Рец. на кн. :
Кульбабська О. Вторинна предикація у простому реченні : монографія / Олена Валентинівна
Кульбабська. – Чернівці : Чернівецький національний університет, 2011. –
672 с.

Однією з домінувальних тенденцій сучасної лінгвістики є прагнення осмислити / переосмислити
максимальну кількість як нових, так і давно відомих, на перший погляд, але насправді – недостатньо вивчених
явищ, що часто провокує появу ще більшої кількості питань, які потребують відповіді. І відповіді не тільки в
суто прикладному, але й у науково-теоретичному вимірі. Саме така ситуація спостерігається в різноманітних
граматичних студіюваннях формально-описового, функційно-описового, функційно-комунікативного,
функційно-когнітивного та інших напрямів. Повною мірою це стосується і сучасних синтаксичних досліджень,
у яких всезначущим і вагомо вартісним постає аналіз та опис різних аспектів формального вияву тих чи тих
мовних одиниць з простеженням їхнього статусу в системі одно- та різноярусних одиниць на ґрунті відповідних
синтаксичних зв‟язків та позиційності (формальний), розгляд співвідношення твірних і похідних (дериваційні
особливості зі встановленням корелятивності/некорелятивності власне-синтаксичного і семантико-
синтаксичного ярусів), визначенням і характеристикою мовних механізмів – корекційних і комунікативних та
© Загнітко А.П., 2012 Розділ ХІІ. РЕЦЕНЗІЇ ТА АНОТАЦІЇ

229
ін. Аналізована монографія охоплює одну з актуальних проблем сучасної теорії речення – дослідження
вторинної предикації зі встановленням семантичної і морфолого-синтаксичної типології. Ні теоретичне
значення, ні новизна і практичне значення не викликають заперечення, тому що в монографії вперше
запропоновано фундаментальний розгляд семантичної і морфолого-синтаксичної типології вторинної
предикації з урахуванням різноманітних глибинних процесів трансформації і перетворення в системі
синтаксичних одиниць
Не деталізуючи розгляд Передмови, слід наголосити, що вона відразу окреслює досліджувану проблему
в усіх напрямах і виявах, а також ґрунтовну характеристику актуальності, об‟єкта (с. 10-17). Безперечно,
заявлена проблема вимагає широспектрального розгляду з урахуванням різних ярусів реченнєвої структури,
тому й услід за О. Кульбабською можна говорити про те, що формально-семантичні співвідношення
синтаксичних одиниць із вторинною предикацією ґрунтуються на кореферентності, що зумовлює тотожність
означення того самого референта дійсності і передавання суб‟єктно-предикатних відношень. За умови
внутрішньомовних варіантних видозмін простих ускладнених речень залишаються незмінними кількість
предикатем, спільна лексична основа речення і характер семантико-синтаксичних відношень між
кореферентними засобами. До цього можна додати, що і модифікації не заторкують спільності лексичного
наповнення речення, а тим паче самої типовості внутрішньореченнєвих семантико-синтаксичних відношень.
Співвідношення в реченнєвій структурі екзистенційного і номінативного начал убезпечує вторинним
предикатемам спрямування на їхнє функційне навантаження, прямо / напівпрямо / опосередковано, з обома
началами, але суттєве відцентрування від екзистенційного компонента поглиблює внутрішньореченнєву
структурованість, що особливо яскраво простежується за інтродукції, опосередкованості тощо.
Загалом аналізована монографія складається з Передмови (с.10-17), п‟яти розділів (с. 18-556), Післямови
(с. 557-578), Списку літератури (с. 579-663), списку використаних словників і довідників (с. 664-665), списку
джерел (с. 666-671), до цього слід додати також Перелік умовних скорочень (с. 7-9).
Перший розділ «Теоретичні засади вивчення вторинної предикації» (с. 18-88) вичерпно окреслює
теоретичні основи аналізу предикації у структурі простого неелементарного речення з виявом статусу
предикації як маркера формальної та семантико-синтаксичної елементарності / неелементарності простого
речення (типологійно – тільки неелементарності), виявляє закономірності асиметричності структури простого
речення з вторинною предикацією, і для цього з‟ясовано класифікаційні ознаки та семантичні класи базових
предикатів (останнє здійснено з опертям на фундаментальні теоретичні напрацювання українських лінгвістів).
Водночас прокоментовано вторинні предикатні синтаксеми як засоби вираження семантико-синтаксичних
відношень у простому неелементарному реченні. Вимагає певного уточнення, або ж мотивації співвідношення /
неспіввідношнення семантико-синтаксичних відношень у простому неелементарному реченні з формами
синтаксичних зв‟язків. Наголошена теза про конкретизацію значень предикатів на підставі виокремлення в
межах предиката певних лексико-семантичних груп, чи родів дії, чи аспектів дії загалом мотивована, хоча і
могла бути доповнена відповідним графічним зображенням або певною схемою, що виявило б особливо
розмаїту диференційованість предикатів дії тощо. Та й цілком аргументовано площину семантичної типології
предикатів можна доповнити міркуваннями про реляцію (володіння, наявності, частини і цілого, зумовленості
тощо), експлікацію (де легко простежуваними постають різноманітні інтерпретаційні вияви речення,
співвідносні з тими чи тими комунікативними завданнями: Дівчина скромна → Дівчині притаманна
скромність → Дівчину вирізняє скромність → Для дівчини характерна скромність) і класифікацію (У зграї
буває до десяти тисяч птахів → Число птахів у зграї досягає до десяти тисяч / Чисельність зграї сягає
десятків тисяч), що дозволило б дещо по-іншому зінтерпретувати вторинні синтаксеми в реченнях на кшталт
Кожному учаснику конференції треба підготувати доповідь хвилин на п‘ятнадцять (Розм.)), адже саме ці
механізми розширюють площину вторинних наповнень синтаксичних позицій. Досить вичерпно
прокоментовано постання синкретичних виявів синтаксем у реченнях на зразок Голодній кумі лише хліб на умі
(Нар. тв.) з наголошенням глибинного ускладнення речення та простеженням дериваційних зв‟язків. Не менш
вагомо прокоментовано ознаки вторинних синтаксем з вирізненням семантико-синтаксичних параметрів
(чотири) та функційного призначення (п‟ять), що сукупно складають вісім ознак, що вичерпно охоплюють
особливості вторинних синтаксем. Завершуючи побіжні зауваги про власне-теоретичний аспект дослідження,
слід наголосити на можливості доповнення ознак функційного призначення вторинних синтаксем ознакою
детермінованості таких синтаксем певними дискурсивними практиками (так, звертання не властиве
науковому мовленню, а вставлені елементи – усно-розмовній стихії тощо). У цьому руслі варто було
використати окремі праці з функційно-комунікативного синтаксису (напр., Всеволодова М.В. Теория
функционально-коммуникативного синтаксиса : фрагмент прикладной модели языка : учебник [Текст] / Майя
Владимировна Всеволодова. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 502 с. та ін.), у яких досить послідовно
розкриваються особливості функційного навантаження предикатів різних лексико-семантичних груп.
У другому розділі «Предикатема як репрезентант суб‟єктно-предикатних відношень у простому реченні»
(с. 89-256) подано кваліфікацію ситуації та схарактеризовано семантичні класи ситуацій у простому реченні,
концентровано класифіковано денотативні ситуації реченнєвих пропозицій: 1) ситуації дії / діяльності,
2) ситуації процесу, 3) ситуації ставлення суб‟єкта до дійсності, предметів та осіб, 4) ситуації стану, 5) ситуації
буття, розташування, існування, наявності / відсутності когось / чогось, 6) ситуації кваліфікації, 7) ситуації ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

230
ідентифікації, 8) ситуації характеризації, 9) ситуації власне-локативності, 10) ситуації кількості (с. 89-92), а
опертя на дефінування лексикалізованої ситуації (за О. Кибриком) уможливлює вирізнення з-поміж
макроситуацій: а) макроситуації розгортання події в часі (За кілька день вернула знов перепелиця до гнізда
(Юрій Федькович)); б) макроситуації каузованої дії, процесу, стану (Непримиренністю своєю він навіть
батька часом дивує (Олесь Гончар)); в) макроситуації реальної, ірреальної або потенційної зумовленості дії,
стану, якості (Ніхто не годен віщі барви вбити, даровані митцю святим чуттям (Тетяна Севернюк));
г) макроситуації допустової зумовленості дії, процесу, стану (Попри загальне ослаблення тіла Бовдур підвівся
на ноги (Іван Франко)); ґ) макроситуації цілеспрямування дії (Бабуся бреде полоти город (Володимир Бабляк));
д) макроситуації результативності дії (Тканина присохла до рубців, завдаючи йому нестерпного болю (Зінаїда
Тулуб)); е) макроситуації інтенсивного вияву дії, процесу, стану чи ознаки (Микита ненавидів без міри Васюту
(Борис Грінченко)); є) макроситуації асоціативних відношень між об‟єктами дійсності (Пташка-невільниця
б‘ється об невблаганні ґрати клітки-тюрми (Борис Грінченко)); ж) макроситуації авторизованої оцінки
(Важким видалося Хариті те відро (Михайло Коцюбинський)); з) макроситуації тотожності предметів, ознак
(Від криниці з а х а т о ю, біля джерела, дзюрчав потічок (Іван Чендей)); и) макроситуації ідентифікації (З а х
а р к а-п’яниця був собі немолодий чоловік (Брис Грінченко)); і) макроситуації якісної характеризації об‟єкта чи
суб‟єкта (Красна б о н д а р и х а дає волю сльозам (Сергій Яричевський)); ї) макроситуації посесивності
(Єремія вдивлявся у свіччин в о г н и к (Валерій Шевчук)); й) макроситуації кількісної характеристики об‟єктів
реальної дійсності (Троє к о н о в о д і в попадали на землю трохи не під копита коней (Борис Грінченко));
к) макроситуації модального відношення (Жаль, прощать не вмієш (Марія Матіос)); л) макроситуації
модально-інформативного доповнення (При місяці ще й при зорях (Ой, давним-давно) холодило білу руку
стремено (Галина Тарасюк)); м) макроситуації спонукання (Не плач! Якось-то буде! (Сергій Яричевський));
н) макроситуації апелятивності (Дочко, ти б нас почастувала на початок (Леся Українка)); о) макроситуації
модифікувальної характеризації (А чоловік пішов додому і вже на Бога не нарікав (Юрій Федькович)). У межах
розділу схарактеризовано типи пропозицій простого речення елементарної та неелементарної структури (с. 96-
108), дефіновано поняття «предикатема» і «макропредикатема» (с. 109-111), кваліфікуючи предикатему як
одиницю семантичної структури речення, що оформляє граматично акт думки та має такі ознаки, як цільність,
розчленованість, двочленність), про позиційність у відбитті дійсності (с. 109). Водночас розмежовано основну
(мінімальна семантико-синтаксична одиниця, що відбиває мікросистему об‟єктивних суб‟єктно-предикатних
відношень у простому елементарному реченні) та вторинну (елементарна семантико-синтаксична одиниця, що
відбиває мікросистему потенційних аналогів суб‟єктно-предикатних відношень у модифікованому простому
елементарному реченні) зі встановленням засобів вираження предикатної синтаксеми та її ономасіологічного
значення, водночас прокоментовано ранжування суб‟єкта і предиката в предикатемах, виявлено синтаксичну
позиційність вторинних синтаксем у спектрі семантико-синтаксичних внутрішньореченнєвих відношень та
накреслено типологію предикатем у простому реченні. Рецензоване дослідження вражає ємністю підготовчої
праці. Воно легко може бути гарним науково-навчальним посібником з проблеми вторинної предикації. Тут
досить доступно викладена основна проблематика і доступно відреферовані численні праці з аналізованого
питання, до речі, здебільшого досить складно написані. До переваг аналізованої праці слід зарахувати також і
той факт, що авторка використовує не тільки праці загальновизнаних лінгвістів (І. Вихованець, Ю. Степанов,
Н. Шведова та ін.), але детально студіює автореферати й окремі статті молодих дослідників, що, на жаль, зовсім
не завжди постає загальноприйнятим правилом у сучасному мовознавстві. З‟ясування засобів вираження
предикатної синтаксеми та її ономасіологічного значення вимагало від О.В. Кульбабської акцентуації тези про
нерозривний зв‟язок мови і мовлення, а отже, і розкриття особливостей семасіологічної природи значення
предикатної синтаксеми. Якщо виходити з концептуального тлумачення системності мови як її іманентної
характеристики (складна, нелінійна й еволюційна системність мови постає її властивістю самоорганізації,
самоструктурування і саморозвитку), предикатні синтаксеми складають одну з площин її взаємної
детермінованості іншими зовнішніми системами середовища (етносу, культури, соціуму). Останнє легко
спостережуване в розгляді функційно рівнорядних / функційно однорідних компонентів, виражених
типологійно різними синтаксичними засобами: Я часто пишу колезі та батькам і Я частіше пишу колезі, ніж
батькам, де в наведених конструкціях виявлювана та сама ситуація (морфологічне вираження аргументів те
саме), але в різній функційній перспективі з опертям на типологію ранжування. Тоді речення можна
кваліфікувати як абстрагований відтворюваний зразок, який постає певним інтонаційно-фонетичним
комплексом, що містить тотожно усвідомлювану дію в усвідомлюваному комунікативному просторі.
Безперечно, актуалізаційні категорії, за умови вираження «основної предикатеми», зіставляють потенційний
знак із дійсністю за допомогою відповідних актуалізаторів, співвідносячи речення з відповідною ситуацією, аж
ніяк не «слугують самому акту утворення речення». Будь-яка вторинна предикація – це розгортання ядерної дії
(у цьому в широкому сенсі витлумачувано дію) в корелюванні з іншими, тому лінійність (лінеарність) речення
виступає умовною величиною, тому що лінійним виступає словесний ряд, а для розуміння дії необхідним є
нелінійний вимір: для генерування й інтерпретації моментальної дії свідомість здійснює нелінійні інтегрувальні
операції. Так, щоб визначити, наприклад, на кому / на чому фіксує увагу співрозмовника (слухача, читача)
адресант, промовляючи, – свідомість визначає «денотат» не в уже вимовлених словах, а в осмислюваному Розділ ХІІ. РЕЦЕНЗІЇ ТА АНОТАЦІЇ

231
наразі невербальному комунікативному просторі, позбавленому лінійності. І виквафіліковувана вторинна
предикація постає ситуативно співмірною / супряжною з основною / ядерною.
Наголошування на тому, що кваліфікація вторинної предикації здійснена в аспекті похідності, дозволило
у монографії виокремити речення зі стягненою (с. 117-122), з подвійною (с. 122-125), згорнутою (с. 125-128),
потенційною (с. 128-130), додатковою (с. 130-132), імпліцитною (с. 132-140) предикацією, що охоплюють усі
інваріантні вияви додаткової предикації. Напевно, доцільніше було запровадити два рівні класифікації
вторинної предикації, де на першому розмежувати експліцитну й імпліцитну вторинну предикацію, а на
другому – диференціювати уже конкретні різновиди.
Зупиняючись на аргументуванні співвідношення підмета і суб‟єкта, їхнього статусу в полірівневій
реченнєвій структурі, можна підтримати твердження авторки про полісуб‟єктність (двосуб‟єктність) речення
Чарджієву подали шапку, наповнену шербетом (Р. Іваничук). Водночас у цьому руслі виникають міркування
щодо подвійного присудка і співмірності / неспівмірності речень на зразок Матій п р и й ш о в з роботи пізно
вночі замучений, ледве живий (І. Франко) – з одного боку і С т о я л а верба зажурена (А. Яна); Х и т а л а
тополя вітами стривожена (М. Дзюба), на які в монографії не звернуто увагу, – з іншого боку, тому що в
першому випадку позицію підмета заповнює назва істоти, а в іншому – неістоти. Та й загалом другий різновид
речень цілком прийнятно, за моделлю авторки, кваліфікувати як сповнені трьох предикацій: 1) до першої слід
віднести метафоризацію; 2) до другої – власне-предикатність; 3) третя ж задіює перерозподіл комунікативних
акцентів. Не можна погодитись з тим, що іменник хміль Будити будуть хміль і щем, аж доки темінь не
розтане (М. Лазарук)) належить до похідних – відприкметникових, віддієприкметникових чи
відприслівникових, тому що він непохідний.
Виваженим постає твердження про акт предикації як транспонування фактів мови у факти мовлення,
тому без предикації немає мовленнєвого акту, а є лише номінація певних подій, явищ, дій. Очевидним постає
вияв вторинної предикації не тільки на суто мовленнєвому рівні, в тих чи тих дискурсивних практиках, але й
набуття ними узуальних статусів, що наближає їх до системно відтворюваних величин і водночас їхні вияви не
постають такими.
Досить привабливим виступає розгляд засобів вираження предикатної синтаксеми з акцентуванням
дієслівних, іменникових та інших, з-поміж яких звернуто увагу і на прислівникові, девербативні тощо. Цей
спектр проблеми та її розгляду суттєво доповнює розмежування вільних, зв‟язаних і конструктивно зумовлених
синтаксем, що почасти знайшло висвітлення в рамах третього розділу «Прості неелементарні речення з
вторинними предикатними семантико-синтаксичними відношеннями» (с. 256-385) у розгляді вторинних
предикатем предикатно-адвербіального, зокрема з часовим (с. 261-280), порівняльно-асоціативним (с. 323-328),
зіставно-викоремлювальним (с. 338-342) та іншими значеннями; предикатно-атрибутивного та предикатно-
апозитивного (с. 342-365); предикатно-кількісного (с. 365-370) і предикатно-модального типів. Утрадиційнена
схема розгляду вторинних синтаксем як виявів вторинної предикатності через фундаментальні типи –
предикатності і субстанційності та відповідно – перехідного (четвертий розділ «Функціональні параметри
простих неелементарних речень із вторинними семантико-синтаксичними відношеннями неелементарних
синтаксем субстанціального та перехідного типів» (с. 386-475) – у структурі простого неелементарного речення
є цілком прийнятною і втілює фундаментально-теоретичні напрацювання в сучасній синтаксичній науці. Такий
розгляд суттєво доповнюється діагностуванням регулярності тих чи тих вторинних синтаксем у структурі
речення, їхньої сполучуваності з відповідним різновидом предиката, що викінчено схарактеризовано на ґрунті
базового предиката каузативної семантики. Заявлений напрям продуктивно міг бути розширений за рахунок
встановлення регулярного / нерегулярного вияву вторинних синтаксем у відповідних класах речень на кшталт
двоскладних ототожнювально-предметних (релятивно-предметних, вимірювально-предметних), ознакових,
процесивних та односкладних (предметних, ознакових, процесивних, дебітивних, функтивних) з
диференціюванням пропозитивних / непропозитивних іменників у тих чи тих синтаксичних
внутрішньореченнєвих синтаксичних позиціях. Загалом заповнення синтаксичної позиції є тим маркером, через
який легко встановити рівень семантичного наповнення речення, його інформативної ємності. Валентність та її
формально-граматичний і семантико-синтаксичний рівні уможливлюють встановлення співвідношення
внутрішньореченнєвих синтаксичних зв‟язків доцентрової сили й ускладнення загальнореченнєвого тла
синтаксичними зв‟язками відцентрової сили, нагромадження яких трансформує речення у висловлення з
різними прагматичними настановами. У цьому руслі не можна погодитися з тим, що в реченні За плечима
мандрівників наростає гуркіт в о з а (Володимир Бабляк) відієслівний іменник гуркіт виражає вторинну
предикатему, оскільки наростає гуркіт – це гуркотить з відтіком фазовості.
Звернуто увагу на особливості формування вторинної предикатності внаслідок перегрупування
синтаксичних залежностей, що особливо поширене в детермінантній залежності від граматичної основи або
речення загалом, дуплексивності, вторинного заповнення синтаксичної позиції тощо (с. 109-190). З опертям на
концептуальні напрацювання лінгвістичної теорії О. Кульбабська диференціює в межах семантично
елементарного речення предикатні і первинні субстанційні (чомусь послідовно оперує терміном
субстанціальні). а в межах семантично неелементарного вони розширені вторинними у предикатних та
субстанційних виявах, до яких зараховано об‟єктні, атрибутивні, апозитивні, подвійні, адвербіальні, модальні,
інформативно-доповнювальні, комплетивні, напівпредикативні, сурядні, пояснювальні, контаміновані та ін. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 25

232
(с. 109-190). Надзвичайно важливими є студіювання статусу вторинних синтаксем через призму актуалізації
(с. 190-255 і далі), з‟ясування значущості виокремлення вторинних предикатем в ініціальній і фінальній
позиціях.
О. Кульбабська ґрунтовно розглядає особливості вияву типового граматичного зразка речення,
характеризуючи різноманітні спектри моделей основної предикатами у дво- / односкладному реченнях (с. 256-
370), що постає опертям дослідження вторинної предикатеми через призму базових реченнєвих моделей,
визначуваних за типологією валентних потенціалів від одно- до шестимісних (щоправда, в українській мові
можна говорити і про семивалентні дієслівно-предикатні лексеми на зразок перевозити, де елемент пере- через
вимагає регулярного локатива траси).
Розгорнуто схарактеризовано вторинні предикатні семантико-синтаксичні відношення у структурі
простих неелементарних речень (третій розділ «Прості неелементарні речення з вторинними предикатними
семантико-синтаксичні відношеннями» (с. 256-385)), ґрунтовно опрацьована авторкою семантико-синтаксична
та морфолого-синтаксична типологія вторинних предикатем з опертям на типологію внутрішньореченнєвих
семантико-синтаксичних відношень у неелементарному простому реченні. Водночас прискіпливо і викінчено
подано основні та неосновні варіанти цілої низки вторинних предикатем з виявом їхніх структурних
особливостей, семантичної регулярності, а також із заглибленням в одно- та різноярусні відношення в розгляді
шляхів витворення таких вторинних предикатем адвербіального, атрибутивного, апозитивного,
квантитативного та модального різновидів. Звернуто увагу й на експресивні варіанти простих речень, що
можуть виражати надмірний кількісний вияв суб‟єктів дії, процесу або стану з простеженням закономірностей
заміни тих чи тих відмінкових форм, запропоновано прийнятну інтерпретацію експлікації та імплікації
квантитативного компонента (с. 342-385). У монографії особливе значення надано розкриттю напрямів і шляхів
поєднання двох і більше значень в одній вторинній предикатній синтаксемі на кшталт об‟єктивно-суб‟єктивно-
модальної синтаксеми (з відповідними різновидами – шість), суб‟єктивно-об‟єктивно-модальної синтаксеми
(п‟ять різновидів) і под. (с. 386-475). Те саме стосується і субстанційних синтаксем, які схарактеризовано у
вимірі синкретизму (об‟єктно-суб‟єктні (с. 411-475), адресатно-суб‟єктні (с. 400-407), інструментально-
суб‟єктні (с. 407-410), локативно-суб‟єктні (с. 410-411)). Суто авторською концепцією позначений і розгляд
простих поліпропозитивних речень із семантико-синтаксичними відношеннями перехідного типу, де
сконцентровано характеристику вторинних предикатем суб‟єктно- (с. 412-427), об‟єктно- (с. 427-440),
інструментально- (с. 453-455), локативно- (с. 440-453), посесивно-суб‟єктно-предикатного (с. 455-463) та цілої
низки інших типів.
Суттєво доповнює розгляд проблеми вторинної предикації у структурі простого речення п‟ятий розділ
«Засоби вторинної предикації в позиційній структурі простого неелементарного речення» (с. 476-556), у рамах
якого схарактеризовано особливості синтаксичної позиції засобів вторинної предикації як підґрунтя для
синтаксемного аналізу з розкриттям засобів вторинної предикації в позиції головних членів речення. Досить
ємно розкрито статус формально-синтаксичного дуплексива як маркера подвійного синтаксичного зв‟язку та
вторинної дуплексивної предикатеми (с. 501-504), реченнєві прислівні поширювачі схарактеризовано в розрізі
засобів вираження вторинної предикації (с. 504-524), що й зумовило необхідність розмежування формальних
особливостей облігаторних (с. 505-511) і факультативних (с. 511-524) прислівних поширювачів з виявом і
встановленням їхніх основних / неосновних типологійних моделей. Розгорнуто подано формально-синтаксичні
параметри реченнєвих компонентів у відносно самостійних синтаксичних позиціях (с. 525-556), унаслідок чого
охоплено з‟ясування синтаксичних особливостей детермінантів як неприслівних поширювачів, що ґрунтуються
на підрядному детермінантному синтаксичному зв‟язку у формі прилягання (с. 526-532). Поряд з цим визначено
статус однорідних членів речення як кількісних модифікаторів реченнєвої структури (с. 532-538) та
встановлено інвентар засобів вторинної предикації в позиції відокремлених ускладнювачів формально-
синтаксичної структури речення, що ґрунтуються на напівпредикативному синтаксичному зв‟язку (с. 538-556),
хоча до цієї загальної ємності віднесено і власне-напівпредикативи (5.5.3.1. Формально-синтаксичні параметри
напівпредикативних конструкцій (с. 539-543)), і уточнювальних компонентів (5.5.3.2. Синтаксична специфіка
опосередкованих членів речення (с. 543-549)), і власне-модальних та інформаційно-об‟єктивних (5.5.3.3.
Вставні та вставлені конструкції як різновид синтаксичного ускладнення речення (с. 549-556)), що у своєму
вияві постають нерівнорядними і у формально-синтаксичному (різні типи синтаксичного зв‟язку: для
уточнювальних компонентів таким зв‟язком постає опосередкований, для вставних – модальний, а для
вставлених – інтродуктивний), і у семантико-синтаксичному (виражають різні семантичні відношення: для
уточнювальних компонентів таким є різного статусу пояснення, мотивація, для вставних – суб‟єктивність, а для
вставлених – інформаційність) аспектах, що й умотивовує необхідність їхнього окремішнього розгляду.
Варто заакцентувати на тому, що, розглядаючи структурний (або традиційний, синтаксичний,
модульний) тип ускладнення простого речення, пропоновано класифікацію ускладнювачів невалентного
характеру, вирізняючи з-поміж зворотів: дієприслівникові, дієприкметникові, ад‟єктивні, інфінітивні,
субстантивні, а далі – пояснювально-уточнювальні звороти, вставні компоненти, вставлені конструкції,
звертання, що в загальному своєму обширі дещо позбавлене одновимірної класифікаційної основи. У цьому
разі сукупно застосовано морфологічний і синтаксичний критерії, що не відповідає теоретико-постулатним
принципам класифікації. До цього ж у типологійному описі предикатем використано вісім основних чинників, Розділ ХІІ. РЕЦЕНЗІЇ ТА АНОТАЦІЇ

233
що може поставати як цілком умотивоване за умови додавання до загального переліку ще однієї ознаки
«комунікативне навантаження й актуалізаційна значущість», хоча у своїх основних компонентах не корелює з
критеріями (їх також вісім) розмежування основної та вторинної предикатем у простому неелементарному
реченні.
Авторка рецензованої праці виявила глибоке й всебічне знання проблематики, предмета її аналізу, історії
розгляду, ґрунтовне володіння різноманітними й найсучаснішими процедурами дослідження мовного
матеріалу, а також поняттєво-термінологічним апаратом для його теоретичного осмислення. Усе це дозволило
О. Кульбабській одержати внаслідок виконаного дослідження важливі й переконливі теоретичні й практичні
результати. Аналізована монографія є вагомим внеском у розширення сучасних граматичних студіювань. У
цьому плані важливими є не тільки теоретичні міркування О. Кульбабської, а й той цінний різноманітний
фактичний матеріал, який вона вводить до наукового обігу. Важливим є те, що значна частина наявних у
монографії напрацювань увійшли в активний обіг наукових досліджень, у практику вищої і середньої школи, їх
упроваджено в теоретичних і прикладних навчальних посібниках. Монографія Олени Кульбабської виявляє
науково-теоретичний зріз сучасних граматичних досліджень, її активне включення в активний обіг сприятиме
поглибленню вивчення структури простого і складного речення у формально-граматичному, семантико-
синтаксичному, комунікативному й аналоговому аспектах, що особливо необхідно для створення цілісної
категорійної граматики української мови.
Анатолій Загнітко (Донецьк, Україна)

Надійшла до редакції 23 листопада 2011 року.