування, і самих комунікантів, пор.: |
Борщів як три не поденькуєш,
на моторошні засердчить, і зараз тяглом закишкуєш, і в буркоті закеньдюшить. Коли ж що напхом з’язикаєш І в тереб добре зживотаєш. То на веселі занутрить, Об лихо даром заземлюєш, І ввесь забуд свій зголодуєш, І біг до горя зачортить. Та що абищоти верзлялом, Не казку кормом соловят: |
Борщів як три не поборщуєщ /поїси борщу/, на серці замоторошнить, І зараз затягне кишки, І в кендюсі забуркотить. Коли ж що язиком напхаєш І в живіт добре втеребиш, То на нутрі повеселішає, Об землю лихом вдариш, І ввесь свій голод забудеш, А горе до чорта забіжить. Та що верзти абищо? Не казкою кормлять солов’я: |
Ось ну, закалиткуй брязкалом, То радощі заденежать.
Коли давало сп ‘ятакуєш. То може чуло зновинуєш, Як, що з тобой спередить. Куди на плавах човновати, Як угодилі юнонати, І як Еней замінервить. |
Ось ну, забряжчи калиткою, То денежки порадують. Коли даси п’ятака, То може почуєш новину, Як і що з тобою буде, Куди на човнах плавати, Як угодити Юноні, І як за-енеїть (за Енеєм стане) Мінерва. |
«Енеус ностер магнус панус І славний Троянорум князь. Шмигляв по морю як циганус,
Ад те, орекс! Прислав нунк нас. |
756 |
Синтаксис |
Рогамус, доміне Латине, Нехай наш капут не загине, Пермітте жить в землі своей Хоть за пекунії, хоть гратіс, Ми дяковати будем сатіс Бенефіценції твоей. 0 рекс! Будь нашим Меценатом, 1 ласкам туам покажи, Енеусу зробися братом, О оптіме! Не одкажи; Енеус прінцепс єсть моторний, Формозус, гарний і проворний. Побачиш сам інноміне! Вели акціпере подарки З ласкавим видом і без сварки, Що прислані через мене… (І. Котляревський. Енеїда). В обох уривках (перший уривок з власним авторським коментарем наводиться Олексою Горбачем у праці «Арґо українських школярів і студентів» [Горбач 1966, с. 3-55]) арготизми (у другому ще й макаро- нізми) виконують подвійну функцію — вони характеризують ситуацію й окреслюють учасників комунікації. Кожне вживання слова сприяє нарощенню ним смислів, тобто розвитку особливої, релевантно! тільки для певного тексту семантичної структури повторюваного слова, яка на відміну від словниково запрограмованої характеризується індивідуальністю і не може бути відтвореною у своїй цілісності в інших текстах, що й засвідчує її контекстуальну закріпленість. Це в першу чергу стосується слів ключових і тематичних, специфіка яких відображена в їх назвах: вони позначають поняття вузлові для сюжетно-тематичного руху твору. Так, наприклад, слово комуна у романі О. Слісаренка «Чорний ангел », виступаючи основним у зачині твору Року тисяча дев’ятсот двадцять першого, в ночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською коминою. в лісі, спалахнуло велике полум’я, поступово набуває різноманітних відтінків і асоціацій, оскільки воно виступає центром оповіді (комуна — У комуна «Червоний шлях» —>панський маєток —>місце маєтку —Утаємна місцина — > кожному відоме місце— Узнане місце— У місце таємниць— *Липівсь- ка подія —> подія з незнаним). Загалом слово комуна, повторюється в романі 378 разів, набираючи щоразу інших конотацій. Враховуючи прикріплення семантичних зрушень слова комуна до певної замкненої лексичної мікросистеми художнього твору, значення слова комуна можна визначити як індивідуально-художнє. Індивідуально-художнє значення слова виступає узагальненням цілого ряду актуалізованих контекстуальних смислів, реалізація яких зумовлена ідейно-тематичним і композиційним розвитком твору. Інди- відуально-художнє значення не зводиться до однократного контексту – |
РОЗЛІЛ XIX. Текст. Основні ОЛИНИШ тексту. |
757 |
ального прирощення смислу, оскільки останнє завжди є контекстуально зумовленим і діє як комплементарне щодо словникового значення.
Значущим у художньому тексті постає граматичне значення, яке може зазнавати різноманітних актуалізацій і насичень. Найчастіше актуалізуються дієслівні категорії часу, стану, перехідності/неперехідності. Саме в умовах художнього тексту час може набувати різноманітних модифікацій, пор. функцію теперішнього історичного, теперішнього репортажного, теперішнього сценічного та ін.: А що таке козацька наша слава? От ми тепер за бідний люд б’ємось. І люд кричить: Козацтву слава! Слава! І кобзарів дзвінкії голоси Про неї виспівують нам у думах. Ми славою тією вже впились І час би вже добути нам спокою. А знаєте, що станеться колись Із славою тією голосною? Настане (час), утішиться родина. Забуде люд жахатись повсякчас, — / не навчатиме вже батько сина Про теє все, що турбувало нас. Життям-бо іншим житимуть онуки, А наші всі бажання, всі думки, і наші всі надії, й наші муки Забудуться на вічнії віки (В. Самійленко.Чураївна). У наведеному уривку форми теперішнього часу несуть на собі навантаження сценічного, оскільки репрезентована ними дія виявляється не у своєму прямому перебігу, а у розповіді про неї і в сценічному її зображенні через різноманітні аксесуари. Теперішній узагальнений у чомусь нагадує теперішній абстрактний (Земля крутиться навколо Сонця; Квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів) з тією лише особливістю, що репрезентована ним дія являє собою часткове узагальнення щодо конкретної особи: Жінки мене взагалі не цікавлять. Усі вони такі самі, як я, а то ще й гірші. А чоловіки вражають своїм маразмом. Вони так засліплені своєю зверхністю, що вже нічого не помічають і не можуть навіть у гадці мати, що може знайтися жінка, для якої вони — ніби інфузорії під мікроскопом! (ТІ. Загребель- ний. Гола душа). У художньому тексті актуалізуватися може граматичне значення роду іменника, що виступає додатковим засобом характеристики зображуваної особи, виокремлення особливостей її мовлення: Ну, кінчилася шамотнява, наш експрес рушив, обійшла купе, зібрала квитки, одержала за постіль, повертаюся до «служебки», а лейтенаша стоїть виструнчений, блідий і аж ніби схудлий (П. Загребельний. Гола душа). Тут експресивну функцію несе форма лейтенаша, що містить у собі емоційно-оцінний суфікс жіночого роду ш, позначений розмовним відтінком. |
758 |
Синтаксис |
Подібну експресивну функцію можуть виконувати форми числа, що позначені формальним спрямуванням, пор.:
—А для чого ж ви, нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу. —А ви що. Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не… — Це ви,, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати? — А ви що, проти? — Проти чого? — Проти склянки шампанського? — Ви б так зразу сказав. На дах лізли через горище,рясно обліплене павутинням.- —Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розповідав Понюхно по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склянкою шампанського. … — Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Трака і говорив йому в спину (О. Чорногуз. Претенденти на папаху). Порушення формального узгодження в числі (ви слухай; ви вигадуєш, вигадав) зумовлює витворення іронічного відтінку оповіді і характеризує мовлення Понюхна як низько освіченої людини. Водночас граматичне значення роду може самостійно виконувати стилетворчу функцію, зумовлюючи з’яву сатиричного забарвлення контексту, пор. пародію 3. Паперного на Є. Євтушенка, у якого в поезії «Позт на рынке» був рядок «Позт стояла»: Евтушенко писало, что стояла позт, Евтушенко считало, что родов больше нет. Евтушенко старалось Доказать—все равно у народа осталось Евтушенко одно. Найбільшою специфікою характеризується синтаксичний рівень тексту, оскільки «синтаксис визначає стиль» (Річард Оман), і вся література — це «конгломерат речень» (Річард Оман). Саме в структурі речення, його завершеності/незавершеності, довжині міститься основна різниця між усним і писемним мовленням. Писемне мовлення і відповідно речення писемного мовлення будуються: 1) за нормами літературної мови; 2) на індивідуальних особливостях мовця (його інтерпретація; власне, це вже не речення, а висловлення); 3) з урахуванням емоційно-стилістичних завдань. Поєднання цих трьох чинників і створює реальну картину будь-якого художнього тексту, їх роз’єднання можливе тільки за умови спеціального дослідження кожного з них, функціонального навантаження окремої форми. «Зі всіх елементів, що надають осмислення висловленню, наймо- гутнішим є синтаксис, який контролює порядок, у котрому поступають враження, і який відтворює відношення, що перебувають за ланцюгами слів. А оскільки ми природно схильні сприймати відношення, |
РОЗДІЛ XIX. Текст. Основні ОДИНИЦІ тексту.. |
759 |
відтворювані синтаксисом, без додаткових зусиль, остільки його дійовість як джерела поетичної насолоди часто помічається нами в останню чергу, а то й зовсім не помічається. Як наслідок виявляється, що синтаксис надзвичайно важливий для художника, для дослідника, тому що він створює сильний ефект непомітно, і ефект цей залишається непоясненим до тих пір, поки не виявляється значення синтаксису», — підкреслює відома дослідниця поетичного мовлення У. Новотна. Основними параметрами речення, які набувають додаткового навантаження, актуалізованого в межах художнього мовлення, виступають довжина, структура і пунктуаційне оформлення, що відображає його інтонаційний малюнок (вживання терміна «речення» в цьому контексті є дещо умовним і певною мірою традиційним, оскільки мова йде про висловлення, у якому реалізуються різноманітні суб’єктивні смисли і знаходять відображення особливості мовленнєвого і немовленнєвого контексту, різноманітні ілокутивні смисли).
За довжиною речення можна поділити на короткі (до 10 слів), середні (до ЗО слів), довгі (до 60 слів) і наддовгі (їх обсяг практично не обмежений). Граничним виявом речення є одиниця, що дорівнює одному слову, пор.: Зоря… цвіти… і гай, і поле… над ставом верби золоті (В. Сосюра); Вечір. Спалах зорі. Золота долина. Перехрестя доріг. Молода калина (О. Лупій); Туман… Вози… Автомобілі… Пожарів спалахи німі… Ряди тополь заціпенілі — і невідоме щось у тьмі… (М. Рильський); Верлібри!Вільні громадяни Республіки Поезії! (1. Світличний); Далина. Далечінь. Світодаль… У мандрівку збирається молодь (Ж. Сингаїв- ський); Високі сосни.Серпень.Спека.Усе так звично.Синь ріки. Летять над Ворсклою лелеки. А ген над гаєм — літаки (І. Муратов). Односкладні речення використовуються переважно із метою посилення експресії, динаміки оповіді. До них наближаються однослівні речення-висловлення, що являють собою мовленнєві модифікації ре- ченнєвих структур з метою виокремлення інформації, надання їй актуалізованого відтінку і вичленування в самостійну текстотвірну одиницю (парцеляція, сегментація, приєднування). При цьому часто зміст такої вичленованої одиниці поза контекстом є незрозумілим і такий конструкт своєю семантикою тяжіє до попереднього речення, оскільки поза ним втрачає своє формальне і семантичне завершення: Треба було щось робити. Бо хіба міг Брайко сказати щось таке, щоб исі до нього прислухались, як до иього клятого хлопчиська? (П. Загребельний); Ото вони, люди трудного життя. Шо солдатами били. Шо трудягами етапи. Шо рики їх звичні до важелів (О. Гончар); Мені просто хотілося знищити один танк. ТТТоб одним било менше Щоб хоч крок чи півкрока ближче до кіния війни (О. Гончар); Напишіть, будь ласка, їй… ТТТоб складно… ТТТоб жалібно… (О. Гончар); «Думати треба, — навздогін йому тихо сказав Лаврін. — Бо шо воно слижба. вченість і всі літа без гарної мислі і ділечка?» (М. Стельмах); Які то тяжкі були місяці! Коли думка не відпочивала жодної миті, коли навіть уві сні мозок продовжував свою праию. коли нерви били виснажені до |
краю… (П. Загребельний). |
760 |
Синтаксис |
Односкладні речення спрямовані на економію мовних засобів, орієнтованих на відтворення реалій об’єктивного світу. Вони у своїй синтаксичній функції переважно самостійні й не вимагають розширення формальними компонентами, оскільки їх предикативність структурно виражена і знаходить підтвердження у формі головного члена речення. Вичленовані конструкції своїм змістом і формою тяжіють до попередніх структур і поза ними позбавлені формальної та смислової завершеності, тому їх синтаксичні функції можуть бути з’ясовані тільки з урахуванням основних носіїв предикативності. Ізоляція одного члена речення, яка має місце в крайніх випадках відокремлення, еліпсису, парцеляції, сегментації, актуалізує всі інші значення. Тут слово виділене у висловлення (традиційно в речення) тільки формально, виступаючи позбавленим основних реченнєвотвірних величин. Набуваючи власного фразового наголосу і самостійної інтонації, воно і семантично, і синтаксично міцно пов’язане з основним компонентом, від якого відокремлене. Тому на перший план тут висувається не створення асоціативного простору для читацького додумування і його співучасті, а логіко-емоційна значущість слова, що підкреслюється виділенням. Еліптичні і парцельовані конструкції, на відміну від односкладних, передають авторську інтенцію, модальність, оцінку, не допускаючи ніякої варіативності, суворо спрямовуючи читацьку реакцію, емоції адресата: Спали Русину на ум слова з писання Іларіона, митрополита Київського: «Бо не в поганій і невідомій землі владарював. а в землі руській, про яки знають і чиють по всіх кіниях» (Р. Федорів); Я хотів так багато сказати Валерії… Шо дорога далека (П. Загребельний); Бо все ие: бесіда моя… ришники… ікони… — нанесене. молоденьке, або прийшло до нас із степів, або приплило морем… (Р. Федорів); Він помічав, що його думка вивільнюється, повзе кудись убік. Шо він мимоволі иникає відповіді, яки конче повинен знати для себе (Ю. Мушкетик).
Таким чином, гранично скорочені речення-висловлення виконують прямо протилежні функції залежно від характеру своїх семантико- синтаксичних зв’язків із попереднім реченням. Висока акцентна, інтонаційна, смислова концентрація, зумовлена різким скороченням довжини, виступає результатом актуалізації саме цього параметру речення. Подальше збільшення смислової та емоційної значущості речень, уже актуалізованих завдяки граничному, скороченню довжини, можливе лише за рахунок особливої дистрибуції. їх концентроване розташування створює паралелізм, який інтенсифікує висловлення, сприяє його ритмізації. Граничного вияву довжини речення, очевидно, немає, оскільки теоретично можна обґрунтувати існування будь-якої довжини речення (хоча слід розмежовувати формально і семантично елементарні/нееле- ментарні прості й складні речення), підтвердження чому подає сучасна українська література, у якій зустрічаються наддовгі речення у творах Є. Гуцала, П. Загребельного і середні речення — у прозі В. Шевчука та ін., пор.: ГарасимСокира підійшов до річки і нашорошено оглянувся, і, |
РОЗДІЛ XIX. Текст. Основні ОДИНИЦІ тексту.. |
761 |
нічого для себе підозрілого не помітивши, взяв з-під пахви рядно, накинув його на себе так, як накидають кирею наопашки: відкинув назад голову, простяг праву руку в напрямок другого берега річки і спочатку тремтячим голосом, а далі все потужнішим почав співати:
Я тот, которому виймала Ти в полуночной тишине, Чья мисль душе шептала, Чью грусть ти смутно отгадала, Чей образ видела во сне… (Т. Осьмачка. Психічна розрядка); Йому не подобаються відчити, не подобаються книжки, не подобаються газети. Все це відома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрівська агітка… Не подобається йому також торговельна справа… Млява, хронічний дефіцит, вічний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все більшої і більшої гостроти, вислови все меншої і меншої вибагливості, рухи все Ґвалтовнішої різкості. Зала починає хвилюватися. Там то тут встають, то сідають неспокійні постаті, ніби їм також: хочеться щось казати або звідсіль тікати…Обличчя їх набирають барви, очі вогню. Падають вирази: «Правильно! Так! Теть з ними!» (У. Самчук. Волинь); Село заворушилось. Управитель пообіцяв «набити морду», як хто звернеться до нього по «гривеника». Це він заявив двом парубкам-делегатам, що прийшли говорити з Рампом з приводу недооплачених грошей. Парубки пішли, потоптавшись коло порога Рампового кабінету (О. Слісаренко. Плантації). Якщо ліворуч виступає довге за обсягом речення, а за ним іде коротке, то утворюється пуант — ритміко-інтонаційний збій, який зумовлений різкою зміною довжини речення. Пуант актуалізується, виводить на поверхню причиново-наслідкові відношення, які мають місце між двома його частинами: коротке речення оформляє катарсис — вирішення кризи, яка акумулювалася у попередній структурі: Навколо Шептала росла, ширилася аж до трав’яних утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко (В. Дрозд. Білий кінь Шептало). Речення Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко є наслідком попередньої акумуляції події і тому постає умотивованим. До чинників, які сприяють чітко визначеній організації тексту, належать синтаксичні фігури. Останні так чи інакше торкаються порядку слів у реченні і/або його складу. У сучасних художніх текстах рідко зустрічається силепс, анаколуф, хіазм, частотнішими виступають паралелізм, еліпс, інверсія, різноманітні види повторів. Основною функцією переважної більшості синтаксичних фігур є висунення певної одиниці висловлення на передній план з метою її виділення. |