Der Gang der Weltgeschichte steht
ausserhalb der Tugend, des Lasters
und der Gerechtigkeit.
Hegel, Werke1, VII, 425.
В другій половині нашого віку, почавши від
50-х років, т. є. в протягу послідніх тридцяти літ, велось
серед образованих народів в Європі, Африці, Азії і Аме
риці звиш двадцять більших або менших, більше або
менше кровавих і руйнуючих війн. Не говоримо вже о тих
війнах та різанинах, які вели між собою різні «дикарі»,
а тільки о таких, в котрих чи то по однім боці, чи по обох
боках стояли освічені люди. Ось головніші з тих війн.
1. Війна Кримська 1853—1856: з одного боку Росія,
з другого боку Турція, Англія, Франція і П’ємонт.
2. Війна італьянська 1859—60: з одного боку Австрія,
з другого — П’ємонт і Франція.
3. Війна американська 1860—66: з одного боку держа
ви північні (або ліціоністи), з другого боку держави полу
денні (плантатори).
4. Війна за Шлезвіг — Гольштейн 1864: з одного боку
Прусси* і з другого боку Австрія і Данія.
5. Війна австрійсько-прусська 1866.
6. Війна китайська 1858—59: з одного боку Китай,
з другого Англія і Франція.
7. Війна кохінхінська 1860—61: з одного боку Кохін-
хіна, з другого боку Франція.
8. Війна мексіканська 1861—66: з одного боку мек-
сіканські республіканці, з другого боку Максиміліан і
Франція.
9. Війни французькі в Сірії і Алжирі 1857—59.
10. Війни іспанські в Марокко і Сан-Домінго.
11. Війна пруссько-французька 1874.
1 Хід світової історії стоїть поза доброчесністю, вадою і право
суддям. Гегель. Твори (нім.). — Ред.
165 12. Війни російські в Хіві і Ташкенті 1872—73.
13. Війна придунайських слов’ян з турками 1875—76.
14. Війна російсько-турецька 1877—78.
15. Перше австрійське усмирения Боснії і Герцего
віни 1879.
16. Війна Англії з Афганістаном 1878—79.
17. Війна Англії з зулусами 1878—79.
18. Війна Англії з бурами 1880.
19. Війна Росії з теке — туркменами 1881.
20. Війна Франції з Тунісом 1881.
21. Друге усмирения Герцеговіни і Кривошиї 1881—
1882.
Ми не вчислили сюди ані війни парагвайської в 60-их
роках, ані війни між южноамериканськими республіками
Чілі і Болівією (1878—79), ані війни Сполучених Дер
жав з індіанами. Так само не вчислили ми сюди війн
внутрі держав, війн революційного характеру, як ось
«грудневих днів» 1851 р. в Франції*, війн гарібальдіянських
в Італії*, повстання далматського 1856* і війни Тьєра ?
комуною Паризькою 1872 р.*, повстання польського
1864—65*. Значиться, в протягу послідніх
ЗО літ весь образований світ нена
станно ллє кров, бо, числячи довгий трк-
вок сучасних війн, прийдеться на кождий рік по
двііпотривійни.
Не досить того. Приготування до війни тривають тек
само ненастанно, і то всюди і в такім розмірі, про який да:з-
ніші віки й не чували. І в найспокійніший час європей
ські народи стоять напоготові до війн, удержують величез
ні постійні війська, подають величезні гроші на збрую і
прокормления вояків, одним словом, стогнуть під
гнітом мілітаризму, котрий чим далі, тим
дужче змагається, з котрого натепер і виходу не видно.
Що сьому за причина?
Послухаймо, що о тім каже знатний французький пуб
ліцист JTepya-Больє* на початку своєї книжки про сучасні
війни!1
«Велику хвалу свою в тім покладає XIX вік, що він
буцімто — доба поступу, чоловіколюбства, цивілізації.
Особливо від двадцяти літ в книжках людей ученях,
1 Recherches йconomiques, historiques et statistiques sur les
guerres contemporaines (1853—1866) par le Paul Lerois-Beauliьn,
Paris, 1869.
166 в розправах мужів державних, в розмовах людей приватних
сталось се певником, прийнятим без суперечки, що ми
жиємо в віці науки, демократії і свободи. Переконання, що
наш час ліпший від віків попередніх, що люди освіченіші
і лагідніші, що всюди стрічаємо більше толеранції і гуман
ності, що принципи дружності, взаємного пошанування
і любові ненастанно змагаються і вкоріняються чимраз
більше, се переконання кождий поділяє і кождий ви-
сказує.
А прецінь, серед тої суспільності, так лагідної, так не-
втомимої в поступі, так шануючої право,— існує рана,
стара як світ, противна ‘всім привдипам_ц^
триває мов наш нормальний стан і від часу до часу скошує
самий’ доб ір ний цвіт нашої мол одежі, пожирає безмірну
силу нашого майна і насильно зупиняє нас в тій дорозі,
по котрій ми, бачиться, так безпечно ступаємо. Ся рана —
се війта: війна, що, раз у раз висячи над нашими головами,
пожирає навіть в часах супокою майже половину суспіль
них достатків, котра спиняє або обалюе наші хоч і найле-
ґальніші починання, наші хоч і найкраще обдумані намі
ри і здушує в самім зароді духа предприїмливості; війна,
котра робить нас ворогами тих самих людей, котрих кум-
панами в продажі та купівлі зробили нас промисел і тор
говля, котра силує нас убивати людей, з котрими
обміна думок або товарів поставила нас в зовсім дружні
і поважні зносини; війна, котра своїм появленням назад
змазує і набутий поступ, і вибороті вольності, війна,
нарешті, послідній останок монархічних установ і фео
дальних пересудів, послідня форма юрисдикції, опертої
на силі і на случайності, недожиток усяких о р д а л і й
ісудів божих, дивоглядна аномалія серед наших су
часних установ, невияснима суперечність з усіми принци
пами сучасної цивілізації.
І яким же то світом удержалася війна серед суспільно
сті, котра свої основи і інтереси повинна була виключно
уладити для супокою? Яким же світом прийшло до того,
що в віці народного голосування і великого промислу
війна могла ще задержати свою добру славу, могла ще
удержатися в поважанні?
Покоління людські тісно зв’язані одні з другими. Ми
одержали в спадку по батьках наших насліддя спорних
питань, вельми трудних до розв’язання; ми поносимо
кару за провини наших предків. Надужиття сили і непо-
167 шанування права поспутувало народи одні з другими;
вони побачились дивовижно позв’язувані і угруповані
наперекір природі; розв’язати ті різнородні зв’язки і по
творити природні єдності вимагало трудної і довгої праці.
Щоб узятися без взаємних товчків, без ударів, без ран до
відбудування суспільностей, таких, якими їм належа
лось би бути по природі, на те не доставало терпеливості,
самовідречення, духа уступок і згоди. Тих чеснот нам
не ставало: ми взялися до способів наглих, прудких і на
сильних, ми взялися — до війни.
Се ще не все. Сей стан боротьби, в котрім ми опини
лись в протягу століть через нещасну гордість наших вла-
диків, оставив в пам’яті і серцях народів віковисті гніви
і ненависті, побої, та завоювання, та утиски, визиваючі
на пімсту і відплату. Ми одержали купу нещасних пере
казів, заповнюючих нашу минувшість, важких для нашо:
теперішності. Щоб уникнути впливу тих поганих споминок.,
на те не ставало нам самопізнання і признання нашю:
неправд і прощення таких же неправд другим; не ставало
нам в певній мірі відречення від нашої національної істо
рії і від усього того, що в ній було несправедливого і на
пасливого; не ставало нам того, щоб не вважали ми тих
надужить сили, котрими провинилися предки наші — слав
ними ділами, щоб не хоронили ми немов святого заповіту
рівно безумних, як і переступних ідей оружної переваги.
Та тільки оплаканий стан нашого виховання піддержу
вав той вузький патріотизм; заскорузла дипломатія ужи
вала всіх способів своєї хитрості, щоб піддержати ті пере-
старілі роздори, щоб заострити хоч і як маловажні спори,
щоб розірвати межинародні зносини, тоту щирість і тоту
добру віру, котрі становлять основу всяких приватних
зносин; звідси знов непорозуміння і війни.
І се ще не все. Батьки наші полишили нам трони і мо
нархії; одні ограничені, конституційні, народні, в дусі
новіших часів, другі абсолютні, в дусі давніх войовничих
часів. Ті абсолютні владики, що вічно бояться стати окэ
в око з своїми народами, щоб не мусили здати їм рахунку
з своїх діл, бажають найрадше відвернути уми, навести
їх на інші предмети, відірвати їх від діл близьких, а впу-
тати в предприємства жорстокі і небезпечні., але принадні
задля облиску слави,— нове джерело війни.
Сучасні війни можуть відноситися до одної з тих трьох
причин: вони повстають або з притиску одного народу нац
168 другим і з недостачі взаємних уступок, або з задавненої
недовірливості і зависті, піддержуваної штукою облудної
дипломатії і утвердженої поганим вихованням публічним,
або з гордості пануючих і їх бажання, щоб за блиском
внішніх предприємств народ забув о нужденності внутріш
ніх порядків. А всі ті три причини мають одну спільну при
чину: се та, що наші народи не суть ще досить самосвідомі,
досить просвічені, досить могучі, що вони не мають ще
досить ясного почуття своїх прав, інтересів і обов’яз
ків».
Ми вповні годимося на наведений тут розбір д. Леруа-
Больє, окрім його закінчення. Д. Леруа-Больє звичаєм
усіх лібералів звернув тут з прямої дороги і остаточну
причину такої чисто суспільної і економічної появи, як
війни і мілітаризм, поклав в таких чисто психологічних
появах, як «почуття», «самопізнання» і т. д. Не в недо
стачі почуття і самопізнання народного лежить головна
причина сучасних війн,— хоч, звісно, недостача тота чи
мало сприяє вибухам війн. Головна причина війн, міліта
ризму і заразом тої оплаканої недостачі народного само
пізнання лежить уся в наших поганих суспільних і еконо
мічних обставинах. Адже ж сам Леруа-Больє каже, що
й наше погане виховання, що затемнює уми народів і під
держує в них багато пагубних пересудів, є одною з причин,
викликаючих війни! А при такім вихованні як дійти наро
дам до самопізнання? А хто улагодив нам таке виховання
і хто піддержує його? Адже сам д. Леруа-Больє каже, що
немочність народу — причина війн. Хоть і як неясне та
загальне се вираження (чи духова, чи фізична, чи еконо
мічна немочність?), а все-таки яке джерело тої немочності?
Іменно наші суспільні і економічні обставини, іменно те,
що переважна часть народу пропадає і пропадати мусить
в бідності, темноті і безправ’ї. Ось тут-то дійшли ми до
тої точки, де аналіза д. Леруа-Больє про причини сучас
них війн показується неповною. Його три причини зво
дяться, властиво, на дві, а іменно війн и царські
і війни національні. Але чи се все?
Наш вік зв’язаний з попередніми поколіннями не тіль
ки вузлом спільних традицій і національних звад, але й
ще одним, і то найсильнішим вузлом суспільно-економіч
них порядків, котрі з конечності становлять основу і під
валину всіх прочих явищ політичного і духового життя
людей. Ми одідичили по предках своїх не тільки пере-
169 старіле ворогування між англійцями і французами, іта-
льянами і німцями, русинами і поляками,— але одіди-
чили по них безмірно важніше, глибше і давніше ворогу
вання між вольними і невольниками, упривілейованими
і неповноправними, бідними і багатими, панами і підвлад
ними. Як ворогування між царями — не раз чисто осо
бисте, як ворогування між народностями — не раз оперте
тільки на пересудах, а частіше змішане з ворогуванням
царським або й суспільним,— так і ворогування суспільне
може бути і бувало в наших часах причиною війн.
Правда, з вичислених вище війн більша половина була
т[ак] звіаних] війн національних; правда, питання націо
нальні ще й тими війнами остаточно не полагоджені, ще
й пролитою досі кров’ю остаточно не окуплені, і народам,
особливо слов’янським, прийдеться ще немало її пролити
в обороні своїх народних прав,— але все-таки безперечна
річ, що добра половина національного діла в Європі вже
зроблена і що будущі війни, особливо на заході (за почи
ном Америки і Ірландії), будуть мати ціху заключно с о-
ц і а л ь н у.
Але предки наші переказали нам в спадку не тільки
спорні питання віковисті, міжнародні урази та глибокі
суспільні суперечності, котрі сяк чи так домагаються рі
шення при помочі оружжя; вони переказали нам також
спосіб ведення війн, численні винаходки, служачі до зни
щення і руйнування, численні встанови і порядки, котрі
мають на цілі війни,— вони переказали нам міліта
ризм. Правда, ми розвили його до нечуваної за наших
предків висоти і пишності, збагатили і збагачуємо його ти
сячами чимраз новішими і страшнішими вдосконаленнями—
се наша заслуга, але все-таки і сього дерева корінь лежить
глибоко в минувшості. Часті і кроваві війни в середніх
віках, з одного боку, а винайдення стрільного пороху і при-
норовлення огнестрільного оружжя до ручного вжитку
викликали потребу постійних військ; постійні війська,
вічно уоружені і готові до бою, давали знов, з свого боку,
можність до дальших і чимраз частіших війн. Американ
ська війна за освободження, а особливо Велика революція
Французька, котра покликала весь народ до оружжя,
а рівночасно змінила цілковито поняття держави, дала
новий і величезний товчок до розвитку мілітаризму, а ве
личезні Наполеонові війни з силою конечної реакції роз
садили його по цілій Європі. Тисячні обставини, про котрі
170 далі скажемо обширно, причинювалися до зросту сеї
страшної рани; головні з тих причин були: розвиток
великого промислу, розбудження на
ціональних змаганьі зріст соціаліс
тичної агітації.