Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ XXI. ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ

Під пунктуацією переважно мають на увазі «систему загальноприй­нятих правил уживання додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту відповідно до його син­таксичних, смислових або інтонаційних особливостей» [Кротевич, Родзевич 1957, с. 143], хоча інколи підкреслюється, що пунктуація « вказує також на змістові відтінки висловлення, на емоційність, схви­льованість мовлення, що знаходить своє відображення в ритмомело­диці, інтонації» [Ганич, Олійник 1985, с. 231]. Подекуди розділовим знакам відводиться навіть визначальна функція щодо встановлення змістових і граматичних відношень «між частинами складного речен­ня ісловами» [Ганич, Олійник 1985, с. 231], що є некоректним, оскіль­ки розділові знаки не визначають, а відображають стосунки між еле­ментами простого неускладненого/ускладненого, складного неусклад- неного/ускладненого речення. Описово значущість розділових знаків тонко охарактеризував В. Сімович, який, визначаючи їх статус, підкрес­лив: «Коли ми хочемо, щоб нас добре розуміли, то в живій мові доби­раємо все відповідного голосу: то підносимо його (наприклад, викли­куючи або питаючись), то понижуємо, то вриваємо на якомусь слові, то спиняємося довший час, то знов балакаємо, зовсім не спиняю­чись і т. д.

Таку саму службу сповняють на письмі знаки, які так і звуться роз­діловими знаками, що нібито вони вказують, що треба від чого розділи­ти, що вони розділяють слова чи цілу громаду слів » [Сімович 1986 (1921), с. 447-448].

27 ‘Теоретична граматика”

 

834


Синтаксис


Здебільшого пунктуацію відносять тільки до правописних норм, за­лишаючи її розгляд поза сферою граматики (пор. видання української академічної граматики, російських граматик, вузівських підручників), хоча інколи відносно закритий перелік правил включають до граматич­них описів [Сімович 1986(1921) і т. ін.]. Якщо виходити із тези, що «супрасегментні явища (наголос, тон і т. ін.) належать відповідно до тих рівнів, одиницям яких вони ідентичні за своїми функціями» [Чес- ноков 1992, с. 4], то система розділових знаків як репрезентантів пев­них типів смислових, структурних і ритміко-мелодійних малюнків по­винна розглядатися у системі граматики. 0.0. Реформатський, торкаю­чись проблем пунктуації, відзначав її вагомість і значущість у структу- рації тексту, витворенні складного способу життєзабезпечення нею текс­ту: «Д. М. Ушаков полюбляв повторювати: «Пунктуація — це ноти для читаня», і він був, безумовно, правий. Але пунктуацію не можна зводити ідо«дорожнихзнаків» смислу або до «межових ям» синтаксису. Пункту­ація утворює особливу систему, і вона лише загалом, як система, співвідне­сена з тим, що є в усному мовленні» [Реформатский 1963, с. 214]. Не- співвіднесення з граматичними нормами всієї сукупності розділових знаків зумовлює відсутність єдиної теорії, здатної пояснити суперечливі факти сучасної практики, відсутність єдиних теоретично виважених і надійних критеріїв оцінки таких фактів. Панування поглядів на пунк­туацію як на сукупність правил, підпорядкованих волі нормалізатора, призводить до того, що основна увага працюючих у цій галузі лінгвістів спрямована більшою мірою на самі правила, ніж на регульовані явища. Тому в суперечливих випадках провідним критерієм постає прецедент вжитку або ж аргументація того чи іншого принципу пунктуації. Як теорія здебільшого виноситься обговорення чи витлумачення тих чи інших принципів пунктуації, хоча при цьому ігнорується, що мова тут іде про розуміння основ пунктуації, а не про чинники, якідинамізуютьїї, зумов­люють постійну модифікацію і видозміну.

Опрацювання теорії сучасної пунктуації, що охоплюватиме не тільки правописно визначені правила вжитку розділових знаків, але й різно­манітні відхилення, повинно ґрунтуватися на функціонально-кодифі- кованому і функціонально-системному напрямах, що уможливить струк- турно-системне пояснення явищ і фактів сучасної пунктуації (Шварц- копф 1988, с. 4). У силу цього пунктуаційні одиниці постають як ком­поненти системно-структурної цілісності, що характеризуються цілком мотивованими функціональними особливостями, визначуваними літе­ратурно кодифікованими закономірностями організації і побудови ре­чення. Водночас пунктуаційні одиниці можуть зазнавати суттєвої мо­дифікації в умовах мовленнєвого і немовленнєвого контексту, але така модифікація завжди суворо регламентована закономірностями вхо­дження пунктуаційного елемента в єдину систему й особливостями функціонування всієї пунктуаційної системи. Очевидно, пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах (пор. подібний погляд В. С. Шварц- копфа): 1) пунктуація — система загальнообов’язкових графічних по- заалфавітних знаків, які становлять (разом із графікою та орфогра­

 

Розділ XXI. Основи української пунктуації


835


фією) сукупність основних засобів писемної мови, домінувальним при­значенням якої постає графічна організація і членування писемного тексту; 2) пунктуація — сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту; ці правила історично склалися для української мови; 3) пунктуація — розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку; досліджує особливості пунктуації як цілісної систе­ми і визначає напрями її внутрішньої модифікації. Урахування сис- темно-структурної організації пунктуації передбачає визначення в її будові опозиції пунктуаційних знаків, тобто значуще протиставлення двох або більше знаків (включаючи і пунктуаційний нуль) у тій самій позиції при тотожності пунктуаційних ситуацій.

Під пунктуаційною ситуацією слід мати на увазі таку типову су­купність певних властивостей структури і/або змісту тексту/контексту, яка зумовлює або стимулює використання певних пунктуаційних за­собів, закріплених правилами й оформленням у писемному тексті пев­них синтаксичних конструкцій і/або смислових — або семантико-еин- таксичних — відношень [Шварцкопф 1988, с. 13].

Засадничі принципи внутрішньосистемних опозицій пунктуаційних елементів та закономірності пунктуаційних ситуацій гарантують розме­жування спільної/часткової функцій розділових знаків, з-поміж яких спільна функція відображає особливості реального призначення (дії) пун­ктуаційних знаків у плані відчленування/вичленування тексту на всіх його рівнях, а часткова функція вказує на конкретні граматичні і/або смислові закономірності відчленування/вичленування пунктуаційними знаками синтаксичних одиниць або частин тексту. Водночас у сучасній лінгвістиці все більшою мірою постає спеціалізоване призначення певного розділового знака з метою виділення того чи іншого реченнєвого компо­нента. Актуалізований ужиток таких розділових знаків умотивовує кваліфікацію такої функції як частково-актуалізувальної (переважно спостерігається при парцелюванні, сегментації одиниць).

Ужиток пунктуаційних елементів ніякою мірою не слід спрощува­ти, оскільки у своїй сукупності вони охоплюють не тільки функцію вичленування / відчленування, але й функцію поєднання, з’єднуван­ня частин. Останню можна витлумачити як супровідну щодо першої, хоча не слід її нівелювати, оскільки в таких випадках синтезуються вичленування і поєднування, при цьому остання семантика може домі­нувати (пор. випадки вжитку тире між підметом і присудком). Оче­видно, найбільшою мірою такий тип вияву синтезу властивий тире, що посилює єдність реченнєвої структури і тільки акцентує неспе- цифічність заповнення синтаксичних позицій.

Супровідною варто вважати також функцію попередження, яка вла­стива тим розділовим знакам, які можуть бути парними і непарними, з одного боку, і водночас при первинному читанні не завжди можна встановити призначення такого пунктуаційного елемента (пор. вжи- ваннятире, коми). Щодо функції попередження, то слід нагадати «про специфічне використання знака питання і знака оклику в іспанській 27′

 

836

 

Синтаксис

 

пунктуації: вони виступають як парні знакиШ і!, перший (лівобічний) елемент яких — у перевернутому вигляді — ставиться перед текстом (першим словом) питального або окличного речення як попереджуваль­ний, другий — у звичайному вигляді — як позиція граничного знака, речення» [Васильева-Шведе, Степанов 1956, с. 328; Смьічковская 1979, с. 19; Шварцкопф 1988, с. 18]. Поряд із функцією попередження розта­шована також супровідна функція повторного попередження (нагаду­вання). До таких зразків ужитку пунктуаційних знаків слід віднести використання лапок у XIX ст. при цитуванні, коли лапки вживалися щоразу на початку речення або абзацу, інколи навіть на початку кожно­го друкованого рядка.

Функції з’єднування (поєднання) частин, попередження, нагадування належать до супровідних виявів спільної функції всіх пунктуаційних елементів — вичленування/відчленування. Сюди ж належить функ­ція розподілу, що полягає у «такому графічному членуванні тексту, при якому використання різнотипних пунктуаційних засобів — скріплюється спільною схемою, за можливості урізноманітнити вико­ристовувані елементи за рахунок друкарських та орфографічних. У такому випадку пунктуаційні елементи зливаються в єдине ціле і на­бувають стійких ознак відтворюваності — основного елемента ідіома- тичності» [Шварцкопф 1988, с. 20]. Окремий розділовий знаку такому разі втрачає свою окремішну семантику і виступає одним із показ­ників загальнопунктуаційної цілісності (пор. пунктуаційні комплек­си при оформленні прямої мови; пунктуаційно-орфографічні цілісності при вставлених конструкціях і т. ін.). Одним із часткових виявів роз­членування можна вважати функцію розподілу. Це пунктуаційно-ор- фографічний комплекс, який уможливлює відокремлення кожної реп­ліки в драмі і введення слів автора як додаткових елементів, що відоб­ражають особливості немовленнєвого контексту.

Одним із провідних параметрів системно-структурної організації української пунктуації слід вважати ієрархію розділових знаків. Ос­тання зумовлюється і послідовно мотивується функціональною спе­цифікою пунктуаційних елементів, їх значущістю щодо вичленуван­ня/відчленування тексту та інших супровідних спільних функцій. Тільки визначення ієрархії функцій розділових знаків та встановлен­ня рівня їх закріпленості уможливить правильне витлумачення сис- темно-структурної організації української пунктуації. Водночас треба послідовно розмежовувати спільні і часткові вияви розділових знаків, ураховуючи функціональну нетотожність одиночних і парних пунк­туаційних елементів.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.