1961 року в гостро-полемічній статті «Людина приїз­
дить на село» молодий (на той час) критик Іван Світлич-
ний висміяв півтора десятки українських радянських рома­
нів, писаних на замовлення, за тією самою, спущеною зго­
ри схемою чи рознарядкою. Серед тих творів фігурує й ро­
ман «Остання Шабля» Миколи Руденка. Щоправда, Світ-
личний застерігається: не всі ці твори однаковою мірою
бездарні, є серед них гірші і кращі, — але не називає, які
саме.
Вдумлива й сумлінна російська (еміграційна) дослідни-
ця-літературознавець Лідія Осипова у книзі «Явное раб­
ство и тайная свобода» зазначає, що крізь казенний соцре-
алізм у радянській літературі вряди-годи таки прогляне
шматок живої дійсности. Як зразок чистого соцреалізму,
де дійсність не представлена взагалі, а від початку й до
кінця — все фальшиве, Осипова наводить — як на мій роз­
суд, цілком слушно — «трилогію» «Прапороносці» Олеся
Гончара. Хоч у перших романах Миколи Руденка соцреа-
лізм панує також і хоч саме ці романи — маю На думці
«Вітер в обличчя» та щойно згадану «Останню шаблю» —
принесли Руденкові, так би мовити, офіційний успіх, але
до Гончаревого позему він, треба віддати йому належне,
ніколи не падав…
На доказ своїх слів хочу зупинитися трохи докладніше
саме на «Останній шаблі».
9 У журналі «Вітчизна» за 1971 рік вміщено добірку пое­
зій Миколи Руденка. У деяких із цих поезій автор розроб­
ляє теми, заторкнені ним у романі «Остання шабля». Так,
він каже:
Та настане така війна,
Котра виб’с мене з сідла.
І печаль моя упізна:
Шабля танків не подала.
Цю саме думку маємо в першому розділі роману:
«… тільки частіш пригадується перший рік війни, його залі­
зні уроки, з яких випливає невблаганний висновок: шаблею
проти танкової броні нічого не вдієш».
Проте було б помилкою думати, що лірика Миколи
Руденкд — це двійник його прози -Ч і навпаки. Добра пое­
зія і добра проза в літературах світу кількісно неспівмірні:
непроминальних драматургів (згадаймо також і їх) у світо­
вому письменстві рахуємо на одиниці, прозаїків — на де­
сятки, а поетів,— на тисячі… Це правило (чи, може, за­
кон?) діє також і в українській літературі, де ми легко мо­
жемо назвати, округло беручи, сотню цікавих поетів, але
кількість рівновартісних прозаїків буде чи не вдесятеро
менша. ■ ,
Отож, скільки можу судити, рання п роза Руденка не
становила винятку: це була проза середнього рівня, те, що
є, як іноді кажуть, не головою, а тілом літератури.
Роман «Остання шабля» аіодо свого! стилю являє су­
міш елементів художнього реалізму та соцреалізму (з дея­
кою домішкою романтизму). Для романтизму типове зо­
браження виняткових характерів за надзвичайних обста­
вин — звідси перевага Суто-мистецької сторони ,над пізна­
вальною. Реалізм — це відтворення типових характерів у
типових обставинах^ звідси перевага пізнавальної варто-
сти над художньою. Нарешті, соцреалізм -т це малюван­
ня речей і характерів не такими як вони є, а такими, як во­
ни мають бути згідно з останньою партійною директивою.
Тому творів послідовно-витримані в дусі счшшпстичноги ре­
10 алізму, не можуть мати ні мистецької, ні пізнавальної вар­
тосте і взагалі стоять поза рамками красного письменства.
Коли Руденко садовить на коня свого головного героя,
полковника Турбая, якому йде шостий десяток, і приму­
шує з віртуозною легкістю рубати лозу на дві шаблі (а ша-
бель той не тримав у руках десять років), то це, звичайно,
відгомін романтизму.
А коли автор, у пляні соцреалізму, показує переро­
дження героїнь, Лариси і Клари, під впливом фізичної пра­
ці (хоч вони перед тим виведені як незвичні до жодної пра­
ці), то тут уже дозвольте йому не повірити. Такий самий
соцреалістичний малюнок маємо в епізоді біля молотарки,
де скульптор Аркадій ліпить постать Марії, що подає сно­
пи в барабан, а на молотарку їх кидає селянська дівчина
Мотря. Цю працю я дослідив, так би мовити, на власних
м’язах, та, до речі, у старі, доколгоспні часи, вважалася во­
на тяжкою чоловічою, а ніяк не жіночою. Про красу робо­
чих рухів жінки біля барабана можна писати скільки завго­
дно, тільки насправді це буде не краса, а знущання над жі-
нотністю.
1 тут, власне, ми підійшли до питання про реалістичні
моменти в ранній прозі Руденка. Життя — можливо, тоді
ще незалежно від волі автора, вривається в твори — та­
ким, як воно є. І хоч ідеальний будівничий Головань зво­
дить розпрочудесні новобудови, і хоч непомильний секре­
тар обкому — це втілена мудрість і людяність, але тлом
для їхної діяльности усе таки залишається конкретна укра­
їнська дійсність середини п’ятдесятих років. Ось, напри­
клад, малюнок колгоспного села:
Пальмира лежала у великій улоговині, поміж поло­
жистих схилів, що оточували її з трьох боків. Вули­
ці в’юнилися і повільно збігали вниз, до невеличкої
річки, яка щороку дедалі мілішала, а в засушливе лі­
то і зовсім пересихала. Гам, куди раніше можна бу­
ло б загнати цілий табун коней, тепер у липневу спе­
ку півень переходить убрід. Верби та осокори посо­
II хли, і тільки акація в короткий період цвітіння на­
повнювала село своїми п’янкими пахощами. В селі
майже не було садків — їх вирубували, бо вони не
виправдували податків, тому пасльон та білі запаш­
ні «варенички» акації, як і колись, у роки Турбайово-
го дитинства, були для дітей чи не єдині ласощі…
Правда, поблизу існує зразковий колгосп «Перемога».
Проте виявляється, що ця зразковість — так само, як і ге­
роїчні заслуги голови райвиконкому — це тільки «липа»,
типова радянська «показуха»…
Припускаю, що неможливість спрямувати вістря пись­
менницького зору на справжню суть явищ спричинила бу­
ла Руденків перехід до жанру наукової фантастики, де —
як це не дивно може здаватися — існувала нагода сказати
значно більше, ніж у звичайному «соцреалістичному» тво­
рі (у дужках згадаю, що цю нагоду, водночас із Руденком,
використовував також Олесь Бердник).
Якщо в повісті М. Руденка «Народжений блискавкою»
юний читач бачив лише показ соціяльної боротьби у лати­
ноамериканській країні і не робив далекойдучих висновків,
то «Чарівний бумеранг» недвозначним зображенням світо­
вого двоподілу, де в одній частині панує свобода, а в ін­
шій — рабство, тоталітарна диктатура, керована законсер­
вованим мозком померлого вождя, «Бумеранг» просто під­
казував тому читачеві: «Дивися! та це ж про нас! Це ми
живемо в підземеллі, не сміючи вийти назовні! Це нами
правлять живі мерці*).
Не виключено, що саме цензурна сліпота щодо «Буме­
рангу» дала Руденкові надію: ану ж бо, чи не пощастить
опублікувати «Орлову балку»?
XIX вік — це доба реалізму у світовому письменстві.
*) А коли «Чарівний бумеранг» вийшов у світ (російський переклад
випущено стотисячним накладом), було вже запізно вилучати його з обі­
гу: це означало б «лють Калібана, що побачив у дзеркалі власне облич­
чя».
12 Тій добі притаманні: предилекція до жанру роману, інфор­
мативно-пізнавальний матеріял художніх творів, їхня ілю­
стративність (романи — подібно до байки з її мораллю —
часто писалися на доказ певної ідеологічної або й політич­
ної доктрини), та, в багатьох випадках, викривальний ха­
рактер, при чому викривальність була спрямована голов­
но проти соціяльної несправедливости.
Усі ці риси знайдемо і в «Орловій балці» (щоправда, є
там і залишки соцреалізму, але вони виглядають мов
клапті сірого недоталого снігу на врунах березневого по­
ля).
В радянській повоєнній літературі є кілька романів і
повістей пізнавального характеру в найкращому розумін­
ні цього слова. Не зараховуємо сюди ні тих творів, де ви­
ведено якісь специфічні обставини соціялістичної дійсно-
сти (як от «Колимські оповідання» В. Шаламова або «В ко­
лі першому» О. Солженіцина), ні тих, де цю дійсність про­
пущено крізь призму сатири («Життя й надзвичайні приго­
ди солдата Івана Чонкіна» В. Войновича). Я маю на думці
авторів, котрі змальовували характери, речі й обставини,
типові для усієї радянської системи, хоч і обмежені кон­
кретною місцевістю, де розгортається дія. Отож, перед на­
ми насамперед Алма-Ата кінця тридцятих років, виведена
в романах Ю. Домбровського «Охоронець старожитно-
стей» та «Факультет непотрібних речей», це також україн­
ське колгоспне село на Лівобережжі напередодні війни в
романі Григорія Тютюнника «Вир», це фронтові події в ро­
мані «Мертвим не болить» Викова.
До цієї ж категорії пізнавально-реалістичних творів
слід зарахувати й «Орлову балку» Миколи Руденка, роман,
у якому ми бачимо, так би мовити, і надземне й підземне
життя сучасної України. Підземне життя — це не тільки
Одеські катакомби, це якщо брати речі в символічному
значенні — один лише раз викликана на поверхню націо­
нальна ідеологія персонажів (випадок із Сашком у таборі
полонених-репатріянтів: за цитування радянської консти­
туції людина дістає десять років, а пізніше лишається за­
плямленою, як «амністована».
13 Ілюстрованість «Орлової балки» виявляється в тому,
що автор раз-у-раз демонструє свій пантеїстичний, анти-
марксистський світогляд, не тільки скріплюючи його ху­
дожніми засобами, а й наважуючися на пряму критику «не­
погрішимого» Маркса. (Це, до речі, той самий світогляд,
що його письменник докладно висвітлив у есеї «Економіч­
ні монологи»).
Щодо третього елементу реалістичної прози, себто до
викривальности, то вона розсипана від перших сторінок
роману, де показано пов’язаність в одному злочинному
клубкові покидьків радянського суспільства (Вухатий) із
його керівниками («Хазяїн») і до останніх, зокрема до сце­
ни суду із несподіваним для еміграційного українського
читацтва і, мабуть, самозрозумілим для читацтва радянсь­
кого, переведенням складу злочину з кримінальної площи­
ни в політичну. Можна сказати, що Микола Руденко, іще
задовго до суду над ним самим, збагнув саму суть радян­
ського судівництва.
Застерігаюся, однак, що саме поняття «реалізму» сто­
совно «Орлової балки» я беру чисто умовно — як зовніш­
ню оболонку твору.
І антиціпіо у формі віщого сну Володимира (де йому
сниться приятель — як дух терикону), і символіка зруйно­
ваної церкви, і містична сила незаймано-дівочого тіла (у
сцені зі Стелею) — усе це речі, що їм тяжко було б дати
реалістичне трактування й пояснення.
Та й сама «Орлова балка» зі старими дубами, що їх
завалює і наполовину вже завалило мертвими брилами з
терикону, і яка все таки береже на дні живий струмок і дає
навесні живу радість людині — хіба це не символ України?
А щодо автора, який пройшов шлях комсомольця, кін­
ного охоронця дачі Сталіна, фронтового політрука, секре­
таря парторганізації Спілки письменників України, а дій­
шов до поеми «Хрест» і до національного світогляду «Ор­
лової балки», то — мені здається в ньому вилилося про­
роцтво Костомарова, висловлене в листі до Івана Аксако­
ва:
14 …Т а ледве чи Ви знаєте глибину народньої душі. Ви
не підозріваєте, що на дні її в кожного майже дума­
ючого недурного південноруса спить Виговськии,
Дорошенко, Мазепа, і .прокинеться, коли трапиться
нагода»*).
Ігор Качуровський