На початку 1960-х років з’явився термін «експресивний синтаксис», хоча саме поняття експресивного синтаксису й досі постає нечітко визначеним і окресленим (пор.: [Баранов 1993, с. 25-51,86-93, 102-134; Сковородников 1981, с. 35-44, 56 і далі; Скребнев 1985, с. 23-41, 56 ідалі; Харченко 1976, с. 66-71; Ванников 1979, с. 65-71, 78-82, 91 ідалі]).
Питання про експресивний синтаксис уперше сформулював ІН. Баллі, який вважав афективний фактор (експресивний) обов’язковим компонентом будь-якого висловлення [Балли 1955, с. 20]. Особливість співвідношення інтелектуального та афективного рівнів висловлення Ш. Баллі і його послідовники бачили в тому, що афективний рівень є обов’язковим компонентом висловлення, поза яким останнє не існує. Навіть, якщо в самій структурі висловлення відсутні будь-які ком- поненти-показники експресії, то вона в ньому виражається самими почуттями мовця. В. Матезіус наголошував: «…висловлення, з одного боку, охоплює ті явища дійсності, які настільки захопили нашу увагу, що ми хочемо про них щось сказати, з другого — виражає наше відношення до цієї дійсності. Це два основних моменти кожного висловлення, а водночас також і вияв двох основних актів, на базі яких виникає висловлення — акту називання, або номінативного, і акту фразоутворювального. Наше мовлення вже такою мірою автоматизо |
РОЗЛІЛ XX. Нойі явища у синтаксисі. |
821 |
ване, що ми ці два акти, як правило, навіть не усвідомлюємо» [Мате- зиус 1967, с. 447]. Подібне тлумаченняя афективного наявне і в поглядах Р. Якобсона: «Так звана емотивна, або експресивна, функція… має своєю метою пряме вираження відношення мовця до того, про що він говорить» [Якобсон 1975, с. 198]. Але вже у цих тлумаченнях, як і в багатьох інших (пор. погляди Г. О. Золотової, Ю. В. Ванни- кова, В. В. Виноградова, Ю. С. Степановатаін.), афективне прирівнюється емоційному, при цьому утворюється ряд співвідносних одне з одним понять: афективне, експресивне, емоційне, оцінне, образне, стилістично забарвлене та ін. Найсуттєвішим для синтаксису виступає розмежування експресивного та емоційного, з одного боку, і експресивного та стилістично забарвленого, з другого боку. Досить популярною є думка про те, що експресія за своїм виявом є значно ширшим поняттям, оскільки емоція в мові завжди експресивна, але експресивне не завжди емоційне (пор.: [Галкина-Федорук 1958, с. 121]). У переважній більшості випадків експресію тлумачать як семантичну категорію (визначальною для неї є функція впливу). У зв’язку із цим НІ. Баллі розрізняв в афективному факторі два завдання: вираження суб’єктивного світу мовця і використання мовних засобів для впливу на адресата. Очевидно, різницю між емоційним та експресивним слід бачити у мимовільності, довільності емоції (вона пов’язана з почуттями) і визначенні експреси як засобу впливу, коли мовець усвідомлює спрямованість використання певних мовних засобів. Експресивність — це властивість мовних одиниць незалежно від сфери їх вжитку. Умисність як основа прагматичної будови мови, що характеризується особливостями вираження в лексиці, граматиці, тексті, перебуває в центрі уваги прагматики, що визначається як «вчення про відношення знаків до їх інтерпретаторів» [Ару- тюнова, Падучева 1985, с. 23].
Уже давно відоме поняття «синтаксична стилістика», що включає в коло своїх проблем і стильову диференціацію, і характеристику синтаксичних засобів, і процеси, що відбуваються в межах, визначених стилем або типом мовлення, й експресивно-виражальні ознаки синтаксичних конструкцій, і синонімічні ресурси синтаксису в їх стилістичній орієнтованості, і синтаксичні засоби в мові художньої літератури в їх функціонально-естетичній якості і т. ін. Кваліфікація синтаксичних конструкцій з погляду експресії як спеціального прийому залежить: 1) від форми мовлення; 2) функціональної спрямованості мовлення (функціональних стилів сучасної української мови). Емоційне як вияв експресивного найповніше притаманне усно-розмовному мовленню, у писемному мовленні воно постає опосередкованим усно-розмовною стихією, поза введенням якої в писемну форму неможлива потужна емоція. Введення вигуків, часток, окремих нечленованих речень емоційно насичує текст. Б. О. Серебренников вважає, що джерела експресивності містяться у певному викривленні дійсності мовою [Серебренников 1983, с. 247]. У переважній більшості випадків такі викривлення не виступають єдино достатніми для формування експресивності. Тільки в окремих авторів та в певних текстах вони виступають домінувальними (наприк |
822 |
Синтаксис |
лад, проза Льюїса Керрола, вірші Едварда Ліра та ін.)- Мета такої літератури — посилити емоційний вплив на реципієнта, а якщо бачити в ній повідомлення, то «нонсенс» постає белібердою і суцільною нісенітницею. Багато спільного у нонсенса і пародії: гіперболізація, абсурд, дурниця, пор. спроби М. Семенка у поезії «Місто»:
Осте сте бі бо бу візники — люди трамваї — люди автомобілібілі Ьегсеиз кару. І все-таки проблему експресивного в синтаксисі слід пов’язувати насамперед із проникненням усно-розмовних тенденцій у писемну практику. Проблемі співвідношення усного і писемного мовлення присвячено багато робіт, більшість авторів яких стверджують, що усно-розмовне мовлення входить до художньої літератури у перетвореному вигляді: « У художніх конструкціях ці форми усного мовлення (які вливаються у писемне мовлення і самі включають в себе його елементи), що побутують, різко перетворюються» [Полищук, Сиротинина 1979, с. 17]. Наукове та офіційно-ділове мовлення найвіддаленіші від усно-роз- мовної стихії та найбільш наближені до логікованого типу викладу. Тому експресія в синтаксисі спостерігається в текстах художнього і публіцистичного плану, які зорієнтовані на навмисний вплив на читача. Експресивне в синтаксисі та його тлумачення сьогодні є неоднозначним. Одні лінгвісти пов’язують експресивне з поняттям суб’єктивної модальності. У цьому розрізі суб’єктивна модальність тлумачиться нерідко як факультативна ознака речення. Деякі конструкції розглядаються як спеціальні носії експресії (Йти так йти. Так я й повірив. Що їм до мене. Ось так удача! (пор. [Шведова 1960, с. 35-42, 51-64]). Інші лінгвісти опрацьовують проблему експресивного в синтаксисі у світлі теорії В. В. Виноградова [Виноградов 1971]. Ще в 1930-ті роки ним було висунуто поняття суб’єктивно-експресивних форм синтаксису як засббу експресивної виразності [Виноградов 1980, с. 23-34], які він пов’язував із невласне-прямою мовою («чужою») у розповідному стилі. Суб’єктивні форми В. В. Виноградов протиставив об’єктивним, які розглядаються як найпростіші синтаксичні одиниці. При цьому особливої ваги надавалось оригінальному прийому «зигзаготвірного — сполучникового або безсполучникового — руху в динаміці розповіді». Останнє пов’язувалось із прихованими або відкритими приєднувальними конструкціями: На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх (М. Коцюбинський); Ми скликали зібрання виборців, і він представлявся виборцям. Промовляв (І. Франко). Таким чином, експресивна зображальність у синтаксисі була сприйнята і витлумачена як певний художній прийом, властивий певній прозі і виражений наформально-гра- матичному рівні. Подібні прийоми експресивного в синтаксисі спостерігаються у творі «Поза межами болю» Осипа Турянського, пор.: |
РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі. |
823 |
Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками…
Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця ні краю немає… Там вони обоє… Та проте я аж тут їх чую. Чую маленьку ручку за собою на шиї. Тепер ця ручка вже більша. Я ж два роки її не видів! Ці дві істоти… Ні, я мушу жити! Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу… Та,га…яскачу… |
Нараз Домбровський кинув дикий поклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів.
Тут поєднано експресивну функцію приєднання і розчленування синтаксичного складного цілого на кілька абзаців із наступним посиленням експресії у графічному відображенні надтривалого умовчання. Ці ідеї експресивного синтаксису знайшли свій розвиток у шістдесяті роки, коли з’явився сам термін «експресивний синтаксис». Однією з провідних думок виступала та, що спеціальні синтаксичні конструкції, зумовлені саме писемним мовленням, ґрунтуються на особливостях синтаксичного членування, тобто порушеннях синтагматичного ланцюжка словоформ, зумовлених стійкими морфологічними показниками синтаксичних зв’язків. Підтвердженням цього може бути вживання сегментованих конструкцій типу Українське бароко… Колись це була заборонена ідея наукових досліджень (3 газ.) замість нерозчленованих Українське бароко було колись забороненою ідеєю наукових досліджень. Основним напрямом сучасного українського синтаксису, його розвитку є тенденція до аналітизму. У цьому розрізі сучасні особливості розчленування конструкцій й аналітизм взаємозв’язані. Тому до експресивних прийомів належать парцеляція, сегментація, лексичний повтор із синтаксичним поширенням, питальні конструкції в монологічному мовленні, номінативні речення (переважно ланцюжки номінативних речень), вставлені конструкції, особливі випадки вживання словоформ. Інколи до цих прийомів відносять еліпсис, антиеліисис, усічення (недомовленість), при цьому за основу береться економічність та надлишковість структур [Сковородников 1981, с. 40-48, 72-85, 91 і далі]. Еліптичні та усічені конструкції протиставляються конструкціям із лексичним повтором й антиеліпсисом як надлишковим. Такий критерій вивчення експресивного синтаксису заслуговує на увагу, але при цьому не враховуються особливості розчленування тих чи інших конструкцій та сегментації з метою виділення окремих елементів. Про |
824 |
Синтаксис |
відним у сучасному експресивному українському синтаксисі виступає процес сегментації, тобто членування тексту на окремі сегменти. При цьому інформація подається частинами, у той час як синтаксична система української мови дозволяє передати ту саму інформацію без розчленування тексту на сегменти.
Теорія сегментації найповніше була опрацьована Ш. Баллі [Балли 1955, с. 126-137]. Порівнюючи сурядну і сегментовану конструкції, ПІ. Баллі стверджує, що у сегментованій конструкції є необхідними дві частини: перша («тема») переважно готує слухача до повідомлення , друга («причина») повідомляє щось про «тему», хоча порядок розташування «теми» і «причини» («приводу») не є суворо регламентованим, пор.: Книга, джерело людських знань, вабила Василька з дитинства (А. Яна), джерело людських знань — причина, а книга вабила Василька з дитинства — тема. Найяскравішою конструкцією сегментації сучасного українського синтаксису виступає називний уявлення (або називний теми). Парцеляція, лексичний повтор, питальні конструкції у діалозі мають багато спільного з процесами сегментації. Вставлені конструкції та ланцюжки називних речень більшою мірою віддалені від сегментації, але й вони співвідносяться з експресивним членуванням тексту. Членування тексту сприяє підвищенню емоційного наголошення кожної виділеної частини. До розчленованих конструкцій належать і речення з експресивним розташуванням слів, або винесенням реми на початок речення і «відривом» рематичної словоформи. |