Білоруські назви розділових знаків вперше знаходимо в книгах А. П ашкевіча «Беларускі лемантор, або Першая навука читання» (1906 р.), Б. Тарашкевіча «Беларуская граматика для школ» (1918 р.), а з 1930-х років утверджуються остаточно назви розділових знаків.

Сам термін «пунктуація» походить від латинського «рипсіит», що в перекладі означає «крапка». Він вживається удвох значеннях: ^пра­вила розстановки розділових знаків; 2) самі розділові знаки. Загаль­новизнаною є думка, що розділові знаки вживаються на письмі для членування тексту. Розділові знаки — це та частина графічної систе­ми мови, основне призначення якої — полегшити розуміння тексту. При широкому підході до пунктуації включають усю систему розділо­вих знаків і тоді постає можливість вести мову про її замкнений і цілісний вияв, тобто пунктуація охоплює всю графіку членування тек­сту: абзаци, інтервали між словами, велику літеру, крапку, кому, крап­ку з комою, багатокрапку, двокрапку, тире, лапки, знак оклику, знак питання і т. ін. Узагалі розділові знаки як засіб членування тексту пов’язують з ім’ям італійських братів Мануціїв, які в середині V ст. н. є. винайшли їх. Це твердження є дещо сумнівним, оскільки окремі розділові знаки вже зустрічаються у давніх греків і давніх римлян. Швидше слід вести мову про ті чинники, які зумовили витворення пунктуаційної системи: 1) відсутність або недостатність у граматичній будові мови засобів передачі цілеспрямованості вислову (питання, про­тиставлення, наказ поза морфологічним спеціалізованим засобом ви­раження та ін.); 2) одноманітність тексту без розділових знаків; 3) по­ступове ускладнення синтаксичної будови мовлення, що прямувало від простого вияву до все складнішого; 4) необхідність правильного сприйняття думки, її логічної послідовності.

Пунктуація подібно до графіки розвивалася від абсолютно примітив­них форм вияву до різноманітних складних форм, що загалом було адекватним поставленим цілям. Примітивна система розділових знаків відображала примітивну систему завдань. Активно почала розвивати­ся пунктуація від початку книгодрукування. До цього часу тексти вільно інтерпретувалися читцями, оскільки вони були підготовлені до їх сприйняття і становили нешироке коло людей. Так, О. І. Собо- левський стверджував: «Уперше послідовний поділ на слова з’являється у друкованих книгах кінця XV століття (Фіоля у Кракові) і першій половині XVI століття (Скорини у Празі)… односкладні сполучники,

Чинна сьогодні система української пунктуації в основних своїх ви­явах склалася на період формування основ літературної мови, приблиз­но до XVIII століття, хоча більшість розділових знаків уже зустрічаєть­ся в староукраїнській книжній мові, що підтверджує спадковість пунк­туаційних систем. У русистиці першим послідовне тлумачення і пояс­нення вжитку розділових знаків запропонував М. В. Ломоносов, який стверджував: «Рядкові знаки ставляться за силою розуму і за його роз­ташуванням та сполучниками» [Ломоносов 1952, с. 572], тобто в осно­ву пунктуації вчений кладе смисловий принцип. Це загалом не супере­чило тодішньому тлумаченню речення як аналога судження. При цьо­му М. В. Ломоносов вважає, що показниками смислових відношень між синтаксичними елементами мовлення є сполучники, тому при вживанні розділових знаків варто враховувати також сполучники. Водночас звер­тається увага на те, що для постановки того чи іншого розділового знака суттєвою є відповідна пауза в мовленні, а для двокрапки — перехід від пояснюваної частини до пояснювальної. За термінологією М. В. Ломо­носова, дужки належать до вміщувального знака, оскільки їм прита­манна можливість уміщувати одне речення у структуру іншого.

Уже на кінець ХУЛІ століття спостерігається вільне вживання но­вих розділових знаків: тире, лапок і трьох крапок. Переважно вони вводилися письменниками, які за їх допомогою прагнули передати ба­гатство ритмо-мелодики народного мовлення. А у творчості І. Котля­ревського майстерно поєднуються традиційні розділові знаки з новими (це був тільки початок XIX століття): Пошили сині всім жупани, Наспід же білії каптани, — Щоб був козак, а не мугир; Для куль — то галушки сушили, А бомб — то з глини наліпили, А слив солоних — для картеч; Коли пішком — то марш шульгою, Коли верхом — гляди ж, правою, Щоб шкапа скочила вперед (І. Котляревський. Енеїда).

У русистиці стверджується, що вперше в російській літературі роз­діловий знак тире використав М. М. Карамзін [Шапиро 1955, с. 17]. Лапки як окремий розділовий знак почали вживатися в кінці ХУІІІ сто­ліття, і на початку XIX століття вони активно функціонують із різно­манітним смисловим навантаженням. Після широкої мотивації пра­вил вжитку розділових знаків, здійсненої М. В. Ломоносовим, у русис­тиці робили спробу доповнити загальний перелік правил М. Курганов та А. О. Барсов [Барсов 1981], які були послідовниками свого вчите­ля — М. В. Ломоносова — і суттєво не видозмінювали основний пере­лік правил, а тільки до загального реєстру вносили окремі розділові знаки. Так, А. О. Барсов увів розділовий знак на позначення умовчан­ня — тире, оскільки такий розділовий знак уже активно починав ви­користовуватися. При цьому вони виходили зі смислового принципу вжитку розділових знаків. Загалом учений доповнив перелік основ­них розділових знаків тире, лапками, зірочкою і параграфом (поряд із

Є. Філомафітський уперше в русистиці пропонує новий підхід до вжитку розділових знаків, оскільки в основі цих правил перебуває будова складного речення. А це зумовлює тлумачення однієї думки як залежної від іншої, у силу чого й встановлюються загальні правила (три): 1) «Великі частини періоду (речення. —А. 3.) розділяти треба і великими знаками щодо тієї поступовості, — яку ми встановили при визначенні числа, виду і значення їх» [Там само, с. 107]; 2) «Більші знаки можуть вміщувати в собі менші… але навпаки цього не повинно бути» [Там само, с. 109]; 3) «У повному смислі або прямому, також у кожній з частин його (речення. — А. 3.) або членів вживати треба тільки тоді знаки однакові, коли слово або речення, що ними розділя­ються, подібні між собою граматично, риторично, логічно» [Там само, с. 110-111]. Є. Філомафітський намагається обґрунтувати смисловий і формальний принципи вжитку розділових знаків, при цьому подеку­ди враховується інтонаційне забарвлення висловлення. Усе це свідчить про новий аналіз пунктуації, спробу теоретичного обґрунтування цілісності пунктуаційної системи. Усі міркування автора при цьому широко ілюстровані й послідовно коментовані. По суті, це єдина пра­ця, у якій творчо осмислюється й узагальнюється вся система пункту­ації. У XIX столітті більше не було подібних праць ні в русистиці, ні в україністиці, ні в білорусистиці, хоча й праця Є. Філомафітського страждає подекуди обширним теоретизуванням, прагненням побудува­ти універсальну систему пунктуаційних правил.

Наступний етап розвитку теоретичної думки щодо пунктуації пов’я­заний з іменами І. І. Давидова, Ф. І. Вуслаєва. Концепцію 1.1. Давидова [Давьідов 1854] загалом можна схарактеризувати як систематизацію попередніх пунктуаційних правил, хоча він включає в перелік розділо­вих знаків також дефіс («знак єднальний»), наголос («надрядковий на­голос»), прагнучи таким чином об’єднати загальноконцептуальне тлу­мачення системи розділових знаків з їх адекватністю подібним систе­

Друга половина XIX століття в нашій лінгвістиці ознаменувалася спробою теоретичного осмислення всієї системи пунктуації і визначен­ня її статусу у практичних потребах. Тому цей період можна кваліфі­кувати як період критичного осмислення теоретичної спадщини і праг­нення встановити всеохоплювальні критерії вжитку розділових знаків. Це зумовлювалося кількома чинниками. Не було розв’язаним питан­ня про співвідношення теорії пунктуації і структури речення, залиша­лося актуальним питання про те, які функціональні і графічні, і смис­лові завдання повинна обслуговувати пунктуаційна система, слід було встановити, якою мірою варто вважати обов’язковими для мовців усі правила пунктуації чи визначити тільки певний мінімум з них, якою мірою можна допустити факультативність/обов’язковість використання розділових знаків і як кваліфікувати суто авторські розділові знаки. Теорія пунктуації на той час не могла запропонувати осмислення цих завдань і цілісного розв’язання їх. У силу цього з’являються праці нігілістичного характеру, у яких піддається некоректній критиці вся попередня теорія. Автори таких праць самі не спроможні запропону­вати якогось цілісного підходу до розв’язання проблем, оскільки для них властивим є поверхневий і непродуманий аналіз, який подекуди переходить у критиканство (див.: [Полевой 1859; Скандовский 1872; Скандовский 1873;Федоров 1876, с. 41-56]). У своєму запереченні авто­ри навіть відкидали загальноприйняті пунктуаційні вимоги і ратува- ли за необхідність встановлення особливої системи розділових знаків для російської мови: «… синтаксис її (російської мови. —А. 3.) до того простий, що для встановлення раціональної системи пунктуації не має ніяких труднощів, якби наші педагоги взялись за справу як слід, тобто взяли б для себе у керівники дух російської мови, а не латинсь- ко-німецькі правила. Для… довгих німецьких періодів… необхідно відділяти розділовими знаками кожне слово, що позбавлене зв’язку з попереднім і наступним; але для російського мовлення цілком достат­ньо у справі пунктуації керуватися законами фонетики» [Скандовский 1873]. На жаль, автор не вказує, як слід відчувати дух російської мови. Це залишилося тільки красивим публіцистичним опусом. Критика теоретичних набутків пунктуації сприяла появі концептуальних праць із цієї проблеми. Вона поступово завойовує своє право у граматичних

У цей період з’являється праця Я. К. Грота «Спорньїе вопросм рус- ского правописания от Петра Великого доньїне», яку багато лінгвістів вважають етапною і підсумковою, оскільки в ній детально викладена історія російського письма і проаналізовані всі складні випадки право­пису, питання пунктуації у теоретичному аспекті не розглядаються зовсім, але подається основний перелік правил вжитку розділових знаків. Ці правила акумулюють у собі весь попередній досвід, що й зумовило можливість їх широкого практичного застосування у школі, при редагуванні книг тощо [Грот 1899]. Основу пунктуації Я. К. Грота становлять логічні відношення між складовими частинами речення, але при цьому враховуються інтонаційні властивості кожної з них. Лінгвіст поєднує закономірності вжитку розділових знаків з особли­востями будови речення, тому всі правила щодо розділових знаків все­редині речення ґрунтуються на його синтаксичній структурі і смисло­вих відношеннях її складників. Тільки щодо зовнішнього оформлен­ня речення (крапка, знак питання, знак оклику) Я. К. Грот викорис­товує активно інтонаційний принцип. Автор йде за принципом — • від розділового знака до послідовної мотивації його використання та функ­ціонального призначення.

На пунктуацію звернув увагу також О. М. Пєшковський [Пешков- ский 1918; Пешковский 1918а], який стверджує: «…розділові знаки відоб­ражають у більшості випадків не граматичне, а декламаційно-психо- логічне членування мовлення» [Пешковский 1918, с. 70]. Ритм та інто­нація тільки тому виступають допоміжними синтаксичними засоба­ми, що в окремих випадках можуть набувати значення аналогічні до тих, які створюються формами слів та їх сполучень. «Водночас ознаки ці можуть на кожному кроці суперечити власне-граматичним озна­кам, оскільки завжди і скрізь відображають в основі своїй все-таки не граматичну, а тільки загальнопсихологічну стихію мовлення» [Там само, с. 71]. Тому О. М. Пєшковський приходить до висновку, що всі розділові знаки читаються, у силу чого ним критикується ряд випадків, коли вживання того чи іншого розділового знака є інтонаційно неви­правданим, а підкріплюється тільки граматичними закономірностя­ми. Базовим для О. М. Пєшковського є ритмо-мелодика, якай повинна реалізовуватися розділовими знаками.

На подібних позиціях стояв і Л. В. ГЦерба, який неодноразово підкреслював, що «пунктуація — правила вживання додаткових пи­семних знаків (розділових знаків), які служать для позначення рит­міки і мелодики фрази, по-іншому фразової інтонації» [ГЦерба 1935, с. 366]. АлеЛ. В. ГЦерба схиляється до думки, що суттєвим є не тільки «фонетичний» принцип, ай «ідеографічний», оскільки пунктуація без­посередньо пов’язана зі смислом. Подекуди смисловий принцип (ідео­графічний, за Л. В. ГЦербою) виступатиме домінувальним, що пере­важно стосується прикладів із різноманітними типами граматичної та смислової залежності частин (Я той, що прийшов першим. Я знаю, що

У галицько-українських граматиках XIX століття (див.: [Возняк 1909; Маковей 1903; Огієнко 1907]) окремий розділ з пунктуації відсутній, хоча питання вжитку розділових знаків розглядалися спо­радично (граматики М. Лучкая (1830 р.), Й. Лозинського (1846 р.), М. Бутовського (1809 р.), П. Паславського (1832 р.), А. Могильницько- го (1829 р.), І. Лаврівського (1831 р.), І. Могильницького (1823 р.)). У граматиках І. Нечуя-Левицького, А. Кримського, Є. Тимченка вже більше уваги приділено коментарям вжитку розділових знаків, але немає розгорнутого теоретичного коментування принципів пунктуації [Нечуй- Левицький 1913; Крьімский 1907; Тимченко 1907]. Повністю відсутній розділ про пунктуацію і навіть побіжні зауваження про вжиток розді­лових знаків і в працях С. Смеречинського, О. Курило, М. Гаєвського,

О. Синявського, М. Сулими, не вводить питання пунктуації і І. Нечуй- Левицький у другу частину своєї граматики (див.: [Смеречинський 1932; Домбровський 1923; Домбровський 1993(1924); Гладкий 1928; Гладкий 1992(1930); Ганцов 1926; Гаєвський 1925; Гаєвський 1925а; Гладкий 1926; Нечуй-Левицький 1914]).

Однією з перших спроб теоретичного обґрунтування пунктуації в українському мовознавстві була граматика В. Сімовича [Сімович 1986(1921)], що вирізнялася на загальному тлі високим рівнем уза­гальнення і всеохоплювальним аспектом, оскільки автор включив до граматики як додаток теорію віршування з послідовним аналізом усіх його елементів. Аналіз вжитку розділових знаків В. Сімович подає у розділі «Речення». В основу використання розділових знаків В. Сімо­вич кладе ритмо-мелодійний (або інтонаційний) принцип, що загалом мотивувалося його орієнтуванням на розмаїття усно-розмовної стихії