У статті, спираючись на думку І.О. Бодуена де Куртене про розмежування слів у системі мови і сфері
мовлення, а також на останні висловлювання Л.В. Щерби про синтагму, стверджується, що одиницею
породження і сприйняття мовлення є синтагма. Звертається увага на те, що для усної форми мовлення
© Філатова О.В., 2012 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

22
характерні породження й одночасне сприймання, а для писемної – послідовне породження, структурування і
сприймання.
Ключові слова: одиниця мови, одиниця мовлення, слово, словосполучення, синтагма, речення, породження
мовлення, сприймання мовлення, структурування тексту.

Кожному фахівцю в галузі мовознавства відомо, що в сучасній українській і російській лінгвістиці
головні позиції займає концепція, згідно з якою мовлення (і перш за все речення) будується із слів і
словосполучень. Вона, на наш погляд, не враховує того, що процес породження мовлення в усній та писемній
формах проходить по-різному з різним оформленням його результатів.
Мета нашої роботи – звернути увагу на те, що об‟єктивно існують дві лінгвістичні сфери – мови і
мовлення і цілком природньо, що в кожної з них свої одиниці, які не треба ні змішувати, ні ототожнювати.
Найбільш часто змішуються ці одиниці в синтаксисі під час дослідження вихідної одиниці процесу породження
мовлення. Наше завдання полягає також в тому, щоб не тільки представити загальний огляд проблеми, але й
розмежувати мовні і мовленнєви одиниці, звернувши увагу на їх спеціфічні ознаки та реальні функції.
Усне мовлення породжується суб’єктом і одночасно сприймається слухачами. Суб’єкт передає
актуальний зміст [Норман 1994: 5]. Його інтонація – це засіб, який використовується для інтерпретації змісту.
Категорія речення при цьому не усвідомлюється ні суб’єктом, ні слухачами. Мовлення сприймається не на рівні
слова, словосполучення або речення, а з появою кожної синтагми, тобто на синтагматичному рівні.
У писемній формі зміст представляється читачеві у вигляді готового тексту. Спочатку він породжується
автором з синтагм, потім ним же структурується на рівні речень і після цього сприймається читачами. Якщо в
усній формі маємо два одночасних процеси, то у писемній – три, і вони послідовні.
Щодо участі слів у формуванні речення і мовлення в цілому, ця думка відповідає традиційному погляду
на породження мовлення, розвинутому в сучасну теорію структурних схем речення та реалізації їх за
допомогою лексичних поширювачів. Але, аналізуючи структуру і зміст одиниць мовлення, доводиться
констатувати, що воно виникає не з окремих слів (окремих лексичних поширювачів), а з груп слів як єдиних
мовленнєвих структур. Спираючись на висновки Н. Хомського, В.З. Дем’янков пише: “Абсурдно вважати, ніби
спочатку вибирається каркас речення (тобто модель, структурна схема – О.Ф.), який потім наповнюється
окремими лексемами” [Дем’янков: 1]. Хоча думка висловлена доволі категорично, по своїй суті вона відповідає
реальності.
Наділення словосполучень функцією побудови речення представлене в наукових працях академіка
В.В. Виноградова [Виноградов 1975: 231, 441] та його учнів і послідовників. Його прихильники кваліфікують
слово та словосполучення як самостійні номінативні одиниці мови, основною функцією яких є побудова
речення. Але чи дійсно слово та словосполучення використовуються в ролі готових компонентів для побудови
речень? Чи мовленнєві це взагалі одиниці? На ці питання немає однозначної відповіді.
Виходячи з того, що речення, як і мовлення взагалі, візуально складається із слів – що особливо помітно
в писемній формі, – можна зробити висновок, що воно дійсно будується з окремих слів. Але деякі факти не
дозволяють погодитися з таким висновком.
По-перше, якщо речення будуються з окремих слів, то на рівні слів вони повинні й сприйматися. Однак
таке сприймання характерне тільки для дітей раннього віку, у яких ще немає ні знань, ні мовленнєвого досвіду,
яким притаманне словесно-предметне сприймання світу. Саме це спонукає сумніватися в реченнєвотвірній
функції слів.
По-друге, якщо б речення безпосередньо будувалося з окремих слів, то в кожного з них обов’язково
існував би – і праворуч, і ліворуч – синтаксичний і смисловий зв’язок з сусідніми словами. Але такого зв’язку
часто не буває, що також свідчить проти названої їх функції.
По-третє, слово – це номінативна одиниця мови. У системі мови його значення має узагальнений
характер, відображаючи суттєву ознаку реалії. Одним і тим же словом можна назвати будь-яку реалію в
безмежному ряду однотипних реалій. Так що у системі мови воно означає реалію-тип, а не конкретний предмет.
У мовленні реалія, яка стала актуальною, протиставляється іншим реаліям не стільки за суттєвими, скільки за
акцидентними ознаками, які притаманні тільки їй, завдяки чому вона виділяється на тлі однотипних реалій.
Тобто вона протиставляється не тільки різним реаліям-типам, але й усім реаліям того ж класу, до якого
належить сама. Таким чином, слово в мовленні отримує конкретне, ситуативне значення і цим відрізняється від
слова в мові. На цю особливість звернув увагу ще І.О. Бодуен де Куртене, який чітко розмежовував слово мови і
слово мовлення як різні категорії, використовуючи для них при цьому навіть різні терміни. Однак у будь-якому
надрукованому тексті, в кожному реченні ми бачимо саме слова. Як пояснити той факт, що слова, будучи
присутніми в мовленні в ролі, здавалося б, окремих одиниць, не можуть кваліфікуватися самостійними
компонентами його породження?
Слово як окрема узагальнена одиниця мови трансформується в компонент з ситуативним значенням, але
не як окрема самостійна одиниця, а як матеріал для мінімальної однозначної мовленнєвої структури (синтагми)
у процесі породження речень і тексту. Таке призначення воно отримує в сполученні з іншими словами або
групами слів, тобто з іншими синтагмами. Кожне слово включається у сферу мовлення з неминучою зміною Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

23
якості свого значення. Воно сприймається й оцінюється не окремо, а в сполученні з іншими словами синтагми,
в яку воно входить, а також з іншими синтагмами.
Синтагми виникають у процесі мовлення як природна психічна мовленнєва реакція людини під час
комунікації. Окремого слова як мінімальної мовленнєвої одиниці немає, а є синтагма як структурно-смислова
єдність групи слів. Якщо в мовленні (реченні) з’являється однокомпонентна одиниця в вигляді окремого слова,
це вже не слово, а синтагма: її синтаксичні та смислові зв’язки з іншими синтагмами підтверджують її
мовленнєвий статус.
Під час вивчення мови часто звертаються до словосполучення. Наприклад, у лексикології завдяки йому
з’ясовують те чи інше значення багатозначного слова. Словосполучення при цьому можна кваліфікувати як
засіб для уточнення семантики слів.
У морфології звертаються до нього, коли говорять про аналітичні форми слова. І тут воно постає як засіб
утворення граматичних форм, які складаються з двох або більше слів.
У синтаксисі на основі словосполучення вивчають різні граматичні зв’язки слів, їх засоби, синтаксичні
відношення між словами. Останнє привело до виникнення і розвитку теорії словосполучення як самостійної
мовної одиниці і в той же час як типової схеми поєднання слів у мовленні. Але очевидно, що у синтаксисі
словосполучення теж виступає як спосіб, як штучна метамовна структура. Так що словосполучення – це свого
роду інтерполяція в системі мовних одиниць, його призначення – екстраполювати отримані знання, вміння та
навички на реальну мовленнєву одиницю – синтагму. Воно не є самостійною одиницею, не має функції
породження речення або мовлення взагалі і використовується лише як поширений спосіб у процесі вивчення
різних мовних питань.
Проте багато сучасних лінгвістів вважають, що словосполучення, як і слова, – це готові номінативні
одиниці для побудови речення. Вони виділяють за структурою прості, складні та комбіновані словосполучення.
Однак ще ніхто з них не зміг переконливо відповісти на такі питання: де кінець складу та комбінуванню даних
структур, чи має словосполучення чіткі межі, які можна було б об’єктивно означити, яка сфера функціонування
словосполучень, яке їх загальне призначення та які конкретно у них функції?
Про словосполучення говорять як про схему, за якою слова поєднуються в синтаксичні структури,
уточнюють, що воно з’являється в результаті поширювання слова і тут же стверджують, що воно – готова
номінативна одиниця для побудови речення, не помічаючи у своїх словах ніякого протиріччя. Так що
незрозуміло: словосполучення – готова одиниця чи таки засіб, схема, за якою слова об’єднуються у синтаксичні
структури. Одночасно бути тим і іншим воно, звісно, не може.
Словосполучення має різні тлумачення, викликаючи гарячі дискусії з багатьох питань. З одного боку,
воно постає як суто метамовна одиниця (гіпотетична, навчальна – під час вивчення мови на різних рівнях), з
іншого – його наділяють самостійністю та функцією побудови речення. Лінгвісти по-різному розуміють його
статус, граматичну природу, сферу функціонування та функції. Така ситуація можлива лише з штучною,
виключно теоретичною одиницею, котра не має ніякого значення для породження мовлення. Саме тому в неї
такі різні тлумачення: вони ніяк не впливають на формування мовлення.
Оцінюючи висловлювання про словосполучення як про одиницю побудови речення, опоненти цієї
концепції резонно підкреслюють: мовляв, про яку самостійну одиницю можна говорити, якщо одні й ті ж слова
в реченні входять у різні словосполучення, маючи синтаксичні зв’язки одразу з декількома іншими членами
речення. На це звертали увагу М.О. Гвоздєв, Д.М. Шмельов і інші вчені. Цей лінгвістичний парадокс спонукає
замислитися над тим, чи дійсно речення будуються із словосполучень.
Якщо звернутися до речення Учора він довго і плідно працював у бібліотеці, можна побачити, що слово
працював входить у словосполучення учора працював, довго працював, плідно працював, працював у бібліотеці,
а також у предикативний центр він працював. На тлі речення словосполучення виглядає неозначеним,
розпливчастим, розмитим. Важко збагнути, хто саме з представників цієї концепції і як будує з даних
словосполучень речення. Та головне: як удалося йому отримати в реченні тільки один “екземпляр” слова
працював, якщо спочатку їх було п’ять? Якщо словосполучення – готова, самостійна одиниця і будівельний
матеріал для речення, куди поділися інші “екземпляри” цієї словоформи? Чому самостійні одиниці зазнали
деформації і конденсації? На ці питання ще ніхто не дав жодних пояснень.
Функцію породження мовлення виконують синтагми. Послідовно поєднуючись одна з другою, вони
формують синтагматичну структуру всіх складених мовленнєвих одиниць – речення, висловлювання
(дискурсу), тексту [Филатова 2010а: 15; Филатова 2011б: 172]. Сприймаючи синтагматичну структуру тексту та
його зміст, можна побачити, що синтагми не співвідносяться з тими словосполученнями, які можна виявити в
реченнях на основі синтаксичного зв’язку слів. Часто слова одночасно поєднуються з декількома іншими
лексемами і входять у різні структури словосполучень, що породжує природні сумніви щодо їх
мовленнєвотвірних функцій.
Кожний текст – складний, багатокомпонентний феномен. Його мінімальними вихідними структурами є
синтагми: саме з них він формується, в їх єдності зберігається і сприймається. Усвідомлення його
синтагматичної структури сприяє однозначному розумінню його змісту. Синтагми, навіть будучи
однокомпонентними, не номінативні, а комунікативні одиниці. Цим вони принципово відрізняються від слів як
узагальнених мовних знаків та словосполучень як штучних метамовних структур. У синтагмі слова ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

24
трансформуються в єдину мовленнєву одиницю, яка відображає конкретний фрагмент ситуації і стає
мінімальною складовою частиною структури і змісту окремого речення і тексту. Мовленнєва особливість
синтагми в тому, що вона може виконувати в тексті функцію речення, незалежно від того, є в її структурі
дієслово чи немає. Її реченнєва функція підтверджується контекстом.
У мові як системі узагальнених та абстрактних засобів не може бути місця для синтагми, тому що вона
ситуативна мовленнєва одиниця. Вона конкретна, як взагалі конкретне будь-яке мовлення. Тому спроби
описати її як одиницю мови, до чого закликав В.В. Виноградов [Виноградов 1975: 88], неминуче ведуть у
глухий кут. Ми поважаємо думку цього видатного лінгвіста, але не можемо її прийняти. Що він розумів під
синтагмою – залишається загадкою. І не тільки для нас. Так, деякі його учні та послідовники, наприклад
М.М. Прокопович, користуються термінами синтагма і словосполучення як абсолютними синонімами.
При з’ясуванні місця синтагми серед синтаксичних одиниць мови вона, як мовленнєва структура, вступає
в протиріччя з такими мовними одиницями, як член речення, словосполучення, та речення як типова схема.
Синтагми – результат мовленнєвої діяльності, яка завжди має творчий характер. Вони, як і будь-яке
мовлення, індивідуальні. Їх індивідуальність підтверджується, наприклад, тим, що найбільш вдалі з них
закріплюються у свідомості носіїв мови в ролі крилатих слів та висловів, маючих конкретних авторів.
Необхідність появлення категорії синтагми пов’язана не з системою і структурою мови, а з породженням
мовлення та його сприйманням. Вона диктується потребою адекватного розуміння змісту мовлення – особливо
писемної його форми.
Знання про синтагму дуже важливі під час вивчення рідної мови та формуванні і розвитку всіх видів
мовленнєвої діяльності, вони важливі в процесі вивчення іноземних мов, сприйманні іншомовних текстів, коли
треба правильно визначити граматичні та смислові об’єднання слів, з’ясувати, які слова в реченні становлять
окремі групи і як останні формують структуру тексту та його зміст [Filatova 2010: 335].
Звісно, у більшості випадках речення складаються з синтагм. Читачеві їх треба дешифрувати на рівні
синтагм. В усному спілкуванні синтагматика мовлення чітко визначається завдяки інтонації та паузам. У
писемному тексті розмежуванню синтагм сприяє контекст, якість його структурування на рівні речень, а також
знання, вміння та навички читачів. У процесі породження мовлення синтагми, які сполучаються за допомогою
міжсинтагматичного зв’язку ключових слів, сприяють появленню між тими словами, які не мають між собою
синтаксичних зв’язків, опосередкованих смислових відносин [Филатова 2010: 177].
Синтагма як компонент організації мовлення породжується відповідно до законів мови. Мовний
повнозначний матеріал, правила, традиція та мовні вимоги становлять загальні матеріальні та теоретичні засоби
для формування синтагм. Синтагматична структура тексту складається автором у процесі передачі змісту
(інформації). Синтагматичне його членування здійснюється читачем, головна мета якого – досягти адекватного
розуміння тексту.
Якщо проаналізувати своє власне усне спілкування, можна усвідомити: воно здійснюється на рівні
синтагм. Категорія речення не актуальна для усного спілкування. Ніхто не звертає увагу на те, де починається
речення і де воно закінчується. Воно як мовленнєва структура притаманне лише писемній формі. Але й тут
автор у процесі написання тексту звичайно не приділяє особливої уваги структурам речень та їх розмежуванню,
визначаючи їх скоріше автоматично: в його свідомості зміст асоціюється не з реченнями. Це можна підтвердити
на основі контексту:
Маленьке, / сіре, / заплакане віконце. // Крізь його видко обом – / і Андрієві і Маланці, / як брудною, /
розгрузлою дорогою / йдуть заробітчани, // йдуть та йдуть – / чорні, / похилені, / мокрі, / нещасні, // немов
каліки-журавлі, / що відбились од свого ключа, // немов осінній дощ. // Йдуть / і зникають у сірій безвісті…///
Тьмяно в халупці. // Цідять морок маленькі вікна. // Хмуряться вогкі кутки, / гнітить низька стеля, / і
плаче зажурене серце. // З цим безконечним рухом, / з цим безупинним спаданням дрібних крапель / пливуть і
згадки. // Як краплі сі – // упали й загинули в болоті дні життя, / молоді сили, / молоді надії. // Все пішло на
других, / на сильніших, / на щасливіших, / немов так і треба (М. Коцюбинський).
У ньому 9 авторських речень і 34 синтагми. Враховуючи різну ступінь граматичного і смислового
стягнення між частинами, цю мовленнєву структуру можна було б представити більшою чи меншою кількістю
речень. Структура речення як графічного варіанту оформлення писемного мовлення пояснюється не стільки
граматичними потребами чи об’єктивною необхідністю, скільки суб’єктивними причинами. Передаючи
інформацію, автор приділяє увагу синтагмам, як основним смисловим і структурним компонентам. Речення та
їх розмежування представляються йому не такими важливими. Зміст психологічно сприймається як єдине ціле,
незалежно від того, однією реченнєвою структурою воно передається чи декількома. Так що даний контекст з
точки зору кількості речень міг мати, наприклад, такий вигляд:
Маленьке, / сіре, / заплакане віконце. // Крізь його видко обом – / і Андрієві і Маланці, / як брудною, /
розгрузлою дорогою / йдуть заробітчани. // Йдуть та йдуть – / чорні, / похилені, / мокрі, / нещасні, // немов
каліки-журавлі, / що відбились од свого ключа, // немов осінній дощ. // Йдуть / і зникають у сірій безвісті…///
Тьмяно в халупці. // Цідять морок маленькі вікна. // Хмуряться вогкі кутки. / Гнітить низька стеля. / І
плаче зажурене серце. // З цим безконечним рухом, / з цим безупинним спаданням дрібних крапель / пливуть і
згадки. // Як краплі сі – // упали й загинули в болоті дні життя, / молоді сили, / молоді надії. // Все пішло на
других, / на сильніших, / на щасливіших, / немов так і треба. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

25
Зараз у ньому вже 12 речень, але ті ж самі 34 синтагми і той самий зміст.
Більш наглядним підтвердженням нашої думки про роль речення в структурі тексту може бути приклад з
російської мови – з відомого роману М.Ю. Лермонтова:
Я сделался нравственным калекой: / одна половина души моей / не существовала, / она высохла, /
испарилась, / умерла, / я еѐ отрезал / и бросил, – / тогда как другая / шевелилась / и жила к услугам каждого, / и
этого никто не заметил, / потому что никто не знал / о существовании погибшей еѐ половины; / но вы
теперь / во мне разбудили воспоминание о ней, / и я вам прочѐл / еѐ эпитафию.
У цьому складному реченні можна виділити 18 синтагм і від 9 до 13 простих предикативних одиниць
(залежно від кваліфікації присудків з сурядним зв’язком). Приведену мовленнєву структуру можна представити
трьома реченнями або навіть більшою їх кількістю. Це очевидно на тлі всього контексту (абзацу) – при
зіставленні структурно аналогічних думок і різних способів їх передачі автором (простими і складними
реченнями). Структурно паралельні думки передаються в нього по-різному. Даний фрагмент міг мати,
наприклад, такий вигляд:
Я сделался нравственным калекой: / одна половина души моей / не существовала, / она высохла, /
испарилась, / умерла, / я еѐ отрезал / и бросил, – / тогда как другая / шевелилась / и жила к услугам каждого. /
И этого никто не заметил, / потому что никто не знал / о существовании погибшей еѐ половины. / Но вы
теперь / во мне разбудили воспоминание о ней, / и я вам прочѐл / еѐ эпитафию.
Тепер у ньому вже 3 речення, але ті ж самі 18 синтагм, межі між якими залишилися незмінними, що
забезпечило незмінність його змісту. Це вказує на те, що не з речень формується структура і зміст тексту, не
вони постають одиницями породження мовлення.
Статус синтагми визначається її трьома функціями: 1) бути матеріалом у структурно-смисловій
організації всіх складених мовленнєвих одиниць; 2) сприяти точному розумінню тексту; 3) вносити ясність у
структуру і зміст речення, сприяючи адекватній кваліфікації його компонентів. Наприклад, при з’ясуванні
способу передачі значення предикативності – односкладності або двоскладності. Пор.:
1) Треба кидати курити (одна синтагма: констатація одного факту) і
2) Треба / кидати курити (дві синтагми).
Пауза у другому варіанті свідчить про те, що структура цього речення на відміну від першого варіанту
складається з двох синтагм, що це двоскладне речення – в порівнянні з першим, односкладним. У цих варіантів
різні змісти, які зумовлені: у першому випадку – безособовою структурою, у другому – співвідношенням дії як
факту (кидати курити) і її обов’язковістю, з наголосом на першій синтагмі (Треба). У цих структур різна
модальність.
Синтагма менше речення, але іноді може відповідати йому або окремій предикативній одиниці в
складному реченні. Залежно від комунікативної мети вона може включати декілька односкладних
предикативних одиниць номінативного або дієслівного типу.
Автор тексту (з урахуванням особистого психологічного сприймання змісту), послідовно нарощуючи
синтагми, за традицією представляє його читачеві в формі окремих речень, завдяки яким текст структурується і
тим самим стає більш доступним для читача. Синтагми у тексті представлені у авторському варіанті і не мають
для нього ніяких структурних чи смислових варіантів. Вони з’явилися і вишикувалися як форма конкретного
змісту. Що стосується кількості речень та їх розмежуванню, то тут можливі варіанти. Можна змінити межі між
реченнями, зберігаючи той самий зміст тексту в цілому, але не можна змінити межі між синтагмами, тому що
це призведе до деформації змісту.
Розглянемо таку мовленнєву структуру: Відмовити не можна погодитися. Залежно від того, де буде
кома – після першого слова чи перед останнім, – зміст змінюється на протилежний. Можливі два варіанта
синтагматичного членування: Відмовити, / не можна погодитися і Відмовити не можна, / погодитися.
Цю структуру можна представити навіть у вигляді двох речень (Відмовити. Не можна погодитися або
Відмовити не можна. Погодитися), проте межі між ними будуть збігатися з однією із меж між синтагмами.
Складніше розібратися з реченням, коли межі між їх синтагмами не підказуються розділовими знаками.
Наприклад: Я розважав його віршами свого товариша.
Достатньо просте, але не однозначне речення. Його зміст буде варіюватися залежно від синтагматичного
членування:
Я розважав його / віршами свого товариша (його розважав віршами) і
Я розважав його віршами / свого товариша (товариша розважав віршами).
Як бачимо, слова сприймаються не кожне окремо, а в синтагмах як структурах з єдиним змістом. Тому
для читача важливо правильно визначити всі синтагми та їх розмежування.
Об’єднуючи узагальнені, багатозначні слова мови в синтагму, їх пов’язують з конкретною ситуацією,
конкретними реаліями, уточнюють їх значення і в результаті отримують однозначну синтагму. Випадки, коли
слово, поєднуючись з сусідніми синтагмами, отримує статус синтагми, не повинні нікого вводити в оману
відносно функцій слів. Ще Е. Бенвеніст наголошував, що не за кількістю компонентів визначається статус
лінгвістичної одиниці і не за характером синтаксичного зв’язку, а за її функцією.
З синтагм формуються речення і тексти, але мета автора не зводиться до будування речень або тексту –
його мета передати актуальну інформацію. Використовуючи синтагму за синтагмою, автор складає і передає ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

26
актуальний зміст. Свідомо будується не структура тексту як форма конкретного змісту – складається і
передається зміст, який виливається в конкретну структуру тексту.
Первісний розподіл тексту на речення здійснюється в процесі передачі змісту, коли автор намагається
визначити й розмежувати окремі думки, нюанси, акценти. Текст складається з синтагм, а завдяки реченням він
структурується.
Під час редагування тексту вже свідомо уточнюються межі між реченнями відповідно до традиції його
оформлення та урахуванням його змісту. Структуруючи текст, автор сприяє читачеві розібратися в ньому,
усвідомити його синтагматичну структуру і закладену інтонацію. Все це вказує на те, що призначення речень
не в утворенні змісту, а у тому, щоб представити його більш чітким і доступним для розуміння. Речення
з’являються не як необхідність передати зміст (в усному спілкуванні його передають і без речень), а як
традиційний спосіб найбільш доступного оформлення тексту. Адекватно зрозуміти текст – значить розібратися
в структурі, яка утворює його зміст, тобто в синтагматиці. Не випадково деякі лінгвісти, наприклад Л.В. Щерба,
М.М. Петерсон, досить скептично оцінювали категорію речення, а серед письменників були спроби писати
твори, з яких взагалі виключалося речення як мовленнєва одиниця. Про варіювання структур речень у тексті
говорить В. Катаєв. У своїх спогадах («Трава забуття») він розповідає про те, як в його перших оповіданнях
досвідчений І.О. Бунін змінював межі між реченнями, після чого тексти ставали доступнішими і виразнішими.
На цей час більшість лінгвістів вважають речення мінімальною мовленнєвою одиницею, тим самим
підтверджуючи тезу, що саме із речень породжується мовлення. Однак таке твердження викликає сумнів щодо
його відповідності мовленнєвій діяльності. Крім того, за яким параметром воно кваліфікується як мінімальна
одиниця? За структурою чи за змістом? Але ні за структурою, ні за змістом не можна кваліфікувати речення як
мінімальну одиницю. Якщо за предикативністю, то предикативною одиницею є і синтагма. Можна погодитися з
О.О. Реформатським, який вважає синтагму “найпростішою комунікативною (синтаксичною) одиницею”.
Ми провели декілька експериментів, у яких брали участь студенти-філологи. Їм пропонували такі
завдання: 1) розчленувати текст на синтагми; 2) визначити в тексті (без розділових знаків і великих літер) на
основі його синтагматичної структури кількість речень і розмежувати їх; 3) охарактеризувати зміст тексту.
Хоча речення детально вивчається в школі і вузі, а синтагми не вивчаються, респонденти після пояснень,
що таке синтагма, майже адекватно розчленували текст на синтагми, що свідчило про адекватне його
сприйняття.
Визначення кількості речень і їх розмежування на основі представленої синтагматичної структури тексту
показало, що ні у кого з респондентів межі між реченнями не збіглися з авторськими. Відзначені випадки, коли
кількість речень збігалась з авторською, але при цьому не збігалися межі між реченнями. Тобто речення в них
мали різні структури.
У третьому завданні учасникам спочатку пропонували текст з авторським розмежуванням речень, а через
місяць їм запропонували варіант, у якому кількість речень було збільшено майже вдвічі. У паралельній групі
спочатку пропонували варіант тексту з більшою кількістю речень, а потім – авторський варіант. Результати у
групах були однакові: студенти згадали, що вже читали цей текст, але ніхто з них не звернув увагу на те, що у
варіантах різна кількість речень і різні межі між ними. Усе це свідчить про те, що:
– мовлення має синтагматичну основу: одиницею його породження і сприймання є синтагма;
– авторська синтагматична структура тексту є заданою для всіх читачів, вона основа зберігання і точного
сприймання змісту;
– структура і кількість речень у тексті визначаються суб’єктивними якостями автора і його мовною та
мовленнєвою компетенцією;
– зміна меж між реченнями у тексті без порушень його синтагматичної структури не впливає на
сприймання змісту, а зміна синтагматичної структури веде до деформації змісту.
Висновки. Слово і словосполучення належать до сфери мови. Слово – узагальнена одиниця,
словосполучення – суто метамовна структура.
Синтагма і речення – одиниці мовлення. Синтагма поєднує декілька слів, активізуючи акцидентні якості
означених ними реалій, сприяючи конкретизації їх значення і трансформації в єдину мовленнєву ситуативну
одиницю. Функції слів вичерпуються на рівні синтагм. Речення мають синтагматичну структуру і
сприймаються на рівні синтагм. Вони структурують текст, упорядковуючи і розмежовуючи його окремі думки.
Всебічне вивчення проблем синтагми як основної одиниці породження і сприймання мовлення,
синтагматичної структури, міжсинтагматичних зв’язків та синтагматичного членування тексту має широкі
перспективи, тому що воно зумовлене актуальними прагматичними цілями, – а саме: необхідністю формування
і розвитку в учнів усіх видів мовленнєвих умінь та навичок у процесі вивчення ними як рідної, так і іноземної
мови.

Література
Виноградов 1975: Виноградов, В.В. Вопросы изучения словосочетаний (На материале русского языка)
[Текст] / В. В. Виноградов // Избранные труды. Исследования по русской грамматике. – М. : Наука, 1975. –
С. 231-253. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

27
Виноградов 1975: Виноградов, В.В. Идеалистические основы синтаксической системы
А.М. Пешковского, еѐ эклектизм и внутренние противоречия [Текст] / В. В. Виноградов // Избранные труды.
Исследования по русской грамматике. – М., 1975. – С. 441-487.
Виноградов 1975: Виноградов, В.В. Понятие синтагмы в синтаксисе русского языка (Краткий обор
теорий и задачи синтагматического изучения русского языка) [Текст] / В. В. Виноградов // Избранные труды.
Исследования по русской грамматике. – М. : Наука, 1975. – С. 88-154.
Вихованець 1992: Вихованець, І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови [Текст] /
І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1992. – 224 с.
Демьянков: Демьянков, В.З. Продуцирование, или порождение речи [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.infolex.ru/Cs12.html. – Назва з екрана.
Загнітко 2001: Загнітко, Анатолій. Теоретична граматика української мови. Синтаксис [Текст] / Анатолій
Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – 662 с.
Загнітко 2004: Загнітко, А.П. Основи українського теоретичного синтаксису [Текст] / А. П. Загнітко. –
Горлівка : ГДПІІМ, 2004. – Ч. 1. – 227 с. ; Ч. 2. – 253 с.
Норман 1994: Норман, Б.Ю. Грамматика говорящего [Текст] / Б. Ю. Норман. – СПб. : Изд-во С.-
Петербургского ун-та, 1994. – 228 с.
Филатова 2010а: Филатова, Е.В. Синтагма как основная единица порождения и восприятия речи [Текст] /
Е. В. Филатова // Русский язык, литература, культура в школе и вузе, 2010. – № 4. – С. 15-22.
Филатова 2010б: Филатова, Е.В. Межсинтагматические связи в структуре предложения [Текст] /
Е. В. Филатова // Филологические науки. Вопросы теории и практики. – 2010. – № 2. – С. 177-181;
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gramota.net/materials/2/2010/2/49.html. – Назва з екрана.
Филатова 2011а: Филатова, Е.В. Функции синтагмы в структуре предложения и текста [Текст] /
Е. В. Филатова // Русский язык, литература, культура в школе и вузе, 2011. – № 2. – С. 17-26.
Филатова 2011б: Филатова, Е.В. Порождение, структурирование и восприятие речи и отношение к ним
слова, словосочетания, синтагмы и предложения [Текст] / Филологические науки. Вопросы теории и
практики. – 2011. – № 2. – С. 172-177; То же [Электронный ресурс]. – URL :
http://www.gramota.net/materials/2/2011/2/51.html.
Фоменко 1975: Фоменко, Ю.В. Является ли словосочетание единицей языка? [Текст] / Ю. В. Фоменко. –
Филологические науки. – 1975. – № 6. – С. 60-64.
Filatova 2010в: Filatova, E.V. Syntagmatics of the English sentence as the main way of its adequate perception
[Text] / E. V. Filatova // Вісник ДІТБ. – № 14. – Донецьк, 2010. – С. 335-338.

В статье, опираясь на мысль И.А. Бодуэна де Куртенэ о необходимости разграничения слова в системе
языка и сфере речи, а также на последние высказывания Л.В. Щербы о синтагме, утверждается, что
единицей порождения и восприятия речи является синтагма. Обращается внимание на то, что для устной
речи характерно порождение и одновременно восприятие, а для письменной – последовательное порождение,
структурирование и восприятие.
Ключевые слова: единица языка, единица речи, слово, словосочетание, синтагма, предложение,
порождение речи, восприятие речи, структурирование текста.

Being guided by the ideas of I.A. Boduen de Kurtene about the necessity of differentiation of the word in the
language system and in the sphere of speech as well as by L.V. Shcherba’s last views on syntagmas it is stated in the
article that a syntagma is a unit of speech creation and perception. Attention is paid to the fact the creation and the
perception are characteristic of the speech while the creation, structuring and perception are typical for the written
language.
Keywords: language unit, speech unit, word, word combination, syntagma, sentence, speech creation, speech
perception, text structuring.
Надійшла до редакції 8 листопада 2011 року.