Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

3. ЗАКОНОМІРНОСТІ І НАПРЯМИ ВНУТРІШНЬОРЕЧЕННЄВОЇ АКТУАЛІЗАЦІЇ

Внутрішньореченнева актуалізація члена речення — це його відрив від основної структури речення, від внутрішньореченневих структуру- вальних і реченневотвірних зв’язків. Ці різновиди зв’язків належать до тих величин, що забезпечують творення речення і силу його доцентро­вих зв’язків, завдяки яким існує речення як формально-граматична і семантико-синтаксична цілісність, що витлумачується за принципами іконічності як відображення відповідного розташування речей у при­роді. Вичленування того чи іншого компонента речення зумовлює його атомізацію і набуття власної внутрішньотекстової значущості, що ви­мірюється напрямами актуалізації та замкненістю текстових величин на ньому. Таку атомізацію не слід сплутувати з приєднуванням, тобто з послідовним доповненням інформативного тла речення відповідними кваліфікаційно-характеризувальними величинами, пор.: Сьогодні Ук­раїна з радикальними перемінами її «літературного побутування» становить собою, мабуть, унікальний об’єкт науково-критичного осмислення. Таким і стала б, не будь того, що література наша (як звичайно мовиться) перебуває нині трохи чи не в комі, оскільки уста­лені колись форми творення та функціонування художнього слова зруйнувалися, а нові… нові вимагають, крім осмислення, ще й налаго­дження. Ну, хоча б спершу на рівні національного книговидавництва.

Во… і тут має йти вже знаний до дрібнииь набір так званих нега­раздів наших: немає коштів, немає паперу, немає тиражів, немає кни­готоргівлі. немає читача, немає… літератури і. відповідно, літпроиеси (Сивокінь Г. Процес пішов… Геть?//Літературна Україна. — 1988. — 22 січня) і Да, хороші, чесні люди були. Неликаві. нехитрі (М. Стель­мах). У першому випадку структурно зумовлений компонент — підрядна частина — вичленовується з основної частини в силу своєї інформа- ційно-смислової значущості, структурної нетотожності та прагнення виділити й актуалізувати смисл. Таке вичленовування в науці зде­більшого називають парцеляцією, що за своїм функціональним вия­вом охоплює нерівнорядні явища, оскільки характеризується багато­гранністю репрезентацій у структурі простого і складного речення. Дру­гий приклад відображає закономірності статичного, конструктивного приєднання, що полягає у вираженні певного типу смислових відно­шень, зокрема додавання, уточнення і характеризації попереднього ком­понента, що й відображено в самому визначенні приєднувальних кон­струкцій як таких різнорідних синтаксичних побудов, «які мають ту спільну ознаку, що вони формуються як додаткові частини поперед­нього речення в контексті, але виділяються в окреме самостійне речен­ня — повне чи, здебільшого, неповне»[Сучасна 1972, с. 283]. Мова, очевидно, йде не про речення у системно-відтворюваному статусі, а про

 

РОЗЛІП XIX. Т&кот. Основні ОЛИНИІII токату.


767


речення-висловлення, забарвлене відповідним ілокутивним смислом, оскільки у формально-синтаксичному плані в такому разі репрезенто­ване одне речення, якщо, звичайно, не постулювати підхід до квалі­фікації речення, запропонований свого часу 3. Клеменсевичем, проте, що речення може бути потрактованим і з позицій ґречності (за 3. Кле­менсевичем, речення — це «текст, після якого можна перервати розмо­ву без небезпеки неґречності» [Кіешепзіетеісг 1957]), або ж дотримую­чись формально-пунктуаційного принципу визначення речення (текст, що зачинається великою літерою і закінчується крапкою або іншим окресленням знаку закінчення (за Р. Гжегоржиковою [Сгггелогсгукоша 1998, с. 10])). В усіх вимірах, зокрема, психолого-когнітивному («за­кінчена думка»), логічному («судження логічне»), комунікативному («найменша одиниця тексту, що може бути самостійною комуніка­цією»), онтолого-семасіологічному (речення відображає певний фраг­мент дійсності, даючи йому назву), структурно-композиційному (ре­чення становить набір відповідних синтаксичних позицій та адекват­них для них семантичних аргументів), речення постає чітко структу- рованою величиною з послідовно вираженими реченнєвотвірними і ре- ченнєвомодифікаційними зв’язками, унаслідок чого постають приєдну­вальні конструкції як реченнєвомодифікаційні величини (при цьому охоплюється і семантично, і формально модифікаційні компоненти, пор.: Та я ж беру і кукурудзу. І соняшник. І просо! (М. Рябокляч) — сурядний синтаксичний зв’язок, що забезпечує поєднання структурно автономних величин, на рівні простого речення належить до формаль­но і семантично модифікаційних зв’язків, оскільки таке речення ви­ступає формально ускладненим (формально неелементарним) і семан­тично неелементарним: Та я ж беру і кукурудзу + Та я ж беру і соняш­ник + Та я ж беру і просо). Не заперечуючи тези про те, що «спільна для всіх типів приєднувальних конструкцій ознака криється у своєрід­них особливостях інтонування, ритмомелодики» [Сучасна 1972, с. 285], слід наголосити смислову і структурну залежність приєднувальних конструкцій і їх лівобічну спрямованість, оскільки вони змістово і формально-граматично орієнтовані на попередню синтаксичну одини­цю. Поза всяким сумнівом, не можна заперечувати актуалізованість таких утворень, їх посилену внутрішньотекстову валентність, але ос­тання належить до пасивних, пор.: Се еони, невідомі (жайворонки) кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Извінки. металеву, кап­ризнії. (М. Коцюбинський); Буковинці, скажімо, розшивають свої кеп­тарі яскравими вовняними або шовковими нитками, прикрашають різнокольоровим сап’яном. Особливо ж майстерно орнаментують кеп­тарі сап’яном гуцули. І буковинські, і галииькі. і закарпатські. Менш оздоблені вони у бойків і лемків (Н. Руденко). Приєднувані атрибути в постпозиції набувають предикативно-якісного статусу, у силу чого сут­тєво посилюється їх внутрішньотекстовий статус. Такий вимір атри­бутів актуалізується в тому випадку, коли основний компонент, що розташований у попередньому реченні, виражений формою називного відмінка: Ніхто не заперечить: це талант. Ширий. Самобутній. Яск­

 

768


Синтаксис


равий (М. Полтавець); Слітна осінь дошкульна, наче біль зубів. Така терпка, така гірка й така буденна (Б.-І. Антонич). Стилістичне розме­жування і виокремлення кожного елемента емоційно й інформаційно посилює внутрішньотекстове навантаження його, унаслідок чого вит­ворюється опосередкована валентна спрямованість. Така опосередко- ваність може виявлятися в одно-, дво-, три-, чотири- і п’ятиступенево- му порядку (опосередкована валентність більшого діапазону нами не виявлена). Розташування одно-, дво-, три-, чотири- і п’ятиступеневих валентно зумовлених приєднувальних конструкцій здебільшого здійснюється за відомою шкалою семантичного диференціала (уперше введеного Ч. Осгудом) як у позитивному, так і в негативному ключі: Знову й знову бачимо, куди тягнуть людей комуністи. Але на відміни від тов. Симоненка. секретаря КПУ. який свого реваншизму майже не маскує, робить ие відверто і зі/хвало, нехтуючи законами, лідер со­ціалістів тов. Мороз постійно лицемірить. У всьому (Народна газе­та. — 1995. — № 21); Вона хоче загладити свою вину, признається в нетактовності. Шляхетна.’ Добра/ (І. Франко); Розумієш, я стояв ранком на острові серед моря. Високому, прекрасноми. гордому (М. Коцюбинський); У цей час згадалася рідна хата. Затишна. Де­рев’яна. З одним причілковим віконием. Самотня (М. Рябчук); Переді мною стояла дівчина. Сумна. Стривожена. Схвильована. Засмучена. Змарніла (В. Підмогильний). Часто приєднувальний компонент по­стає уточнювальним щодо іншого атрибута, який займає препозитив­ну внутрішньореченнєву позицію, унаслідок чого витворюється особ­лива площина активізації семантики: Поганий урок подали дітям у школі. Ганебний (Київські відомості. — 1994. — 16 червня).

Значно більший внутрішньотекстовий потенціал притаманний пар­цельованим компонентам, що, виступаючи валентно зумовленими, сти­лістично виокремлюються в окремі інформаційно значущі компоненти, пор.: [О. Мороз:] Я сьогодні дав доручення підготувати таку публіка­цію. Паралельно обнародувати й заробітну плату капітана і майора міліції. Служби безпеки, податкової адміністраиії. адміністраиії Пре­зидента. міністра, застипника міністра й інших, щоб можна било по­рівняти і сказати — треба било порушувати ие питання чи. можли- во. не варто (Голос України. — 1997. — 24 грудня); День — прямокут­ник матового скла. Велика грудка кинутого снігу. На маєстат чола. На стіл просторий і розкриту книгу… (О. Ольжич. Робітня).

Особливої уваги вимагає приєднування детермінантних компонентів, навантаження яких зримим постає в силу їх супроводжувально ква­ліфікованого виміру, при якому суттєвим виступає власне-компонент зумовленості, фоновості і т. ін. Частотними є приєднання детермі­нантів, що, на відміну від експлікантів — периферійних елементів субстанційного компонента, виступають периферійними елементами екзистенційного реченнєвого компонента і становлять другий рівень номінативної структури речення, оскільки репрезентують окрему про­позицію і є семантично однозначними. Диференціація приєднуваль­них детермінантів ґрунтується на суто функціональній основі, тому

 

РОЗДІЛ XIX. Текст. Основні ОДИНИЦІ тексту..


769


що вони окреслюють параметри певної ситуації і виявляють аспекти її часового, причинового та інших напрямів пербігу дії чи вияву стану. Призначення приєднувальних рамочних детермінантів полягає в тому, щоб вказати на просторово-часові параметри ситуації (подати «хроно- топ», за М. Бахтіним): Ми зустрілися з тобою на узліссі. Раннім ран­ком (Я. Гоян); Дівчата співали веселої пісні. Враниі на буряках (Г. Косинка) і т. ін. Видається правомірним валентно зумовлені лока- тивні субстанційні компоненти вважати синтаксично замкнутими на внутрішньореченнєву структуру, оскільки їх позиція є чітко закріпле­ною і мотивованою. Саме тому вони парцелюються, бо зв’язані з ре­ченням і структурно, і семантично: А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах. В степах широких, в байраках Критих, глибоких (Т. Шевченко).

Мотиваційні приєднувальні детермінанти окреслюють причиново- мотиваційне, умовно-конституювальне, допустове, цільове і результа- тивно-наслідкове тло реалізації дії чи вияву стану: Може, цигарку позволиш?Ах, правда, не вживаєш, — пам’ятаю.’ З принципу.’ (І. Фран- ко); Мені важко зрозуміти все це, тому що я пропустив багато за­нять. ЧеЕ£з_хворобу_ (Молодь України. — 1992. — 12 липня); Прийми цей дарунок від мене. На шастя (О. Слісаренко); [Настя:] Де ж твій хлопець? — Та десь пішов у ліс. По гриби (М. Івченко); Ми зібрали весь урожай вчасно. Всупереч непогоді (Урядовий кур’єр. — 1998. — 17 лю­того); Не руйнуйте пташині гнізда. На добро! (Урядовий кур’єр. — 1998. — 17 січня).

Корелятивні приєднувальні детермінанти вміщують інформацію про ті чи інші явища, згідно з якими висвітлюється відповідна ситуація (А. М. Ломов називає такі детермінанти координаційними): Хлопець не взяв нічого в дорогу. За її порадою (В. Підмогильний). Семантично вони нагадують причиново-результативні детермінанти, але їх відмінність від перших полягає в тому, що корелятивні детермінанти разом з основним реченням співвідносяться із складносурядним/склад­нопідрядним реченням, мотиваційні причиново-джерельні корелюють тільки зі структурою складнопідрядного речення.

Кваліфікаційні детермінанти, що регулярно приєднуються з метою актуалізації тла перебігу, наявності дії, стану, процесу тощо, у своєму розмаїтті охоплюють: 1) квантитативну семантику: Марійка ходила до правління колгоспу і просила дати хоча би одну хлібинку для її дітей. Ходила і просила. Пекілька разів (С. Горлач) — сума реалізації певної дії; У сільраді нікого немає, бо в селі свято. Знову (Є. Гуцало) — рефор- мативність, тобто відновлюваність; Так, лікар приймає з п’ятої до сьомої години вечора. ТПоп’ятнииі (з оголошення) — кратно-повторю- ваність; 2) квантитативно-темпоральну семантику: Мете віхола. Пілий день — термін існування констатованої ситуації; Не було жодного до­щу, не випало жодної краплини води. Протягом місяия (Урядовий кур’єр. — 1998. — 17 січня) — час здійснення дії; Мати від здивуван­ня аж встала. На хвилини (А. Головко) — період збереження резуль­тату, зумовленого перебігом дії; Діти пішли в ліс по гриби. На години


25 “Теоретична граматика”

 

770


Синтаксис


(П. Панч) — перехід тривалості дії. Кваліфікаційний аспектно-характе- ризувйяьний приєднувальний детермінант містить семантику, через яку розкривається констатована ситуація: Вона [Марійка] була надзвичай­но доброю людиною. ЗаЛіащЛдоЛсЛЗаЛщда/шедЛл(П. Загребельний). Та­кого типу конструкції містять і предикативне начало, оскільки пов’я­зані синтаксичним зв’язком із граматичною основою речення.

Загалом процес розчленування й виокремлення семантично та інфор­маційно значущих частин можна, очевидно, вважати загальномовною тенденцією, підтвердженням чого виступають у чомусь споріднені тен­денції розчленування єдинослівного предикативного ядра і виокремлен­ня підмета як формально головного члена речення у структурах типу давньокиївського ходжо., пишеши,радуемься —> я ходжу, ти пишеш, ми радуємось (цей погляд розвивав при розгляді речення В. Вундт, при висвітленні цього підходу подібні речення наводить О. О. Шахматов).

Парцелювання належить також до розчленування на рівні мовлен­нєвої комунікації, тобто являє собою «спосіб представлення єдиної синтаксичної структури — речення декількома комунікативно само­стійними одиницями — фразами» [Лингвистический 1990]. У цьому і міститься найсуттєвіша відмінність парцеляції від приєднування, оскільки останнє не може виступати самостійною комунікативною оди­ницею. Парцеляція безпосередньо співвідноситься з актуальним чле­нуванням речення, при цьому здебільшого парцельований компонент виступає носієм рематично-комунікативного значення. Граничним ви­явом членування постає біфуркація, за якої утворюється два інформа­тивних потоки, але другий потік формально орієнтований на перший: Отже, економіка. Яки, ясна річ, найліпше характеризують Факти і иифри (Час. — 1996. — 20 вересня).

Парцельовані сегменти не тільки інформаційно насичені, вони сти­лістично значущі, оскільки концентрують інформаційно насичене тло і видозмінюють структурацію тексту, посилюючи звучання окремих частин: Так заломитись — горлом гострим та йти до смертного одра прирідненим.Аби смертельно, голірич грузнути в пітьми (В. Стус); Пустіть мене в просмолене дитинство. Бо кожну ніч порипиють бори і ладаном мені живиия пахне, і дерева, як тіні предковічні, мене до себе кличуть і зовуть (О. Довженко).

Парцеляція належить до тих прийомів текстової організації, які повною мірою підтверджують тезу про автономність формально-грама- тичної структури речення та його інтонаційно-текстового і суб’єктив- но-смислового оформлення, що постає похідним від ситуативно-прагма- тичних завдань і співвідноситься з напрямами та особливостями — закономірностями мовленнєвого акту, пор. нерівнорядність самих ре- чень-висловлень, які підкреслюють вердиктивний, екзерситивний (здійснення влади, впливу, зокрема накази, розпорядження, поради, попередження тощо), комісивний (брати на себе будь-які обов’язки, які передбачають відповідні дії: клятви, погрози таін.), бехабітивний (гро­мадська поведінка і взаємостосунки людей, у тому числі вибачення, привітання, похвала іт. ін.), експозитивний (статус і місце висловлення

 

РОЗЛІП XIX. Текст. Основні ОЛИНИІІІ токату.


Ш


автора-адресанта у ході суперечки, дискусії: я визнаю, я відповідаю за свої дії та ін.) мовленнєві акти. Найбільшою мірою парцеляція задія- на з-поміж бехабітивів (сюди належать і так звані формули мовленнє­вого етикету, які значна частина дослідників (JI. Пісарек, О. В. Падуче – ва та ін.) відносить до перформативів, зрідка експресивів (пор. погля­ди В. В. Богданова, А. Вежбицької (ритуальні ввічливі вирази),

О. М. Вольф (ритуальні мовленнєві акти), К. Ожог (ввічливі акти мов­лення), Г. О. Золотової (конвенційно-етикетні формули), Н. І. Форма- новської (формули мовленнєвого етикету), А. Г. Поспєлової (етикетні мовленнєві акти), Н. К. Рябцевої (соціальні мовленнєві акти), В. І. Кара­сика (етикетні дії), Д. Були, Й. Навацької (конвенційні акти), В. Г. Га­ка (неінформативні мовленнєві акти)) та експозитивів [Загнітко 19976, с. 37-40]. Парцеляція завжди спрямована на членування ємного смис­лового тла і надання певному компонентові смислової та інтонаційної автономності, при цьому відбувається його актуалізація, що зумовлює рематизацію: Ти звав його. Ти думав — молодий упорається. Бо могут­ня шия кріпаиького поріддя не зігнеться, аби там иіо (В. Стус); Ко­лись обридне вічна веремія і схочеться до сну. Аби не гибіть. не вижи­дати черги сподівання (В. Стус). За умови такого членування єдина формально-граматична структура складного речення розпадається на два і більше висловлень, кожне з яких являє собою лінійний відрізок, що в конкретних умовах мовленнєвої комунікації є достатнім для відоб­раження інформації. Винесення однієї або більше частин за межі єдино­го синтаксичного тла здійснюється суто з комунікативним завданням, тому між інтонаційно і семантично розчленованими частинами зберіга­ються всі попередні відношення і синтаксичні зв’язки, що засвідчує міцність синтаксичної форми за умови відносної асиметрії змісту і фор­ми: /раз по раз билась думка. ТТТо ти прийдеш. Шо знову тит стипа- тимить твої ноги. ТТТо твій погляд прямиватиме до мене Щп принесеш ти радість и ию конуру (В. Підмогильний). У таких випадках чітко ок­ресленим є валентно зумовлений характер розгортання підрядної части­ни , що за своїм виявом є передбачуваною і обов’язковою, оскільки виз­начувана семантичною структурою девербатива думка і за кваліфікацій­ними ознаками виступає прислівною. Поза всяким сумнівом, подібне членування є максимальним внутрішньотекстовим актуалізатором, що посилює значущість рематичного компонента і водночас дозволяє виок­ремити з-поміж них кілька елементів, надаючи їм самостійного внутрі- шньотекстового статусу і виміру: А смерк — біля воріт, з-за рогу ледь прогляне — і голову до узголів’я гну, і гнусь душею, поглядом, губами туди, де, ніби глечик молов, синок колишеться в своїй колисці, скидаю­чись вві сні… ТТТп од століть — то пам’яті спрагнілий язичок: ивічне- ний піти. ТТТоб залишити себе для проб (В. Стус).

Парцелювання частин складного речення набуває особливого виміру в разі їх структурно-граматичної автономності і смислової залежності. Це спостерігається за умови протиставних відношень між компонента­ми сурядного зв’язку: В. Ленін розумів, що партія його програє на вибо­рах до Установочних зборів популярній в народних масах партії есерів


25*

 

772                                                                                                           Синтаксис


та меншовиків. Але він змушений бив погодитись на вільні вибори з


тактичних міркувань (І. Кульчицький); Майбутнє будь-якої політич­ної партії забезпечене, якщо її програма збігається з прагненням народ­них мас. Однак пам’ять підказує, шо винищувальна громадянська вій­на — все-таки факт (І. Кульчицький); Французька революція пройшла через етап якобинського терору. Але в ній знайшлися сили, здатні зму­сити усіх коритися закону (І. Кульчицький). Максимальною залежні­стю від попередньої, здебільшого головної, частини характеризується парцелят, зв’язок якого з першою ґрунтується на підрядному прислівно- му передбачуваному, де в ролі опорного елемента виступає валентно зу- мовлювальне слово: Пригадалося, подумалося. Як ішли травами, як мріяли про майбутнє і як все печально скінчилося (О. Довженко). При цьому інколи сполучник-маркер підрядності (формальної залежності) може опускатися, посилюючи смислове співвідношення двох і більше частин: До загальновідомих фактів треба додати лише зв’язуючі под­робиці (які. — А. 3.). Добре відомі спеиіа-лістам. вони приховувалися або ЛальсисЬікувалися пропагандистами Великої Жовтневої соиіаліс- тичноїреволюиії (І. Кульчицький).

Найчастіше парцелюються складні речення, основу яких становить непередбачуваний необов’язковий підрядний синтаксичний зв’язок, при якому вся підрядно-залежна частина корелює не з окремим компонен­том головної, а з усім її змістом. Постає питання: чому в такому разі слід вести мову про парцеляцію, а не приєднування, адже у подібних конструкціях з адекватним детермінантним зв’язком, але в межах простого речення, наявне приєднування, що уточнює смислове тло по­передньої структури? Аргументом кваліфікації такого явища як парце­ляція є той факт, що в межах простого речення детермінантний зв’я­зок належить до реченнєвомодифікаційних синтаксичних зв’язків, а на рівні складного речення він постає як реченнєвотвірний. Його порушен­ня і зумовлює посилення доцентрового зв’язку між компонентами. Особ­ливого виміру набуває парцеляція в том’у разі, коли виокремлюються супідрядні частини з метою їх рематизації і набуття ними значущої комунікативної функції: Ти вибув, бо зміг миритися, коли краплена карта пішла до гри. Коли ножа у спини стромляє супротивник. Коли він на посміли бере лииарство твоє і каже: ти нішо (В. Стус).

Парцеляція пов’язана і зумовлена соціальними нормами, саме в її закономірностях найбільшою мірою відображаються загальномовні особливості комунікативної зручності, напрями прагматизації. Це по­стає очевидним, якщо простежити реалізацію наддовгих речень у струк­турі тексту, у якому, у силу своєї ємності і складності сприйняття надміру вміщеної в них інформації, вони послідовно членуються: За­кучерявилися хмари. Поволі виточувалися, відокремлювалися, вилу­чу валися з однобарвної площини. Хтось роздирав плахту неба на дрібне шмаття хмарин. Метушилися. куйовдилися, сум’ятилися. заходили одна на одну, ударяли об себе, перегиналися, звивалися й розвивалися, розколювалися й зливалися, роздроблювали й єднали в одно. Мандру-


вали поплитаними шляхами, потопали за обрієм, виринали з-під ньо­

 

РОЗЛІП XIX. Текст. Основні ОЛИНИІІІ токату.

 

773

 

го. коливалися, мовби бажали впасти на землю (Б.-І. Антонич); Було щось вічно однакове і вічно змінне в поморщенім обличчі ріки. Якась предвічна мудрість старечого чола. Якась спокійна задума над все- проминанням. Якийсь шепіт підсвідомої стихії (В.-І. Антонич). Парце­ляція, пов’язана з повтором присудка, зумовлена його обростанням новими семантично значущими компонентами, тому перегук самих присудків водночас посилює їх фразову окремішність: Линуло листя з лип, кленів, дубів, осик, вільх, ясенів, буків, яворів, тополь, гра­бів, осокорів, в’язів, вересів, каштанів, берестів. Линуло жовте, со­лом’яне, помаранчеве, рожеве, мосяжне, бронзове, червоне, руде, мали­нове, криваве, пурпурове, фіалкове, гниле, сине, чорне, сиве, срібне (Б.-І. Антонич).

Парцеляція належить до поверхневих процесів синтаксису, які за­собами мутації посилюють значущість окремих частин речення, вод­ночас глибинна суть реченнєвої структури залишається у системно відтворюваному статусі. На сьогодні можна стверджувати належність парцеляції до соціально виваженого мовленнєвого стандарту, закріп­лення його у вигляді певного мовного звичаю як проміжного між мо­вою і мовленням, тобто у вигляді другорядної мовної норми, що існує поряд із головними і не може бути відміненою (пор. думки В. Брьон- даля про закономірності вияву узусних тенденцій).

Приєднування становить один з елементів стилістичного маркуван­ня і вільної чи довільної характеристики або уточнення попередньо викладеної інформації. На відміну від парцеляції воно не може бути віднесене до соціально значущих норм, а лише окреслене як один із різновидів доповнення, стилістичного урізноманітнення текстового тла. Приєднування пов’язане з особливостями перерваного мовлення, спе­цифікою умовчання, актуалізації власне-причинових зв’язків тощо.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.