До визначення тексту можна підходити з різних позицій. Одні лінгвісти вважають, що текстом може бути тільки писемне мовлення, інші вчені до уваги беруть передусім не форму мовлення, а структурно- семантичні ознаки .Існує кілька типологічно відмінних визначень тек­сту, зіставлення яких дає підстави для встановлення диференційних ознак тексту і визначення викінченої дефініції тексту.

1. «Текст — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається за­вершеністю, об’єктивований у вигляді писемного документа, літера­турно опрацьований у відповідності з типом документа, витвір, який складається з заголовка і ряду особливих одиниць (надфразних єднос­тей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічно­го, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматич­ну визначеність» [Гальперин 1981].
2. «Текст — певна з функціонально-смислового погляду упорядко­вана група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семан­тичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність» [Одинцов 1980].
3. «Існує два типи тексту — монологічний і діалогічний, які харак­теризуються спільними закономірностями текстоутворення, що ви­значають природу всякого тексту, але відрізняються між собою як з погляду структури, що становить основу мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, які в них діють. Монолог, який передає інформацію, закінчений зміст, являє собою текст» [Плен- кин1981].

2) завершеність. Під поняття тексту можна підвести найрізноманітніші висловлення, часто зовсім не співмірні за обсягом, побудовою тощо. Підтвердженням цього є і розгляд співвідношення тексту і речення, тексту й інших синтаксичних одиниць.

До порівняно недавнього часу речення було основною одиницею лінгвістичного аналізу, й інтереси дослідників не виходили за його межі. Ще в 1960-ті роки послідовно проводилася думка про те, що вищої структурно організованої одиниці, крім речення, немає. Поряд із цим давно було виявлено, що не кожне речення «виражає закінчену думку», тобто виступаючи самостійним синтаксично, у семантичному відношенні таким не постає. Це видно з фрази Там йшов тривалий бій, яка має свою суб’єктно-предикатну пару, але поза попереднім кон­текстом семантично недостатня, синсемантична, оскільки не зрозумі­ло, де там.

Ще О. О. Потебня передбачав, що мовлення будується не тільки з речень, але й з одиниць, структурно і семантично вищих за останнє [Потебня 1958]. У 1968 р. на колоквіумі в Констанці П. Хартман про­понував розділити сфери дослідження тексту і розрізняти: загальну лінгвістику тексту; лінгвістику конкретного тексту; лінгвістику типо­логії текстів. Слід констатувати, що проблема тлумачення вищої від речення структурної одиниці залишається й досі актуальною. Так, Т. В. Булигіна підкреслює: «Незважаючи на деякі особливості сполу­чень речень у тексті, текст все ж таки не утворює… специфічної струк­тури, властивості якої б переважали суму властивостей складників його речень» [Вульїгина 1969, с. 224]. Подібну концепцію розвивають М. Даскал й А. Маргаліт [Базкаї, Маг^лаііі 1974]. На їх думку, немає необхідності у створенні теорії тексту, оскільки граматика речення, якщо вона «повністю опрацьована», може описати всі явища тексту (пор. погляд І. М. Кручиніної на безсполучникове складне речення, яке тлумачиться нею як сполучення речень, що виникає на рівні тек­сту і характеризується певними особливостями [Русская 1980, с. 634- 650]). Такий погляд на текст передбачає певний ізоморфізм структури речення і структури тексту, що є некоректним, оскільки ціле і його частини не можуть бути прирівняні, і текст не є лише «сумою власти­востей» речень (подібний погляд у свій час висловлювали О. О. Шах- матов і О. М. Пєшковський щодо складного речення, яке кваліфікува­лося ними як поєднання речень).

Суперечки навколо кваліфікації вищої за речення синтаксичної оди­ниці зумовлені кількома чинниками, визначальним з-поміж яких є відсутність традиційно визначуваних граматичних категорій. З цього приводу слід підкреслити, що на кожному етапі теоретичної думки з’яв­ляються елементи системи, які значно розширюють уявлення дослід­

Принциповим є те, що більшість граматичних понять утворені з філо­софських категорій. На їх ґрунті сформувалися граматичні категорії.

1.1.Мєщанінов підкреслює: «…для наявності граматичної категорії не­обхідна наявність граматичного поняття, що передається граматичною формою» [Мещанинов 1945, с. 194]. Водночас у своїх подальших розду­мах лінгвіст тлумачить граматичну категорію як величину, що постає у формальних виявах семантики. Такий підхід перегукується з думкою Ж. Вандрієса, який пише, що «граматичними категоріями називають- сяпоняття, які виражаються через морфеми. Так, рідічисло, особа, час і спосіб, питання і заперечення, залежність, мета, знаряддя та ін. — усе це граматичні категорії в мовах, у яких є спеціальні морфеми для їх ви­раження» [Вандриес 1937, с. 91]. Таким чином, граматична категорія ба­зується на граматичному понятті, що й дає можливість І. Р. Гальперіну стверджувати, що « граматична категорія — це узагальнений клас форм, що виражає певне граматичне поняття; граматичне поняття — це ло- гіко-філософська категорія, яка перетворена у мовній свідомості і яка визначає предмет граматики» [Гальперин 1981, с. 15]. У такій інтер­претації постає можливим виділення граматичних категорій тексту, який являє собою певне утворення, що виникло, існує і розвивається у писемній формі літературної мови. У сучасній лінгвістичній літературі складники тексту визначаються по-різному: то як складне синтаксич­не ціле, то як надфразна єдність, то як прозова строфа. При різниці тер-

Згодом-, коли люди наловчилися досить легко добувати вогонь, він, проте, й надалі продовжував виконувати духотворну функцію риту­ального оберігача родин. Чимало обрядів, пов’язаних з цим символом, дійшли до нашого часу. Згадаймо вислови: вогненне слово, вогонь душі, родинне вогнище тощо (В. Скуратівський).

Як видно з тексту, у ньому легко вичленовуються дві надфразні єдності, що своїми обсягами збігаються з абзацами (хоча абзац нале­жить до стилістичних прийомів і необов’язково збігається з надфраз­ною єдністю). Кожна з надфразних єдностей містить у собі складники своєї цілісності, що досягається використанням слів типу ним, їхньо­му, відтак, які характеризуються синсемантичністю і значеннєво спря­мовані у попередній контекст, знаходячи там свою мотивацію. Подібні слова і словосполучення наявні і в другій синтаксичній єдності: цим символом, він. Структура надфразної єдності значною мірою зумовле­на вимогами актуалізації думки, реалізованої в ній. Компонування надфразної єдності з двох частин зустрічається в тих випадках, коли інформація, закладена в ній, уміщує зачин і висновок, що констату­ють перебіг певних подій:

Щороку у цей день до старого заїздив із привітаннями хтось із ко­лишніх його вихованців. Останній раз було небагато, щось із чотири

Думка, що він спізнився вмерти, припадає до смаку старому. Він усміхається з неї в бороду свою і каже вголос:

—   Спізнився.’

Та спізнився він не набагато. Тільки десять років, як кинув він педагогічну працю, і заходами своїх колишніх вихованців дістав пен­сію у збільшеному розмірі… Таки не забули його, старого, хлоп’ята, що він і не мріяв ніколи бачити їх членами уряду, видатними по­літичними діячами (О. Слісаренко).

У наведеному уривку синсемантичними компонентами виступають слова останній раз, він, він, він, він, їх, які разом із лексичним повто­ром що спізнився вмерти, що спізнився вмерти, спізнився, спізнився забезпечують цілісність тексту.

При аналізі тексту слід враховувати його усний чи писемний різно­вид. Свого часу Л. Блумфільд підкреслював: «Письмо — це не мова, але всього лише спосіб фіксації мови за допомогою видимих знаків, писемне слово вторинне, тому ми завжди повинні надавати перевагу слову написаному слово мовлене» [Блумфилд 1968, с. 35-36]. Подібний підхід знаходить послідовну аргументацію при аналізі усної мови як єдиної реальної сутності мови. Не заперечуючи концептуальної істин­ності такої думки, слід зазначити, що відмінність між усним і писем­ним мовленням таїться в глибинах комунікації та спектрі реалізова­них ситуативно-прагматичних завдань. Усне мовлення передбачає сво­го адресата, його основним виявом виступає діалог. У писемному мов­ленні його адресат у цей момент мовлення відсутній, хоча він прогно­зується самою текстовою структурою та наявними власне-комуніка- тивними настановами. Відсутність того, до кого звернене писемне мов­лення, зумовила витворення основних граматичних категорій тексту. У зв’язку із цим Ж. Вандрієс підкреслює: «…різниця між мовами пи­семною й усною стає все більшою, і більшою, і більшою. Ні синтак­сис, ні словник обох мов не збігаються. Навіть морфології різні: про­стий минулий, минулий недоконаний умовного способу уже не вжива­ються в усному мовленні» [Вандриес 1937, с. 253].

Суттєвою особливістю писемного тексту виступає його функціональна орієнтованість, оскільки він реалізується з чіткими завданнями, спря­мованими на включення співбесідника в активну комунікацію.

Текст — це середній елемент схеми комунікації (комунікативного акту), яку гранично спрощено можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) —> текст —> читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою спе­цифіку у двох вимірах: кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (автора, адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовець кодує певну інформацію з метою її донесення до читача (адресата), використовую­чи при цьому наявні засоби. Для сприйняття вміщеної у тексті інфор­мації читач повинен її декодувати. У силу цього застосування тих чи

Художній текст складний і багатоплановий. Завдання його інтер­претації — виявити максимум закладених у ньому думок і почуттів художника. Задум автора втілений у творі і тільки з нього може бути реконструйованим. Саме це завдання є основним для інтерпретації тек­сту, яка може бути витлумачена як освоєння ідейно-естетичної, смис­лової та емоційної інформації художнього твору, що здійснюється шля­хом відтворення авторського бачення і пізнання дійсності. Ця сфера філологічних студій, у якій синтезовано виявляються літературознав­ство і лінгвістика, розпочиналася як герменевтика (від грецьк. «£егтепеи1;укоз» — пояснювальний, тлумачний) — тлумачення спо­чатку біблійних, а потім й інших давніх текстів. У наш час ця галузь відома як Новий критицизм («Ке\у сгШсізт») у СІНА та Практичний критицизм («Ргасіісаі сгШсізт») в Англії. Інтерпретація художнього тексту вимагає усвідомлення творчого задуму автора і правильного тлу­мачення смислової значущості кожного його компонента. У тексті ви­являються додаткові можливості мовних одиниць, що реалізуються в умовах контексту. Саме на тлі контексту відбувається висування мов­ної одиниці на передній план, уперше помічене представниками Празької школи і позначене ними терміном актуалізація, тобто «таке викорис­тання мовних засобів, яке зосереджує увагу само собою і сприймається як незвичайне, позбавлене автоматизму, деавтоматизоване» [Гавранек 1967, с. 355], протиставлене автоматизації. Остання означає звичне, нормативно закріплене використання мовних одиниць, що не приво­дить до створення додаткового ефекту й не несе додаткової інформації.

Основним засобом створення актуалізованого контексту є повтор актуалізованої одиниці й порушення передбачуваності її розгортання і безпосереднього оточення. Повтор актуалізованої одиниці у наведе­ному уривку виступає текстотвірним засобом, який концентрує навко­ло себе всі інші компоненти. У письмовому тексті значущими виступа­ють різноманітні фонографічні реалізатори авторського задуму, що на рівні усного мовлення позбавлені свого навантаження, особливо

(МихайльСеменко. Місто; 23.У. 1914)

Так не вмирає життя.

Так ми ідем у вічність.

Атлант-ель-стан,

Ніл-ель-стан —

Зміняє наш Дніпр-ель-стан

(Михайль Семенко. Мій рейду вічність; 1. VIII. 1928).

У першому випадку курсивом виділене слово бензин зосереджує на собі увагу і виступає кульмінаційним елементом усього поетичного тек­сту, у другому випадку третє членоване слово Дніпр-ель-стан набирає логічного наголосу і постає найбільш семантично вагомим. Водночас у першому уривку спостерігається морфемна гра, коли Михайль Семенко членує єдину морфему на кілька складників строфи і на цій основі на­магається створити новий художній образ: ди м, або ж кілька логічно наголошених елементів: Дніпр-ель-стан, при цьому використовуються власне авторські утворення з метою посилення загальномовного: Атлант-ель-стан,

Ніл-ель-стан – Зміняє наш Дніпр-ель-стан.

Посилювати звучання фрази та її експресію може використання гра- фона — найчастотнішого способу актуалізації фонетичних особливос­тей персонажа. Графон — це графічна фіксація індивідуальних особ­ливостей мовлення: Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаю­чись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як до дому, і далебі щиро тішився.

— Зиздрасте… — тикав кожному свою шкарубату руку.

—       Зиздрасте, батіка!.. — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! «Це ж Пятро Дядор». Обернув тунгуза до хлопців:

— Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!..

—      Зиздрасте, Наталика… Зиздрасте… — коло Григорія тунгуз за­вагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: «То теж наш.!»

— Зиздрасте, капітана!.. — подав він руку Григорієві.

… Сірко теж набив люльку,

—      Ну, як живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш ?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажму­рив очі:

— Іроплану їскаїм!

… — іроплану їскаїм, — повторяв скрушно вже і важко віддихнув.

—Яку «іроплану» ?!

— Упала… Мало-мало літала і упала… їскаїм.

—  Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Отакої!

—       Пороха мало… Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай. Капут! Літала-літала і… «чш-ш-ші-к». — І аж пока­зав захоплено рукою, як то вона «чш-ш-ші-к» — штопором вниз, і прицмокнув язиком (І. Багряний. Тигролови);

Оксана: А тепер вже ти запанів, чи як?

Гордій: Развє не відно мово воспитанія? Оксана Антоновна, по­звольте вам об’ясніть опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імел, штоб какой двушмишленний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть.

Шість копейка,

Когда в любві лїходейка Аба мне так панімаєт,

Што з света, сживает.

Понятно вам, какая сто мука — безответная любов?

(М. Кропивницький. Доки сонце зійде, роса очі виїсть).

Функціональне навантаження графонів в обох уривках неоднакове. У першому випадку фіксуються особливості мовлення тунгуза, для яко­

Текстова організація на лексичному рівні є специфічною, що особливо є помітним у функціональному статусі синсемантичної лексики. Займа­ючи в загальному словниковому фонді до одного відсотка слів, синсеман- тична лексика покриває майже половину всіх слововживань тексту. До таких частотних лексем належать займенники, прийменники (аналітичні синтаксичні морфеми), сполучники, частки тощо. Займенники у струк­турі тексту вказують на розподіл функціональних статусів у комуніка­тивній побудові, інтимізують (за висловом Л. А. Вулаховського) мовлен­ня, наповнюють його емоційно-експресивним забарвленням.

Завдяки своїй лексико-семантичній недостатності займенники лег­ко семантизуються і заповнюють власні семантичні ємності контек­стуальним смислом. Ця здатність займенника виявляється у двох на­прямах. Перший пов’язаний із процесом семантичного включення. Це має місце у випадках охоплення семантикою займенника відповідного іменника, і займенник сприймається саме в такій іпостасі:

— Вже приїхали? — спитав воєнком.

— Воно таке саме… таке саме, як і було, — казав Данченко, не зводячи з міста очей (В. Підмогильний. Військовий літун).

Повтор займенника в сусідстві з емоційно-оцінними словами при­писує йому відповідну контекстуальну оцінність, якої він «позбавле­ний» у словнику, що слід назвати семантичною протяжністю, оскіль­ки зміст займенника змінюється за рахунок контекстних партнерів: Він підійшов до вікна і розчинив його, нагло рвучи наліплений папір. Разом з холодним струменем повітря в кімнату долинув гомін без­межної вулиці, де він почув дзвін їхніх голосів, шелест їхніх кроків та суконь, рухи їхнього тіла та уст (В. Підмогильний. Місто). Зай­менник їхнього (їхніх), характеризуючись і семантичним включенням, і семантичною протяжністю, набуває подвійного тексто-смислового навантаження, оскільки він семантично включає іменник (мова йде про асоціативний ряд іменників типу дівчата, жінки і т. д.) і водно­час значною мірою набуває своєї семантики за рахунок контекстних партнерів (кроків, суконь, рухи, тіла, уст).

Широким діапазоном тексто утворення характеризуються синсеман- тичні сполучники, подекуди цього статусу набувають й автосемантичні сполучні засоби. Найчастотнішим з-поміж усіх сполучних засобів ви­ступає сполучник сурядності і, актуалізація якого в художньому тексті досягається завдяки повтору. Повтор сполучного слова в стилістиці здобув назву полісиндетон (у перекладі з грецької означає «багатоспо­лучниковість»). Полісиндетон створює враження збільшення кількості подій, ущільнення їх перебігу: Всі жіночі кривди витягали наверх: і як він вдовами опікувався, і як дівчат з ума зводив, і які кари замочен-

Крім повтору, актуалізація сполучника здійснюється за умови його приєднувального використання в ініціальній функції. Відкриваючи ре­чення, сполучник встановлює між ним і попередньою частиною викла­ду відношення аналогічності/неаналогічності [Холодов 1985, с. 23-27]: На попівстві в наріжнім покою світилося.

— Панна Таня ще не спить, — завважив о. Леміш.

— Мабуть, книжку читає.

А Шагаєві здалося, що світло з Таниної кімнати бігло йому на­зустріч і освічувало дорогу (Б. Лепкий. Веселка над пустирем).

У створенні додаткового змісту тексту активну участь беруть окремі прийменники, прислівники. При їх концентрації створюється вражен­ня динамізму перебігу подій. Напрям, спосіб, темп переміщення відтво­рюються не через назву відповідного об’єкта або певної дії, а через зосередження і нагромадження названих синсемантичних слів:

Пісні… пісні… Без краю… Без кінця…

Пісні без слів… без звуків. Але туга.

Як хмара, лине по чолу співця;

Навколо мла, навколо мла, наруга,

І день, як ніч, без місяця і зір,

І в стумі чутно: хто там плаче?

(В. Чумак. Кобзареві).

Прийменник без і прислівники навколо, там створюють динаміку зміни якостей, перебігу подій і виступають текстотвірними елементами.

Автосемантична лексика, на відміну від синсемантичної, спрямована на відтворення через власну семантику закономірностей об’єктивного світу, поданих через власне-авторське бачення. У межах тексту, крім свого власного лексичного значення, вона може характеризуватися емо- ційно-оцінною семантикою. Носіями такого значення виступає пере­важна більшість якісних прикметників. Насиченість тексту останні­ми засвідчує авторську деталізовану кваліфікацію й оцінку певних явищ та подій. Такі стилі часто називають ад’єктивними, пор. сти­льову манеру Дж. Голсуорсі, К. Менсфілда, О. Уайлда, У. Фолкнера [Кухаренко 1988, с. 41]. У відповідних авторських оцінках послідовно виявляються їх симпатії/антипатії до своїх героїв:

Так велося з дня у день…

Ранком запашна купіль з прохолодною або й зовсім теплою рожевою водою. А тоді… вибагливі сніданки під чарівнії музику, тривожно-ре- лігійну чи тиху й тижні/, неначе дитячий плач кинутої сироти. Ма- ріам сказала, що то найкращі мелодії музичного Сходи. їх, мовляв, лю­бить сам пан султан — оборонець правовірних мослем, тінь Пророка.

Тоді прогулянки, де хто хотів: по великих залах, купелях, райсь­ких садах. їх, тих красунь, було тут так багато, що нові полонянки швидко звикли до тоїрозкішної вроди: їм часом здавалося, що на світі все так, як і в цьому султанському палаці — краса, розкоші, безжур­не життя, розманіжені лінощі (М. Лазорський. Степова квітка).

У метонімії перенос найменування ґрунтується не на подібності об’єктів, а на їх реально існуючих зв’язках: / враз клас вибухає рего­том (О. Слісаренко). Метонімія значною мірою базується на глибині асоціативного мислення. Власне-авторська метонімія може ґрунтува­тися на домислюваних (ірреальних) зв’язках, що особливо послідовно простежується у специфіці функціонального статусу синекдохи, яка базується на співвідношенні частини й цілого.

Суттєвим у тексті виступає також соціолінгвістичне значення слова, що пов’язане з етнічною самобутністю народу, його побутом, освоєнням реалій об’єктивного світу. Соціолінгвістичним статусом може характе­ризуватися і міфологія. Соціолінгвістичне значення входить у семантич­ну структуру слова, інколи соціолінгвістичне значення залежить від ідеологічного спрямування мовців. Це так зване ідеологічне значення, пор. зміст слів біржа, демократія, пан, пані та ін. у недалекому мину­лому і сьогодні (підтвердженням їх ідеологічного тлумачення виступа­ють словникові ремарки: біржа — бурж.; пан — заст. і т. д.).

Важливість адекватного сприйняття соціолінгвістичного значення слів з особливою яскравістю виявляється при перекладі. Адресоване своєму національному читачеві і функціонуючи в національно-мислен- нєвому контексті, слово сприймається автоматично і не вимагає ніяких пояснень й уточнень, мотивацій, оскільки його семантичний обсяг співвідноситься з конкретним контекстом і відповідно до цього контек­сту інтерпретується. Для адекватного сприйняття значення цього сло­ва необхідний національний контекст, в іншому разі витворюється ла­куна — повна або часткова втрата передаваної словом інформації. Чи­тачеві роману А. Хейлі «Колеса» у перекладі українською мовою незро­зуміло, чому розпочинається така напружена сутичка між білим май­стром і чорними робітниками після вельми «нейтральної» фрази май­стра «Ось подивись, хлопче» — «Ьоок кеге, Ьоу», чому назавжди запа­м’яталася Дж. Болдуїну («І шііі пеиег іог£еіІ іі» — говорить він) фра­за білої дами «Що тобі, хлопче?» — «ІУкаі йоуои шапі, Ьоу?» (N0 Мате

Стилістичне значення слова виступає одним з основних засобів відоб­раження ситуації і створення загального тону викладу, при цьому воно фіксується у словнику як примітка, не будучи компонентом дефініції слова. Примітка сигналізує про коло комунікативних призначень сло­ва, силу його експресії. Ефект використання стилістичного значення слова може бути прямим, за умови використання слова у його «власній» ситуації (книжне — у науковій дискусії, розмовне — у побуті), і зво­ротним, якщо стилістичне значення одного регістру попадає в ситуа­цію іншого регістру (вульгаризм — до книжного опису, офіційно-діло­вий термін — у невимушену бесіду). Останнє пов’язане завжди з пере­дачею іронічного, критичного ставлення автора до мовця або до ситу­ації. У такому випадку слово виконує подвійну функцію: воно харак­теризує й умови спілкування, і самих комунікантів, пор.:

на моторошні засердчить, і зараз тяглом закишкуєш, і в буркоті закеньдюшить. Коли ж що напхом з’язикаєш І в тереб добре зживотаєш. То на веселі занутрить,

Об лихо даром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш, І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом, Не казку кормом соловят:

Борщів як три не поборщуєщ /поїси борщу/, на серці замоторошнить,

І зараз затягне кишки,

І в кендюсі забуркотить.

Коли ж що язиком напхаєш І в живіт добре втеребиш,

То на нутрі повеселішає,

Об землю лихом вдариш,

І ввесь свій голод забудеш,

А горе до чорта забіжить.

Та що верзти абищо?

Не казкою кормлять солов’я:

Коли давало сп ‘ятакуєш.

То може чуло зновинуєш,

Як, що з тобой спередить.

Куди на плавах човновати,

Як угодилі юнонати,

І як Еней замінервить.

Ось ну, забряжчи калиткою,

То денежки порадують.

Коли даси п’ятака,

То може почуєш новину,

Як і що з тобою буде,

Куди на човнах плавати,

Як угодити Юноні,

І як за-енеїть (за Енеєм стане) Мінерва.

Ад те, орекс! Прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своей Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем сатіс Бенефіценції твоей.

0  рекс! Будь нашим Меценатом,

1 ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О  оптіме! Не одкажи;

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний.

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере подарки З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене…

(І. Котляревський. Енеїда).

В обох уривках (перший уривок з власним авторським коментарем наводиться Олексою Горбачем у праці «Арґо українських школярів і студентів» [Горбач 1966, с. 3-55]) арготизми (у другому ще й макаро- нізми) виконують подвійну функцію — вони характеризують ситуа­цію й окреслюють учасників комунікації.

Кожне вживання слова сприяє нарощенню ним смислів, тобто роз­витку особливої, релевантно! тільки для певного тексту семантичної структури повторюваного слова, яка на відміну від словниково за­програмованої характеризується індивідуальністю і не може бути відтвореною у своїй цілісності в інших текстах, що й засвідчує її кон­текстуальну закріпленість. Це в першу чергу стосується слів ключових і тематичних, специфіка яких відображена в їх назвах: вони познача­ють поняття вузлові для сюжетно-тематичного руху твору.

Так, наприклад, слово комуна у романі О. Слісаренка «Чорний ан­гел », виступаючи основним у зачині твору Року тисяча дев’ятсот двад­цять першого, в ночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською коминою. в лісі, спалах­нуло велике полум’я, поступово набуває різноманітних відтінків і асо­ціацій, оскільки воно виступає центром оповіді (комуна — У комуна «Червоний шлях» —>панський маєток —>місце маєтку —Утаємна місци­на — > кожному відоме місце— Узнане місце— У місце таємниць— *Липівсь- ка подія —> подія з незнаним). Загалом слово комуна, повторюється в романі 378 разів, набираючи щоразу інших конотацій. Враховуючи прикріплення семантичних зрушень слова комуна до певної замкненої лексичної мікросистеми художнього твору, значення слова комуна можна визначити як індивідуально-художнє.

Індивідуально-художнє значення слова виступає узагальненням ціло­го ряду актуалізованих контекстуальних смислів, реалізація яких зу­мовлена ідейно-тематичним і композиційним розвитком твору. Інди- відуально-художнє значення не зводиться до однократного контексту –

Значущим у художньому тексті постає граматичне значення, яке може зазнавати різноманітних актуалізацій і насичень. Найчастіше актуалі­зуються дієслівні категорії часу, стану, перехідності/неперехідності. Саме в умовах художнього тексту час може набувати різноманітних модифікацій, пор. функцію теперішнього історичного, теперішнього репортажного, теперішнього сценічного та ін.:

А що таке козацька наша слава?

От ми тепер за бідний люд б’ємось.

І люд кричить: Козацтву слава! Слава!

І кобзарів дзвінкії голоси

Про неї виспівують нам у думах.

Ми славою тією вже впились І час би вже добути нам спокою.

А знаєте, що станеться колись Із славою тією голосною?

Настане (час), утішиться родина.

Забуде люд жахатись повсякчас, —

/ не навчатиме вже батько сина Про теє все, що турбувало нас.

Життям-бо іншим житимуть онуки,

А наші всі бажання, всі думки, і наші всі надії, й наші муки Забудуться на вічнії віки

(В. Самійленко.Чураївна).

У наведеному уривку форми теперішнього часу несуть на собі наван­таження сценічного, оскільки репрезентована ними дія виявляється не у своєму прямому перебігу, а у розповіді про неї і в сценічному її зображенні через різноманітні аксесуари. Теперішній узагальнений у чомусь нагадує теперішній абстрактний (Земля крутиться навколо Сонця; Квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів) з тією лише особливістю, що репрезентована ним дія являє собою часткове узагальнення щодо конкретної особи: Жінки мене взагалі не цікав­лять. Усі вони такі самі, як я, а то ще й гірші. А чоловіки вражають своїм маразмом. Вони так засліплені своєю зверхністю, що вже нічого не помічають і не можуть навіть у гадці мати, що може знайтися жінка, для якої вони — ніби інфузорії під мікроскопом! (ТІ. Загребель- ний. Гола душа).

У художньому тексті актуалізуватися може граматичне значення роду іменника, що виступає додатковим засобом характеристики зоб­ражуваної особи, виокремлення особливостей її мовлення: Ну, кінчи­лася шамотнява, наш експрес рушив, обійшла купе, зібрала квитки, одержала за постіль, повертаюся до «служебки», а лейтенаша стоїть виструнчений, блідий і аж ніби схудлий (П. Загребельний. Гола душа). Тут експресивну функцію несе форма лейтенаша, що містить у собі емоційно-оцінний суфікс жіночого роду ш, позначений розмовним відтінком.

—А для чого ж ви, нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу.

—А ви що. Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не…

— Це ви,, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати?

— А ви що, проти?

— Проти чого?

— Проти склянки шампанського?

— Ви б так зразу сказав.

На дах лізли через горище,рясно обліплене павутинням.-

—Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розповідав Понюх­но по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склян­кою шампанського.

… — Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Трака і говорив йому в спину (О. Чорногуз. Претенденти на папаху).

Порушення формального узгодження в числі (ви слухай; ви вига­дуєш, вигадав) зумовлює витворення іронічного відтінку оповіді і ха­рактеризує мовлення Понюхна як низько освіченої людини.

Водночас граматичне значення роду може самостійно виконувати стилетворчу функцію, зумовлюючи з’яву сатиричного забарвлення кон­тексту, пор. пародію 3. Паперного на Є. Євтушенка, у якого в поезії «Позт на рынке» був рядок «Позт стояла»:

Евтушенко писало, что стояла позт,

Евтушенко считало, что родов больше нет.

Евтушенко старалось Доказать—все равно у народа осталось Евтушенко одно.

Найбільшою специфікою характеризується синтаксичний рівень тек­сту, оскільки «синтаксис визначає стиль» (Річард Оман), і вся літера­тура — це «конгломерат речень» (Річард Оман). Саме в структурі ре­чення, його завершеності/незавершеності, довжині міститься основна різниця між усним і писемним мовленням. Писемне мовлення і відпо­відно речення писемного мовлення будуються: 1) за нормами літера­турної мови; 2) на індивідуальних особливостях мовця (його інтерпре­тація; власне, це вже не речення, а висловлення); 3) з урахуванням емоційно-стилістичних завдань. Поєднання цих трьох чинників і ство­рює реальну картину будь-якого художнього тексту, їх роз’єднання можливе тільки за умови спеціального дослідження кожного з них, функціонального навантаження окремої форми.

«Зі всіх елементів, що надають осмислення висловленню, наймо- гутнішим є синтаксис, який контролює порядок, у котрому поступа­ють враження, і який відтворює відношення, що перебувають за лан­цюгами слів. А оскільки ми природно схильні сприймати відношення,

За довжиною речення можна поділити на короткі (до 10 слів), се­редні (до ЗО слів), довгі (до 60 слів) і наддовгі (їх обсяг практично не обмежений). Граничним виявом речення є одиниця, що дорівнює одно­му слову, пор.: Зоря… цвіти… і гай, і поле… над ставом верби золоті (В. Сосюра); Вечір. Спалах зорі. Золота долина. Перехрестя доріг. Мо­лода калина (О. Лупій); Туман… Вози… Автомобілі… Пожарів спалахи німі… Ряди тополь заціпенілі — і невідоме щось у тьмі… (М. Рильсь­кий); Верлібри!Вільні громадяни Республіки Поезії! (1. Світличний); Да­лина. Далечінь. Світодаль… У мандрівку збирається молодь (Ж. Сингаїв- ський); Високі сосни.Серпень.Спека.Усе так звично.Синь ріки. Летять над Ворсклою лелеки. А ген над гаєм — літаки (І. Муратов).

Односкладні речення використовуються переважно із метою поси­лення експресії, динаміки оповіді. До них наближаються однослівні речення-висловлення, що являють собою мовленнєві модифікації ре- ченнєвих структур з метою виокремлення інформації, надання їй ак­туалізованого відтінку і вичленування в самостійну текстотвірну оди­ницю (парцеляція, сегментація, приєднування). При цьому часто зміст такої вичленованої одиниці поза контекстом є незрозумілим і такий конструкт своєю семантикою тяжіє до попереднього речення, оскільки поза ним втрачає своє формальне і семантичне завершення: Треба було щось робити. Бо хіба міг Брайко сказати щось таке, щоб исі до нього прислухались, як до иього клятого хлопчиська? (П. Загребельний); Ото вони, люди трудного життя. Шо солдатами били. Шо трудяга­ми етапи. Шо рики їх звичні до важелів (О. Гончар); Мені просто хотілося знищити один танк. ТТТоб одним било менше Щоб хоч крок чи півкрока ближче до кіния війни (О. Гончар); Напишіть, будь лас­ка, їй… ТТТоб складно… ТТТоб жалібно… (О. Гончар); «Думати треба, — навздогін йому тихо сказав Лаврін. — Бо шо воно слижба. вченість і всі літа без гарної мислі і ділечка?» (М. Стельмах); Які то тяжкі були місяці! Коли думка не відпочивала жодної миті, коли навіть уві сні мозок продовжував свою праию. коли нерви били виснажені до

Таким чином, гранично скорочені речення-висловлення виконують прямо протилежні функції залежно від характеру своїх семантико- синтаксичних зв’язків із попереднім реченням. Висока акцентна, інто­наційна, смислова концентрація, зумовлена різким скороченням дов­жини, виступає результатом актуалізації саме цього параметру речен­ня. Подальше збільшення смислової та емоційної значущості речень, уже актуалізованих завдяки граничному, скороченню довжини, мож­ливе лише за рахунок особливої дистрибуції. їх концентроване розта­шування створює паралелізм, який інтенсифікує висловлення, сприяє його ритмізації.

Граничного вияву довжини речення, очевидно, немає, оскільки тео­ретично можна обґрунтувати існування будь-якої довжини речення (хоча слід розмежовувати формально і семантично елементарні/нееле- ментарні прості й складні речення), підтвердження чому подає сучасна українська література, у якій зустрічаються наддовгі речення у творах Є. Гуцала, П. Загребельного і середні речення — у прозі В. Шевчука та ін., пор.: ГарасимСокира підійшов до річки і нашорошено оглянувся, і,