| Початок XX століття можна схарактеризувати в українському мовознавстві як період нормалізації правил уживання розділових знаків та їх підведення під загальні теоретичні принципи. У пунктуації слід розрізняти два аспекти: те, що стосується читача, і те, що стосується пишучого. Пунктуація виступає засобом, за допомогою якого той, хто пише, виражає певні значення і відтінки, котрі він вкладає у своє писемне висловлення, а читач, бачучи пунктуаційні знаки в написа |
| 844 |
| Синтаксис |
| ному тексті, на їх підставі сприймає виражені ними значення і відтінки. У силу цього вимоги і для читача, і для пишучого повинні бути однакові і мають ґрунтуватися на тотожних теоретичних засадах. Відомі випадки , коли вживання розділового не спирається на загальноприйняті вимоги або у творі повністю відсутні розділові знаки, що суперечить нормативно літературній практиці, пор.:
Ти б сам сказав Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі Щоб стати наснагою в нашому небі Дивитись і переконуватись Що Справді Робимо Ми Для щастя народу Дніпра (М. Вінграновський. Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі…). Але тому й існують винятки та індивідуально авторське вживання розділових знаків, що наявна кодифікація їх використання. Подібне спостерігається і в галузі словотворення, і в конструюванні синтаксичних одиниць як репрезентантів тих чи інших ситуативно-прагма- тичних завдань. Дискусія про те, що покликані виражати в писемній мові пунктуаційні знаки — ритмо-мелодику мовлення чи синтаксичну структуру, — не може бути визнана коректною, оскільки жоден із цих аспектів не існує окремо, ізольовано. Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох визначальних принципах: 1) структурному; 1) ритмо-мелодійному; 3) смисловому (див. також: [Шапиро 1955; Ша- пиро 1974; Валгина 1972; Загнітко 1994]). 
Вихідною позицією структурного принципу виступає значущість розділових знаків як показників граматичного членування реченнєвої структури. Саме цей принцип забезпечує сучасній українській пунктуації стійкість, загальноприйнятність і загальнообов’язковість. Струк- турно-граматичні розділові знаки мають найбільшу соціальну значущість. До їх числа належать: крапка, яка фіксує кінець речення; розділові знаки на межі предикативних частин складного речення; розділові знаки, які виступають показниками різноманітних усклад- нювачів простого речення (вставні і вставлені слова, словосполучення і речення; звертання; сегментовані конструкції; вигуки; однорідні члени речення; відокремлені члени речення). Жоден зв’язний текст не може обійтися без структурних розділових знаків. У сучасній мові їх значущість значно зростає, оскільки збільшується кількість аналітичних конструкцій у граматичному ладі української мови, пор.: В соняшника були руки і ноги. Було тіло шорстке і зелене (І. Драч); Не диво, що ті дуже різнобарвно одягнені люди, повні багатих прикрас, їх м’яка мова, їх звичаї одразу полонили моє дитяче серце (В. Вовк); Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, жде улову в свої ятері чи, може, куняє (О. Гончар); Ішли без охоти, працювали ще |
| РОЗЛІЛ XXI. Основи української пунктуації |
| 845 |
| неохотніше, лопати грузли в беручкій глині, в землі, що відложилася після уночнішнього туману (Г. Косинка) та ін.
Структурні розділові знаки ділять речення на формально значущі частини поза відношенням до їх конкретного лексичного наповнення: виділення підрядних частин; розмежування частин безсполучникового складного речення; фіксація синтаксичної однорідності; виділення постпозитивних означень; позначення кінця речення. Структурні розділові знаки — це фундамент усієї пунктуації, поза ними вона втрачає свою цілісність і кодифікованість. Водночас вони являють собою той мінімум, користування мовою без якого видається вельми проблематичним. Структурні розділові знаки регламентовані у своєму вжитку, їх використання є стійким, максимально співвідносячись із логічним і смисловим членуванням реченнєвої структури. Смислові розділові знаки своєю значущістю спрямовані у вичлену- вання смислових компонентів. Часто смислова і структурна значущості компонентів збігаються, і в такому разі розділовий знак є подвійно мотивованим: Лейтенантова шабля ударила гостряком у ліву руку Остюка, якою він тримав повід, пробила долоню, пройшла товстий ремінний пояс, кожушок, френч, сорочку — і потрапила в кістку (Ю. Яновський); Це була страшенна душевна катастрофа, абсолютне й незрозуміле спустошення його істоти, тим більше дивне, що воєнні обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема, в справах кохання роблять людей вельми легковажними (В. Підмогильний); В цім йому, звісно, допомогли старі книжки, що він споживав уривками вільного часу — книжки людської мудрості, на цигарки тоді драної, оті запорошені й пожовклі твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вічні пам’ятки своєї справи (В. Підмогильний); На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора силкувались скидатися з плюскотом, тепер головаті водяники виглядають серед латаття, а із гущавини потойбіччя, з-поміж буреломів зеленоокі мавки зацікавлено прозирають на людей, що зібрались довкруг вогнища, — мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов (О. Гончар). У таких реченнях коми вживаються для розмежування смислових компонентів єдиної структури — складного або простого ускладненого речення, тобто вони вичленовують окремі компоненти смислової організації речення. Подібну функцію можуть виконувати і тире, і двокрапка: Неначе за вічну провину судилось людині оце: побачити щастя у спину, а горе своє — у лице (Л. Талалай); Бувають дивні на землі діла — Серед зими черешня зацвіла (Д. Пав- личко); Нап’юся з живої кринички — Візьму доброти від землі (М. Сингаївський); Мої літа — не монотонні дублі: Я змінююсь, як світанковий пруг (Д. Павличко); Защебетав соловейко — пішла луна гаєм(Т. Шевченко). Ритмо-мелодійні розділові знаки ґрунтуються на відображенні пунктуаційними засобами відповідних інтонаційних модифікацій: крапка ставиться на місці великого зниження голосу і тривалої паузи; відпові |
| 846 |
| Синтаксис |
| дно вживаються знак питання і знак оклику, інтонаційне тире, три крапки іт. ін. Наприклад, звертання можна виділити комою, але підвищена емоційність зумовлює й інший розділовий знак — знак оклику. Інколи вибір розділового знака повністю залежить від інтонації. У такому разі інтонаційний принцип діє як визначальний, як основний.
Домінувальними у пунктуації виступають структурні й смислові закономірності внутрішньореченнєвого членування, пор.: О пісне! Ти — плескіт рік, ти — переливи мідні… (М. Рильський); Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними, — щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже (В. Сухомлинський). Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох принципах — структурному, смисловому та ритмо-мелодійному, що загалом відображає основні особливості її організації. Названі принципи діють у єдності. Загалом за своїм призначенням у реченнєвій структурі всі розділові знаки можна поділити на дві групи: 1) відокремлювальні та 2) видільні. Відокремлювальними знаками є майже всі розділові знаки. Видільні знаки є знаками парними: дві коми, два тире, дві дужки. Інколи розділові знаки можуть набувати різних модифікацій, унаслідок чого вони постають багатозначними, оскільки можуть виражати смислове членування речення, відображати кількість його структурних компонентів або реалізовувати особливості інтонаційного малюнку. |