У роботі зіставлено суть і характерні рисистатусно-орієнтованого (інституційного) та особистісно-
орієнтованого (персонального) типів дискурсу, проаналізовано особистісно-орієнтовану та персональну
основу світського спілкування як лінгвістичного феномена.
Ключові слова: дискурс, інституційний дискурс, персональний дискурс, світський дискурс,
комунікативний простір, режим комунікації.
Численні наукові інтерпретації категорій дискурсу супроводжуються активними пошуками відповіді на
питання: які типи та види дискурсу існують. Відсутність останньої зумовлює появу наукових праць відповідної
проблематики як у середовищі російських лінгвістів (Ю.Н. Караулова, І.П. Сусова, М.М. Полюжина,
П.В. Зернецького, Т.В. Анісімової, В.І. Карасика), так і серед україністів (А.П. Загнітка, К.С. Серажим,
Ф.С. Бацевича тощо). Варіативність запропонованих таксономій зумовлена різними конститутивними
критеріями, взятими за основу. Їх розмаїття унеможливлює створення на сучасному етапі універсальної
дискурсивної парадигми. Ураховуючи також факт масштабної кількості дискурсів та їх тісний взаємозв‟язок
(маємо на увазі перетин дискурсів, перехід одного типу в інший, вичленовування у межах одного іншого тощо),
процес їхньої систематизації стає більш складним.
У статті ми апелюємо до таксономії В.І. Карасика, а саме ідеї розмежування статусно-орієнтованого
(інституційного) та особистісно-орієнтованого (персонального) типів дискурсу як полярних феноменів. Мета
розвідки – спроба доведення комбінованої природи світського дискурсу (далі – СД), його проміжної позиції
щодо різновидів наведеної дихотомії. Досягнення окресленої мети передбачає виконання ряду завдань:
– з‟ясування суті понять статусно-орієнтований (інституційний) та особистісно-орієнтований
(персональний) дискурс;
– зіставлення основних параметрів та характерних рис зауважених типів дискурсу;
– аналіз особистісно-орінтованого та персонального характеру СД;
– окреслення основних категорій для характеристики СД як цілеспрямованої комунікативної дії.
Актуальність питання зумовлена відсутністю наукового обґрунтування окресленої проблеми в
україністиці. Недослідженість феномена СД суперечить стрімкому зростанню ролі комунікації у ситуаціях, що
мають пряме чи опосередковане відношення до світських взаємин.
Теоретичною базою інституційної концепції дискурсу, репрезентованої у цій розвідці, обираємо праці
М. Фуко, П. Бурє та В.І. Карасика. У М. Фуко досліджуваний тип дискурсу трактується як «поле дискурсивних
практик» [Фуко 1996: 34]. Для П. Бурє «інституційний дискурс – це символічний капітал, що функціонує у
соціальному просторі» [Буре, Быстрых, Вишнякова 2003: 136]. За В.І. Карасиком, інституційний дискурс – «це
спеціалізований, клішований різновид спілкування між людьми, які можуть не знати одне одного, але повинні
спілкуватися, дотримуючись норм певного соціуму» [Карасик 1998: 233]. Стрижнем у зауважених дефініціях
виступає певний соціальний інститут як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, що
забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин» [Теремко 2001: 89]. Апелюючи до вищевказаного,
тлумачимо поняття інституційного дискурсу як унормовану, статусно-рольову взаємодію комунікантів у межах
певного соціального організму, роль якого у процесі регулювання та контролю перебігу інтеракції є
визначальною.
Полярним до інституційного є персональний дискурс, роль соціальної інституції у якому значно слабшає
або не простежується взагалі. В.І. Карасик щодо цього зауважує: «…у спілкуванні беруть участь комуніканти,
які добре знають один одного, розкривають один одному свій внутрішній світ» [Карасик 1998: 233].
Підлягаючи внутрішньому розподілу на побутовий та буттєвий, персональний дискурс акумулює специфіку
обох: передачу оцінно-модальної кваліфікації реальності в максимально скороченій формі та переживання й
емоції, пов‟язані з процесом пізнання й освоєння навколишнього світу. Персональний дискурс – це спосіб
комунікації, в основі якого – вербальний та невербальний обмін ідеями, позиціями, поглядами, переконаннями
комунікантів поза межами соціальної інституції, у відповідній інституційній атмосфері з метою
безпосереднього чи опосередкованого впливу на співрозмовника або демонстрації власного світосприйняття.
Порівнюючи інституційний та персональний дискурси, М.Л. Макаров визначає «жорстку структуру в
поєднанні з максимальною кількістю обмежень на мовленнєвому рівні, фіксовану зміну комунікативних ролей,
незначну зумовленість певним контекстом, примат глобальної організації та обмежену кількість глобально
окреслених цілей характерними рисами інституційного дискурсу; персонального – орієнтацію на процес, зміну
© Жовнір М.М., 2012 Розділ VIII. ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
129
мовленнєвих обмежень, вільну зміну комунікативних ролей, зумовленість комунікативним процесом, примат
локальної організації та значну кількість локальних цілей» [Макаров 2003: 134]. За М.Ю. Олешковим, для
інституційного дискурсу характерні «статусно кваліфіковані учасники, локалізований хронотоп, конвенційно
організована в межах певного соціального інституту мета, ритуально зафіксовані цінності, інтенційно
«закріплені» стратегії (дотримання мовленнєвих дій у типових ситуаціях), обмежена номенклатура жанрів та
жорстко зумовлений арсенал прецедентних феноменів (імен, висловів, текстів та ситуацій)» [Олешков 2006:
18].
Полярність окреслених типів дискурсу не вказує на їх універсальний характер. Така диференціація
сприяє більш ґрунтовному опрацюванню питання таксономії дискурсу, однак функціонування гібридних та
перехідних форм не виключаємо. На підтвердження цього В.І. Карасик зауважує: «Виділення персонального та
інституційного типів дискурсу породжує ряд запитань. Дискусійним, наприклад, є питання про те, до якого
типу дискурсу віднести спілкування у стихійно організованих групах: пасажирів потяга, покупців у черзі, тими,
хто стоїть у черзі з метою отримання візи… Перераховані типи дискурсу не є персональними, однак їх не
можна відносити й до інституційного спілкування…» [Карасик 1998: 232]. Вилучаючи можливість та
доцільність остаточного перерозподілу дискурсивних типів у межах дихотомії інституційний – персональний
дискурс, визначаємо синкретичну природу СД як лінгвістичного феномена і вважаємо його цілеспрямованою
комунікативною дією, зумовленою специфікою вербальної взаємодії комунікантів, що детермінується
ситуацією спілкування, інтенцією підтримання психологічного комфорту учасників інтеракції, що
супроводжується дотриманням певних комунікативних стратегій і тактик. Апелюючи до робіт науковців (див.
праці Л.П. Крисіна, І.П. Сусова, М.Ю. Олешкова, І.Є. Фролової, В.І. Карасика та ін.), спробуємо виявити
конститутивні ознаки інституційного та персонального дискурсів, притаманні СД. За основу при порівнянні
обираємо модель протиставлення, запропоновану І.Є. Фроловою [Фролова 2009: 89].
Порівняльна характеристика
інституційного, персонального та світського дискурсу
КВАЛІФІКАЦІЙНІ
ОЗНАКИ (КО)
ІНСТИТУЦІЙНИЙ
ДИСКУРС (ІД)
ПЕРСОНАЛЬНИЙ
ДИСКУРС (ПД)
СВІТСЬКИЙ
ДИСКУРС (СД)
Наявність мовленнєвих
обмежень
Максимум мінімум максимум
Орієнтованість структурна процесуальна структурно-
процесуальна
Зміна комунікативних
ролей
відносно фіксована відносно стала відносно фіксована
Залежність від ситуації,
контексту
Незначна значна комбінована
Організація когнітивно-
семантичного простору
перевага глобальної
організації
перевага локальної
організації
комбінована
організація
Телеологія багато цілей глобального
характеру
багато цілей локального
характеру
комбінована природа
цілей
Як додаткові, А.Н. Приходько радить виділяти інші конститутивні регістри: середовище спілкування
(комунікативний простір), режим комунікації (офіційність – нейтральність – неофіційність), стиль (так звані
функціональні стилі) [Приходько 2009: 25]. За ознакою «комунікативний простір» інституційний дискурс
відносимо до інституційного, інформативного спілкування мовців, персональний – до егалітарного, побутового
спілкування з метою вирішення проблем локального характеру або підтримання комунікації в цілому.
Учасниками першого можуть бути передовсім мало- або незнайомі, щойно відрекомендовані інтерактанти,
другого – мовці, котрі перебувають у тісних стосунках (професійних, дружніх, родинних). СД балансує на межі,
оскільки містить ознаки як першого, так і другого. Так, статусно-рольова зумовленість інтерактантів не
виключає егалітарності світського спілкування, а ступінь їх близькості – конвенціональності та високого рівня
культури мовленнєвої взаємодії. Розглянемо конкретні зразки світського спілкування:
– Прошу, сідайте!
– Ви все чужомовні книжки читаєте? Ви, справді, професор?
– Прошу, сідайте!
– Я іноді чую, як ви граєте. Скільки у вас нот! Майже стільки, скільки й книжок. Ви, може, не
професор, а музика?
– Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотів би вас турбувати. Коли ви вдома, я
грав під сурдинку. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я більше не гратиму (В. Домонтович).
Цей діалогічний фрагмент можна кваліфікувати по-різному: як зразок персонального дискурсу (жанр
повсякденного спілкування сусідів), що набуває ознак світського і навпаки. У разі вибору останнього світській
бесіді властивий незначний ступінь офіційності у поєднанні з мовленнєвими обмеженнями, перевага локальної ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24
130
організації, локальні інтенції тощо. Вплив статусно-рольових характеристик послаблюється, вирішальним стає
ступінь близькості інтерактантів і те, що їх пов‟язує. Маємо на увазі значущість мовленнєвої взаємодії у межах
статусно-рольової кореляції «сусід» – «сусідка» та другорядність у межах «професор» – «курсистка».
Режим спілкування інституційного дискурсу – високий та середній рівень офіційності; персонального –
середній та низький. Для СД характерне тяжіння до інституційного типу за цим показником. Для ілюстрації
висловленої думки доречним буде аналіз діалогічного фрагмента комунікації в державній установі:
– Даруйте! – звернувся Корвин до неї, – чи ви скажіть, будьте ласкаві, так от приблизно, коли не
помиляюсь, року 1916-ого, в кожному разі ще перед революцією, не мешкали часом у Дикому завулку? Вона
обдивилась допитливо співрозмовника:
– Так, мешкала!
– Ну, так я вас знаю! Ви Таїсія Павлівна! Ви були тоді ще курсисткою, білявою, товстенькою
дівчинкою, і мешкали в кімнаті в одній квартирі з Комахою на Дикому завулку!
– Але я вас не пригадую!
– Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тільки іноді ходив до Комахи, але я вас
запам’ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олівцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам’ятаєте?
– Ні, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Двері з його
кімнати виходили до вітальні, він грав на піяніні, і в нього було багато книжок?
– От, от, це ж і є такий він – Комаха: великий, червоний і з кулаками. Тільки тепер він ще більший, ще
червоніший і кулаки поросли волоссям!
– Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вікно, що з нього було видко Глибочицю й Поділ, і цей професор
(В. Домонтович).
Офіційність тону підкреслюємо вживанням етикетними кліше даруйте, будьте ласкаві, а також
уживанням форми пошанної множини Ви. У такий спосіб мовець засвідчує своє ввічливе ставлення до
співрозмовника, а також обізнаність з етикетними нормами спілкування. Інституційний дискурс тяжіє до
універсальності, масштабності, структурованості та є більш стереотипним порівняно з персональним. Такі
характерні риси простежуємо і у СД:
– Я є громадянин Швайцарії, доктор медицини Попель, – відрекомендувався дідусь, коли вони рушили, –
приватна лічниця в Люцерні, кантон Байонна.
– Штундера, – повідомив Немирич.
– Немирич, – повідомив Штундера.
– Дуже мені приємно їхати з такими славними поетами, – ґречно ошелешив доктор Попель.
– Ви щось чули про нас? – Юрко, що сидів попереду, розвернувся до нього всім тілом.
– Ми знаємо, що діється в Україні, – начебто пояснив доктор.
– Тоді дайте щось закурити, бо в нас закінчилися, – висунувся ззаду Гриць.
– То прошу дуже, – і дві пачки винятково смачних сигарет «ґолуаз», випірнувши з магнатської кишені
пана Попеля й на мить затримавшись у його правій руці, перелетіли до дірявих кишень мандрівних поетів…
(Ю. Андрухович).
Наведений фрагмент світського спілкування між представниками творчої еліти, а саме фаза
встановлення контакту, характеризується вдалим поєднанням логізації викладу з емоційно-експресивним
забарвленням. Логіка викладу переважає над емоційно-експресивним компонентом полілогу. На підтвердження
маємо чітке дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними та синтаксичними
конструкціями.
Безпосередня вербальна взаємодія в межах світської комунікації передбачає можливість поєднання
логіки й стандартизації викладу з емоційністю та образністю в рівних частках. Оперування подібними
конструкціями та їх варіаціями сприяє відтворенню як природної безпосередності мовців, так і відповідної
атмосфери. Часткове зниження лексики, уживання мовленнєвих елементів розмовного та літературно-
фамільярного стилів не є табуйованим у світській інтеракції. При цьому така пластичність у доборі лексики не
має суперечити нормам етикетної комунікації, а також супроводжуватися етикетними мовленнєвими
формулами або їх функціонально-семантичними еквівалентами. Для прикладу наводимо зразок інтеракції,
охарактеризованої нами як світська. Наявність емоційно-забарвлених компонентів (Фантастика! То є ваш
товариш?!), а також просторічної лексеми тарабаните, ужитоїна позначення «нести на собі чи в руках що-
небудь великого розміру» [Івченко 2002: 334], й англінізму джус у значенні «сік» допускається специфікою
жанру і є свідченням комбінованої природи СД:
– Фантастика! А Джойса ви знали?
– Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости…
– Ви його читали англійською?
– Французькою, потім другий раз німецькою…
– А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?
– Малкович?
– Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет… (Ю. Андрухович). Розділ VIII. ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
131
Спираючись на фактичний матеріал, детально опрацювавши праці науковців і взявши за основу позицію
В.І. Карасика щодо розподілу дискурсу на інституційний та персональний, у результаті аналізу джерельної бази
визнаємо синкретичну природу СД: функціонування конституційних ознак інституційного та персонального
дискурсивних типів.
Ця розвідка відкриває перспективу подальшого вивчення проблеми, особливо зважаючи на достатню
кількість фактичного матеріалу та містку джерельну базу. Подальші наукові пошуки можуть бути скеровані на
детальний аналіз категорій СД в контексті розвитку лінгвістики тексту й теорії дискурсу.
Література
Івченко 2002: Івченко, А.О. Тлумачний словник української мови [Текст] / А. О. Івченко. – Харків :
«ФОЛІО», 2002. – 543 c.
Буре, Быстрых, Вишнякова 2003: Буре, Н.А., Быстрых, М.В., Вишнякова, С.А. Основы научной речи :
Учеб. пособие для студ. нефилол. высш. учеб. заведений [Текст] / Н. А. Буре, М. В. Быстрых, С. А. Вишнякова
и др. – М. : Издательский центр «Академия», 2003. – 272 с.
Карасик 1998: Карасик, В.И. О категориях дискурса [Текст] / В. И. Карасик // Языковая личность :
социолингвистические и эмотивные аспекты : Сборник научных трудов. – Волгоград : Перемена, 1998. – С. 185-
196.
Макаров 2003: Макаров, М.Л. Основы теории дискурса [Текст] / М. Л. Макаров. – М. : ИТДГК «Гнозис»,
2003. – 280 с.
Олешков 2006: Олешков, М.Ю. Основные параметры модели профессиональной коммуникации (на
примере дидактического дискурса) [Текст] / М. Ю. Олешков // Социокультурные проблемы в образовании.
Межвуз. сб. науч. трудов; под ред. А. А. Вербицкого, Н. В. Жуковой. – М. : РИЦ МГОПУ им. М.А. Шолохова,
2006. – С. 62-71.
Приходько 2009: Приходько, А.Н. Таксономические параметры дискурса [Текст] / А. Н. Приходько //
Язык. Текст. Дискурс. Научн. альманах Ставроп. отд. РАЛК. – Ставрополь : СГПИ, 2009. – Выпуск 7. – С. 22-
30.
Фролова 2009: Фролова, І.Є. Стратегія конфронтації в англомовному дискурсі : монографія [Текст] /
І. Є. Фролова. – Харків : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2009. – 344 с.
Теремко 2001: Теремко, С. Соціологія [Текст] / С. Теремко. – К. : Лібра, 2001. – 358 с.
Фуко 1996: Фуко, М. Порядок дискурса [Текст] / М. Фуко // Воля к истине : По ту сторону знания, власти
и сексуальности : Работы разных лет. – М. : Касталь, 1996. – 448 с.
Джерела
Андрухович 2008: Андрухович, Ю. Рекреації [Текст] / Ю. Андрухович // «Бу-Ба-Бу» : Вибрані твори :
Поезія, проза, есеїстика / Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак; Авторський проект, упоряд. бібліограф.
відомості та прим. Василя Габора. – Львів : ЛА «Піраміда», 2008. – 392 с.
Домонтович 1999: Домонтович, В. Доктор Серафікус. Без ґрунту : Романи [Текст] / В. Домонтович. – К. :
Критика, 1999. – 381 с.
В работе сопоставлены суть и характерные особенности статусно-ориентированного
(институционального) и личностно-ориентированного (персонального) типов дискурса, проанализирована
личностно-ориентированная и персональная основа светского общения как лингвистического феномена.
Ключевые слова: дискурс, институциональный дискурс, персональный дискурс, светское общение,
коммуникативное пространство, режим коммуникации.
The present paper compares essence and characteristic features of status-oriented andpersonality-oriented types
of discourses, makes an analysis of status-oriented andpersonality-oriented basis of society conversation as the
linguistic phenomenon.
Keywords: discourse, status-oriented discourse, personality-oriented discourse, society conversation,
communicative space, mode of communication.
Надійшла до редакції 18 жовтня 2011 року.