| Основною функцією актуалізації на текстовому рівні є висування на передній план, посилення текстової категорії. Висуванню різною мірою підпорядковуються всі текстові категорії. |
| 792 |
| Синтаксис |
| Одним із найбільш насичених та актуалізаційно маркованих компонентів тексту є заголовок, який виконує різноманітні функції, виступаючи складником різних категорій тексту.
Категорія інформативності виявляється в ономасіологічній, означу- вальній, номінативній функції заголовка, яку він виконує згідно з внутрішнім механізмом ономасіологічного процесу: називає об’єкт (текст) за однією з його ознак — темою. Категорія модальності виявляється в заголовку експліцитно — через використання емоційно-оцінних слів в їх прямих значеннях, пор.: «Із записок Холуя» (І. Сенченко) та ін. Категорія модальності постійно наявна в усіх заголовках, але особливої актуалізації набуває в газетних жанрах: «Смерть поезії?» (В. Базилевський//Літературна Україна. — 1994. — 24 листопада); «Маятник рушив праворуч» (В. Яворівський, там само) таЛн. Категорія завершеності знаходить своє вираження в делімітативній функції заголовка, який відокремлює один завершений текст від іншого. Особливо це яскраво видно у збірках оповідань, де одне оповідання від іншого відокремлене тільки заголовком. Проміжні заголовки, які даються окремим розділам твору, актуалізують категорію членованості тексту, полегшують сприйняття твору й актуалізують певну структурну частину, вирізняючи її як підтему загальної будови. 
Категорія проспекції у заголовку виявляється в тому, що своїм змістом заголовок спрямований у структуру тексту і водночас він прогнозує наступний зміст, пор.: «Лебеді» (М. Драй-Хмара); «Київзлівого берега» (М. Зеров); «Журавлі» (Г. Журба) і т. ін. Як основний актуалізатор текстового концепту заголовок являє собою динамічне утворення. Перервавши читання тексту на певному місці, ми перериваємо і формування концепту, і, відповідно, формування змісту заголовка. Семантична специфіка заголовка полягає в тому, що в ньому одночасно здійснюється і конкретизація, і генералізація значення, перше відбувається за рахунок прив’язування до певної ситуації, репрезентованої в тексті, і відрізняється від звичайної контекстуальної реалізації значення тим, що відбувається, по-перше, з розривом між появою форми та її осмисленням і, по-друге, наступає не одночасно, не в одну мить, а поетапно. Генералізація, що йде за конкретизацією, пов’язана із включенням у розшифровку заголовку множинності значущостей різних елементів художнього тексту, що і дає можливість заголовку стати знаком типового, узагальнювального, знаком концепту. У внутрішньотекстовій побудові суттєву функцію відіграє власне ім’я. У його межах воно виступає контекстуально наповненим. Остання залежить від обсягу знань комунікантів про об’єкт, який називається. Свого часу В. І. Никонов запропонував розрізняти три типи значень власних імен, які відображають діахронічне освоєння імені в суспільстві: доантропонімічне (етимологічне), антропонімічне (вказів |
| РОЗЛІЛ XIX. Текст. Основні ОЛИНИШ тексту. |
| 793 |
| не), відантропонімічне, яке виражає суспільну оцінку носія імені, що й переноситься на власне ім’я.
Усі сучасні імена пройшли через перший етап розвитку. Для багатьох із них інколи непросто відновити їх власну внутрішню форму, а деякі легко співвідносяться з вихідним поняттям. У художніх текстах етимологічне значення широко виявляється у так званих промовляючих іменах, які за формою ідентичні іменникам, що позначають характеристику особи за певною ознакою. Власне-антропонімічний етап — функціонування власного імені — відбувається у текстовій системі, підпорядковуючись загальним законам внутрішньотекстової організації, являє собою власне-авторську інтерпретацію імені. Останнє може супроводжуватись навіть поєднанням графічного виокремлення з оцінним, пор.: у М. Хвильового персонажі мають імена Льольо, Фур’є (таким чином наголошується іронічна оцінка самого автора) та ін. У художньому тексті складне поняття, асоціативне узагальнення може характеризуватись згорнутістю, що досягається відповідними художніми деталями, тлумачення яких й досі в лінгвістичній науці є неоднозначним. Інколи під поняття художньої деталі підводять синекдоху, оскільки саме остання часто виступає яскравим виразником асоціативного уміння автора через частину показати ціле. Такий підхід вимагає певної корекції, тому що художня деталь повинна тлумачитися як уміння автора через незначуще показати вагоме, суттєве, надати чомусь другорядному значущості, важливості в межах художнього тексту, аби воно поставало визначальним і самодостатнім при пізнанні концепту художнього твору. При цьому художня деталь подається ніби мимохідь і постає наче щось несуттєве на тлі важливого, хоча саме ця несуттєвість і надає їй вагомості. У деталі має місце не заміщення (як у синекдосі) реалії, а її розгортання, розкриття. При розшифровуванні деталі однозначності не може бути. Істинний її зміст може бути сприйнятий різними читачами неоднаково, з різними відтінками глибини, яка залежить від глибини їх особистого тезаурусу, уважності, спостережливості, настрою при читанні та інших особистих якостей. Деталь функціонує в цілому тексті. її повне значення реалізується лексичними вказівними ресурсами і лексичним вказівним мінімумом, але вимагає участі всієї художньої системи, оскільки вона пізнається на її тлі. В оповіданні М. Хвильового «Мадам Фур’є» є фраза «Тоді Льоля подумала..,», яка, постійно повторюючись, водночас є незавершеною, і через неї передано особливість характеру головної героїні твору. Узагалі художня деталь може відігравати в контексті художнього твору різні функції, що засвідчує її неодноплощинність та нерівнорядність її застосування, призначення у контексті художнього твору. |