Виникнувши як морфологічна категорія в українській літературній мові, дієприкметник, як правило, вживався переважно з поширюваль­ними словами. Дієприкметникові звороти, які вживаються значно вужче в українській мові у порівнянні з російською, виступають суто націо­нальною специфікою, що зумовлюється цілим рядом чинників, одним з-поміж яких є обмежене тло їх творення та функціонального призна­чення. Аналогічне явище спостерігається і в інших національних мо­вах. Таким самим навантаженням характеризується інфінітивний зво­рот у німецькій мові. Вживання дієприкметникових і дієприслівни­кових зворотів у сучасній українській мові характеризується кілько­ма особливостями, що визначаються внутрішньосинтаксичними та по­замовними чинниками. Дієприкметникові звороти створюють стилі­стичну і синтаксичну статичність, оскільки вони присубстантивні, дієприслівникові ж звороти наповнюють речення динамікою і вжива­ються у дієслівних реченнях. Відокремлені ад’єктивні і субстантивні звороти з атрибутивним значенням — також історичні категорії ук­раїнського синтаксису. За своїм «віком» ці синтаксичні конструкції значно «молодші», ніж дієприкметникові і дієприслівникові звороти, їх поява відноситься до початку XIX століття і зумовлена потребами художньо-белетристичного і поетичного мовлення: Безмежно щасли­вий. веселий і радісний, бадьорий, якою може бути щаслива людина у свої незабутні сімнадцять, він стояв над Дніпром і замріяно дивився у даль (І. Нечуй-Левицький). У зв’язку із цим цікавою видається дум­ка про те, що в російській мові відокремлені означення, вживані на початку XIX століття, тлумачаться як «галіцизми» (цит. за: [Акимо- ва 1990; див. також: [Вопросьі 1971, с. 25, 27 ідалі]).

У сучасній літературній мові спостерігається вживання називного ізольованого, що за своєю формою збігається з номінативним речен­ням, а за функцією — з узгодженим означенням: / ось тут підійшов Віктор. Збайдужілий. Сіре драпове пальто (В. Підмогильний); У то­варистві своїх знайомих старий (скромний одяг, інтелігентний по­гляд) завжди вирізнявся (О. Слісаренко). У таких випадках спостері­гається конкуренція подібних конструкцій із неузгодженим відокрем­

У функціонуванні називного ізольованого спостерігається перетво­рення відокремленого субстантивного звороту з експліцитно вираже­ним синтаксичним зв’язком у конструкцію з незалежною відмінковою формою, що значною мірою підвищує ступінь членованості тексту. Аналіз змін у сфері синтагматично зв’язаних компонентів речення за­свідчує дві тенденції: 1) певне скорочення вживання дієприкметнико­вих зворотів, що за своїм функціональним навантаженням завжди тяжіють до відокремлення; 2) розвиток власне-номінативних груп, центр яких утворюють іменники у формі називного відмінка, що ви­конує атрибутивні функції і конкурує з відокремленими субстантив­ними зворотами. Останні тенденції яскраво засвідчують розвиток аналітичних явищ у граматичному ладі української мови. Певною ком­пенсацією зменшення вживання синтагматично зв’язаних видів ускладнення простого речення слід вважати розвиток в українській літе­ратурній практиці вставлених конструкцій, що істотно відрізняються у функціональному і формально синтаксичному плані від відокрем­лення напівпредикативних синтаксичних одиниць. Вставлені конст­рукції репрезентуються різноманітними синтаксичними одиницями: словоформами, словосполученнями, реченнями, а також значними фрагментами тексту. Мінімальними вставками виступають знаки пи­тання і знаки оклику: Я раптом згадав (?) усе, що було (А. Яна); / скоро промінь той туман розоре (Не. відірвати погляд від землі!). — / кораблі ідуть в широке море. Зникаючи в зловісній млі (Є. Плуж- ник); Вітер! Рев! Свист! Кружляння! («Нікого так я не люблю») Хто там ще. вертухається (І. Світличний); Незважаючи на те, що йдеться про нібито конкретне місце (згадується Трахтемирів. а пе­ред тим — село Монастирише). що дається вражаючий візуальний образ (хатина на кричі. самотня, немов самогубеиь). зображене місце стає символічним і негайно вводить нас у міфічний код (Г. Грабович). Вставлені конструкції наближаються в чомусь до парцельованих і при­єднувальних, які також порушують цілісність реченнєвої структури.

і їх аналіз почав спиратися на теоретичне обґрунтування.

Вставлена конструкція становить самостійне повідомлення, що включається в основний зміст або доповнює, уточнює його, пор.: У традиційному шевченкознавстві переважає тематичне осмислення художніх текстів. Історія, надприродні сили (включаючи умовності, передбачені жанром балади ). народні звичаї й вірування (а також по­етика исної і народної літератури). суспільні й політичні погляди, літературні моделі та впливи (на першоми місиі — вплив Біблії) — ось, здається головні напрямки дослідження поезії Шевченка (Г. Грабович). Вставні і вставлені конструкції можуть наближатися у своїх функціях одна до одної. По-перше, вставлені конструкції інколи мають суб’єктивно-модальне (оцінне) значення: З’являються безконечні «робінзонади» (Вольтер. Руссо). в яких наївні і простодушні герої («природна людина»!) потрапляють у штучні, ворожі людині пери­петії («иивілізаиія»! ) і виявляють ненормальність людського су­спільства (І. Світличний). По-друге, функцію вставлених інколи мо­жуть виконувати і вставні конструкції: Гайдученкове обличчя було надто рухливе, як ие биває в дуже нервових людей, і щоразу рот його неприродно кривився, немов з огиди або від болю, а права брова, підмор­гуючи, тремтіла (О. Слісаренко). У цьому випадку вживання коми є власне-авторським, оскільки доцільнішим було б використання ду­жок. Пояснення вживання вставлених конструкцій слід шукати в не­обхідності поєднання кількох інформаційних планів в одному вислов­ленні. Співнаявність двох функціонально-споріднених, але інформа­тивно відмінних одиниць сприяє лаконічності висловлення і розкри­ває кілька планів повідомлення: Постать каторжника з «Варнака», який колись був великим грішником, потім став гайдамакою й убив панів з помсти за наругу над своєю нареченою (в иьоми він нагадує Яреми з «Гайдамаків» ). але в кінці покаявся і попросив у людей суду (ияж тема повторюється и вірші «Між скалами, неначе злодій…» ). а також Максима, доброго, тихого і «святого» чоловіка з поеми «Мос­калева криниця» в обох її варіантах, якого власне горе й страждання примушують робити людям добро (в дригій редакиії поеми його, нена­че Авеля. вбито за доброти), наближаються, хоч і не в абсолютному масштабі, до такого поняття маргінальності (Г. Грабович); Хай чу­жина комусь вбирає очі, Нехай про неї навіть мріє хтось (По пере­міни місиь такі охочі Всі ті. коми в житті не повелось) (Є. Плуж- ник); Але ніч чорна — і багато вмерло І лежить на цвинтарі ночі, Так, багато вмерло (Тільки листя шимиє в небі) (М. Йогансен).

Вживання вставлених конструкцій сприяє досягненню лаконізму висловлення, його розчленуванню, витворенню ізольованих структур,

В інших функціональних стилях сучасної української мови допус­кається значне варіювання вставлених конструкцій. Протягом XIX- XX століття помітною є тенденція до вживання вставлених конст­рукцій, що синтагматично не зв’язані з основним змістом речення. Це можуть бути й окремі словоформи, і словосполучення, і речення, і навіть значні за обсягом текстові величини: Гетьманщина (йдеться про сам період козаччини, а не її території) постійно зображується не як держава, політичний чи соціальний лад, владарювання якогось окремого гетьмана, а як форма ідеального існування (Г. Грабович); Ніч… а човен — як срібний птах!.. (Шо слова, коли серие повне!)… Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! (Є. Плужник); Настане час, — і ти обрящеш Єву… Час промине, — і мир утратиш ти… Г переступиш грань (иявну чи чуттєву) Якоїсь довготи чи широти (Є. Плужник). Особливістю вставлених конст­рукцій є те, що їх словоформи переважно стоять у називному відмінку, а це ще раз засвідчує тенденції до розвитку аналітизму в граматичному ладі української мови. Одним із показників розчленованості простого речення виступає активізація граматичної некоординованості голов­них членів двоскладного речення.

Історія української мови засвідчує, що набір морфологічних форм в іменній частині присудка був завжди обмежений і в принципі іменні частини узгоджувалися з підметом. Орудний предикативний порівня­но з називним є значно пізнішим явищем в історії української мови і вже засвідчує певні зрушення в координації головних членів речення (значна частина лінгвістів заперечувала доцільність вживання в ук­раїнській літературній мові орудного предикативного (див.: [Смере- чинський 1990 (1932)]). Орудний предикативний оцінювався окремими лінгвістами як шкідливий для розвитку української літературної мови, що дало можливість значно пізніше розцінити це як буржуазно-націо- налістичний ухил [Безпалько 1960; Слинько 1968]. Орудному нале­жить функція першої конкурентної форми у предикативній функції щодо називного відмінка. У більшості випадків орудний предикатив­ний не вживається без дієслова-зв’язки (на відміну від називного пре­дикативного). Складність тлумачення присудка пов’язана із суттєвою особливістю української мови — наявністю безособових і бездієслівних речень: Мій випускник тепер сам учитель. Зима. Сьогодні субота. В лісі вогко. Хліба! Жита! Школа поруч. Квіти еросі та ін. Введення

Історичний розвиток двоскладних речень свідчить про зростаюче вжи­вання бездієслівних речень, де в позиції присудка зустрічаються відмінкові (прийменниково-відмінкові) форми, що розрізняються за своїм значенням. Найпоказовішим у цьому плані виступає зростання кількості неузгоджених означень у формах непрямих відмінків імен­ників, вживання у функції іменної частини присудка неспеціалізова- них іменниково-прийменникових форм, прислівників: Батько в сапе­рах. Зал в огнях, кружляють пари (В. Сосюра); Школярі напоготові. Комп’ютер трісь! Кількісний ріст такого типу речень зумовив розріз­нення формально уподібнених і формально неуподібнених структур­них схем простого двоскладного речення. Ця ідея спирається на по­гляди О. О. Шахматова, який поділяв речення іменного ладу на «уз­годжені» і «неузгоджені». Конструкції типу Хлопець високого зросту він вважав вторинними і такими, що виникли значно пізніше узго­джених моделей, а речення типу Він професором вважав неповними, оскільки орудний предикативний в нормі узгоджується з підметом че­рез зв’язку. Очевидно, перший різновид речень поширюється на всі типи структур із формально уподібненими різновидами іменних час­тин, другий різновид репрезентує структурні схеми з некоординовани­ми головними членами, що можуть бути відображені у структурній схемі Г^ЛАСІУ (г^л _г), у якій останній компонент охоплює вираження іменної частини прислівником або прийменниково-іменниковою фор­мою. Діахронічний погляд на проблему дає можливість стверджувати, що предикативне функціонування відмінкових форм, крім орудного предикативного, є вторинним синтаксичним явищем. Окремі дослід­ники зазначають, що це є наслідком розпаду словосполучень, які рані­ше займали другорядні позиції в реченні (див.: [Акимова 1990, с. 67]). З таким твердженням не можна погодитися в силу того, що іменні словосполучення типу без вікон, у сорочці, у шапці самі походять із цілісних реченнєвих структур, постаючи вторинними словосполучен­нями. У цьому випадку іменна частина спрямована на характеристику виконавця дії/носія стану щодо внутрішніх ознак, походження, зовнішніх атрибутів і т. ін. І тому наступне твердження про те, що атрибутивні відношення легко перетворюються у предикативні, по суті заперечує попередню думку, оскільки розкриває механізм виникнення атрибутивних відношень. Останні генетично завжди опосередковані первинними предикативними відношеннями: зелена трава <— трава зелена, ясний день <— день ясний тощо. Функціонування атрибутивних елементів як іменної частини присудка і як залежного компонента словосполучення розкриває механізм міжкатегорійних дериваційних перетворень і переходів. Позиція іменної частини таких утворень зав­жди зумовлюється відповідним типом предиката, пор.: Яблуні ивітуть

і речення з присудком зі значенням стану, які також традиційно нале­жать до іменних, хоча таке їх віднесення є дещо умовним і не в усьому відображає їх морфологічні та синтаксичні особливості. Присудок у них — прийменниково-відмінкова форма або прислівник стану: Всі у_ тривозі. Мені це на користь і т. д.

Виникнення присудків стану пов’язане зі зміною в іменниково-прий- менниковій конструкції значення прийменника у поєднанні з абстракт­ним іменником. Поєднання локатива абстрактних іменників із прий­менником в (найпоширенішим у цьому різновиді конструкцій) для ви­раження значення стану відзначається вже в «Слові о полку Ігоревім», літописах [Собинникова 1964; Типология 1985; Топоров 1961; Тимчен­ко 1925]. Очевидно, їх поява мотивується значним впливом усного мов­лення на писемне. Складнішим і суперечливішим виступає аналіз і кваліфікація словоформ типу на роботі, на заводі, в полі, біля лісу, у себе, піді мною.

Одні лінгвісти визнають за ними тільки обставинну функцію, і в такому разі речення з ними розглядаються як неповні двоскладні, по­казником присудка локативної семантики вважаються відповідні об­ставини місця (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, див. також [Су­часна 1972, с. 149-179 (розділ написав І. Р. Вихованець)]). Ця позиція локативних обставин уже зустрічалась у давньокиївській мові, що й зумовило кваліфікацію їх як самостійних носіїв предикативного зна­чення: «Структурно-смислові елементи зі значенням місця, часу, при­чини тощо не поширюють тут предикативну основу речення, а станов­лять її, утворюють у сполученні з першим компонентом предикатив­ний мінімум, без якого не було б речення (Кавказ подо мною: Глаза — на рогах, а дам на спине (підкреслення наше. —А. 3.) та ін.)» [Золото­ва 1967, с. 93]. А. Мразек зарахував адвербіальні та об’єктні словофор­ми до предикативних і у дієслівних, і у бездієслівних конструкціях (Хлопець у місті: Ми вдома: Хлопець був у місті: Діти били вдома). вважаючи компонент був не дієсловом, а тільки зв’язкою. Аргумента­ми для цього виступили перехідні і вторинні за своїм походженням прийменниково-іменникові форми у предикативній функції типу Ма­теріал був з Болгарії; Хлопець був уже в полі. Такого типу конст­рукції виступають інколи достатніми для думки про те, що вони вжи­ваються при дієслівних формах теперішнього часу і постають легко зрозумілими при нульовому вираженні останніх [Акимова 1990, с. 70].

Предикативні функції прислівників неодноразово заперечувались у класичному синтаксисі, останні визнавались тільки за окремими при­

Незважаючи на різноманітні інтерпретації, найприйнятнішим ви­дається тлумачення таких конструкцій як показників незаміщеної позиції локативного предиката. Тому й речення такі виступають дво­складними неповними. Визначати подібні словоформи як носії преди­кативного значення немає достатніх підстав, оскільки в них відсутні формальні виразники граматичних значень модальності, темпораль- ності і т. ін. Поширення таких конструкцій у сучасній українській літературній мові виступає наслідком активного впливу усного мов­лення на писемне і проникнення усно-розмовних утворень у писемно- нормативні зразки і типи.

Хронологічно останніми предикативну позицію стали заміщати сло­воформи з об’єктним значенням, що за своїм змістом співвідносні з компонентами дієслівно-субстантивних словосполучень (з власне- об’єктним і комплетивним значеннями).

Проблема додатка завжди вирішувалась із позиції семантичного зв’язку з дієсловом-предикатом. Традиційно цей член речення визна­чається за питанням відмінків. Значущість цього методу сьогодні пе­реглядається і надається перевага встановленню статусу того чи іншо­го компонента через з’ясування його місця в реалізації перебігу дії. І в цьому випадку нерівнорядними постають об’єктні та обставинні функції, об’єктні та комплетивні значення, пор.: наїхати на пере­шкоду, добратися до лісу. Вивчення особливостей зв’язку додатка з дієсловом (пор. диференціацію сильнокерованого, напівсильнокерова- ного, слабко керованого другорядного члена речення І. Р. Вихованцем [Вихованець 1987]) вимагає врахування валентної взаємодії цих ком­понентів, специфіки співвияву парадигматичних і синтагматичних сем іменного і дієслівного компонентів.

Позиція додатка як предикативно зв’язаного компонента постала в українській мові у зв’язку з розвитком нового різновиду конструкцій типу здійснити перебудову <-» перебудувати, провести бесіду О побе­сідувати, організувати розмову *-» порозмовляти. Тут відсутнє пору­шення координації між головними членами речення, але водночас про­стежується синсемантичність дієслова, що постає як носій граматич­ного значення предикативності.

Окремо слід сказати про конструкції типу Я за фільми, які вплива­ють позитивно на людей (3 журн.); Я особисто проти педагогіки, що існує окремо для батьків і окремо для дітей (3 газ.). У перших двох реченнях прийменниково-іменникова конструкція потрапила у преди­кативну позицію внаслідок перетворення комплетивного дієслівного