Проблема лексичної сполучуваності, що завжди викликала підвищений інтерес дослідників, у наш час
набуває нового звучання. Не підлягає сумніву, що феномен лексичної сполучуваності має потребу в
однозначному й чіткому визначенні. Цим значною мірою був визначений вибір теми нашої статті.
Ключові слова: лексична сполучуваність, синтаксис, словосполучення, семантична категорія, лексичне
значення.

Проблема лексичної сполучуваності багатовекторна і багатоаспектна. Як свідчить накопичений
лінгвістичний досвід, шляхи її вирішення варто шукати на перетині лексикології, синтаксису і семасіології. У
зв‟язку з цим ми визначаємо мету нашого дослідження як спробу пояснити, чим мотивований досить широкий
діапазон сполучних потенцій слів у неблизькоспоріднених мовах. Реалізація поставленої мети передбачає
вирішення таких завдань:
© Таукчі О.Ф., 2012 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

76
– теоретичний розгляд лексичної сполучуваності як лінгвістичного феномена;
– ретроспективний аналіз різних поглядів на проблему сполучуваності мовних одиниць у вітчизняній і
зарубіжній лінгвістиці;
– опис факторів, що визначають побудову зв‟язаних сполучень слів засобами досліджуваних мов.
Актуальність цієї теми пояснюється тим, що опис сутності лексичної сполучуваності сприяє розумінню
внутрішнього ладу мови, специфіки її функціонування.
Розглянемо деякі напрямки розробки проблеми комбінаторики в широкому значенні і лексичної
сполучуваності зокрема вітчизняними й зарубіжними лінгвістами.
Російська граматична традиція XVIII-XIX ст. була заснована на ломоносівському розумінні синтаксису
як вчення про сполучення слів [Виноградов 1958: 94]. При цьому в межах синтаксичної теорії про типи і
правила “словосполучення” розглядалася проблема взаємодії лексики і граматики. Іншими словами, йшлося
“про зв‟язок багатьох граматичних явищ зі строго розмежованими групами слів” [Виноградов 1958: 94].
Вивчення законів, правил і меж сполучуваності знаходилося на перетині сфери інтересів укладачів словників і
граматик. Серед російських учених, відомих як укладачі тлумачних словників і автори численних праць з
граматики, варто назвати М.В. Ломоносова, Д.М. Соколова, П.І. Соколова, О.С. Шишкова, О.Х. Востокова,
О.О. Шахматова і багатьох інших.
Дмитро і Петро Соколови, що створили “Російську граматику, укладену Російською Академією”
(1802 рік), побудували своє синтаксичне вчення на дослідженні способів і правил сполучуваності різних частин
мови. Головною метою досліджень в галузі “словосполучення слів” вони вважали розширення і подальшу
розробку питання “про зв‟язок і взаємодію синтаксису словосполучень і лексичної системи російської мови”
[Виноградов 1958: 95]. Продовжуючи ломоносівську синтаксичну традицію, граматика Російської Академії
збагатила її новими спостереженнями лексичного характеру. Так, у ній були зазначені не тільки способи
“керування” великих груп слів, що відносяться до різних лексико-семантичних або семантико-граматичних
категорій, але й прийоми виведення невеликих серій слів, а іноді навіть вказівки на окремі слова зі
специфічними формами синтаксичної сполучуваності. Наприклад, у розділі, присвяченому особливостям
“творення ” прикметників, викладалося усього лише кілька правил, що охоплюють усю систему цієї частини
мови. Крім того, автори Академічної граматики 1802 р. указували на те, що структура словосполучень,
особливо в сфері прийменникових відношень, багато в чому залежить від лексичного значення головного або
керованого слова.
Однак, як писав академік В.В. Виноградов, ніякої спроби встановити залежність форм синтаксичної
сполучуваності від загальних семантичних критеріїв угрупування слів усередині окремих частин мови або від
словотворчих серій, що поєднують слова різних частин мови, які мають спільну основу і т. п., тут ще немає.
Синтаксичні правила часто мають відбиток лексикографічних “заготовок”. Іноді виділяються окремі слова з
указівкою на синтаксичні характеристики їхнього “керування”. Так словник впроваджувався в синтаксис.
“Граматичні у власному розумінні узагальнення часто відсутні, і визначення “словосполучення слів”
перетворюється нерідко в показник синтаксичних зв‟язків окремих слів або невеликих серій слів, що
відносяться до різних частин мови” [Виноградов 1958: 95].
У 1818 році М.М. Кошанський написав статтю “Про російський синтаксис” і відзначив у ній неповноту
переліку слів при викладі правил синтаксичної сполучуваності різних частин мови. Те, що автори Граматики
Академії Російської відносять до правил, за формою викладу скоріше нагадує винятки, вважає професор
М.М. Кошанський. На його думку, до завдань дослідника російського синтаксису у першу чергу входить
установлення законів синтаксичної сполучуваності. У зв‟язку з проблемою комбінаторики іменника
М.М. Кошанський висуває наступне припущення: “Оскільки різних відмінків вимагають у нас тільки ті
іменники, що походять від дієслів, які вимагають тих самих різних відмінків, то між ними є постійна подібність
у вимозі: тобто, якого відмінка вимагає дієслово, той же самий відмінок потрібний і іменникові, що має з ним
спільний корінь” (цит. за: [Виноградов 1958: 109]).
Аналізуючи комбінаторику прикметника, М.М. Кошанський доходить висновку, що слова, які
позначають якість або властивість, вступають у сполучення тільки з певною відмінковою формою іменника. Те
ж саме можна сказати про прикметники, що позначають дію. Прикметники, які передають значення кількості
або числа, мають більш широкі сполучні можливості, а слова, що позначають місце, час і матерію, не мають
обмежень у сфері синтаксичної сполучуваності. На основі цих фактів М.М. Кошанський робить висновок про
величезну роль семантичних категорій в організації форм і типів словосполучень. “У російському синтаксисі
настільки важливе значення, що, здається, не слово, а значення слова визначає вимогу відмінка” (цит. за:
[Виноградов 1958: 109]). Виходячи з цього, М.М. Кошанський пропонує встановити і сформулювати правила
дієслівної сполучуваності, побудовані на значеннях дієслів російської мови. Однією з найважливіших
закономірностей дієслівної комбінаторики він уважає той факт, що “дієслова одного значення вимагають у нас і
одного відмінка” (цит. за: [Виноградов 1958: 109]).
Більш того, крім правил “сполучення слів”, властивих окремим частинам мови, з погляду
М.М. Кошанського, існують загальні закономірності, властиві системам слів, що відносяться до різних частин
мови, але в межах того самого словотворчого ряду або семантичної категорії.
Не можна не відзначити, що суперечність теорій словосполучення М.М. Кошанського впливала на його Розділ ІV. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ СИНТАКСИСУ

77
формулювання синтаксичних правил, згідно з якими відбувалося поєднання мовних одиниць одна з одною. Про
це кілька років потому (1824) писав І.Ф. Калайдович. Він стверджував, що встановлені М.М. Кошанським
правила синтаксичної сполучуваності дієслів залежно від їхньої належності до тих або інших семантичних
систем слів занадто категоричні і потребують обмежень. Крім того, І.Ф. Калайдович стверджував, що нерідко
не значення дієслова визначає конструкцію, у якій воно уживається, а навпаки, семантика дієслова залежить від
конструкції.
Зазначений автор скептично ставився до можливості встановити загальні закони і чіткі правила
синтаксичної сполучуваності, прагнув вивести це коло проблем зі сфери синтаксису і віднести його до
лексикології і лексикографії [Виноградов 1958: 116].
Таким чином, лінгвістична думка XIX ст. зіштовхнулася з необхідністю вивчення співвідношення фактів
синтаксису і лексикології в процесі розробки теорії сполучуваності.
Виходячи з цього, О.Х. Востоков звертав особливу увагу на взаємодію лексичних значень і синтаксичних
зв‟язків слів, або, за визначенням В.В. Виноградова, ролі речових значень слів у структурі семантично
зумовлених, лексично обмежених типів словосполучень [Виноградов 1958: 116].
Визначаючи форми синтаксичної сполучуваності обмежених груп слів, об‟єднаних одною семантикою,
О.Х. Востоков прагнув, насамперед, установити спільний значеннєвий центр кожної групи слів, а потім укласти
вичерпний список відповідних слів, розподіливши їх по дрібніших лексико-семантичних розрядах.
Під час розроблення правил і закономірностей сполучуваності мовних одиниць необхідно також
відповісти на питання про характер комбінаторних процесів. Так, на думку Ф.І. Буслаєва, у мови є свої власні
закони, незалежні від логічних правил і часто суперечні їм. Це, за словами Ф.І. Буслаєва, “внутрішні закони
мови”, що визначають “сполучення членороздільних звуків”(цит. за: [Виноградов 1958: 231]).
Ми бачимо, що в російській лінгвістичній теорії XVIII ст. і першої половини XIX ст. сполучуваність слів
розглядалася як феномен, що дотичний синтаксису і лексикології і потребує детального аналізу в обох галузях
знань. Сполучуваність підкоряється визначеним законам і правилам власне лінгвістичного характеру. Крім
того, можливість виведення і формулювання правил сполучуваності не викликала сумнівів у більшості
синтаксистів зазначеного періоду.
О.О. Потебня розглядав усі основні проблеми, що служили предметом лінгвістичної полеміки в
60-70 роки XIX століття. Він відводив синтаксису центральне місце в граматиці. Учений стверджував, що
граматична форма повинна бути погоджена зі своїми синтаксичними відношеннями: “адже вона і пізнається за
цими відношеннями” (цит. за: [Виноградов 1958: 231]). О.О. Потебня прагнув вирішити найбільш актуальні
проблеми розвитку синтаксичної системи російської мови, особливо ті, що пов‟язані з теорією простого
речення. Спеціальна частина (II т.) дослідження О.О. Потебні “Із записок з російської граматики” в основному
присвячена історії форм складеного присудка в російській мові і пов‟язаних з нею явищ: історії сполучень
дієприкметників, активних і пасивних, з формами допоміжного дієслова, сполучень імен з «есмь», у прадавній
мові – сполучень прикметника й іменника з дієсловами, крім «есмь» та ін. [Потебня 1941: 227].
О.О. Потебня аналізував іменну та дієслівну синтаксичну комбінаторику, але залишав за межами своїх
досліджень лексичні фактори, що впливають на процес поєднання мовних одиниць одна з одною. Разом з тим
він неодноразово висловлював думку про існування структурної фузії лексичних і граматичних форм (цит. за:
[Виноградов 1958: 341]). У цьому, на наш погляд, полягає основне протиріччя граматичної концепції
зазначеного автора.
Кваліфікуючи просте речення як основну синтаксичну одиницю, О.О. Потебня, на жаль, не приділив
належної уваги словосполученню. У цьому зв‟язку відзначимо, що в російському мовознавстві 80-90 р. XIX ст.
саме вивчення словосполучення вийшло на перший план. Так, академік П.Ф. Фортунатов припускав
можливість двоїстого розуміння і вивчення форм і типів словосполучення. На його думку, “словосполучення
використовуються не тільки в структурі речення, але й у системі позначень” [Фортунатов 1956: 182]. За
переконанням ученого, питання про типи словосполучень як словесних позначень або виражень надає
дослідникові матеріал для вивчення різноманітних відношень між словами в реченні [Фортунатов 1956: 182].
Під впливом ідей П.Ф. Фортунатова проблема словосполучення була викладена О.М. Пєшковським: “<…> не
будь-які два слова, що вживаються в мовленні в безпосередній послідовності, утворюють словосполучення, а
тільки слова, поєднані в думці” [Пешковский 2001: 62].
Академік О.О. Шахматов висловив незгоду з синтаксичними поглядами П.Ф. Фортунатова й визнав
речення центральною і всеоб‟єднувальною категорією: “тільки в складі речення слова і словосполучення
отримують свою семантичну індивідуалізацію і здобувають конкретні граматичні права. <…> Відношення між
словосполученнями і реченнями слід уявляти в діаметрально протилежному аспекті, ніж учив Фортунатов:
учення про словосполучення – лише розділ широкої, основної галузі синтаксису – теорії речення” [Шахматов
2001: 234]. Таким чином, у другій половині XIX століття поняття словосполучення і сполучуваності в цілому не
були остаточно з‟ясовані, хоча деякі напрямки для подальших досліджень були окреслені вже тоді.
Словосполучення розглядалося як мовна одиниця, що співвідноситься зі словом і проблемою сполучуваності
різних частин мови. Крім того, словосполучення вважалося складеною назвою (П.Ф. Фортунатов), тобто
виконання номінативної функції стосувалось не тільки окремих слів, але й їхніх сполучень.
Вважається, що першим серед англійських учених висловив думку про необхідність детального вивчення ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

78
взаємодії слів Г. Суїт: “У наш час єдино раціональним принципом розгляду мови як такої є порушення питання
про те, яким чином ця мова виражає взаємовідношення між словами” [Sweet 1913: 189]. Однак, як видно,
Г. Суїт говорить від імені всього співтовариства лінгвістів свого часу.
Пізніше, у 30-і роки ХХ сторіччя, питання про сполучуваність слів як одну з умов, що визначають
функціонування семантики мови, отримало висвітлення в роботах Дж. Р. Фьорса: “Цілісне значення слова
завжди контекстуальне, і не можна сприймати серйозно яке-небудь вивчення значення, здійснюване у відриві
від розгляду всього контексту” [Firth 1957: 6]. “Неприпустимо розглядати слова як одиниці, що мають
ізольоване значення й зустрічаються та використовуються у вільній дистрибуції. <…> Тільки в обмежених
системах комунікація здатна забезпечити базис для функціонального змісту слова або, інакше кажучи, змісту
значення, при цьому заміна, не рівнозначна ситуації спілкування, приводить до відсутності такого змісту” [Firth
1956: 18].
У цьому випадку, однак, метою аналізу є, як видно, не сполучуваність слів, а їхня мовленнєва семантика.
За Фьорсом, значення слів можна установити, спираючись на їхній контекст і здатність поєднуватися одне з
одним, тобто сполучуваність для нього – метод установлення значення слова. Дж.Р. Фьорс думав, що звичне
сполучення й очікування побачити те або інше слово у визначеному оточенні повинно розглядатися як частина
його функції або значення: “Одним зі значень слова night є його сполучуваність зі словом dark, а одним зі
значень слова dark є його сполучуваність зі словом night” [Firth 1956: 196].
Необхідно підкреслити, що під лексичним значенням Дж.Р. Фьорс розуміє “meaning by collocation”
(значення, установлюване за допомогою колокації) і трактує його в такий спосіб: “Значення, установлюване за
допомогою колокації, є абстракція на синтагматичному рівні, котра не має прямого відношення до
концептуального або ідеального підходу до значення слова” [Firth 1956: 196].
Погляд Дж.Р. Фьорса вже від своєї появи був сприйнятий і оцінений критично через свої позитивістські
основи. Науковець розглядав не дистрибуцію слова, а цікаві, з його погляду, приклади спільної зустрічності
слів, що він визначив як випадки “взаємного очікування слів”. Він стверджував, що слово можна впізнати за
оточенням, у якому воно вживається. Як доказ наводився відомий приклад зі словом ass, що зустрічається у
виразах You silly –, Don‘t be such an –, а також з обмеженою кількістю прикметників: silly, obstinate, stupid, awful
і зрідка з прикметником egregious (цит. за: [Зарайский 2000: 108]).
Крім того, Дж.Р. Фьорс заявляв про необхідність вивчення контекстуального значення слів “як історії
змін” [Firth 1957: 10], тобто наполягав на проведенні детального етимологічного аналізу слів, які утворюють
словосполучення, тому що: “Найголовніше, що вивчення значень являло собою вивчення змін. А зміна
передбачає щось постійне, що підлягає зміні, постійне, що простежується протягом усього процесу зміни.
Звичайно зміну вважають розвитком або занепадом і розглядають у зв‟язку з якою-небудь невід‟ємною
частиною або первісною сутністю чи зенітом” [Firth 1957: 10]. До того ж саме Дж.Р. Фьорс запропонував
розглядати прийом розкладу лексичного значення на складники як основний спосіб дослідження значення
слова як такого: “Видається неможливим вирішити проблему значення, не розщепивши його на компоненти,
що надалі можуть бути розподілені по категоріях, класифіковані і приведені у відповідність один з одним”
[Firth 1957: 10]. Учні і послідовники Дж. Р. Фьорса, Т.Ф. Мітчелл і Ф.Р. Пальмер, розвивали основні положення
його теорії, однак ніхто з англійських лінгвістів не запропонував якого-небудь задовільного вирішення
проблеми лексичної сполучуваності. Так, Ф.Р. Пальмер уважав за помилку спроби чіткого розмежування
передбачуваних конструкцій, виходячи зі значень поєднуваних слів, і непередбачуваних [цит. за: Зарайский
2000: 109], але не висловлював ніяких припущень із приводу причин, що спонукають окремі слова
поєднуватися або не поєднуватися одне з одним. Кожного разу за необхідності вирішити найближчі проблеми в
конкретних умовах (наприклад, при порівняльному аналізі сполучуваності слів двох або більше мов, а також
при розробці проблем перекладу з однієї мови на інші) на перший план висуваються ті або інші часткові
питання. Серед них насамперед – з‟ясування механізмів і обмежень сполучуваності слів.
Таким чином, в історії вітчизняної та зарубіжної лінгвістики комбінаторика слів розглядалася як
сполучна ланка між лексикологією і синтаксисом (М.В. Ломоносов, Д.М. Соколов, П.І. Соколов, О.Х. Востоков,
О.О. Потебня, О.О. Шахматов, Г. Суїт, Дж. Р. Фьорс, Ф.Р. Палмер і ін.). У цьому зв‟язку здатність слів вступати
в синтаксичні конструкції вимагала пояснень відповідно до власне лінгвістичних правил і закономірностей.
У подальших дослідженнях планується ретроспективний аналіз концепцій лексичної сполучуваності в
роботах американських лінгвістів.

Література
Виноградов 1958: Виноградов, В.В. Из истории изучения русского синтаксиса (от Ломоносова до
Потебни и Фортунатова) [Текст] / В. В. Виноградов. – М. : Изд-во Московск. ун-та, 1958. – 400 с. – Библиогр. :
с. 94-240.
Зарайский 2000: Зарайский, А.А. Семантический аспект лексической сочетаемости в английском языке
[Текст] / А. А. Зарайский // Единицы языка и их функционирование : Межвузовский сборник научных трудов. –
Саратов, 2000. – Вып. 6. – С. 104-111. – Библиогр. : с. 109.
Пешковский 2001: Пешковский, А.М. Русский синтаксис в научном освещении : Учебное пособие : изд.
8-е. [Текст] / А. М. Пешковский – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – 432 с. – Библиогр. : с. 62 – ISBN 5-94457-019-9. Розділ ІV. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ СИНТАКСИСУ

79
Потебня 1941: Потебня, А.А. Из записок по русской грамматике. Об изменении значения и заменах
существительного [Текст] / А. А. Потебня. – М. : Просвещение, 1941. – Т. 3. – 550 c. – Библиогр. : с. 227.
Фортунатов 1956: Фортунатов, Ф.Ф. Избранные труды [Текст] / Ф. Ф. Фортунатов. – М. : Учпедгиз,
1956. – Т. 1. – 450 с. – Библиогр. : с. 182-183.
Шахматов 2001: Шахматов, А.А. Синтаксис русского языка [Текст] / А. А. Шахматов. – М. : УРСС,
2001. – 480 с. – Библиогр. : с. 234. – ISBN 5-02-011750-1.
Firth 1956: Firth, J.R. Modes of Meaning [Тext] / J. R. Firth // Papers in linguistics 1934-1951. – London :
Oxford University Press, 1956. – Рр. 174-202.
Firth 1957: Firth, J.R. The Technique of Semantics [Тext] / J. R. Firth // Papers in Linguistics 1934-1951. –
London : Oxford University Press, 1957. – Рр. 5-38.
Sweet 1913: Sweet, H. Words, logic and grammar [Тext] / H. Sweet // TP3 1875-6. Reprinted in Collected
papers. – Oxford : Clarendon Press, 1913. – 530 рр.

Проблема лексической сочетаемости, которая всегда вызывала повышенный интерес исследователей, в
наше время приобретает новое звучание. Не подлежит сомнению тот факт, что феномен лексической
сочетаемости нуждается в однозначном и четком определении. Этим во многом был определен выбор темы
нашей статьи.
Ключевые слова: лексическая сочетаемость, синтаксис, словосочетание, семантическая категория,
лексическое значение.

Lexical combinability problem that has always stirred researchers` intense interest in our time takes on new
significance. There is no doubt that the phenomenon of lexical combinability should be clearly defined. This issue
largely determined the choice of the theme for our article.
Keywords: lexical combinability, syntax, word combination, semantic category, lexical meaning.
Надійшла до редакції 29 листопада 2011 року.