Це Лукіан написав, недоречності знаючи давні.
За недоречність не раз числять і мудрість саму.
Але знайди у людей бездоганно окреслену думку —
Те, що вподобаєш ти, інші піднімуть на глум.
Лукіан
1
Кожний видатний письменник, торкаючись будь-
яких, навіть найвіддаленіших, тем, відображає у своїй
творчості сучасну йому епоху, своїх сучасників, їх уста­
нови, звичаї, спосіб життя, і тим докладніше, чим більше
він обдарований. Тому,*оч афінські трагіки брали масу тем
з далеких міфічних часів, проте вони згадували про такі
справи, які мають немале значення для пізнання сучасної
їм епохи. Але найточніше змалювали своїх сучасників
грецькі і римські історики, філософи і оратори, в творах
яких бачимо немов живих тогочасних людей. Пізнати з тво­
рів видатних представників античності умови і соціально-
політичний лад, в яких вони жили і творили,— де, на нашу
думку, не менш важлива справа, ніж пізнати з творів само­
го письменника як людину з людськими прикметами і по­
роками, почуттями і пристрастями.
Багатий і вдячний матеріал для такого завдання дає
Лукіан, безперечно, найславетніший грецький письменник
II століття нашої ери. У його творах відобразились яскра­
во й виразно не лише сучасна Лукіанові епоха, зокрема
установи, погляди людей, соціальне становище, пороки
і чесноти, але і сам автор, його характер і життя. Отже,
після прочитання його творів уся епоха постає перед очи­
ма неначе жива, перед нами вимальовується рельєфний
портрет Лукіана, незважаючи на те, що про його життя
і характер дуже мало даних збереглося в творах наших
письменників. Як Езоп*, який, за переказом, був рабом,
використав жанр байки для того, щоб мати змогу зручніше
говорити своєму панові гірку і прикру істину, правда,
завуальовану в поетичній формі, та поставити її перед ним,
неначе дзеркало, так і жартівливі «Розмови» Лукіана яв-
7 ляють собою легкий одяг, що прикриває таку ж гірку прав
ду. Вони є немов дзеркалом, яке відбиває всі пороки, всі
прагнення і зриви сучасності, вказуючи сучасникам на їх
розбещеність у витонченій і гарній формі. Автор ніби кра­
дькома і мимохідь оперує легкими штрихами, так що
читач не усвідомлює собі, як із тих штрихів, накиданих
легко і дотепно, вимальовується жорстока й жахлива кар­
тина сучасності, хоч сам автор ні словом ніде не згадав про
спрямованість своїх «Розмов».
Про життя Лукіана збереглися до наших часів незнан­
ні і неповні відомості, але дуже багато про нього можемо
дізнатися з його творів. Так, відомо, що він народився
в Самосаті, місті, розташованому на Євфраті в провінції
Комагене. Рік його народження непевний, і вчені, які
займалися біографією нашого автора, висловили з цього
питання різні погляди. Безперечно, рік цей треба ставити
між 116 і 120 р. н. е., і дуже багато вчених останнім часом
схвалили погляд, що Лукіан появився на світ у 118 році.
Його батько, виходець з низів, коротаючи вік у велик й
біді, гаряче прагнув, щоб син став скульптором, і віддав
його на науку до брата своєї дружини, відомого в Само­
саті скульптора. Але незабаром юнак, якому набридла
професія дядька, втік від нього і повністю присвятив себе
літературі й риториці, про що сам розповідає в своєму
«Сновидінні». Між двадцятим і тридцятим роком життя він
так досконало оволодів правознавством, що міг виступати
в процесах і захищати обвинувачених. Але йому, що над
усе любив правду і щирість, не припали до вподоби крутій­
ство і клятвопорушення, до яких звичайно вдавалися в су­
дах. Тому він вирішив змінити цю професію і подався до
Галлії*, де, особливо в М ассілії*, процвітали в той час
грецька освіта і література. Там, як учитель риторики, або,
як тоді говорили, софіст*, здобув собі велику славу завдя­
ки своїм здібностям і деяким творам. Навчаючи, як і інші
софісти, за плату , він настільки поліпшив своє матеріальне
становище, що міг жити без турбот, заможно і в достатку.
Залишивши Массілію, він недовго проживав у Римі,
потім виїхав до Афін, де тривалий час дружив з Демонак-
сом*. У цей час він написав цілий ряд прекрасних творів,
у яких сміливо висміює і картає пороки свого часу, забо­
бони народу, обман ворожбитів та жерців і взагалі есю
брехню і облуду, яка служила для обдурювання мас і при­
ховання правди. Немає сумніву, що твори Лукіана залюбки
8 читали в усіх провінціях Римської імперії сучасники і
пізніші покоління та вище цінили їх, ніж твори інших
письменників. Лукіанові властива надзвичайна культура,
витонченість стилю, легкість і ясність думок. Його твори,
можливо, на перший погляд роблять враження певного
недбальства щодо форми і композиції, але коли їх прочитати
вдруге і втрете, вони здаються значно кращими й доскона­
лішими, ніж при першому читанні, що, власне, і е ознакою
досконалого твору. Вони пронизані ще не зів’ялим, свіжим
і отим вічно юним еллінським генієм, тією самою мораль­
ною силою й гармонією, яка надихнула творіння Гомера*,
Есхіла*, Софокла* і багатьох інших геніальних письмен­
ників античності. На них позначилась властива грекам
дотепність і чарівність, пластичність і отой вогонь, що видав
стільки безсмертних творінь.
Як ясним і погідним буває захід сонця, так ясним і спо­
кійним був кінець життя Лукіана. Повернувшись із Греції
до свого родинного міста Самосати, він жив там недовго,
хоч громадськість міста ставилась до нього з якнайбільшою
повагою, а потім із своїм батьком знову подався до Греції.
Призначений імператором Коммодом* правителем Єгипту,
Лукіан жив там до смерті в достатку, в пошані і помер
в Александрії, очевидно, незабаром після смерті імпера­
тора Коммода.
Твори Лукіана здебільшого дійшли до нас. Розподі­
ляються вони на поетичні й історичні. До першої категорії
належать «Розмови», «Епіграми» і трагікомедія «Трагопо-
дагра», друга категорія охоплює «Правдиву історію свого
часу», «Про кончину Перегріна», «Олександр, або Лже­
пророк» і інші подібні твори. Серед «Розмов», у яких автор
відновив стару форму «Сократових розмов»*, є неперевер-
шені «Розмови богів», «Розмови в царстві померлих»,
«Морські розмови», а також «Нігрін», «Тімон, або Людино­
ненависник» і «Сновидіння Лукіана».
Свою роботу, крім вступу, я поділив на дві частини.
У першій мова йде про те, як Лукіан виступає проти богів
і їх культу, проти оракулів, жертвоприношень і потойбіч­
ного життя, друга змальовує нам звичаї і спосіб життя
сучасників Лукіана, їх світогляд вчених і філософів від­
повідно до того, як їх описав автор. II
Як у всіх народів, які вступили в початкову ста­
дію культури, так і у греків первісно мала місце релігія
природи. Предметом релігії були уособлені явища природи
Але греки блиснули надзвичайним молодечим спритом,
який зумів різні і складні форми уособлення природи упо­
рядкувати і звести до певної норми, у зв’язку з чим ви ­
ник довгий і різноманітний ряд богів і напівбогів, а грубі
спочатку релігійні форми піднялись на високий ступінь
абстракції. Тому грецька міфологія стоїть вище від міфо­
логії усіх інших народів своєю досконалістю, тісним і ло­
гічним поєднанням міфів і ясним поглядом на природу.
Отже, не дивно, що вона надихнула таких митців, як Гомер,
Есхіл, Софокл, Фідій* та інших, на безсмертні творіння.
Грецька міфологія була найбільш поетичним, прекрасним
і досконалим співом молодого людського духу. Погляди
і міфи, які під виглядом богів описували людей, з тією
різницею, що боги наділені були безсмертям, більшою фі­
зичною силою та іншими особливими якостями, але не по­
збавлені людських хиб і недоліків, здатні були не стільки
підняти людей до рівня богів, скільки бога знизити до рівня
людини. Такі релігійні уявлення відповідали молодій,
наївній, опанованій страхом перед богами людині; вона
любила богів, наближених до людей, і жила, задоволена
з тієї поетичної фікції. Що саме так і було, немає потреби
сумніватись. Історія також учить, що народи, в яких куль­
турно-соціальні умови витворили іншу, а не природну
форму релігії, йшли по іншому шляху культурного розвит­
ку. Адже релігія відігравала в культурі народів велику
роль. Якими були звичаї і національний характер народів,
які виробили собі вище або страшніше уявлення про бога,
показує приклад євреїв, фінікійців та інших. А греків
природа і вільнодумна релігія зробила поетичними, щи­
рими людьми. Як кожний народ, так і греки не могли зали­
шитись на тому самому ступені поглядів і уявлень про бо­
га. Настирливий і допитливий розум греків протягом дов­
гого часу множив науковий досвід, раніше ніж насміли­
тись підняти руку на богів і релігійні обряди. Нарешті
софісти і філософи взялися за цю справу. Також зіткнення
греків з римлянами — народом дуже активним і вольо­
вим — відіграло велику роль у цьому процесі. Тепер тонкий
і гострий розум греків винайшов науку і застосував її
10 всюди й до всього. Усі явища греки покласифікували, оці­
нили, у всьому вбачали певний порядок і смисл. Між ін­
шим, греки взялися також за критику старих богів і ге­
роїв. Спосіб життя і соціально-державний лад людей того
часу також сприяв цій нищівній і підривній критиці. Не­
впорядкованість суспільних відносин викликала вже раніше
велику майнову нерівність. Селяни цілком розорились,
надмірно зросла кількість рабів і бідноти, у руках знаті
нагромадились великі гроші. Наслідком цього були мораль­
ний занепад, розпуста, зневажливе ставлення до всього бо­
жественного і людського; все це було бажаним матеріалом
в руках поверхової, розгнузданої, нігілістичної критики.
Таким чином, старі поетичні вигадки, міфи, вчення роз­
сипались як порох, розбиті холодною філософською спе­
куляцією, яка, не знаходячи з самого початку жодного
опору, надмірно розвинулась і без розбору трощила все,
що зустрічала по дорозі, але замість зруйнованого не могла
побудувати нічого нового. Проте людська природа не задо­
вольняється самим лиш запереченням і вимагає завжди
певних принципів. Тому, отже,й філософський нігілізм не
зарадив лихові, а навпаки, знищивши старі погляди, від­
няв у людей дотеперішні, хоч слабенькі, підпори і позернув
їх на бездоріжжя сумнівів і розчарувань.
Творчість Лукіана дає ясну і правдиву картину того,
як його сучасники скерували вістря критики проти того, що
колись було священне, божественне, гідне поваги для їх­
ніх предків. Боги, так би мовити, зійшли з Олімпу і в тво­
рах Лукіана стали людьми, у яких не залишилось ні кри­
хітки святості і божественності. Так, чим є у Лукіана
Зевс, бог неба, творець богів і людей, доброзичливий і бла­
годійний батько, могутня і справедливо керуюча світом
думка? У «Розмовах» цього автора він виступає лише як
наділений ім’ям Зевса, а по суті він всемогутній римський
імператор, який не знає жодного закону, крім власного ба­
жання, жодного права, крім власних пристрастей і насолод,
який не вагається знищити майно і щастя п’ятисот чоловік,
аби тільки заспокоїти свої похоті. Подібно як римські імпе­
ратори дома були слабкі, бездарні, без будь-якого автори­
тету в очах найближчих осіб, преторіанців і фаворитів,
такий слабкий, безсильний, позбавлений поваги є Зевс
у присутності Гери й інших богів. Яким тоном і з якою
зневагою промовляє до нього Гера в «Розмові Гери з Зев­
сом» («Розмови богів», V). Так, між іншим, вона говорить:
11 «Звичайно, і це безтактно і непристойно, що ти, владика
всіх богів, залишаєш мене, твою законну дружину, і схо­
диш на землю для любовних пригод, перетворюючись то
в золото, то в бика». Сміється з нього також його брат Неп­
тун («Розмова богів», IX ), а Геліос різкими, хоч несміли­
вими словами картає не гідну бога поведінку батька людей
і богів. Послухаймо, який арсенал у Геліоса під час роз­
мови з Меркурієм про любов Зевса до Семели, дочки Кад-
ма: «Лише в часи Крона цього не було, Гермесе (нас тут
ніхто не слухає): той ніколи не покидав ліжка Реї, не йшов
собі з неба, щоб проводити ніч у Фівах. Ні, тоді день був
днем, ніч за кількістю годин йому відповідала». Всемо­
гутність Зевса висміює уїдливо Apec («Розмови богів»,
X X I) таким чином: «Гермесе, ти чув, чим нам пригрозив
Зевс? Які зарозумілі й безглузді погрози!» Але далеко
зухваліше і різкіше промовляє до Зевса смертний афіняниг
Тімон: «Зевсе,— каже він,— покровителю гостинності,
дружби й родинного щастя, опікуне і карателю клятвопо­
рушень, громометальнику, хмарозбирачу і якими іншими
поетичними епітетами наділяють тебе поети__ Де твоя
далеколунна блискавка, де вогненосний і жахливий грім?
Очевидно, все це дурниці і просто-таки поетичний димок!
Твоя, звеличена поетами, далекобійна й завжди готова
зброя якимсь чином вигасла і охолола, неспроможна ви ­
кресати ні однієї іскри проти грішників». Зевс слухає:
лайку. Але не думайте, що він закличе до порядку смертну
людину суворими й гідними Зевса словами й пошле її під
три чорти І Де тамі Замість того він згадує численні жертво­
приношення й дари, які він одержав раніше від Тімона,
посилає Гермеса з Плутосом і Скарбом до Тімона й людині,
яка розтратила свої багатства, живучи розкішно і розки­
даючи гроші на всі боки, знову дарує велике майно, нена­
че для того, щоб виставити на сміх свою справедливість.
Розуміє це й Гермес, коли під кінець «Розмови» говорить:
«Як-то добре кричати на все горло, бути грубим і безсо­
ромним І Це виходить на користь не тільки адвокатам, з
й людям, які просять щось у богів. Диви, Тімон миттю
із злидаря стане багатієм тільки тому, що здорово кричаз
і грубіянив Зевсові: якби він, згорбившись, спокійно кс-
пав, то копав би собі далі, і ніхто не звертав би на нього
уваги».
Розпусний нероба, якого не турбує управління світом,
цілком відданий тілесним насолодам, надмірно жорстокий
12 і грубий до нижчепоставлених, особливо до бідних і слабих
людей, безпорадний в оточенні близьких осіб — такий
Зевс — жалюгідне створіння. Заволодівши незаконно сві­
том і свідомий цього, Зевс завжди і всюди відчуває докори
сумління, боїться, щоб його не спіткала така доля, як
Крона («Розмови богів», І). Сам підлий, він не може бути
справедливим до інших, тому до одних ставиться ласкаво,
до інших — надто грубо. Аналогічно змальована Гера,
в одній особі дружина і сестра Зевса, в якій ми бачимо не
богиню, а звичайну сварливу жінку («Розмови богів», XVI),
дуже недовірливу по відношенню до чоловіка («Розмови
богів», V), зарозумілу через свою вроду («Розмови богів»,
XV та «Рада богів»). Крон (щоб навести інший приклад),
батько Зевса, заявляє, що він віддав Зевсу владу над сві­
том, бо він, уже старий і хворий ревматизмом, сам прийшов
до переконання, що не може керувати світом («Кронії», І)
Афродіту автор показує як звичайну красиву перелюбницю
(«Розмови богів», XV, XVII), обізнану, яккожнажінка
такої породи, з усіма прийомами спокушення й заманюван­
ня недосвідчених чоловіків («Рада богів»).
Не менш жалюгідну постать являє собою посланець
богів Гермес. Уже в хлоп’ячому віці він злодій («Розмови
богів», V), несхвальної поведінки («Розмови богів», XV),
боягуз і покірний слуга всіх пристрастей Зевса, але над
усе хитрий, митець обману, мастак обдурювати інших і ко­
ристуватися нагодою («Розмови богів»). Незрівнянне місце
знаходимо в «Розмові богів», X XIV, де він у присутності
своєї матері Майї бідкається над своєю незавидною долею
і нещасним життям: «Якби було можна,— каже він,— то я
з задоволенням примусив би його продати мене комусь
іншому, як це роблять на землі ті, яким служити не під
силу».
Велику роль серед богів відіграє Ерос, уособлення по­
хоті й насолоди. Ерос править Зевсом, перетворює його
на вогонь, бика, золото, править своєю матір’ю Афродітою,
взагалі всіма богами, за винятком Муз і Мінерви. Про Діо-
ніса, або Вакха, Гера так висловлюється («Розмови богів»*
XVIII): «Мені було б соромно, Зевсе, якби у менебув син
такий женоподібний, відданий пияцтву франт з жіночою
пов’язкою на голові, любитель товариства безумних жінок,
більш розніжений, ніж вони, танцюючий з ними під звуки
тимпанів, флейт і кимвалів, взагалі він схожий на будь-
кого, тільки не на тебе, свого батька». Коротко кажучи:
із все життя небесних богів таке карикатурне і злиденне,
розв’язне і пусте, як життя людей під римським ярмом,
показує правдиву картину цього суспільства в історії
людства. Нічого дивного, що Лукіан, змальовуючи нам та­
ких богів, так само зневажливо ставиться до їх культу,
міфів і різних священних обрядів.
Приклади того, як грецькі софісти і філософи критику­
вали міфи й оракули, яким вірили античні люди, можна
знайти в розмовах Меніппа з Танталом («Розмови в царстві
мертвих», XV II), Діогена з Гераклом («Розмови в царстш
мертвих», XVI). Обидва діалоги наочно показують злиден­
ність стародавніх міфів і арсенал аргументів, за допомого о
яких у той час критикували міфологію. Не менш важли­
вою є розмова Менелая з Протеєм («Розмови в царстві
мертвих», IV), в якій висміюється міф про перетвореная
Протея. Щодо оракулів, то автор прекрасно висловився ус­
тами Гери («Розмови богів», XVI): «Аполлон прикидається
всезнаючим: він і стрілець, і кіфаред, і лікар, і віщуй:
відкрив собі віщувальні заклади — один у Дельфах, дру­
гий у Кларі, третій у Дідимах — і обманює тих, хто до нього
звертається, відповідаючи на запитання темно й двознач­
но, щоб таким чином застрахувати себе від помилок. При
цьому він здорово наживається: на світі багато дурніз,
які дають себе обманювати». Яка гірка іронія, яке непри­
ємне видов ищеі
• Отже, мета написання «Розмов» ясна — висміяти ста­
родавні міфи й релігійні погляди та показати їх у такому
світлі, щоб кожному стало ясно, що вони є нічим іншим,
як міфами, поетичними вигадками, які не можуть додати
людині сил для перенесення життєвих труднощів, вселити
надію і підбадьорити згадкою про одвічну істину і спра­
ведливість.
У своїх «Розмовах» Лукіан показує сучасну собі епоху
позбавленою будь-якої моральної бази, неспроможною
заспокоїти духовні запити, сповненою суперечностей і яе-
рез те нічим не вдоволеною. А втім, взагалі знищення ре­
лігії і культу богів не стільки є лихом само по собі, скіль­
ки тому,— і то більшим,— що приносить занепад моралі
і жахливий крах державного ладу. Коли з розпадом релігії
ніхто вже не вірить в існування божого провидіння і
справедливості, немовби розсипається моральна база сус­
пільства, знищується кістяк його життя. Історія дає багато
таких прикладів, і можна висунути твердження, що таке
14 явище неминуче в житті всіх народів аж до того часу, коли
високий розвиток культури навчить людей бути чесними
не під впливом кари й нагороди, а заради самого добра.
Проте, оскільки людство ще до цього не дійшло, у людей
виникає необхідність вірити в існування якоїсь сили, яка
карає і нагороджує, в існування щасливішого або гіршого
буття, якоїсь руки, яка більш суворо, ніж доброзичливо
розцінює всі людські вчинки. І дійсно, де національний
характер народу і суспільні умови виробили інший культ
бога і окремий стан жерців, то там виникло й уявлення
про суворого, страшного і більш караючого, ніж доброзич­
ливого бога. Прикладом цього знову ж хай будуть євреї
й фінікійці. Але, як відомо, у греків, а також і у слов’ян
релігія витворилася без окремого стану священиків і жер­
ців, а виникла з примітивного патріархального життя,
де кожний батько сім’ї виконував також релігійні обряди,
молився, вбивав жертви від імені своєї сім’ї, потім цар мав
не тільки верховну владу під час війни, але під час миру
був першим жерцем і немовби батьком усього племені. Але
як тільки з ’явився десь на землі окремий стан священиків,
то він , як відомо, намагався створити уявлення про суво­
рішого і страшнішого бога, щоб тим легше тримати маси
в слухняності й покорі.
Прикладом такої тенденції може служити славнозвісний
міф про жертвоприношення Іфігенії в Авліді*, смерті якої
для умилостивления ображеної богині вимагав ворожбит
Кальхант. А вже закінчення міфа показує, що почуття греків
жахалося такого уявлення богів, і Іфігенію, як говориться
в міфі, сама богиня звільнила з рук ворожбита. Отже,
намагання жерців не увінчалися успіхом і греки зберегли
своє вільнодумство й не дозволили релігії потоптати його.
А сама релігія, до якої ставились без особливої поваги
й трактували як джерело поетичних мотивів, мусила прийти
до неминучого занепаду. Цьому немало сприяло саме уяв­
лення про потойбічне життя. Це хитке й бліде уявлення
не задовольняло неосвіченої і твердої натури людей: за
страждання в житті, за нестатки й боротьбу на цьому
світі обіцяли людям забуття всіх земних справ після смерті.
Це був найслабший бік грецької релігії. Ахілл у Гомера
говорить, що краще бути пастухом на землі, ніж царем ті­
ней у царстві мертвих. Але таке життя не могло задоволь­
нити людського духу, який завжди надіється на краще
майбутнє. Тому пізніше жерці зрозуміли цю хибу й нама­
15 галися змалювати Елізій* і Тартар* найпривабливішими
барвами. Про ці намагання згадується і в «Розмовах» Лу-
кіана. Отже («Розмови в царстві мертвих», XV), Ахілл
заявляє Антілохові, що він виробив собі кращий погляд на
справи людей і царство мертвих і відмовляється від слів,
які сказав колись до Одіссея: «Тоді, необізнаний з царством
мертвих і несвідомий, що краще,чи життя на землі, чи у під­
земному царстві, я вище цінив оцю марну славу, ніж пере­
бування в царстві мертвих, а тепер, нарешті, розумію, що
вона не має жодної вартості, хоч би як її розхвалювали.
Життя в царстві мертвих — це забуття».
З метою висміяти цю сумну думку Лукіан написав чи­
мало діалогів. Життя — це вічна зміна, оскільки ж в Елі­
зії неможлива будь-яка зміна, тим самим у стародавньому
міфі заперечується саме життя після смерті: Елізій насе­
ляють тіні, які нічого не відчувають, нічим не займаються,
в Елізії немає жодної праці, жодної зміни, нічого, що могло
б зацікавити людину. В Елізії ні про що не турбуються,
не працюють, тому що не потребують ні їжі, ні од5[гу.
Проте люди повинні займатися чим-небудь. Отже, чим вони
займаються? Сперечаються, б’ються між собою, всюди
вештаються філософи і псевдофілософи, сміються із запла­
каних, дискутують, лають себе взаємно грубимийрізкими
словами, процесуються перед нужденними суддями і самі
виступають в ролі таких суддів. Жахлива, надзвичайно
сумна картина блаженства після смерті — картина такого
кінця, до якого людина йде протягом свого життя крізь
труднощі, турботи, смуток і біль. Але навіть у цій дуже
сумній картині потойбічного життя сяє одна ясніша риса,
немов промінь кращого, щасливішого майбутнього: летей-
ська вода* не зовсім уражає цілковитим забуттям, не зов­
сім позбавляє тіней відчуттів, а навпаки, не може знищити
спогаду про великий біль і міцні насолоди. Не менш сум­
ною є картина правосуддя, яке після смерті розглядає
всі людські вчинки. Як у Римській імперії, так і в царстві
мертвих смерть і життя залежать від веління володаря.
Лукіан твердить, що смерть, яка несподівано й раптово
часто забирає молодих людей у розквіті життєвих сил, а
залишає в живих старих,— явище сумне і неприємне, яке
нагадує нам про необхідність обрати серйозніший спосіб
і серйознішу мету життя,— є логічним наслідком жарту
або розбещеної примхи підземних володарів. Як на землі
улюдей, так і в підземних і олімпійських богів велику роль
16 відіграє перебування під опікою і захистом сильнішого.
Тому на просьбу Вакха Нептун обіцяє врятувати Іно, хоч
вона через свою злобу цього не заслуговує («Морські роз­
мови», XI). Жерці здавна пробували змінити волелюбну
й природну релігію греків і виробити суворе і страшне
поняття бога, а потім, коли це закінчилось невдачею, вони
вдалися до інших засобів і винайшли інше поняття — фа-,
тум, якому підкоряється все те, що колись підкорялось
богам. Фатум виступає як якась таємнича, незбагненна сила,
що керує всім світом і не лише людям визначає наперед,
що їх чекає в житті, а наказує й богам. Яку роль відіграло
це поняття в житті людей і які мало наслідки, автор пере­
конливо показує нам у численних діалогах. Наслідком
заборони елементарної свободи мислення й хотіння було те,
що фатум зробив життя людей дуже сумним, рабським, без­
перспективним. Тому в Лукіана («Морськірозмови», XIII)
Нефела, мати Гелли і Фрікса, даремно намагається вряту­
вати свою дочку, яка впала в море, бо фатум хоче смерті
Гелли. А чому? Тому що «фатум значно сильніший від
Нефели». Якщо сила фатуму сама собою була страшна
й грізна, то далеко страшнішою була вона з тієї причини,-
що ніхто ніколи не міг збагнути причин і мотивів, якими він
керувався у своїх діях. Немає сумніву, що для вироблення
поняття такої жахливої сили, яка своїм кивком, своєю
незбагненною волею всім рухала й керувала, гнітила люд­
ські душі, змушувала до сліпого послуху, спричинилося
панування римських імператорів. Як глибоко Лукіан від­
чував цей тягар і цю неволю, якими намагалися задушити
людський дух і знищити його вільну волю, видно з його
останнього діалогу «Розмов у царстві мертвих», у якому
‘Сострат, відчайдушний розбійник, засуджений на страшні
муки в Періфлегетонті*, в розмові з Міносом, суддеютіней,
не заперечує, правда, своїх ганебних вчинків, але дово­
дить, що все це було йому суджено з самого початку і він
сам був тільки маріонеткою в руках іншої, вищої сили.
Свою промову він так закінчує: «Отже, ти бачиш, як ти не­
справедливо чиниш, караючи нас, які слухняно виконуємо
накази Клото, і нагороджуючи тих, які, роблячи добро, слу­
хаються чужої волі? Бо ніхто не стане твердити, що можна
виступати проти наперед визначеного необхідного». Без­
перечно, таке уявлення жахливе, бо коли людині відняти’
вільну волю, то тим самим на цьому втрачає поняття добро­
го і поганого, провини і заслуги, справедливості і успіху,
17 оскільки все залежить від незбагненної і злобної тиранії.
З цим Мінос навіть погоджується, відповідаючи Состратові
в такий спосіб: «Сострате, якщо захочеш все докладно
збагнути, то побачиш, що багато інших явищ відбувається
не за законами розуму, і ти своїми запитаннями добився
того, що я тепер уважаю тебе не тільки за розбійника, але
й софіста. Гермесе, звільни його, кара з нього знімається.
Тільки дивись, не вчи інших мертвих задавати подібні
запитання».
У цих словах автор показав усю «справедливість»
судилища в царстві мертвих. Підлий бандит, майстер у
всякого роду злочинах, яким був Сострат, і на тому світі
залишається непокараним, а скромну і дурну людину, хоч
би й була найчеснішою, чекає найгірша доля. Не випадково
автор поставив цей діалог останнім у серії «Розмов у цар­
стві мертвих» і на його кінці вмістив оці знаменні сло­
ва. ЦІ слова глибоко запам’ятовуються, і силою факту
самі себе питаємо, як могли люди жити в такій нестерпній
неволі і яким нужденним мусило бути їхнє життя
в таких умовах?
ПІ
Часи, в які жив Лукіан, надзвичайно знаменні:
Траян*, Адріан*, Антонін Пій* і Марк Аврелій* жили не­
наче перед його очима — імператори, порівняно з іншими,
дуже гуманні, час їх панування названо золотим віком
Римської імперії. Римські провінції були умиротворені
й безпечні, сполучення легке; все, що могло принести ко­
ристь суспільству, старанно нагромаджено. Проте, незва­
жаючи на запопадливість, з якою імператори підтримували
літературу і мистецтво, збираючи довкола себе здебільшого
грецьких філософів, учених, софістів і риторів, незважаючи
на доброзичливість і турботу, з якими вони намагалися
зробити щасливими підданих своєї імперії, не могли пере­
шкодити зростанню розкладу й морального виродження,
не могли виправити зіпсуття, яке блискавично поширюва­
лось і загрожувало катастрофою. І, що здається найбільш
дивним, у характері самих імператорів було багато такого,
що збільшувало розклад і наближало жахливий кінець.
Справа в тому, що імператори в безмежній своїй доброті
ї щедрості по відношенню до філософів і софістів не доск ть
уважно придивлялись до людей: чи той, якого приймали
до свого товариства, збагачували й відмічали перед ін ш и ю і
,
18 є особою гідною дарів і пошани, чи це людина справді вче­
на й талановита, чи просто дурисвіт і псевдофілософ. Особ­
ливо Адріан дав найгірший приклад наступним імператорам.
Люблячи над усе греків і грецьку літературу, він без
розбору оточив себе багатьма греками і з ними то приязно
дискутував, то з суворістю деспота давав їм відчути їх нік­
чемність, гасячи, таким чином, у них останню іскорку бла­
городства і шляхетної гордості й перетворюючи вчених,
філософів, риторів і поетів у підлих і розпутних підлещува-
чів, обридливих паразитів. Та й, звичайно, інакше не мог­
ло бути. Бо наука й філософія, не маючи під собою міцного
фундаменту, позбавлені глибоких і животворних ідей, за­
ражені моральною гнилизною і зневажливим ставленням до
всього людського й божественного, не могли визначити
людині певного й належного місця, вкласти в певні рамки
людської особистості. Тому в житті людей того часу бачимо
неймовірний контраст: з одного боку, людину піднімають
до рангу бога, а з другого — скидають до рівня тварини,
роблять рабом іншого, позбавляючи її волі і всього, що
необхідне людині. Мало того, люди, які вважались учени­
ми, філософами й мудрецями, відмовившись добровільно
від благородства душі, змішані з рабами, самі гірші від
рабів, проникали в оточення багатих і сильних, які тракту­
вали їх і легковажили як паразитів і підлещувачів.
Майже всі твори Лукіана мають за мету викрити
всю моральну нікчемність і розтлінність його сучасників,
низький кар’єризм псевдофілософів, забобони простолюд­
дя, обман і лицемірство оракулів і пророків, безкінечна
кількість яких раптом появилась у той час. Тому зрозу­
міло, що ця частина моєї роботи повинна була вийти далеко
більшою, ніж інші, особливо коли б узяти до уваги всі
твори Лукіана. З уваги на те я вирішив повернутись до
цієї теми пізніше, а тепер тільки коротко схарактеризу­
вати виступи Лукіана проти сучасних йому філософів і їх
методів виховання, проти жерців, пророків і їх віщування
і, нарешті, проти людей низького стану, простолюддя
й рабів.
Прикладами того, яких не лише учнів, а й учителів мала
в той час філософія, що здатна була тільки заперечувати
й руйнувати, є численні описані нашим автором псевдофі-
лософи, які твердили, що вчать справжньої життєвої муд­
рості й можуть зробити людину щасливою і чесною, тоді
як «щасливе життя» їх самих не спиралось ні на доброчес­
19 ності, ні на скромності, ні на боротьбі з життєвими трудно­
щами, ні на витривалості і стриманості, а скоріше являло
собою протилежність цих прикмет. Вони масами збиралися
в палацах багатіїв, які наслідували приклад імператорів,
прикидалися любителями й цінителями літератури і мис­
тецтва і там, як раби і злидарі, чекали обіду. Віч-на-віч
з господарями грали роль підлещувачів, а за очі гань­
били- їх останніми словами, а також публічно, часто незл-
служено й перебільшено, закидали їм зажерливість, жор­
стокість і тупість. Докладно і правдиво змалював наш
письменник таких людей у своєму «Нігріні», де, між іншим,
знаходимо таке: «Чи ти думаєш, що мені до вподоби, коли
я бачу когось із тих людей, особливо похилого віку, в юрбі
підлещувачів, як він біжить за вельможею і запанібрата
розмовляє зі слугою, що запрошує його в гості до пана?
Причому він уже своїм одягом звертає на себе загальну
увагу. І що мене найбільше обурює, це те, що вони не змі­
нюють костюма, відіграючи у всьому іншому однакоЕу
комедію. їхню поведінку за столом не можна порівняти з
поведінкою найгіршого підлесника: чи не напихаються
вони ганебніше, ніж ті? Чи не напиваються безсоромніше?
Чи не встають останніми від столу? Чи не намагаються біль­
ше забрати з собою, ніж інші? А вихованіші з них дозво­
ляють спровокувати себе до співу». Отже, чи могли такі
люди забезпечити належне виховання молоді? Як міг учи­
ти стриманості той, хто при першій-ліпшій нагоді забував
про всяку стриманість? Або як міг переконати будь-кого
той, хто на словах твердив, що доброчесність є найбіль­
шим добром, а багатство не має жодної вартості, а сам
учив за гроші і завжди й усюди ні про що інше не дбав
більше, як про придбання маєтку і здобуття багатства?
Цю думку знаходимо також у «Нігріні» Лукіана, виражену
таким чином: «Найбільше він згадував таких філософів,
які вчили за плату і виставляли на продаж доброчесність,
неначе товар на ринку. Тому він називав їх школи крамнич­
ками й трактирами, вважаючи, що той, хто вчить нехтзг-
вати багатством, перш за все сам повинен бути далеким
від будь-якої жадоби до наживи».
Внаслідок цього вся наука полягала на беззмістовних
словах або на пустопорожній формі й трюках. Згадавши
про це в «Нігріні», Лукіан теж висміює таких горе-учите-
лів: «Він також виявив себе ворогом таких філософів, які
вважали, ЩО виховують МОЛОДЬ у доброчесності, КОЛИ К2-
20 жуть переносити непосильні труднощі й біль, а деякі ді­
йшли до того, що наказували одних в’язати, інших бичувати
знову ж інші — делікатніші — залізними предметами дря­
пали молодим людям шкіру».
Все-таки найкраще й найдокладніше змалював наш ав­
тор звичаї, поведінку псевдофілософів у десятій розмові
з циклу «Розмов у царстві мертвих», у якій Гермес наказує
кожному з мерців скинути з себе весь тягар, який був
на них, і зовсім голому ввійти в човен Харона, щоб легше
можна було переїхати на другий берег. Так, красень ски­
дає з себе вроду й поцілунки, «які варті були двох та­
лантів», тиран — пиху, гордість, гнів і жорстокість,
багач віддає багатство, благополуччя, надмірну пишність,
воїн — трофеї, які ніс з собою до царства мертвих. Нарешті
надходить філософ, навантажений, зрозуміла річ, непотріб­
ним мотлохом. Тому Гермес мовить до нього: «Залиш свою
осанку, а потім усе інше. ОЗевсе! Скільки він приніс з со­
бою брехні, скільки неуцтва, охоти до суперечки, пусто­
порожньої чванливості І Скільки підступних запитань і за­
плутаних роздумів, масу непотрібної діловитості, пусто­
слів’я, нісенітниці і дріб’язковість. Так тут, клянусь Зев­
сом, і золото, і жадоба до насолод, і безсоромність, і гор­
дість, і розкіш, і розніженість. Я все бачу, хоч ти все це
старанно ховаєш. Скинь з себе і брехню, і пихатість,
і впевненість, що ти кращий за всіх».
Меніпп: «Гермесе, не завадить йому зняти також боро­
ду, вона, ти сам бачиш, важка й кудлата, волосся у ній
важить не менше п’яти мін! Під пахвою він ховає ще одну
дуже важку річ — улесливість, яка робила йому добрі по­
слуги в житті». Ясна річ, що таке вчення й такі настав­
ники сприяли моральному розкладові. Усі, хто прикидався
поборником правдивості й чесності у житті, робили людей
зіпсутими, зажерливими, розніженими. Особливо багата
знать, яка володіла величезною масою рабів і землі, коло­
сальними маєтками, скотилася в болото неймовірного зіп­
суття й розкошів. Рим, столиця світу, був жахливим при­
кладом моральної гнилі й неробства. Як я вже згадав вище,
Лукіан бачив Рим тільки один раз і то коротко, але спогад
про безмежний моральний занепад ніколи не міг згладитись
у його пам’яті. Незабаром в Афінах у діалозі «Нігрін»він
так написав про Рим: «Хто любить багатство, кого манить
золото, хто міряє щастя пурпурним одягом і владою, хто
не куштував справжньої волі, не спробував свободи слова
21 й мислення, не бачив істини, а виховувався в лестощах
і рабстві, або хто присвятив себе повністю насолоді і тільки
їй одній вирішив служити, знаходячи смак у розкішних
бенкетах, напоях і любові, хто живив себе наклепництвсм,
обманом і брехнею, кому, нарешті, дає насолоду звук му­
зичних інструментів і мелодійність бездумних пісень —
той у Римі почував себе, як у своїй стихії. Тут зібралися
й перелюбство, і грошолюбство, і кривоприсяга, і всілякі
низькі примани; вони забруднюють нестійку душу і витіс­
няють з неї чесність і справедливість». З не меншою сміли­
вістю і серйозністю Лукіан висміює пороки риторів,
красномовство яких повинно було захищати інтереси бать­
ківщини й правду, але вже в часи Лукіана, втративши свої
ідеали, вони не могли рівнятися з давніми своїми вчителя­
ми ні щодо форми, ні щодо змісту. Проти їх хиб зверта­
ється Лукіан у цій же десятій «Розмові у царстві мертвих»,
де Гермес каже так: «І ти, риторе, залиш надмірну пишність,
красномовство, антитези й повторення, періоди й варва­
ризми і взагалі весь вантаж своїх промов».
Як риторів за багатослів’я, так жерців картає він за
ненажерливість, їхню жадобу до наживи і матеріальних
благ викриває Лукіан у десятій розмові твору «Кронії»,
де жрець вимагає у Крона передусім великого багатстза,
грошей, влади, вдосталь рабів, красивого одягу, срібного
посуду й багатьох інших подібних речей. Якими забобонни­
ми й некультурними були жерці,особливо в малоазіатських
провінціях, показав нам автор у творі «Олександр, або
Лжепророк». Цей твір, безперечно, належить до найкра­
щих творів Лукіана і описує життя, характер і кар’єру
найславнішого в той час лжепророка Олександра з Абоніги-
ха, Другого такого пройдисвіта Аполлонія Тіанського оха­
рактеризував Лукіан в іншому своєму творі, метою якого
було показати обман і лицемірство таких людей, зірвавщи
маску з їх ганебного обличчя, знищити славу, яку вони
мали серед багатьох легковірних і темних людей. Тому що
до таких шарлатанів зараховує він і Ісуса Христа, називаю­
чи його великим магом і чудотворцем, не дивно, що він
звертається часто в якнайгострішій формі проти християн,
особливо в творі «Життя і кончина Перегріна Протея».
Часто також наш письменник скеровує вістря своєї сатири
проти неситих багатіїв, які наживають великі маєтки
і стережуть їх, не вміючи дати суспільству нічого корис­
ного. Таким людям нагадує він про смерть такими словами:
22 «Навіщо’ви, дурні, пильнуєте своє золото? Навіщо мучите
самих себе, вираховуючи проценти, збираючи талант до
таланта, коли вам скоро доведеться відправитись до нас,
захопивши з собою лише один обол?»
Про людей низького походження Лукіан звичаєм майже
усіх античних поетів висловлюється з певною, хоч пере­
важно замаскованою, сатиричною зневагою. Правда, він
висміює і ганить забобонність, дурість і мужицький вигляд
простих людей, проте завжди заступається за них перед
владними, жорстокими і несправедливими хазяями. На­
решті, про рабів ширше веде мову в «Кроніях», з деяким
смутком згадуючи золотий вік Крона, коли на світі не було
ні панів, ні рабів, а всі люди жили рівними, вільними і щас­
ливими.