Під пунктуацією переважно мають на увазі «систему загальноприйнятих правил уживання додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей» [Кротевич, Родзевич 1957, с. 143], хоча інколи підкреслюється, що пунктуація « вказує також на змістові відтінки висловлення, на емоційність, схвильованість мовлення, що знаходить своє відображення в ритмомелодиці, інтонації» [Ганич, Олійник 1985, с. 231]. Подекуди розділовим знакам відводиться навіть визначальна функція щодо встановлення змістових і граматичних відношень «між частинами складного речення ісловами» [Ганич, Олійник 1985, с. 231], що є некоректним, оскільки розділові знаки не визначають, а відображають стосунки між елементами простого неускладненого/ускладненого, складного неусклад- неного/ускладненого речення. Описово значущість розділових знаків тонко охарактеризував В. Сімович, який, визначаючи їх статус, підкреслив: «Коли ми хочемо, щоб нас добре розуміли, то в живій мові добираємо все відповідного голосу: то підносимо його (наприклад, викликуючи або питаючись), то понижуємо, то вриваємо на якомусь слові, то спиняємося довший час, то знов балакаємо, зовсім не спиняючись і т. д.
Таку саму службу сповняють на письмі знаки, які так і звуться розділовими знаками, що нібито вони вказують, що треба від чого розділити, що вони розділяють слова чи цілу громаду слів » [Сімович 1986 (1921), с. 447-448]. 27 ‘Теоретична граматика” |
834 |
Синтаксис |
Здебільшого пунктуацію відносять тільки до правописних норм, залишаючи її розгляд поза сферою граматики (пор. видання української академічної граматики, російських граматик, вузівських підручників), хоча інколи відносно закритий перелік правил включають до граматичних описів [Сімович 1986(1921) і т. ін.]. Якщо виходити із тези, що «супрасегментні явища (наголос, тон і т. ін.) належать відповідно до тих рівнів, одиницям яких вони ідентичні за своїми функціями» [Чес- ноков 1992, с. 4], то система розділових знаків як репрезентантів певних типів смислових, структурних і ритміко-мелодійних малюнків повинна розглядатися у системі граматики. 0.0. Реформатський, торкаючись проблем пунктуації, відзначав її вагомість і значущість у структу- рації тексту, витворенні складного способу життєзабезпечення нею тексту: «Д. М. Ушаков полюбляв повторювати: «Пунктуація — це ноти для читаня», і він був, безумовно, правий. Але пунктуацію не можна зводити ідо«дорожнихзнаків» смислу або до «межових ям» синтаксису. Пунктуація утворює особливу систему, і вона лише загалом, як система, співвіднесена з тим, що є в усному мовленні» [Реформатский 1963, с. 214]. Не- співвіднесення з граматичними нормами всієї сукупності розділових знаків зумовлює відсутність єдиної теорії, здатної пояснити суперечливі факти сучасної практики, відсутність єдиних теоретично виважених і надійних критеріїв оцінки таких фактів. Панування поглядів на пунктуацію як на сукупність правил, підпорядкованих волі нормалізатора, призводить до того, що основна увага працюючих у цій галузі лінгвістів спрямована більшою мірою на самі правила, ніж на регульовані явища. Тому в суперечливих випадках провідним критерієм постає прецедент вжитку або ж аргументація того чи іншого принципу пунктуації. Як теорія здебільшого виноситься обговорення чи витлумачення тих чи інших принципів пунктуації, хоча при цьому ігнорується, що мова тут іде про розуміння основ пунктуації, а не про чинники, якідинамізуютьїї, зумовлюють постійну модифікацію і видозміну.
Опрацювання теорії сучасної пунктуації, що охоплюватиме не тільки правописно визначені правила вжитку розділових знаків, але й різноманітні відхилення, повинно ґрунтуватися на функціонально-кодифі- кованому і функціонально-системному напрямах, що уможливить струк- турно-системне пояснення явищ і фактів сучасної пунктуації (Шварц- копф 1988, с. 4). У силу цього пунктуаційні одиниці постають як компоненти системно-структурної цілісності, що характеризуються цілком мотивованими функціональними особливостями, визначуваними літературно кодифікованими закономірностями організації і побудови речення. Водночас пунктуаційні одиниці можуть зазнавати суттєвої модифікації в умовах мовленнєвого і немовленнєвого контексту, але така модифікація завжди суворо регламентована закономірностями входження пунктуаційного елемента в єдину систему й особливостями функціонування всієї пунктуаційної системи. Очевидно, пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах (пор. подібний погляд В. С. Шварц- копфа): 1) пунктуація — система загальнообов’язкових графічних по- заалфавітних знаків, які становлять (разом із графікою та орфогра |
Розділ XXI. Основи української пунктуації |
835 |
фією) сукупність основних засобів писемної мови, домінувальним призначенням якої постає графічна організація і членування писемного тексту; 2) пунктуація — сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту; ці правила історично склалися для української мови; 3) пунктуація — розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку; досліджує особливості пунктуації як цілісної системи і визначає напрями її внутрішньої модифікації. Урахування сис- темно-структурної організації пунктуації передбачає визначення в її будові опозиції пунктуаційних знаків, тобто значуще протиставлення двох або більше знаків (включаючи і пунктуаційний нуль) у тій самій позиції при тотожності пунктуаційних ситуацій.
Під пунктуаційною ситуацією слід мати на увазі таку типову сукупність певних властивостей структури і/або змісту тексту/контексту, яка зумовлює або стимулює використання певних пунктуаційних засобів, закріплених правилами й оформленням у писемному тексті певних синтаксичних конструкцій і/або смислових — або семантико-еин- таксичних — відношень [Шварцкопф 1988, с. 13]. Засадничі принципи внутрішньосистемних опозицій пунктуаційних елементів та закономірності пунктуаційних ситуацій гарантують розмежування спільної/часткової функцій розділових знаків, з-поміж яких спільна функція відображає особливості реального призначення (дії) пунктуаційних знаків у плані відчленування/вичленування тексту на всіх його рівнях, а часткова функція вказує на конкретні граматичні і/або смислові закономірності відчленування/вичленування пунктуаційними знаками синтаксичних одиниць або частин тексту. Водночас у сучасній лінгвістиці все більшою мірою постає спеціалізоване призначення певного розділового знака з метою виділення того чи іншого реченнєвого компонента. Актуалізований ужиток таких розділових знаків умотивовує кваліфікацію такої функції як частково-актуалізувальної (переважно спостерігається при парцелюванні, сегментації одиниць). Ужиток пунктуаційних елементів ніякою мірою не слід спрощувати, оскільки у своїй сукупності вони охоплюють не тільки функцію вичленування / відчленування, але й функцію поєднання, з’єднування частин. Останню можна витлумачити як супровідну щодо першої, хоча не слід її нівелювати, оскільки в таких випадках синтезуються вичленування і поєднування, при цьому остання семантика може домінувати (пор. випадки вжитку тире між підметом і присудком). Очевидно, найбільшою мірою такий тип вияву синтезу властивий тире, що посилює єдність реченнєвої структури і тільки акцентує неспе- цифічність заповнення синтаксичних позицій. Супровідною варто вважати також функцію попередження, яка властива тим розділовим знакам, які можуть бути парними і непарними, з одного боку, і водночас при первинному читанні не завжди можна встановити призначення такого пунктуаційного елемента (пор. вжи- ваннятире, коми). Щодо функції попередження, то слід нагадати «про специфічне використання знака питання і знака оклику в іспанській 27′ |
836 |
Синтаксис |
пунктуації: вони виступають як парні знакиШ і!, перший (лівобічний) елемент яких — у перевернутому вигляді — ставиться перед текстом (першим словом) питального або окличного речення як попереджувальний, другий — у звичайному вигляді — як позиція граничного знака, речення» [Васильева-Шведе, Степанов 1956, с. 328; Смьічковская 1979, с. 19; Шварцкопф 1988, с. 18]. Поряд із функцією попередження розташована також супровідна функція повторного попередження (нагадування). До таких зразків ужитку пунктуаційних знаків слід віднести використання лапок у XIX ст. при цитуванні, коли лапки вживалися щоразу на початку речення або абзацу, інколи навіть на початку кожного друкованого рядка.
Функції з’єднування (поєднання) частин, попередження, нагадування належать до супровідних виявів спільної функції всіх пунктуаційних елементів — вичленування/відчленування. Сюди ж належить функція розподілу, що полягає у «такому графічному членуванні тексту, при якому використання різнотипних пунктуаційних засобів — скріплюється спільною схемою, за можливості урізноманітнити використовувані елементи за рахунок друкарських та орфографічних. У такому випадку пунктуаційні елементи зливаються в єдине ціле і набувають стійких ознак відтворюваності — основного елемента ідіома- тичності» [Шварцкопф 1988, с. 20]. Окремий розділовий знаку такому разі втрачає свою окремішну семантику і виступає одним із показників загальнопунктуаційної цілісності (пор. пунктуаційні комплекси при оформленні прямої мови; пунктуаційно-орфографічні цілісності при вставлених конструкціях і т. ін.). Одним із часткових виявів розчленування можна вважати функцію розподілу. Це пунктуаційно-ор- фографічний комплекс, який уможливлює відокремлення кожної репліки в драмі і введення слів автора як додаткових елементів, що відображають особливості немовленнєвого контексту. Одним із провідних параметрів системно-структурної організації української пунктуації слід вважати ієрархію розділових знаків. Остання зумовлюється і послідовно мотивується функціональною специфікою пунктуаційних елементів, їх значущістю щодо вичленування/відчленування тексту та інших супровідних спільних функцій. Тільки визначення ієрархії функцій розділових знаків та встановлення рівня їх закріпленості уможливить правильне витлумачення сис- темно-структурної організації української пунктуації. Водночас треба послідовно розмежовувати спільні і часткові вияви розділових знаків, ураховуючи функціональну нетотожність одиночних і парних пунктуаційних елементів. |