Розглянуто етапи становлення репортажу у вітчизняній публіцистиці, простежено особливості,
закономірності та критерії жанру, визначено функції, цілі, предмет і об‘єкт репортажу.
Ключові слова: репортаж, публіцистика, теорія жанру, інформаційний жанр.

У системі типології жанрів сучасної публіцистики провідне місце займає репортаж. Вивчення історії та
традицій цього жанру в українській лінгвістиці зумовлює актуальність дослідження. Метою дослідження є
встановлення залежності розвитку теоретичної думки від політичної ситуації в країні, з‟ясування місця
репортажу в сучасній жанровій системі, окреслення його перспектив.
У науковій літературі й досі відсутнє загальноприйняте визначення жанру репортажу в публіцистиці.
Так, зокрема, О.О. Тертичний констатує, що проблема визначення жанрової структури періодичної преси є
однією з найбільш „давніх хвороб” відповідної теорії [Тертычный 2000: 171]. Отже, передусім треба порівняти
й структурувати спроби дефініцій жанру репортажу, запропонувавши найбільш коректне визначення. Науковці
наголошують на врахуванні самої практики написання репортажів, оскільки вона також має відіграє роль і
слугує ілюстрацією до змін у теоретичних поглядах на жанр.
Проблемі розвитку такого жанру, як репортаж, приділено недостатньо уваги. Існує небагато досліджень,
присвячених цій проблематиці. Також слід звернути увагу, що поняття „репортажу” у вітчизняній і зарубіжній
лінгвістиці дуже близьке, проте не ідентичне. Зокрема, О.О. Тертичний зазначає, що в європейській лінгвістиці
під репортажем найчастіше мають на увазі те, що у вітчизняній називають нарисом. Саме західні нариси є
генетичними попередниками й найближчими „родичами” сучасного репортажу [Тертычный 2000: 173].
М. Халер здійснив огляд видів текстів, трансформація яких спричинила виникнення репортажу. Науковець
зіставляє описи й визначення жанру в сучасних німецьких підручниках і лексиконах, порівнює репортаж з
іншими жанрами публіцистики й робить висновки про традиції, функції і своєрідність жанру.
У вітчизняній лінгвістиці проблемі дослідження репортажу присвячена дисертація М.О. Педашенко
„Становлення і розвиток радянського газетного репортажу. Жанрові особливості його на сучасному етапі”, в
якій подано огляд робіт радянського періоду з теорії репортажу за період з 1924 р. по 1971 р., тобто наукову
розвідку присвячено історичним змінам репортажу. Цінними для ґрунтовного й комплексного вивчення жанру
є публікації Л.В. Шибаєвої, Інтернет-порталу „Медіаспрут” та ін.
© Назар Р.М., 2012 Розділ VІІ. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

137
У лінгвістичній літературі неоднозначно подаються ознаки досліджуваного жанру. Більшість дослідників
(О.О. Тертичний, А.І. Апокопов, В.В. Ученова, М.О. Педашенко та ін.) до визначальних критеріїв жанру
зараховують такі: дефініція репортажу; мета репортажу; його предмет; прийоми створення тексту в жанрі
репортажу; особливості роботи над репортажем. Інші науковці до перерахованих критеріїв додають
функцію репортажу.
Формування теорії жанру репортажу починається на межі ХІХ-ХХ ст., перші публікації про жанр
датуються початком 20-х рр. ХХ ст. Метою репортажу було повідомлення про сенсації, відволікання свідомості
мас або правдиве висвітлення економічних і соціальних процесів у суспільстві. У перші роки радянського
періоду об‟єктом зображення в репортажі стають важливі події суспільно-політичного життя. Проте репортаж
не відразу став самостійним жанром, окремі його елементи можна зустріти в інших жанрах публіцистики. Як
зазначають історіографи жанру, на початку 20-х років репортаж стає способом отримання, пошуку фактів,
боротьби за факти, причому цілком було проігноровано особистість репортера. У цей період жанр трактують у
більшості випадків як непотрібний, що не відповідає потребам вітчизняного читача. Л.Н. Федотова констатує,
що слово „репортаж” на сторінках спеціальної преси у той час можна зустріти, але зміст поняття був іншим
[Федотова 1967: 128]. На думку дослідниці, 1920-30-і рр. в СРСР стали періодом, коли репортаж набуває
формальних ознак. Агітаційно-пропагандистські та організаторські завдання радянської публіцистики зумовили
предмет і функції цих матеріалів. Отже, об‟єктом радянських репортажів були події суспільно-політичної
значущості: бої на фронтах, мітинги солдатів і робітників, проводи добровольців на фронт, відновлення
народного господарства тощо. Водночас виявляється тенденція до аналізу морально-психічних мотивів
поведінки учасників описаної в репортажі події. Уся вітчизняна журналістика цього періоду спрямована на
популяризацію досягнень соціалістичного будівництва. Теорія репортажу в навчальних посібниках і
дослідницьких працях формується тільки в 50-ті рр. Радянський репортаж набуває формальних ознак, що
пізніше будуть узагальнені теоретиками.
У період Великої Вітчизняної війни жанр репортажу набуває значного розвитку. У цьому жанрі писали
К. Симонов, Б. Полевой та ін. Репортаж, як усі інші жанри радянської публіцистики, був спрямований на
підняття народного духу, працездатності, зміцнення віри в перемогу. Основною метою репортажу стало
висвітлення в конкретних подіях того, що було запорукою перемоги радянського народу.
У період з 1920 р. по 1950 р. розвиток репортажу був неможливий, оскільки журналісти стали
своєрідними інструментами тоталітарної системи, які тільки передававали інформацію. Отже, журналіст був
обмежений у вираженні своїх вражень. Репортаж як жанр був заідеологізований. У цей період не було створено
сприятливих умов для розвитку репортажу. Власні оцінки і враження журналіста були неможливі на сторінках
преси. Дослідники жанру зазначають, що переламним моментом у розвитку репортажу став 1955 рік. Після
однієї з публікацій у газетах масово почали з‟являтись рубрики на зразок „репортаж дня”. У цей період
започатковано розробку вітчизняної теорії репортажу. У наукових колах тривають дискусії щодо жанрової
структури публіцистики загалом і репортажу зокрема. Практика підказує правила створення побутового,
спортивного, судового репортажів, проте відсутні фундаментальні праці щодо теорії і практики періодичної
радянської преси. На сьогодні в літературі про жанри ще нема єдиних критеріїв, а багато суджень довільні.
Розглядуваний період характеризується першими інтуїтивними спробами визначення жанру. У кінці 50-х рр.
репортаж позиціонують з інформаційним жанром. Інформація є важливим газетним жанром, який поділяється
на багато інших жанрів, що відрізняються формою подання матеріалу та способом висвітлення новин.
Репортаж названо „суперечливим” жанром інформації, оскільки для нього характерні елементи нарису,
замальовки, бесіди тощо. В інших тогочасних джерелах репортаж трактують як жанр, який дає змогу в живій
формі розповісти про події, нові факти. У 50-і роки в теорії репортажу виокремилася його основна
жанроутворювальна ознака, яка поступово для журналістів-практиків стає своєрідною вимогою: автор
обов‟язково повинен бути свідком або учасником події.
У 1960-ті рр. С. М. Гуревич запропонував одне з перших визначень репортажу: „Оперативна, динамічна,
емоційна розповідь про події, для якої характерна активна роль автора, який є свідком або учасником події”
[Гуревич 1963: 27]. Важлива роль у становленні жанрів публіцистики загалом і репортажу зокрема, належить
„Віснику Московського державного університету”. На сторінках видання запропоновано тлумачення
репортажу: „Репортаж – жанр газетної інформації, в якому динамічно й документально точно, у виразній
публіцистичній формі відображено картини дійсності через безпосереднє сприйняття автора, що створює у
читача враження його присутності на місці події” [Вартанов 1967: 9]. У визначенні поняття автори керуються
певними критеріями: соціальна сутність жанру, його службова роль, літературні можливості відображення
дійсності й специфічних рис. Проте в 60-ті роки не з‟явилось жодного дослідження, в якому б простежувався
процес становлення і розвитку жанру, його характерних особливостей.
У 70-ті роки були надруковані теоретичні праці про репортаж. У деяких із них не запропоновано
структурованої схеми аналізу жанрів, дефініцій тощо. Наукове визначення репортажу подає М.О. Педашенко.
На її думку, репортаж – це публіцистичний жанр, який відбиває соціально важливі події; його мета полягає в
„показі” читачеві динаміки життя, практичного досвіду, конкретних подій загального процесу розвитку
соціалістичного суспільства на шляху до комунізму. Відбиття дійсності створюється за допомогою ілюзії
візуального сприйняття події. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

138
У роботі М.К. Барманкулова об‟єктом порівняння є репортаж у пресі, на радіо й телебаченні. Для всіх
трьох видів жанру запропоноване спільне визначення: „Репортаж – це об‟єктивне, оперативне й наочне
викладення очевидцем своїх вражень про події” [Барманкулов 1975: 14]. В.В. Ученова в статті „Сучасні
тенденції розвитку журналістських жанрів” вказує на поглиблення і розширення аналітичного характеру
публікацій, інтенсивний „прорив” аналітичних методів відображення дійсності у сферу традиційних
інформаційних жанрів, зокрема репортажу, інтерв‟ю, звіту [Ученова 1976: 66].
Отже, у вітчизняній теорії публіцистики репортаж активно використовуть як інформаційний жанр. Перед
репортерами ставиться вирішення таких завдань: відтворюючи події, розкрити процес розвитку суспільства;
чітко оцінити факти, поміркувати над ними, розкрити їх соціальний зміст; розповісти про одну подію;
розкрити незвичайне у звичайному; залучити читача до узагальнення окремих фактів тощо.
Залежно від ситуації репортаж виконує різні функції, зокрема пропагандистські та управлінські
(переконати в чомусь читача, довести йому щось, спрямувати його думки й под.). Крім того, метою репортажу є
конкретний аналіз осмислення окремих питань, критика, формування суспільної думки тощо. На думку
М.О. Педашенко, необхідність відображення дійсності у формі репортажу спричинена трьома умовами:
потребою в знаннях про процеси розвитку нашого суспільства; намаганням зробити читача свідком, який може
оцінювати прочитане; особливістю сприйняття, що визначає необхідність ілюзії фізичних відчуттів як основи
для відтворення у свідомості читача картини дійсності [Педашенко 1972: 5].
Науковці того часу неоднаково витлумачують предмет і об‟єкт репортажу: факти, події, явища дійсності,
події, обмежені в часі, місткі за змістом, негативні факти дійсності, етичні, моральні картини, привід події із
суспільною значущістю, інформація про значення зображуваного тощо. Теоретики, визначаючи предмет і
об‟єкт репортажу, просто узагальнюють практику, вловлюють тенденції, а не визначають їх, що, очевидно,
зумовлено особливостями авторитарної системи, яка не сприймала інакодумства.
Розходяться думки науковців щодо методу, який використовує автор для відображення дійсності. Одні
дослідники наголошують на необхідності попереднього збору матеріалу з теми, без чого репортер не зможе
вийти на рівень узагальнення, інші стверджують, що автор має право на існування різних за оперативністю
видів репортажу та способів досягнення аналітичності й публіцистичності (спогади, документи, вивчення
статистики та ін.). Відомі спроби виділення різних видів репортажу, зокрема критичний, героїчний,
інформаційний, колективний, репортаж-роздум, репортаж із майбутнього, аналітичний, проблемний та ін.
Тенденцію розмежування різновидів репортажу продовжено в навчальному посібнику „Теорія і практика
радянської періодичної преси” (1980 р.). Його автори поділяють репортаж на три види залежно від
інформаційного приводу й методу відображення дійсності: подієвий, пізнавальний і проблемний. Причому
подієвий вид ґрунтується на суспільно значущій події і дуже оперативний; у пізнавальному автор повинен
розповісти про виробничий або творчий процес; проблемний репортаж – це майже аналітичний жанр за метою і
маштабом узагальнень.
Науковці починають звертати увагу на композицію, мову і стиль жанру. Зокрема, М.К. Барманкулов
визначає стильові особливості газетного репортажу: розповідь не подається в минулому часі; може бути
змінено послідовність подій; динамічність; показ історії події; рух у просторі й часі [Барманкулов 1975: 10].
Також науковці вказують на тенденції щодо тематичної спеціалізації репортерів, ведуть мову про актуальність
точного визначення меж жанру, роздумують над проблемою об‟єктивності репортера тощо.
Отже, на підставі аналізу можна стверджувати, що у 1980-ті рр. спостерігається розвиток репортажу як із
практичного, так і з теоретичного аспектів.
Проблема жанрових особливостей публіцистики залишається актуальною для сучасної лінгвістики. У
новітній період розвитку мовознавства питанню велику увагу приділяють О.О. Тертичний, Л.В. Шибаєва,
С.Г. Корконосенко, А.І. Акопов та ін. Зокрема описано нові тенденції в теорії репортажу, запропоновано
авторські концепції репортажу, проаналізовано дискусію про жанри тощо.
О.О. Тертичний вважає, що поняття „жанр” постійно змінюється й ускладнюється, тому дослідники
пропонують свій набір жанрів. Автор називає три головні жанротвірні чинники: предмет, мета й метод
відображення, які свідомо чи несвідомо реалізуються конкретним автором у процесі створення тексту. Названі
ознаки утворюють „типи відображення дійсності”, зокрема фактографічний, дослідницький і художньо-
публіцистичний, яким відповідають три типи публіцистичних текстів, тобто інформаційні, аналітичні й
художньо-публіцистичні. Як слушно зазначає науковець, інформаційні жанри виступають основними носіями
оперативної інформації, що дозволяє аудиторії здійснювати постійний моніторинг найбільш значущих, цікавих
подій у тій чи іншій сфері дійсності [Тертычный 2002: 36]. Своєрідність репортажу полягає в „розгорнутому”
застосуванні методу спостереження і фіксації; завдання репортера – створити „ефект присутності”, викликати в
читача співпереживання. Серед способів досягнення потрібного ефекту науковець називає показ зовнішьої
динаміки події, опис внутрішньої динаміки та своїх переживань. О.О. Тертичний зараховує репортаж до
художньо-публіцистичних жанрів.
Іншої думки дотримується професор Л. Є. Кройчик, який вважає репортаж, звіт та інтерв‟ю оперативно-
дослідницькими текстами, в яких на першому плані постає тлумачення інформації. Дослідник подає дефініцію
репортажу (публіцистичний жанр, який дає наочне уявлення про події через безпосереднє сприйняття автора,
очевидця або учасника події) та визначає жанротвірні елементи репортажу. Крім наочності й граничної Розділ VІІ. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

139
документальності, називає також послідовне відтворення події; образну аналітичність (відповідаючи на
запитання, як це відбувалось, публіцист виступає як дослідник); емоційний стиль розповіді, що надає їй
додаткової переконливості; активну роль особистості репортера, оскільки він не тільки дозволяє побачити події
очима оповідача, але й спонукає аудиторію до самостійної роботи уяви [Кройчик 1999: 18-19]. На думку
Л.Є. Кройчика, репортаж належить до найбільш ефективних жанрів публіцистики, поєднуючи в собі переваги
оперативної передачі інформації з аналізом. Стрижневим жанровим елементом є правдиве, достовірне
відображення події. Крім того, для репортажу характерне специфічне відтворення часу й простору (час
умовний, не відповідає за тривалістю реальному часу описуваної події та рухається від початку події до її
завершення, що в поєднанні з наочністю створює ефект присутності репортера на місці події). Останнє
твердження деякі вчені піддають критиці. Так, М.І. Шостак, спростовуючи думку Л.Є. Кройчика, наголошує,
що репортажу не завжди потрібна послідовна констатація хронологічних моментів [Шостак 1998: 57].
Для характеристики жанрів публіцистики А. І. Акопов пропонує схему-матрицю, яка вміщує чотири
основні типові ознаки: завдання публікації, метод відображення дійсності, масштаб відображення дійсності й
засоби зображення. Проте науковець розуміє, що його схема-матриця повною мірою не може претендувати на
повноту й універсальність. Пояснюючи схему на прикладі репортажу, автор пише: „Завдання – інформування
суспільства про найбільш значущі події дійсності; метод – на основі фактів опис безпосередніх фактів; масштаб
репортажу – група, ланцюг пов‟язаних між собою фактів або всебічне висвітлення локальної ділянки дійсності;
серед засобів зображення найчастіше використовують яскраві зображувальні засоби” [Акопов 1985: 36].
Більшість і теоретиків, і практиків публіцистики сходиться на тому, що репортаж є одним із найбільш
улюблених жанрів вітчизняних журналістів. Дослідники, зокрема В.В. Ученова, Л.В. Шибаєва та ін., вказують
на проблеми функціонування репортажу, трансформацію жанру й появу нових видів і „гібридів” репортажу
тощо. У 90-х рр. XX cт. спостерігався бурхливий розвиток пізнавального репортажу, аналітичний
трансформувався в розслідування-кореспонденцію, розслідування-статтю. Це пояснюється тим, що час дуже
швидко плине, події відбуваються стрімко, не даючи можливості глибоко продумати їх. На перший план
постало те, чого раніше не помічали, репортери почали висвітлювати темні сторінки буття (влаштовувати
екскурсії по салонах хіромантів, ринках живого товару, місцях збору наркоманів тощо). Проте саме це, на
думку А.А. Кобякова, шкодить якості продукту, оскільки для сучасної преси основною є оперативність, тому
спостерігаємо плутатину фактів, назв посад і под. Яскравим прикладом можуть слугувати події „Норд-Оста”,
катастрофи літака з польською делегацією поблизу м. Смоленська та ін.
Багато сучасних українських, російських, польських періодичних видань регулярно публікують
репортажі. Зокрема газети „Дзеркало тижня”, „День”, „Високий замок”, „Українська правда”, „Комсомольська
правда”, „Аргументи і факти”, „Московський комсомолець”, „Gazeta wyborcza” тощо.
Отже, у сучасному мовознавстві простежується неоднорідність поглядів на термінологічне тлумачення
жанрових особливостей публіцистики, що зумовлено кількома причинами. По-перше, жанрова система на
практиці змінюється швидше, ніж науковці встигають пропонувати визначення та класифікації. По-друге,
ситуацію можна пояснити й авторськими концепціями, які завжди мають місце в науці. По-третє, в основі
загальних уявлень про жанри покладено теоретичні наробки, а частково – сама практика, досвід колег та
очікування читачів.
Вивчення наукової літератури дає можливість стверджувати, що виникнення теорії репортажу відстає на
десятки років від практичного використання жанру. Політичні, економічні й суспільні зміни, які відбувались у
країнах колишнього СРСР ХХ ст., не сприяли послідовному розвитку цього жанру. Розвиток теорії репортажу у
вітчизняній лінгвістиці припадає на другу половину ХХ ст. Перспективним для подальшого дослідження є
з‟ясування типології, структурно-композиційної схеми та мовних рис репортажу у сучасній публіцистиці.

Література
Акопов 1985: Акопов, А.И. Методика типологического исследования периодических изданий [Текст] /
А. И. Акопов. – Иркутск : Иркутск. ун-т, 1985. – 96 с.
Барманкулов 1975: Барманкулов, М.К. Сравнительный анализ жанров (репортаж, развитие
документализма) [Текст] / М. К. Барманкулов. – Алма-Ата : КазГИ, 1975. – 115 с.
Вартанов 1967: Вартанов, Г.И. Проблемы теории публицистики ждут решения [Текст] / Г. И. Вартанов //
Вестник МГУ. – Сер. „Журналистика”. – 1967. – № 4. – С. 9-11.
Гуревич 1963: Гуревич, С.М. Репортаж в газете [Текст] / С. М. Гуревич. – М., 1963. – 126 с.
Кройчик 1999: Кройчик, Л.Е. Трансформация жанров : опасность утраты публицистичности [Текст] /
Л. Е. Кройчик // Журналистика в 1998 году : тезисы научно-практ. конференции.Часть VI. – М. : МГУ, 1999. –
С. 18-19.
Педашенко 1972: Педашенко, Н.А. Становление и развитие советского газетного репортажу. Жанровые
особенности его на современном этапе [Текст] : автореф. дис. … канд. філол. наук / Н. А. Педашенко. – М.,
1972. – 18 с.
Тертычный 2000: Тертычный, А.А. Жанры периодической печати : уч. пособ. [Текст] /
А. А. Тертычный. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 312 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

140
Тертычный 2002: Тертычный, А.А. Трансформация жанровой структуры современной периодической
печати [Текст] / А. А. Тертычный // Вестник Московского гос. ун-та. – Серия „Журналистика”. – 2002. – № 2. –
С. 36.
Ученова 1976: Ученова, В.В. Современные тенденции развития журналистских жанров [Текст] /
В. В. Ученова // Вестник Московского гос. ун-та. – Серия 10. Журналистика. – 1976. – № 4. – С. 66-73.
Федотова 1967: Федотова, Л.Н. Становление репортажу на радио [Текст] / Л. Н. Федотова // Вестник
Моск. гос. ун-та. – Серия „Журналистика”. – 1967. – № 6. – С. 128-131.
Шостак 1998: Шостак, М.И. Журналист и его произведение [Текст] / М. И. Шостак. – М. : Прогресс,
1998. – 285 с.

Рассмотрены этапы становления репортажа в отечественной публицистике, прослежены
особенности, закономерности и критерии жанра, определены функции, цели, предмет и объект репортажа.
Ключевые слова: репортаж, публицистика, теория жанра, информационный жанр.

Stages of formation of the reporting in domestic publicism are considered, features, laws and criteria of a genre
are tracked, and the functions, the purposes, the subject and the object of the reporting are defined.
Keywords: the reporting, publicism, the genre theory, an informative genre.
Надійшла до редакції 16 листопада 2011 року.