Новіший соціалізм щодо свого змісту виріс пере­
довсім з пізнання існуючого в новішій суспільності кла­
сового противенства між маючими а немаючими, наємними
робітниками а капіталістами, а також з пізнання неладу
(анархії), який панує тепер в продукції. Але в своїх почат-
ках проявляється він тим, що доводить дістоді-то до край­
ніх консеквенцій думки, висказані великими французь­
кими мислителями 18 віку. Як кожда нова теорія, мусив
і соціалізм наразі виходити від тих думок, які вже застав
готові, хоть корінь його лежав зовсім не в них, а в мате­
ріальних, економічних обставинах.
Великі мужі, котрі в Франції приготовували грунт для
близької революції, виступали й самі як крайні револю­
ціонери. Вони не узнавали ніякого зверхнього авторитету,
будь він який-будь. Релігія, погляд на природу, суспіль­
ний і державний лад— все підпадало під нещадну критику;
все мусило усправедливити своє існування перед судом
розуму, — а ні, то загинути. Мислячий розум — се була
міра, котру прикладано до всього. Се був час, коли,— як
каже Гегель,— увесь світ поставлено на голову, поперед
усього в тім значінні, що людські голови, людські думки
і найдені ними засади кладено як основи для всіх людських
поступків, для всякого суспільного порядкування; а від­
так і в тім ширшім значінні, що дійсність, незгідну з тими
засадами, справді перевертано догори дном. Всі досі іс­
нуючі порядки суспільні й державні, всі давні погляди,
яко нерозумні, викинено на смітник; світ-ді досі пово­
дивсь тільки пересудами; все минуле заслугує тільки на
жаль і погорду. Аж тепер свитав ясний день розуму; від­
тепер мусять-ді забобони, неправда, привілеї та притиск
467 уступити місця вічній правді, вічній справедливості, рів­
ності, котрої домагається сама природа, і невідоймимим
людським правам.
Тепер ми знаємо, що тото панування розуму — се було
попросту зреалізоване панування буржуазії; що вічна
справедлрівість перемінилася в буржуазні суди; що рів­
ність зійшла на буржуазну «рівність перед правом»; що
одним з найважніших «людських прав» оголошено —
буржуазну власність; і що «розумова держава», руссівська
умова суспільна* осущилася і могла осущитися тільки як
буржуазна, демократична республіка. Так само, як і всі
їх попередники, не могли й великі мислителі 18 віку пере­
ступити ті границі, які поклали їм час і обставини, серед
котрих вони жили.
Але побіч противенства між феодальною шляхтою а мі­
щанством існувало й загальне противенство між визискую­
чими а визискуваними, між багатими неробами а немаю­
чими робітниками. Се іменно дало змогу заступцям бур­
жуазії виступати не як заступці одної окремої верстви, але
як заступці цілого страждущого чоловіцтва. Що більше.
Від самого свого початку буржуазія була невідлучна від
свого противенства — пролетаріату. Капіталіст не може
існувати без наемного робітника. В однакій мірі, як серед-
ньовікове цехове міщанство перемінювалось в новішу бур­
жуазію, рівнобіжно перемінювались цехові’ челядники та
нецехові наемники в пролетаріїв. А хоть взагалі міщанство
присвоювало собі право заступати справи всіх тогочасних
робучих верств в боротьбі зі шляхтою, то прецінь при кож-
дім великім руху міщанськім проявлялися також самостій­
ні зворушки тої верстви, що становила більш або менш
виразний зародок нинішнього пролетаріату. Такі зворуш­
ки були: в часах німецької Реформації та війн мужицьких—
напрямок Томаса Мюнцера*; під час великої англійської
революції — левелери*; під час великої французької
революції — Бабеф. Побіч тих революційних зворушок
невиробленої ще верстви бачимо також відповідні
заявления; в 16 і 17 віках утопійні описи ідеальних
порядків суспільних, в 18 уже прямі комуністичні теорії
(Мореллі, Маблі). Для них не досить уже було рівності
політичних прав; вони ждали рівності сус­
пільного положення єдиниць. Вони домагалися
не тільки знесення класових привілеїв, але загалом знесен­
ня всяких різниць. Жорст°кий, немов спартанський, ко­
468 мунізм — се була перша форма, в якій проявилася нова
наука. Відтак виступили три великі утопісти: Сен-Сімон,
у котрого буржуазний напрямок ідей ще декуди поруч із
пролетарським; Фур’є і Оуен, котрий в краю найбільш
розвитої капіталістичної продукції і під вражінням її
противенств розвивав систематично плани для усунення
різниць класових прямо на підставі французького матері­
алізму.
У всіх трьох спільно то, що вони не виступають
як заступники витвореного вже історично пролетаріату.
Подібно, як французькі мислителі-революціонери, хотять
вони увільнити не одну яку-небудь верству, а ціле чоло-
віцтво. Як тамті, так і вони хотять завести панування
розуму і вічної справедливості; але їх ідеали зовсім не
такі, як тамтих. Світ, уладжений після думок тамтих
мислителів, показавсь їм так само нерозумним і несправед­
ливим, і вони викидають його на смітник порівно з феода­
лізмом та всіми давнішими порядками суспільними. Що
тому за причина, питають вони, що правдиво розумного
і справедливого ладу не було досі на світі? Причина по­
просту така, що такого ладу ніхто не пізнав досі належито.
Не було якраз такого геніального одного чоловіка, котрий
би пізнав правду і вказав її. Що тепер він найшовся, що
іменно тепер пізнав правду — се не є діло неминуче і до­
конче випливаюче з самого історичного розвитку,— се
попросту щасливий случай. Він міг би був так само наро­
дитись о 500 літ швидше і був би ощадив чоловіцтву 500 літ
помилок, боїв та мук.
Такий погляд ціхує переважно всіх англійських і фран­
цузьких і перших німецьких соціалістів разом з Вейтлін-
гом*. Соціалізм, по їх думці,— се вираз абсолютної прав­
ди, розуму й справедливості, і треба його тільки винайти,
а він уже своєю власною силою здобуде світ. Позаяк аб­
солютна правда не залежить від часу, місця і людського
історичного розвитку, то се все одно, де й коли й хто її
відкриє. А при тім же тота абсолютна правда у кождого
з тих утопістів інша, бо у кождого окремий склад мислі,
обставини життя, ступінь образовання і бистрота мислі
витворили окрему «абсолютну» правду, розум і справед­
ливість. З тої супереки абсолютних правд не було ніякого
виходу, окрім їх взаємного стирання. З того не могло вийти
ніщо інше, як тільки такий «пересічний соціалізм», де кож-
дий з-поміж різнородних «абсолютних правд» вибирав собі
469 те, що йому б найліпше подобалося. І справді, такий соціа­
лізм панує ще в головах великої часті соціалістичних робіт­
ників Англії і Франції*.
Но щоб соціалізм зробити наукою, треба було пере­
довсім поставити його на твердім грунті дійсності, а не на
видумках, хоть би й як хороших та геніальних.
Побіч і після французької філософії 18 віку повстала
новіша німецька філософія і завершилася Гегелем. Най­
більша її заслуга була та, що вона наново підняла діалек­
тику яко найвищу форму мислення. Давні грецькі філософи
були всі з роду і вдачі діалектиками, а найвсесторонніший
з-поміж них, Арістотель, прослідив уже також найголов­
ніші форми діалектичного мислення. Противно, новіїїа
філософія, хоть також видала знатних діалектиків (як ось
були Декарт* та Спіноза*), потонула особливо під вліян-
ням англічан чимраз то більше в т[ак] звіанім] метафізич­
нім способі мислення, від котрого не відступають фран­
цузькі філософи 18 віку, принаймні в своїх чисто філосо­
фічних працях. Правда, поза обсягом властивої філософії
уміли й вони творити взірцеві праці діалектичні — прига­
даєм тільки Дідрового «Братанича Рамо»* і розвідку
Руссо «Про початок нерівності між людьми»*. Розка­
жемо тут коротко, чим різниться одна із тих метод від
Другої.
Коли обіймемо думкою чи то природу, чи історію чоло-
віцтва, чи свою власну діяльність духову, то бачимо пере­
довсім безконечний ряд зв’язків, сполучень і взаємин,
серед котрих нічого не остається таким і таке, де і яким
було, але все двигається, зміняється, повстає і гине. Сесь
первісний, дитинний, але на ділі правдивий погляд стрі­
чаємо ще в давній грецькій філософії, і перший Геракліт*
висказав його ясно: все є, але разом і не є, бо все плине
(пауха реї), раз у раз перемінюється, повстає і гине.
Але сесь погляд, хоть і зовсім правдиво схоплює загальну
ціху всіх явищ, не вистачає, однако ж, до вияснення под-
рібностей, з котрих зложений той загал явищ; а доки сьо­
го нема, доти й цілий загальний образ для нас не ясний.
Щоб пізнати ті подрібності, мусимо вирвати їх з природ­
ного або історичного зв’язку і розсліджувати кожду окре­
мо, її істоту, її причини і наслідки. Се передовсім завдання
наук природничих і історичних. Ті науки займали у гре­
ків класичної періоди дуже підрядне становище, і зовсім
справедливо, бо тоді діло йшло поперед усього о громад­
470 ження матеріалу. Початки стислого слідження природи
стрічаємо аж у греків александрійської періоди, а відтак
пізніше у арабів. Але властиві науки природничі почались
аж від другої половини 15 віку, і відтоді вони розвиваються
чимраз швидше і ширше. Розложення природи на поєдинчі
частки, поділ різних природних явищ та творів на певні
класи, прослідження нутра органічних тіл і їх різнородної
будови — се все були підвалини огромного поступу, який
зробило знання природи в послідніх чотириста її літах.
Але іменно всі ті окремішні висліди призвичаїли нас пій­
мати явища і твори природи окремішно, без зв’язку з вели­
ким загалом явищ, значить — не в руху, а в застою, не як
доконче змінні, а як сталі,— не як живі, а як мертві істоти.
А відколи Локк* і Бекон* перенесли ті погляди з наук при­
родничих до філософії, повстав в ній властивий дивогляд
послідніх століть — метафізичне мислення.
Для метафізика всі предмети і їх образи в нашій думці,
т. є. поняття,— се окремішні, сталі, нерухомі, раз навсіг-
ди дані предмети висліду, і висліджувати можна їх одно
почерез друге і одно без другого. Метафізик думає самими
крайніми антитезами; його бесіда — так, так,— ні, ні, —
що більше, то не добре. Для нього кожда річ або є, або не
є; так само не може одна річ разом бути тим чим є і не бути.
Твердження і перечення виключаються навзаїм беззгляд-
но; причина і наслідок стоять з собою в різкій супереч­
ності. Сесь спосіб мислення видається нам, на перший
погляд, зовсім справедливим, бо се ж спосіб мислення т[ак]
званого здорового розуму. Але «здоровий розум», хоть
і зовсім не злий товариш чоловіка серед чотирьох стін його
хати, дізнає дивних приключок, скоро лиш пуститься в не­
безпечну вандрівку по широкім світі дослідів наукових.
Метафізичний погляд, хоть відповідний, а навіть конечний
в досить широкім обсягу знання, прецінь завсігди споти-
кає границю, поза котрою стає одноеґороннім, тісним і аб­
страктним і губиться в безконечних суперечностях, позаяк
за поєдинчими предметами не довиджує їх зв’язку, за їх
супочивком забуває про рух, за їх буттям — про повстання
і щезання,— сказати попросту, — позаяк за деревами лісу
не видить. Для щоденного вжитку знаємо, напр., і можемо
сказати зовсім напевно, чи якийсь звір існує чи ні. Але при
докладнішім досліді бачимо, що се не раз запутана штука,
як се дуже добре знають правники, котрі надармо мучаться,
щоб покласти певну границю, відколи умертвлення дитини
471 в нутрі матері треба вважати забійством. А так само немож­
лива річ означити хвилю смерті, бо фізіологія виказує, що
смерть не є одноразовою, хвилевою подією, але дуже по­
вільним процесом. Так само кожда органічна істота в кож-
дій і тій самій хвилі є.тото сама й не є тото сама, що в по­
передній: в кождій хвилі вона присвоює собі частки зверх­
ньої матерії і в кождій хвилі виділює певні частки з себе;
в кождій хвилі завмирають в ній одні комірки, а творяться,
повстають нові; в довшім чи коротшім часі вся матерія її
тіла зовсім обновлюється, заміщується новими частками
матерії, так що кожда органічна істота завсігди є тота сама,
а заразом і інша. Так само при ближчій розвазі бачимо, що
всякі противенства, всяке твердження і перечення, хоть
і противні одно одному, то прецінь нерозлучні одно від од­
ного і помимо свого противенства проникаються взаємно.
Так само причина й наслідок — се такі поняття, котрі мож­
на правдиво прикласти тільки до поєдинчих случаїв. Але
скоро тільки той поєдинчий случай почнемо вважати в його
зв’язку з загалом явищ, то поняття причини й наслідку зли­
ваються, розпливаються в круговороті безконечних взає­
мин, де причини й наслідки раз у раз міняють своє місце,
так що одно й то саме явище тут і тепер є причиною, а там
і тоді наслідком других.
Всі ті події, весь той спосіб понімання не підходить під
отруб метафізичного мислення. Зато для діалектики, ко­
тра передовсім понімає предмети і їх відображіння в нашій
голові в їх зв’язку, в їх ланцюговім зчепленні, в їх руху,
в їх повставанні і щезанні,— для неї всі ті події стано-
вять якраз найміцніші підпори її власної методи. Природа
є ствердженням діалектики, і мусимо признати новішим
наукам природничим, що для того ствердження достатчили
багатого матеріалу, а через те доказали, що в природі, в по-
слідній інстанції, все йде діалектично, а не метафізично.
Правда, поки що на пальцях ще можна порахувати природо­
знавців, котрі вивчились думати діалектично, — з того
противенства між добутками природничих вислідів а дав­
нім метафізичним способом їх понімання вийшла без­
конечна сумішка, котра вчителів і учеників, писателів
і читачів доводить до розпуки.
Наукове представлення цілого світа, його розвитку
і розвитку чоловіцтва, а також зображення того розвитку
в головах людських (т. є. розвитку людської мислі) можли­
ве затим тільки способом діалектичним при ненастаннім
472 узгляднюванні взаємин повставання і гинення, вперед
і взад поступаючих змін. І тоту іменно ціль поклала собі
новіша німецька філософія. Кант зачав від того, що опро­
кинув сталий систем планетарний Ньютона* і вказав, що
він не є вічний, як хотів Ньютон, але в часі повстав і в часі
згине,— виказав, що сонце і всі планети повстали з первіс­
ної мглистої маси (мглавиці), котра, постепенно згущаю­
чись, дійшла до оборотового руху. Притім висказав також
і вивід, що, прийнявши такий початок, мусимо признати
конечним також загин нашого планетарного систему.
Сесь погляд о півстоліття пізніше вказав нам спект­
роскоп доочне, що справді в світових просторах на­
ходяться такі розжарені мглавиці і то в різних сту­
пенях згущення і в більш або менш виразнім оборотовім
руху.
Завершення і кінець тої новішої німецької філософії
становить систем Гегеля. Гегель перший — і се його велика
заслуга — представив увесь природний, історичний і ду­
ховий світ як процес, т. є. в вічнім руху, зміні, перетворі
та розвитку, і стрібував виказати внутрішній зв’язок того
руху і розвитку. З того становища історія чоловіцтва не
виглядала вже як одурююча сумішка безмисних насильств,
котрі перед судом дозрілого філософічного розуму всі
враз — гидь і бридь і котрі найліпше забути якнайшвид­
ше; противно, вона показалась іменно розвитком чолові­
цтва, і завдання мислителя-історика стало відтак — слі­
дити той розвиток ступінь за ступенем по всіх манівцях
і виказувати його внутрішню законність посеред усіх мни­
мих случайностей.
Що Гегель не виповнив того завдання, се діло не важ­
не. Його великою заслугою було те, що поставив се завдан­
ня. Се іменно таке завдання, котрого один чоловік ніколи
й не зможе виповнити. Хоть Гегель — побіч Сен-Сімона —
був найвсесторонніший мислитель свого часу, то прецінь
мусив бути ограничений раз з конечності ограниченим свого
власного знання, а по-друге, ограниченим обсягом та гли­
биною знання і поглядів свого часу. До сього причинилося
ще третє. Гегель був ідеаліст, т. є. вважав думки людські
не більш або менш абстрактними образами правдивих пред­
метів і подій, але противно, дійсні предмети і їх розвиток
уважав тільки втіленими образами «ідеї», котра-ді існувала
десь ще перед повстанням світа. Через те Гегель усе поста­
вив догори ногами і перевернув наруби весь дійсний світо­
473 вий зв’язок. А хоть деякі підрядні зв’язки Гегель прояс­
нив справді трафно і геніально, то прецінь з наведених оде
причин цілість мусила вийти латана, штучна, в многих
подрібностях натягана і перекручена. Систем Гегеля —
се був великий виродок, але також послідній свого роду.
В нім була іменно лиш одна ще невлічима нутрова улом-
ність: з одного боку, оснований був на погляді історичнім,
після котрого вся людська історія — се тільки хід розвит­
ку, котрий уже з самої своєї природи не стане на відкритті
якої там будь «абсолютної» правди; аз другого боку, сам він
видавав себе за вираз такої абсолютної правди. Всеобій-
маючий, раз назавсігди в собі замкнений систем пізнання
природи і історії противиться самим основним законам
діалектичного мислення; однако вони не противяться, а
противно, домагаються того, щоб систематичне пізнання
цілого зверхнього світа з покоління в покоління змагалося
і поступало наперед.
Переконання о цілковитій недоладності сього німець­
кого ідеалізму мусило довести до матеріалізму, але розу­
міється, не до метафізичного, чисто механічного матеріаліз­
му 18 віку. Новіший матеріалізм не опрокидає в дитинно-
революційній гарячці одним махом усю давнішу історію.
Противно, він видить в ній хід розвитку всього чоловіцтва
і ставить собі завдання — вислідити закони того ходу.
Між тим, коли французи 18 віку, а також і’ Гегель, уважа­
ли природу яко цілість завсігди однакову і крутячуся
в тіснім крузі, з вічними,— як твердив Ньютон,—розу­
мінню тілами небесними і з незмінними,— як учив Лін-
ней*,— родами органічних істот,— опирається новіший
матеріалізм на новіших поступах природничих наук, котрі
виказують, що природа має також свою історію в часі, що тілг^
небесні порівно з родами звірів і ростин, що жиють на них:
при сприяючих обставинах, повстають і гинуть, і що круго­
ворот — коли взагалі можна тут говорити про якийсь кру­
говорот — обертається в безмірно ширших розмірах. Не.
всякий спосіб се матеріалізм засадничо діалектичний і не
потребує вже окремої, понад науками стоячої філософії.
Скоро від кождої окремої умієтності можемо домагатися.
щоб вона сама вияснила собі своє становище і зв’язок з за­
галом наук і з загалом явищ, то тоді всяка окрема наука
про той загальний зв’язок стає непотрібною. Таким спо­
собом з цілої дотеперішньої філософії остається самостоя •
чою тільки наука про форми і закони мислення, т. є. фор-
474 мальна логіка і діалектика. Все проче входить в позитивну
науку природничу і історичну.
Але переворот погляду на природу міг доконуватися
тільки рівномірно з поступом позитивного пізнавання при­
роди. Між тим зайшли факти історичні, котрі швидше до­
конали рішучого перевороту в поглядах на історію. 1834
вибухло в Ліоні перше робітницьке повстання; 1838—
1842 дійшов до найбільшої сили перший національний рух
робітницький — рух чартистів в Англії. Класова боротьба
між пролетаріатом а буржуазією заняла найвидніше місце
в історії найбільше розвинених країв Європи і стала чим­
раз завзятіша порівно з зростом великого промислу і по­
рівно з розвитком недавно здобутої політичної власті бур­
жуазії. Самі факти чимраз досадніше завдавали брехню
наукам буржуазної економії про єдність інтересів праці
і капіталу, про загальну гармонію і загальний добробуток,
випливаючий зі свобідної конкуренції. Всього того годі
було заташлювати так само, як і французького та англій­
ського соціалізму, котрий був їх теоретичним, хоть і дуже
ще недокладним виразом. Але давнє ідеалістичне, ще не
вгасле історійознавство не знало ніяких класових боїв о ма­
теріальні інтереси, ба, не знало ніяких матеріальних інте­
ресів! Про продукцію і прочі економічні обставини воно
згадувало лиш мимоходом, як про маловажні матеріали
«історії культурної». Нові факти спонукали до нового огля­
ду цілої дотеперішньої історії, і тут-то показалося, що в с я
дотеперішня історія була історією класових боїв, що ті
воюючі з собою класи суспільні завсігди виростають з пев­
них відносин продукційних і обмінових, одним словом,
виростають з економічних обставин свого часу; що
затим кождочасовий економічний лад в суспільності ста­
новить реальну підставу, на котрій здвигається вся будова
правних і політичних установ, і при помочі котрої треба
остаточно пояснювати релігійні, філософічні і всякі прочі
вірування людей в данім історичнім періоді. Тим прогнано
ідеалізм з його послідньої криївки — з історійознавства,
покладено підвалину матеріалістичному розумінню історії
і найдено дорогу, по котрій можна було вияснити думки
чоловіка з його життя та побуту, а не, як досі, життя і по­
бут вияснювано з його думок.
Але з тим матеріалістичним поніманням історії незгід­
ний був дотогочасовий соціалізм так само, як понімання
природи у французьких матеріалістів незгідне було з діа­
475 лектикою і новішим природознавством. Досі соціалізм,
правда, критикував існуючий капіталістичний спосіб про­
дукування і його наслідки, але не міг їх прояснити,— зна­
чить, не міг дати собі з ними ради; міг тільки попросту оп*
рокидати їх гуртом. А тут йшло іменно о то, щоб вказати,
з одного боку, той капіталістичний спосіб продукування
в його історичнім зв’язку, виказати, що він конечний для
певної історичної пори, що, значить, і минутись мусить
ураз із нею,— а з другого боку, щоб викрити його внутріш­
ні закони, котрі все ще були незвісні, позаяк досі критика
розбирала більше погані наслідки, ніж самий хід діла. Сесь
переворот зробило відкриття надзвишки варто­
сті. Виказано, що основою капіталістичної продукції
і нерозлучного з нею визискування робітника є то, що капі ­
таліст присвоює собі безплатно працю робітника. Виказа­
но, що хоть би капіталіст і платив за робучу силу свого
робітника повну вартість, яку вона на торзі має яко товар, то
прецінь він добуває з неї більше вартості, ніж за ню запла­
тив. Виказано далі, що тота надзвишка остаточно становить
джерело, з котрого випливає і в руках маючої верстви на­
громаджується чимраз більша маса капіталу. Відтак стаїз
ясний не тільки хід капіталістичної продукції, але ясне
стало й те, як витворюється сам капітал.
Оба ті великі відкриття: матеріалістичне понімання
історії і роз’яснення тайників капіталістичної продукції
при помочі надзвишки вартості завдячуємо Марксові. Вони
зробили соціалізм наукою, котру тепер передовсім треба
обробити у всіх подрібностях і зв’язках*.