Статтю присвячено вивченню фонографічних та ідеографічних особливостей новофранцузької мови,
встановленню основних графічних засобів для передачі голосних та приголосних звуків, аналізу функціонального
навантаження різних типів графем новофранцузького письма, виявленню базових принципів письма
французької мови XVII-XVIII ст.
Ключові слова: фонографічний інвентар, фонограма, морфограма, ідеограма, логограма, графема,
графічний комплекс, новофранцузька мова.
© Сидельникова Л.В., 2012 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

18
Постановка наукової проблеми та її значення. В історії французької мови новофранцузький період
(XVII-XVIII ст.) вважається епохою остаточного формування національної єдності через приєднання нових
провінцій, перетворення королівського двора у законодавчу владу та завершення процесу встановлення норм
французької писемно-літературної мови. Таким чином, XVII-XVIII ст. характеризувалися закріпленням
основних підвалин сучасного французького письма, зокрема унормуванням існуючих на той час писемних
стандартів. Дослідження особливостей еволюційного розвитку фонетичної та графічної систем
новофранцузької мови завжди перебували в центрі уваги багатьох вітчизняних та зарубіжних лінгвістів
[Катагощина 1968; Сергиевский 1938; Скрелина, Становая 2001; Доза 2003; Zink 1986; Pierret 1994; Bettens
2008; Picoche, Marchello-Nizia 1998; Chaurand 2006; Cohen 1958], оскільки вони розкривають специфіку
становлення графічної системи французького письма, виявляють основні механізми формування графем, що
передавали звуки мовлення. Проте, розгляд цієї проблеми з позиції комплексного підходу з урахуванням не
тільки фонетичного навантаження певних графічних одиниць новофранцузької мови, але й граматичних,
семантичних та функціональних особливостей залишається недостатньо дослідженим, що й зумовлює
актуальність представленої роботи.
Об‟єктом дослідження є фонетична та графічна системи французької мови XVII-XVIII ст., а
предметом – фонетико-графічні особливості та фонографічний інвентар новофранцузької мови.
Мета статті полягає в аналізі фонетичної системи французької мови XVII-XVIII ст., встановленні
фонографічного інвентаря для передачі на письмі голосних та приголосних звуків новофранцузької мови,
визначенні функціонального навантаження новофранцузьких графічних комплексів (далі ГК), виявленні
базових принципів письма французької мови.
Матеріалом дослідження слугували тексти таких авторів епохи: Pierre Cornelle (1606-1684), Renй
Descartes (1596-1650), Blaise Pascal (1623-1662), Jean Racine (1639-1699), Franзois de Fйnelon (1651-1715),
Thйophile de Viau (1590-1626), Voltaire (1694-1778), Alain-Renй Lesage (1668-1747), Jovial, Abbй Prйvost (1697-
1763), Saint-Simon (1675-1755), Guillaume de Vair (1641), Moliиre (1622-1673), наукові роботи Franзois Quesnay
(1694-1774).
Виклад основного матеріалу й обґрунтування результатів дослідження. У новофранцузький період
фонетична система французької мови характеризувалася насамперед встановленням літературної норми у
вимові шляхом стабілізації та регламентації фонетичної структури французької мови, яка була відображена у
мові аристократії, а також коливаннями, які були спровоковані двома протилежними лінгвістичними явищами:
впливом основних тенденцій розвитку розмовної французької мови та впливом уже стандартизованої писемної
мови. І, нарешті, тріумфом вимови буржуазії, причиною якої стала перемога першої Французької Революції та
витиснення норми аристократичної вимови, яка вважалася застарілою.
Серед основних змін, яких зазнала вокалічна система французької мови XVII-XVIII ст., необхідно
вказати на такі:
По-перше, процес монофтонгізації трифтонгу [eau] досяг своєї кульмінації: дифтонг [eo], який був його
наслідком у XVI ст. стягнувся у закритий звук [ọ]. Разом із тим, зауважимо, що протягом XVII-XVIII ст.
спостерігалося коливання у його вимові. У деяких словах таких як: chapeau, beau, nouveau триграф eau вже
промовлявся як [ọ], тоді як у словах bateau, couteau ще як дифтонг [eo]. Проте остаточне стягнення [eau] в [ọ]
відбулося наприкінці XVIII ст.
По-друге, наприкінці новофранцузького періоду два варіанти вимови старофранцузького дифтонгу оі, а
саме, дифтонг [wę] та відкритий звук [ę], що фіксувалися диграфом оі зазнали узагальнення та унормування
[Доза 2003: 79]. Отже, з кінця ХVIII ст. графема оі передає [wa].
По-третє, стабілізація вимови диграфа ou (від лат. [o] або [ọ]) у ненаголошеному початковому складі.
Суперечності між уістами (ouistes), вченими, що відстоювали вимову [ь], та їх супротивниками, що виступали
за вимову [ọ] у ненаголошеному складі, завершилися стабілізацією вимови [ь] у значній кількості слів,
наприклад у таких словах як: fourneau, fourniture, moulin, couronne, douleur, tourner тощо. Але у деяких
написаннях вимова [ọ] здобула перемогу, наприклад: colombe, colonne, provende, corvйe, novembre, volontй,
volume, fossй, cфtй тощо [Скрелина, Становая 2001: 143].
По-четверте, протягом XVII ст. узагальнюється тенденція до деназалізації голосних перед носовими
приголосними. Цей феномен торкнувся у першу чергу носових голосних [г] i [х].
По-п’яте, позиційний закон, який зародився у XVI ст. для розрізнення голосних [ẹ] та [ę], набуває
широких масштабів. Це явище протягом новофранцузького періоду поширилося й на голосні o та eu [ц]. Проте
чітко зафіксованих норм вимови цих голосних ще не було. Голосний [а] також вже мав якісне розрізнення, але
воно було більш пов’язано з його довготою або короткістю [Сергиевский 1938: 209]. Тільки наприкінці
XVIII cт. веляризація [а] виникає унаслідок її подовження через такі фонетичні зміни, як: а) втрата вимови
імплозивного s (pвte); б) деназалізація [г] (flamme); в) редукція голосних у зяянні (вge); спрощення групи
приголосних rr (barre), г) вплив деяких запозичень тощо.
Основним процесом, який відбувався у консонантизмі новофранцузької мови стала стабілізація
випадіння з вимови кінцевих приголосних [Bettens 2008]. Зауважимо, що у розвитку кінцевих приголосних
спостерігалися дві тенденції: одна народного походження, яка призводила до випадіння їх з вимови, а інша –
книжного, пов’язана з вимовою запозичень та орфографією, що, у свою чергу, потребувало відновлення Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

19
втрачених з вимови приголосних звуків. Остання тенденція сприяла відновленню -r у дієслівних флексіях на -ir
2 та 3 дієвідмін (finir, fuir), фінальної -l у особовому займеннику il та проконсонантне s у середині слів,
наприклад, puisque, lorsque. Розглянемо це питання детальніше. Отже, у новофранузькій мові процес випадіння
кінцевих приголосних остаточно встановився після певних хитань, які були спровоковані суперечним впливом
народної вимови та вимови “освічених”. Саме народна вимова сприяла тому, що звук [р] у фінальній позиції
цілковито зникає у таких словах, як coup, drap, trop, beaucoup, проте залишається вимовним у запозиченнях,
наприклад, у англіцизмах croup, stop. Кінцевий [t] не вимовлявся майже в усіх словах: front, trot, йtat, enfant, але
прочитувався у книжних: fat, brut, а також у словах net, blet (за винятком coquet та у словах із зменшувальним
суфіксом -et). Кінцевий [s] також зникає у переважній кількості слів: dos, succиs, gros, разом із тим
вимовляється у книжних словах: atlas, grais, rйbus та у запозиченнях, наприклад у іспанізмі maпs [Picoche,
Marchello-Nizia 1998: 216].
Під впливом вимови книжних слів та їхньої графіки виникали хитання у прочитанні приголосних [f], [k],
[l] та [r]. Фінальний звук [f] більше не промовлявся у словах jolif, clef, але у більшості інших слів був вимовним:
grief, juif, nef, siof, sauf. У таких написаннях, як cerf, boeuf, nerf спостерігалося хитання у вимові. Звук [k] не
прочитувався у словах broc, blanc, clerc, marc, але вимовлявся у bec, choc, sec та інших. Спостерігалося
коливання у вимові прийменника avec. У більшості випадків приголосний [k] промовлявся перед словом, що
починалося з голосної та випадав перед словом, яке починалося з приголосної, наприклад: ave(c) votre grвce,
avec une souveraine autoritй. Під впливом значної кількості книжних та запозичених слів вимова фінального [l]
зберігалася та відновлювалася у таких словах як exil, fil, mortel, quel, quelque, quelqu‘un, profil, sel тощо. Він не
прочитувався у fusil, gentil, sourcil та у особовому займеннику il за винятком у позиції перед голосним,
наприклад: combien y en a-t-i(l) ? lorsqu‘i(l) passe, il est vrai. Приголосний [r] більше не вимовлявся а) у флексії
er дієслів 1 групи та у словах із суфіксом -er, -ier, але прочитувався у моносилабічних написаннях cher, fer, fier,
mer; б) у флексії -ir дієслів 2 та 3 груп (finir, obйir, retenir) та у іменниках plaisir, avenir, souvenir, окрім dйsir; в)
у вимові прислівника toujours та прийменника sur виникали певні хитання; г) у присвійних прикметниках notre,
votre, leur, проте, вимовлявся у присвійних займенниках le leur, les nфtres [Chaurand 2006: 85]. Відзначимо, що
приголосний [r] було відновлено у закінченні -eur : sauveur, douceur.
У новофранцузький період відбувається трансформування апікального [r] у грасируване (дорсальне).
Зауважимо, що вимова апікального розкотистого [r] із старофранцузької мови була нестабільним фонетичним
явищем, яке мало слабку артикуляцію без вібрації язичка та часто зазнавало метатези (fromage, brebis всупереч
етимології formage, berbis), проте, стабільним на початку слів та після голосної. Це й стало наслідком
зникнення з вимови у фінальній позиції, ассибілізації у [z], що знайшло свої відбитки у слові chaise поряд з
chaire, besicles для bйricle, спрощення подвоєння rr, подовжуючи при цьому попередню голосну (окрім деяких
дієслівних форм), а також переходу [r] у [l] у XVII ст. (materas > matelas). Необхідно додати, що грасирувана
вимова [r] була з самого початку властива королівському двору, її вважали “придворною” та протиставляли
народній і провінційній вимові, де [r] промовлялося розкотисто.
У XVII-XVIII ст. здійснюється остаточний перехід м’якого [l‟] у [j]. Ця вимова була притаманна таким
словам як caillou, travailleur, meilleur, travaille, paille. Підкреслимо, що це перетворення розповсюджувалося
протягом XVIII ст. як не літературна “помилкова” вимова. І тільки в ХІХ ст. вона встановилася як літературна
норма.
У наступній частині статті ми маємо на меті встановити фонографічний інвентар для передачі на письмі
голосних та приголосних звуків, спираючись на апробовану систему класифікації графем (від однолітерних –
монографи, до багатолітерних графічних комплексів – диграфи, триграфи, тетраграфи)
Завдяки аналізу графіки новофранцузьких текстів встановлено, що для відтворення 18 голосних звуків
французька мова XVII-XVIII ст. застосовувала фонографічний інвентар, який складався з 60 ГК, зокрема,
19 однолітерних (32 %), 33 дволітерних (54 %), 6 трилітерних (10 %) та 2 чотирилітерних (4 %). Фонографічний
інвентар для відображання на письмі 18 приголосних звуків новофранцузька мова застосовувала 45 графем:
20 однолітерних (47 %), 22 дволітерні (47 %) та 3 трилітрені (6 %) ГК. Здійснений кількісний аналіз
продемонстрував, з одного боку, збільшення кількості однолітерних та дволітерних графем, а з другого,
зменшення трилітерних та чотирилітерних ГК у порівнянні з попередніми періодами розвитку французької
графічної системи. Цей факт пояснюється розширенням парадигми графем із застосуванням супраграфемних
знаків з метою відтворення протиставлення голосний переднього \ голосний заднього рядів, що стало наслідком
розвитку позиційного закону голосних, а також з процесами унормування та уніфікації графіки, які були
розпочаті вченими та друкарями XVII-XVIII ст., що призвело, деякою мірою, до скорочення багатолітерних
комплексів.
Серед основних характеристик фонографічного інвентаря новофранцузької мови необхідно вказати на
поліграфічність фонем. Найчисельнішою на графічні відповідники була у XVII-XVIII ст. відкрита [ę], вона
відображалася на письмі дванадцятьма ГК: трьома монографами e, и, к та дев’ятьма диграфами ai, ay, ei, ey, oi,
иs, et, кt, ez (nef, pиre, tкte, faire, vray, peine, reyne, excиs, effet, arrкt, nez, foiblesse). Вісім графічних відповідників
мала носова фонема [ẽ], а саме диграфи in, im, yn, ym, триграфи ain, ein, а також тетраграфи aing, eing (jardin,
simplesce, syncope, sympathie, fraindre, peinture, gaing, desseing). Шість графем відображали звук [ц] – диграфи
œ, eu, еь, а також триграфи eue, œu та yeu (oeil, deseur, seьrtй, feueille, soeur, yeux); проривний [k] – монографи ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

20
с, k, диграфи qu, сс, ck та триграф cqu (croc, fakir, publique, accommoder, Sarbruck, hacquenйe). По чотири
графічних еквіваленти мали такі звуки, як [г] – диграфи am, an, en, em (flambeau, planter, entendre, septembre);
[ọ] – монографи o, ф, диграф au, триграф eau (soleil, cфtй, jaune, manteau); [ь] – монографи u, ь, ы та v (lune,
mьes, sыr, vne); [j] – п, о, ь, y (dпable, traоtre, miroьer, obeyr). Три графічних аналоги відбивали звук [u] – диграфи
ou, oы, oщ (coup, oщ, ajoыter); звук [i] – монографи i, о, y (lire, оle, ydole), а також носові звуки [х] – диграфи om,
on, um (acomplir, prison, tumber) та [œ] – диграфи um, un, vn (parfum, importun, vn). По два графічних
комплексa мали такі звуки, як [a] – монографи a, а (matinee, voilа); [ẹ] – монографи e, й (lettre, santй); [ə] –
монографи e, л (esperit, queuл); напівголосні [w] – диграфи oi, oy (oiseau, boys) та [ų] – диграфи ui, uy (fruit,
rйduyre). Тільки два звуки мали по одному графічному відповіднику, а саме [α] – монограф в (вne, mвtin) та
[o] – монограф о (volume, colonne).
Поліфонічними графемами у новофранцузькій мові виступала літера е, яка передавала звуки [ẹ], [ę] та [ə]
(vertueux, nef, lпece), літера о – [ọ] та [o] (gote, colombe), літера і – [i] та [ž] (citй, iugement), літера y – [i] та [j]
(tyran, trayson), графема о – [i] та [j] (remercоment, traоner), графема ь – [ь] та [j] (assoьrer, miroьer), а також
дволітерні ГК, зокрема, диграф um – [х] та [œ] (opium, parfum) та диграф oi – [ę] та [w] (roide, noir).
У графіці XVII-XVIII ст. за рахунок впровадження супраграфемого знаку циркумфлекс з’явилися нові
логограми, які почали розрізняти омофони на письмі, йдеться насамперед про такі логограми як в, ф та ы. Так,
наприклад монограф в розрізняв на письмі matin > від лат. matutinum та mвtin> від нар. лат. mansuetinus.
Звернення до циркумфлексу у монографі ф дозволило у деяких випадках розрізняти на письмі такі омофони, як:
cфtй – cote, rфder – roder тощо. Окрім логограмічного навантаження, цей графічний засіб слугував розрізненням
і граматичних форм, зокрема, присвійного прикметника та займенника першої та другої особи множини (vфtre –
vоtre, nфtre – nоtre). Монограф ы диференціював написання прийменника місця sur і прикметника sыr.
До системи морфограм у новофранцузький період увійшли такі ГК, як графема л, що фіксувала жіночий
рід іменників та дієприкметників минулого часу (revuл, l‘etenduл ), диграф оо – дієслівні флексії інфінітива та
імперфекта (paroоtre, paroоt, congnoоt), монограф о – відмінникові форми субжонктива та доконаного минулого
часу (passй simple) (Que vous fоtes, que le pape vоnt, vous naquоtes), монограф ы – форми субжонктива в імперфекті
дієприкметників минулого часу, а також дієслова avoir як допоміжне слово у субжонктиві плюсквамперфекта
(vыл, lыл, vы, lы, qu’il eыt portй), монограф у – форма займенника у та у сталому виразі il y a, диграф un – форма
неозначеного артикля або числівника у значенні один, триграф eue – флексії дієслова avoir жіночого роду
дієприкметників минулого часу (qu’il auroit eue).
Однією з основних тез представленої історичної доби є вплив графічної форми слів новофранцузької
мови на вимову приголосних звуків. Це твердження базується на таких явищах. По-перше, вимову кінцевих
приголосних було відновлено під впливом графіки слів, наприклад, монограф f прочитувався у suif, juif, neuf та
інших, а також у словах на -if ; монограф l у exil, fil, profil, sel тощо; монограф r у словах на -eur; монограф c у
bec, choc, sec та інших. По-друге, під впливом запозичень певні графеми стали поліфонічними, наприклад,
диграф сс окрім звичного [k] почав фіксувати й сполучення [ks], про що свідчать такі написання як: affeccion,
proteccion, sugeccion, perfeccion; диграф gg передавав як [g] так й [gž] наприклад у слові suggestion та його
похідних; диграф gn став графічним відповідником не тільки [n‟], але й сполучення двох звуків [gn] наприклад,
у таких книжних словах як, diagnostique > запоз. з грецької diagnфstikos та stagnant > запоз. з лат. stagnare;
диграф qu, який відображав [k] у деяких словах, запозичених з латини почав промовлятися [kw]: quadrature >
запоз. з лат. quadratura, quadruple > запоз. з лат. quadruplex; диграф ch, що відтворював щілинний звук [š] під
впливом запозичень з грецької мови почав звучати як [k] у таких словах як lichen > запоз. з грецької leikhкn або
archйologie > запоз. з грецької arkaiologia; триграф ill перетворившись на щілинний [j] у деяких словах,
промовлявся як [l]: vaciller > запоз з лат. vacillare, scintiller > запоз з лат. scintillare.
Серед основних особливостей графіки XVII-XVIII ст. слід також вказати на широке використання
орнаментних літер: знак ξ замість літери с (aξtif, Doξteur, leξture, objeξtion), а також f на місті s (efprit, ufage,
befoin, confulter). Автори та друкарі проаналізованих текстів удавалися до представлених вище експресивних
візуальних знаків з прагматичною метою: привернути увагу читача, використовуючи особливий графічний
образ слів.
Що стосується принципів письма, то необхідно відзначити, що у новофранцузькій графіці залишаються
сталими етимологічні написання (їхня кількість не зазнала змін), проте розширилися традиційні або історичні,
через хитання у вимові кінцевих приголосних, які залишалися на письмі, а також збільшилася парадигма
морфологічних написань, наприклад, графема з почала фіксувати форми сюбжонктива в імперфекті та
дієприкметника теперішнього часу (tanзast, menaзast, qu’ilprononзвt, qu’ils renonзassent).
Зауважимо, що застосування подвоєнь ll, ff, nn, rr з метою розрізнення значення слів сприяло розвитку
диференціювального принципу письма. Наприклад, подвоєння літери f мало й логограмічний характер,
оскільки цей диграф розрізняв деякі омофони, зокрема, іменник soufre (від лат. sŭlphur) та форму дієслова
souffrir (від нар. лат. sufferire) у третій особі однини теперішнього часу дійсного способу – souffre. Диграф ll
розрізняв такі омофони як sale > від давньо нім. salo / salle > від франс. sal, galon > від стар.франц. garlande /
gallon > від норман. galon та інші. Диграф nn слугував графічним маркером при написанні таких омофонів, як:
cane > від лат. anas / canne > запоз. від лат. canna, dйtoner > запоз. з лат. detonare / dйtonner > запоз. з лат. tonus Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

21
тощо. І, нарешті, дволітерний ГК rr диференціював написання cire > від лат. cera / cirre > запоз. з лат cirrus,
guиre > від франс. waigaro / guerre > від франс. werra, mari > від лат. maritus / marri > від франс. marrjan.
Висновки та перспективи подальших досліджень. У новофранцузький період спостерігається все
ширше проникнення у графіку морфологічних, етимологічних та логографічних написань, що сприяло в
подальшому укоріненню морфологічного та диференціювального принципів французького письма. Згідно із
проведеним дослідженням, домінуючим принципом письма у новофранцузькій мові виступав історичний або
традиційний – 35 %, на другій позиції – морфологічний 26 %, на третій – етимологічний 24 %, на четвертій –
фонетичний 10 % та на п’ятій – диференціювальний 9 % від загальної кількості графем (105 ГК). У подальшому
перспективним вважаємо комплексне вивчення особливостей фонографічного й ідеографічного розвитку
літерних знаків для передачі голосних та приголосних фонем французької мови ХІХ ст.

Література
Доза 2003: Доза, А. История французского языка [Текст] / Альберт Доза ; [пер. с фр. Е. Н. Шор]. – М. :
Изд-во иностр. лит., 2003. – 471 с.
Катагощина 1968: Катагощина, Н.А. Исторические предпосылки развития французского письменно-
литературного языка [Текст] / Н. А. Катагощина // Язык и общество [отв. ред. Ф. П. Филин]. – М. : Наука,
1968. – С. 215-225.
Сергиевский 1938: Сергиевский, М.В. История французского языка [Текст] / М. В. Сергиевский. – М. :
Учпедгиз, 1938. – 282 с.
Скрелина, Становая 2001: Скрелина, Л.М. Становая, Л.А. История французского языка [Текст] /
Л. М. Скрелина, Л. А. Становая. – М. : Высшая школа, 2001. – 463 с.
Bettens 2008: Bettens, O. De A а Y [Ressource ѐlectronique] / Olivier Bettens // Chantez-vous franзais ?
Remarques curieuses sur le franзais chantй du Moyen Age а la pйriode baroque. – Suisse : Virga, 2008. – Mode
d‟accѐs : http://virga.org/cvf/de_a_a_y.php. – Titre sur l‟ѐcran.
Chaurand 2006 : Chaurand, J. Histoire de la langue franзaise. Que sais-je ? [Textе] / Jacques Chaurand. – P. :
Presses universitaires de France, 2006. – 128 pp.
Cohen 1958: Cohen, M. Notes de mйthode pour l‟histoire du franзais [Texte] / Мarcel Cohen. – P. : Edition en
langues йtrangиres, 1958. – 100 pp.
Pierret 1994: Pierret, J.-M. Phonйtique historique du franзais et Notions de phonйtique gйnйrale [Texte] / Jean-
Marie Pierret // Sйrie pйdagogique de l‟Institut de linguistique de Louvain. – 1994. – № 19. – 260 pp.
Picoche, Marchello-Nizia 1998: Picoche, J., Marchello-Nizia, Ch. Histoire de la langue franзaise [Texte] /
Jacqueline Picoche, Christiane Marchello-Nizia. – P. : Universitй NATHAN, 1998. – 399 pp.
Zink 1986: Zink, G. Phonйtique historique du franзais [Texte] / Gaston Zink. – P. : Presses Universitaires de
France, 1986. – 254 pp.

Статья посвящена изучению фонографических и идеографических особенностей новофранцузского
языка, установлению основных графических буквенный комплексов для передачи гласных и согласных фонем,
анализу функциональной нагрузки различных типов графем новофранцузского письма, выявлению базовых
принципов письма французского языка ХVII-XVIII ст.
Ключевые слова: фонографический инвентарь, фонограмма, морфограмма, идеограмма, логограмма,
графема, графический комплекс, новофранцузский язык.

The article is devoted to the study of phonographic and ideographic peculiarities in Newly French, to the
identification of main graphic resources for transfer the vowel and consonant phonemes, to the analysis of functional
capacities of the different graphemes in Newly French writing, to the revelation of base writing principles in Newly
French.
Keywords: phonographic inventory, phonogram, morphogram, ideogram, logogram, grapheme, graphic
complex, Newly French.
Надійшла до редакції 22 листопада 2011 року.