Трапляється інколи причіплива фраза, що липне до
»воєї свідомости мовби зовсім недоречно. Мозок живе чи­
мось своїм, а тут наче бісеня оселилося в лівому вусі й час
від часу нашіптує тобі оце дурнувате запитання: «Що таке
дорога?»
Скажіть, будьте ласкаві, хіба нормальна людина су­
шить собі голову таким запитанням?
А бісеня ворушилося, дряпалося кігтиками. Дорога,
дорога… Вибите колесами поле… Такою тебе знали зав­
жди. А нині шурхотить попід шинами розпечений асфальт.
І все ж сутність твоя нітрохи не змінилася. Є в тобі щось
таємниче — щось не від людей, а від самої природи, від
світової безмежности…
Гаразд, нехай так. Та навіщо це тобі, Володимире? Ні­
хто й ніколи не бачив безмежности. І неможливо її побачи­
ти. В тому й полягає велика хитрість природи, що вона
вміє виставляти межі для нашого ока. Тоді виринає образ.
Верба над річкою, човник під вербою. Дівчинка, розмаху­
ючи лозиною, жене до двору гусей. А зусібіч напливає зе­
лене шумовиння степів…
Якби вона, безмежність, не вміла нас морочити, всю­
ди виставляючи уявні межі, не було б ні верби, ні дівчин­
ки, ні гусей. Була б тільки сама дорога. Адже ж вона, до­
га, існує навіть там, де нічого немає — в міжзоряному
просторі. Дорога існує тому, що існує безмежність. Для
17 кого ж вона існує? Відомо: окрім безмежности у світі вза­
галі нічого немає, бо навіть атом безмежний у свою глиби­
ну. І навіть електрон! Межа — умовність, безмежність —
абсолют.
— Володю, ти не спиш?..
Голос брата прозвучав трохи несподівано. Вчора вони
добре натомилися. Заснули пізно, а о шостій ранку вже си­
діли в машині.
— Не сплю, — розплющив очі Володимир. — Дорога
цікава. До речі, ти думав коли-небудь: що таке дорога?
— А-а, щоб вас! — жартома лайнувся водій, якого та­
кож потроху загойдувало. — Краще розповідайте анекдо­
ти.
Водій був із тих людей, яких ніколи не покидає добрий
гумор. Йому близько тридцяти років, обличчя трохи роз­
повніле, шкіра ніжна, необвітрена. Русяве волосся не над­
міру довге, але й не коротке.
Це був заводський художник Віктор Небера — давній
друг родини Медунів.
* * *
Море спершу захлюпало під берегом, мов роботяща
праля, що ретельно полоще білизну, потім заревіло стого­
ловим звіром. Велетенські білі язики, то висовуючись із
запіненої пащі, то ховаючись, лизали розкидані обвалами
зелені уламки скель.
Двоє літніх рибалок з убогими в’язочками головастих
бичків чвалали понад берегом до дерев’яних сходів, що ви­
водили на трамвайну зупинку. Раптом один із них, припа­
даючи на ліву ногу, хутко пошкутильгав до чогось чорно­
го, що віддалік лежало на березі біля самісінького прибою.
Другий, трохи постоявши на глиняній стежці, також нео­
хоче рушив у слід за товаришем. По всьому видно, що це
були пенсіонери — мабуть, інваліди війни.
— Дмитре Захаровичу! — гукнув другий, якому, певно,
не хотілося звертати з дороги заради шматка толю чи, мо­
18 же, якогось дрантя, що чорніло під кручею. — Що ви там
побачили?
Дмитро Захарович не відповів. Та ось він уже не йшов,
а незграбними, болісними стрибками просувався серед ніз­
дрюватого ракушняка, обминаючи биті пляшки, іржаві
спинки ліжок, почавлені каструлі. Заплутавшись у колючій
дротині, ледве не впав. Лаючи когось невідомого, хто пе­
ретворив морський берег на огидний смітник, пошкутиль­
гав далі.
Тепер уже й другий рибалка бачив, що то була не толь
— то була людина. Прибій лизав їй черевики, погрожую­
чи проковтнути легковажну жертву.
Дмитро Захарович відтягнув небораку далі під кручу,
куди не досягав прибій, потім схилився над ним і скрушно
пробуркотів:
— Ой, дурень, дурень! Жити тобі набридло? Бачиш,
море починає грати. Воно ж тебе проковтне, мов сонного
жука.
Нарвав полину, намостив під голову.
— Хильнув зайвого, — співчутливо сказав другий. —
А що, — може, знайомий?
Мій вихованець. Із дитбудинку. Ех, Володько… Не
цього я від тебе ждав. Пропадеш ні за цапову душу.
Другий підняв речі п’яного — ключ, за допомогою
якого сантехніки ремонтують водогін, пляшку недопитого
вермуту і якусь невелику книжечку, що була вже трохи під­
мочена морською піною. Пляшку кинув у море, вона від­
разу ж зникла у заломі, а відтак випливла серед піднятих
із дна водоростів і загойдалася разом з ними.
Дмитро Захарович взяв книжку, почав її зосереджено
розглядати. То було «Ясне, як сонце, повідомлення» І. Г.
Фіхте. Ми свідомо скоротили назву — вона займала всю
титульну сторінку, обіцяючи прилучити читачів до найно­
вішої філософії. А під цією довжелезною назвою синіло
замазане чорнилом прізвище автора передмови, хоч сама
передмова збереглася. Іще нижче стояло: «Москва — 1937».
— Я теж колись у шкільній бібліотеці отак викреслю­
19 вав, — сказав Дмитро Захарович. — Майже у всіх книж­
ках. Статті лишалися, а прізвища авторів… — Потім, звер­
нувши увагу на закладку, додав: — Погляньте, таки ж по­
дужав! Йому до кінця лишилося сторінок десять.
— Не простий п’яничка. З філософською приправою, —
зневажливо буркнув другий пенсіонер.
Та ось він помітив, що море Викинуло на берег якусь
розмальовану дощечку. Хутко її вхопив, щоб хвиля знов
не ковтнула, й крикнув другові:
— Дмитре Захаровичу! Ви бачили таку чудасію? На­
чебто Христос, але дивіться, де він розіп’ятий — на висо­
ковольтній вежі. Це бува, не його робота?.. Таке справді
лише на п’яну голову приверзеться.
Колишній директор дитбудинку, переклавши з руки в
руку важкий ключ, непоквапно опустив його на каміння.
Потім, узявши дощечку, довго її розглядав — то здалеку,
то зблизька. Його порізане зморшками обличчя виказувало
глибокий смуток.
— Крани ремонтує. Звичайно. Таким малярством на
хліб не заробиш. Чогось я в ньому не догледів.
— В сім’ї не без виродка. Бач, куди загнув! Він, видно,
малювати вміє. Але… Вони тепер від жиру казяться. Чого
їм бракує? Є хліб, є до хліба. Ну й живи собі, малюй. Лю­
ди спасибі скажуть. А за це… За це ніхто спасибі не скаже
— ні райком, ні церква.
— Ваша правда, — погодився Дмитро Захарович. — А
все ж… Щось тут є. Душа в нього скаламучена. Своєї істи­
ни дошукується.
— У пляшці її небагато сховано.
— Ой, не кажіть. Хіба вам легко було, коли про вуса­
того батечка правду почули? А їм іще важче. Ми ж самі
наших дітей на нього молитись навчали. А тепер на кого?
— Хіба без молитви не можна?
— Я про святість кажу. Без неї тільки обчухраний ци­
нізм лишається. Гадаєте, чого в- нас п’ють? Бо святість по­
мерла. Через те й п’ють. Капіталістам що? Вони святість
від політекономії відокремили. їм ця духовна криза не за­
20 грожує. А Володька, видно, до якоїсь нової святости через
пиятику продирається.
— Ет, дурниця!..
Почали роздумувати, що робити далі — покинути п’я­
ного тут, нехай відіспиться, чи, може, пошукати для нього
затишнішого кутка. Тим часом Дмитро Захарович помі­
тив, що на них із дерев’яних сходів дивиться молода чор­
нява жінка, зодягнена в модну картату сукню. Ліве плече
жінки було обтяжене широким ремінцем, на якому звисав
етюдник. Щоправда, на жінку вона не схожа — її швидше
можна назвати дівчиною. Дмитро Захарович впізнав у ній
Нелю, дружину художника-невдахи. Неля також його впі­
знала — вона теж була вихованкою дитбудинку. Сторож­
ко зійшла вниз і, нервово пересмикуючи тонкими бровами,
наблизилась до рибалок. Вона вже, мабуть, догадалася,
що тут скоїлось. Привітавшись з директором, похмуро ки­
нула:
— Знову прийшов. Ніби я йому не казала…
Помітивши гірке запитання в очах директора, загово­
рила скоромовкою:
— Він у домоуправлінні працює. Ну от, бачите…
Дружки підпоюють. Всі вони там алькоголіки.
— Ви десь тут живете? — запитав директор.
— Недалеко.
— Гаразд, ми вам допоможемо. Не кидати ж його на
березі.
— Не варто, Дмитре Захаровичу, — червоніючи від ні-
яковости, сказала Неля. — Я попрацюю, а він тим часом
проспиться. Іще не вистачало, щоб ви мені п’яного чолові­
ка в хату затягували.
— Як хочете. — Показуючи їй книжку, запитав: — Він
тільки ідеалістів читає? Енгельсом не цікавиться?
— Всього було. З цього, мабуть, і почалося.
— З філософії? — підняв на неї сумовиті очі Дмитро
Захарович.
— Філософія потім прийшла. Разом з горілкою.
Рибалки, прихопивши свій мізерний улов, рушили до
21 сходів, а Неля, відкривши етюдника, почала малювати. Та
невдовзі їй це, мабуть, набридло. Вирвавши листок із
блокнота, дратівливо написала:
«Володю! Благаю тебе: дай мені спокій. Хазяйка дуже
невдоволена — боїться, що ти в неї курей покрадеш. Натя­
кає, щоб я шукала іншу квартиру. Не приходь більше! Н-е-
ля».
Вклавши записку в кишеню Володимира, вона, не ози­
раючись, побігла туди, де щойно зникли постаті рибалок.
Озирнулася лише тоді, коли добігла до сходів. Її увагу
привернули чоловіки, що стояли біля мотоцикла. Один був
дебелий, двометрового зросту, з вилупкуватими очима і
великими вухами. Щось хиже, відворотне було в його по­
гляді. Другий нагадував інженера або вчителя — з витон­
ченими рисами обличчя, елеґантно зодягнений. Чоловіки
пильно дивилися їй у спину — і саме це змусило Нелю
озирнутись. А проте вона звикла відчувати на собі чолові­
чі погляди, отож недовго роздумувала про незнайомих мо­
тоциклістів.
Коли Неля зникла за акаціями, Вухатий вичавив, мов
із ковальських міхів:
— Кирпо! Забирай це падло. А то ще до витверезника
потрапить. Перепаде нам від Куцого,
— Не падло, а Художник. З великої літери. Затям, йо­
лопе. Борис Корнійович на нього велику ставку робить.
— Ов-ва! На місці Куцого я б його давно в катаком­
бах ракушняком привалив.
— Це ти вмієш. На щось дотепніше клепки в голові
бракує.
Кирпа під’їхав мотоциклом ближче до Володимира.
Вухатий легко, мов дитину, підняв художника на руках.
Той, на мить прокинувшись, вислизнув із незграбних рук
грубоватого ґевала і старанно згріб в оберемок прим’ятий
полин, який намостив йому під голову колишній директор
дитбудинку. Невідомо, що ховалося в оцих рухах — під­
свідоме бачення доброти, з якою не хотілося поривати, чи,
може, полинові пахощі нагадали Володимирові недопитий
22 вермут. Вухатий не боронив йому цю втіху — разом із за­
пашним оберемком умостив художника в металевій коляс­
ці.
Коли мотоцикл подаленів, Вухатий, трохи пригнув­
шись, зник під дерев’яними сходами. Та якби ми почали
там його шукати, то лише б змарнували час. Корінні оде­
сити знають, що за такими непримітними отворами, як
той, у якому щойно зник Вухатий, ховається ціла підзем­
на держава — знамениті одеські катакомби. Сотні кіломе­
трів вологої темряви, яка жила своїм таємничим життям.
Там воювали за правду, там ховалися злодії й контрабан­
дисти. Одного не було в цій державі: лицемірних лозунгів,
які вже давно не становили нічиєї віри.
Мозок волав, єство бунтувало, руки й ноги були скова­
ні, мовби хтось ланцюгами прип’яв його тіло до стіни.
Сон чи хворобливе марення — хто це знає? Тут була
якась символіка і навіть своєрідна реальність. Принаймні
зараз, коли Володимир іще перебував у напівсні.
Але по якому праву ти мені погрожуєш? Невже заляка­
ти хочеш?.. Знай, потворний дурню: я тільки брехні боюсь.
Тільки брехні!.. Через те й огидно мені слухати про твою
кару. Карою ще ніхто не досягав жодної мети. Чого ж ме­
ні боятися кари, коли я — частка Всесвіту і водночас цілий
Всесвіт? То що ж ти здатний зі мною зробити?
Помирає кокон — народжується метелик. Жодних
втрат не може бути у Всесвіті — жодних! Тож не лякай ме­
не, потвора, — я не знаю страху. Але я знаю, що у світі є
правда і є брехня. Де одне, де друге — розрізнити важко.
Проте існує надійний орієнтир: правда не погрожує карою,
правда не лякає! Бо їй, правді, відомо, що лише темні ду­
ші бояться смерти. А чим же іншим на землі залякати
можна?..
Ці думки промайнули в його свідомості ще до того, як
він устиг розплющити очі. Розплющував повільно, болі­
сно. І хоч страх йому справді був не відомий, та жодна
земна істота не здатна утримати око відкритим, коли до
нього наближається вістря.А у Володимира відчуття було
23 саме таке, що ота потвора тримає біля його очей якісь ме­
талеві шпичаки. Нарешті усвідомив, що то не пекельне ві­
стря наблизилось до його очей — то ранкове сонце загля­
дає в обличчя. Стало соромно перед ним, перед ранковим
сонцем. Соромно за чад у голові, за те, що знову піддався
бридкій спокусі. Йому завжди було соромно за це, завжди
він вибачався перед цілим світом, картав себе, ховаючи від
неба і від людей свої затуманені очі. Не уявляв, що для
інших він уже виглядає нормально — здавалося, що саме
зараз, цієї хвилини, а не тоді, не вчора, він був огидним,
напіврозчавленим.
Погляд потроху прояснився, висвітивши для свідомо-
сти розмальовану скриню і все те, що вона в собі ховала.
Ні, зараз йому вже не захочеться цього смердючого зілля.
Звісно, якщо не спинити себе, випити знову, все почнеться
спочатку. Але Володимир поки що вмів зупинитися. Через
те й умовляв себе, що він приймає алькоголь так, як інші
приймають ліки. Просто для того, щоб дати спокій нер­
вам.
Взявши відро, у самих трусах вийшов на подвір’я. Ви­
лив усю воду собі на голову, вона потекла по тілу — і від­
разу прийшло освіження.
Його пасажирами були брати Тарани — Іван і Володи­
мир. Обом їм ледве перевалило за двадцять. Іван трохи
молодший, мовчазний, спокійної вдачі.’ Він схожий на Во­
лодимира, але ця схожість лише зовнішня: рівний ніс, тон­
кі риси обличчя, чорне волосся. Обидва несли в собі кров
південних степів, що, напевне, дісталася їм у спадок від не­
відомих завойовників. Проте обличчя Івана здавалося гру­
бішим, рухи трохи вайлуваті, неквапливі.
В обличчі Володимира вгадувалося напружене духов­
не життя, гостра вражливість та схильність до рефлексій.
Якщо пильно придивитися, то під очима можна помітити
синюваті тіні, — перші ознаки зловживання алькоголем. Від
брезклих мішків над щоками його покищо рятувала мо­
лодість.
Степова рівнина поволі переходила у полинові пагор­
24 би та круті вибалки, що поросли непишним, сучкуватим
дубняком. Володимир, викинувши руку із вікна машини,
ловив зустрічний вітер. Немає нічого приємнішого, ніж по­
линові пахощі, — особливо тоді, коли смокче тебе під сер­
цем хижий вужисько, вимагаючи для себе підгодівлі. Хоча
кухоль пива, — один, лише один кухоль…
Як це починалося? Ну, звісно, з отих дурнуватих запи­
тань: що таке безмежність? Володимирові здавалося: якщо
ми не знаємо відповіді на це запитання, то й жити не має­
мо права. Бо воно породжує низку інших: для чого я, для
чого світ, для чого люди? Відповіді не було. Сенс людсько­
го існування губився там, де губиться кожна дорога — у
світовому безмірі. Чому ж люди про це мовчать? Можли­
во, кожен із них уже знайшов для себе якусь відповідь? Не
знайшов тільки він, Володимир Таран. А, може, інших
просто не бентежить оця болюча думка? Життя існує зара­
ди самого життя — і цього доволі!..
Півтора десятиліття тому молоді люди рідко ставили
перед собою отакі карколомні запитання. Світ здавався
раз і назавжди поясненим. Та раптом усе те впало. Той,
хто був земним богом і навіть вище від богів, виявився
найстрашнішим із усіх душогубів, яких будь-коли знало
земне людство. В голови тих, хто з його ласки лишався
жити, він втовкмачив власну мораль світу. Вона для біль-
шости покищо й була істиною. Та допитлива думка вибор­
сувалася з тенет. Це було надміру важко. Десятиліттями
тиснули на мозок людський — під кожним черепом ство­
рилися мозолі, яким тепер належало стати нормальними
клітинами. Чи в усіх головах відбудеться оце воскресіння?
Ой, мабуть не у всіх…
Десь на третьому курсі Володимир до того виснажив
себе нещадними запитаннями, що йому довелося побувати
у психіятрів. Потім випадково помітив: дві склянки сухо­
го вина вносять у його психіку приємне заспокоєння. По­
вернувся сон, відновилося відчуття внутрішньої рівноваги.
З Нелею вони росли разом у дитбудинку. Разом вчили­
ся в художньому інституті. Отож нікого й не здивувало
25 їхнє одруження. Неля простіше дивилася на світ. їй хотіло­
ся стати мариністом. Володимир гадав, що Неля помиля­
ється: її покликання — декор, прекрасні зразки тканин. Во­
на й справді потроху заробляла на ткацькій фабриці, дода­
ючи дещицю до їхніх стипендій. Але Нелю дуже обража­
ло те, що Володимир пророкував їй велике майбутнє саме
в цьому жанрі.
Володимир незабаром знову відчув себе самотнім. По­
троху почало повертатися вино — заповітні дві склянки.
Та якби ж воно так і лишалося — тільки дві, не більше!
Але міра була порушена, з’явилися друзі, які люблять ви­
пити. Бійка на вулиці. І четвертий курс для Володимира ви­
явився останнім. П’ятого він так і не закінчив. Потім роз­
лучення з Нелею…
Це довершило його падіння. Борис Корнійович, Кир­
па, Вухатий… Моторошно про них згадувати. Одеське дно,
жорстоке контрабандистське кубло. Вони видавали Воло­
димирові троячки на горілку, а він для них малював. Був
їхнім богомазом…
Іван застав брата на посаді сантехніка в одному із
одеських домоуправлінь. Про те, як він був зодягнений,
цнотливо промовчимо. Та й взагалі тут ліпше трохи про­
мовчати, ніж розповідати до кінця.
Зараз Володимир виглядав цілком пристойно: сірий
Іванів костюм, біла сорочка, краватка. Напевне Іван догаду­
вався, чим зумовлена братова похмурість. Невже так дале­
ко зайшло? О, тоді важко їм буде!..
Володимир і його брат нічого не знали про своїх бать­
ків. Від них лишилося тільки прізвище — Тарани. Івана
виховав старий шахтар Григір Медун. Він був старий від­
тоді, відколи Іван його пам’ятає. Брати довідались один
про одного лише два роки тому: написала якась жінка, що
у Івана є брат Володимир, котрий живе в Одесі й перебу­
ває в тяжкому стані. Словом, треба рятувати…
Не вдалося Іванові порятувати брата. І тоді старий
Григір, якого Іван називав батьком (бо як інакше його наз­
вати?), порадив хлопцеві: їдь, сину, та привозь братеника
26 сюди. Не така то вже хвороба, щоб із нею не впоратись.
Іван працював на шахті газозварником, старий отри­
мував «підземну» пенсію. Нехай трохи поживе Володька
на їхніх харчах, а там, дивись, призвичаїться до краю до­
нецького. Ну, не став художником — це ще біда невелика.
Не всім же й художниками бути. Шлюбне життя не скла­
лося — також півбіди. Дітей не має, то який тут клопіт?
Малює він добре, щоб там про нього не казали. А така
людина на шахті конче потрібна. Для них він — худож­
ник. Обживеться, роздивиться. Дівчата тут гарні. Бо хіба є
у світі край нещасний, де б не можна було знайти гарної
дівчини?..
Іванові братове майбутнє здавалося цілком ясним.
Отож він і вирішив забрати Володимира до себе. А щоб
той швидше призвичаївся до нового життя, попросив Вік­
тора Неберу сісти в «Москвича» й прогулятися до Одеси.
Власне, Віктор сам напросився, — у нього там дядько.
Іван був певен: у дорозі художники познайомляться, знай­
дуть спільну мову. Віктор теж колись вчився в художньо­
му, але не закінчив. Що там у нього скоїлося — невідомо.
Проте відомо, що це не завадило Вікторові здобути шану,
добру квартиру і навіть «Москвича». В міськомі до нього
ставилися з пошаною — небіж Прилипка! Це не жарт.
На обрії, перетинаючи шосе, поповзли якісь дивовиж­
ні мураші. А, може, це галюцинація? Чорні мураші, відри­
ваючись від землі, повзли по самісінькому небу — один
назустріч одному. їх десятки, сотні. Легко розминалися і
повзли далі, далі. В тому, що вони повзуть по небу, а не
по землі, не було жодного сумніву. Володимир спершу ки­
нув розгублений погляд на Віктора, потім обернувся до Іва­
на. Невже вони не бачать? Брат занепокоєно завовтузився
на сидінні. Мабуть, помітив якесь запитання у Володими-
рових очах, але промовчав. Нарешті Володимир непевним
голосом запитав:
— Що це?..
— Де? — відгукнувся Іван.
— Там, — показав Володимир на обрій.
27 — Канатна дорога, — трохи здивовано відповів Іван.
— Колись ними весь Донбас був заснований.
Володимир стомлено посміхнувся. А Віктор знову по­
чав просторікувати:
— Ти в нас іще й не таке побачиш! Це що? Дурничка.
Спадщина минулого. Від бельгійців лишилася. Не ця, зви­
чайно, а взагалі… Допотопна техніка. Якщо тебе цікавить
виробничий пейзаж, зупиняйся в мене. На металюрґійний
підемо.
Володимир лише зідхнув. А Іван подумав: «Ну, що це
з ним? Здається про діло людина каже».
Та справжній виробничий пейзаж чекав їх за Артемів-
ськом. То був незнайомий, незрозумілий світ. Він починав­
ся так несподівано, як починається море. І справді, якщо
дивитися з пагорба, тоді спершу здається, що ота рівнина
аж до небокраю заповнена напівпрозорою синюватою рі­
диною. Може, то й не вода, але й не повітря. І не туман,
звичайно. Щось інше, зовсім інше!
Газове море починалося за великим ставом, над яким
височіла електростанція. Воно вихлюпнулося далеко за не­
босхил, але його поверхня помітно вирізнялася на тлі ран­
кового неба, — майже так само, як вирізняється над мо­
рем лінія горизонту. Очам відкрився кордон тієї держави,
яка жила на дні цього ядучого моря. Дно було так густо
забудоване, що здавалося суцільним містом. Поміж корпу­
сами цементних, хемічних та металюрґійних заводів висо­
чіли велетенські піраміди. їх було багато, дуже багато.
Незмірно більше, ніж у Єгипті. Та й розмірами своїми во­
ни не поступалися перед єгипетськими. Якщо не знати зем­
ного життя, — скажімо, прилетіти сюди з іншої плянети,
— то ці піраміди, мабуть, так само здадуться храмами…
Потім Володимир подумав: мабуть, не скоро він ви­
плутається з тієї павутини, яку виплів навколо нього Борис
Корнійович. Він усе ще володів його душею, — володів
навіть на відстані. Ось, бач, не терикони, а храми! А, вла­
сне, що ж тут поганого? Лише порівняння, художній образ.
Може, треба дякувати Куцому? Може, те, чим Володимир
28 займався в Одесі, також чимось його збагатило? Раніше
він ніколи не думав про релігію, а вона ж існувала сотні,
тисячі років. І якось вела людей — не дозволила їм виро­
дитись.
Його трохи страхало те, що він бачив навколо себе.
Сувора земля і, мабуть, не менш суворі люди. Як вони
приймуть одеського богомаза?