Марія Гаврилівна давно вже не мандрувала далі про­
дуктового магазину, що містився навпроти їхнього двори­
ка, через вулицю. Не служать їй ноги, не носять стару. Лі­
тня кухня у дворі, дерев’яний сарайчик для курей, кілька
сходин, що виводили на ґанок — оце і є той щоденний
шлях, який вдалося їй долати. Що ж, шістдесят п’ять
— вік невеселий для жінки. Григір старший від неї на п’ять
років, та побачили б ви, які брили вивозить він тачкою зі
свого садка! Не кожен молодик здужає.
Може, й не старість винна, що ноги не служили Марії
Гаврилівні. Літні люди не звертали уваги на синюваті слі­
ди таємничих виразок, а дівчата з острахом стріляли очи­
ма на її литки: що ж то в неї за хвороба? Чи вона, бува, не
заразна? Ой, дівчатонька! Не дай, Боже, познайомитися
вам з отією хворобою. Від неї тільки хліб вилікувати здат­
ний — більше ніщо. Та коли його повимітали в тридцять
третьому…
Вони з Григором могли б і не голодувати — шахта­
рям видавався хліб. Не наїдалися досита, але від голоду не
пухли. Та прочули вони про голод на Полтавщині, а там у
Гаврилівни сестра лишалася. Поїхали до сестри — тільки
могилу застали. Набачилися такого, що не приведи Госпо­
ди. Мерців ховати було нікому — лежали покотом попід­
тинню. Живі на Донбас потягнулися — скільки їх наїхало! А
на шахтах також годували не кожного — лише тих, що
обушками у забоях здатні гупати. Як же той хлібець до
рота нести, коли біля твого двору немічні діти від голоду
29 помирають? Григорову пайку для нього берегла, а свою
чужим людям віддавала. Бадьорилася, щоб Григір не ді­
знався. Та як це сховаєш? Ота її гірка таємниця незабаром
водянистими пухирями на ногах повиступала. Григір ли­
шився при силі, а Гаврилівна відтоді нездужає. Через те
Григір і не кличе її до саду — сам порається.
А проте й садок, і оті чорні брили, котрі час від часу
залітають з терикона — то справа не проста, про неї не
розкажеш похапцем. До того ж, усе це не тут, а на старо­
му дворищі, звідки їх виселили кілька років тому. Тери­
кон розрісся, наблизився до їхньої хати. Жити в ній стало
небезпечно, через те й виселили. Будинок, у якому вони те­
пер живуть, поділений на дві половини. Власне, ніхто йо­
го не ділив — так він будувався, на двох господарів. І дво­
рики однакові, і навіть сараї. Марія Гаврилівна ніяких не-
зручностей тут не відчувала, а Григір майже щодня навіду­
вався під терикон, де покищо лишалася стара хата. То
вже душа в нього така — нічого стандартного не приймає.
Сашко, їхній рідний син, все погрожує, що зажене бульдо­
зера, зітре дідівську халупу з лиця землі, та не такий у
Григора характер, щоб син наважився на зухвалий вчинок.
Сьогодні Григір не пішов до старої хати — приїхав
Сашко з дружиною і донькою. Жінки поралися на кухні, а
Сашко з батьком лагодили телевізію. Чи то антена непра­
вильно встановлена, чи дідько в цей клятий апарат вселив­
ся — перекошує обличчя так, наче всі артисти на флюс по­
хворіли.
— Щось довго їх нема, — кинув старий, допомагаючи
Сашкові розмотувати кабель. — Чи не сталося лиха?
Б’ються тепер машини, мов крашанки великодні. Та ще,
може, випили.
— Приїдуть, не бійтеся.
Сашко був на цілу голову нижчий від батька, облич­
чям у матір вдався — широколиций, з великими ніздрями,
з добрими сірими очима. Брови вже встигли посивіти, за­
те у волоссі немає жодної сивини, — воно все ще лишало­
ся пишним, русявим. Коли довго не голився, з бороди та-
30 кож пробивалася сріблиста щетина. Замолоду брови в ньо­
го були чорні, а волосся біляве. Тепер, бач, волосся потем­
ніло, брови побіліли. Та й таке сказати: на п’ятий десяток
повернуло, не відвернеш. Він був значно ширший у плечах,
ніж батько. Такі люди схильні рано огрядніти, але стале­
варам, як відомо, передчасна огрядність не загрожує: з во­
гнем, ніби косарі з травицею, запанібрата живуть. Сто по­
тів з тебе вижене, доки зміну закінчиш.
Сашко не просто старший від Івана, а міг би йому
батьком бути. Довго ждали його з війни, вже й віру втра­
тили, що повернеться. Був у полоні, потім…
Про це вже розказано стільки, що важко щось нове до­
дати. Не колючі дроти людську душу ранили — до дротів
німець привчив, лихо те якось можна було терпіти. Пали­
ла душу страшна думка: це ж рідна земля, за яку ти вла­
сну кров пролив — чому ж вона такою жорстокою вияви­
лась? Кожна людина зокрема ніби й не винна: хіба нагля­
дачі — не люди? Ту ж саму політграмоту вивчають, те са­
ме радіо слухають. Може, це не від людей? Може, це ли­
хо із пекельних глибин на поверхню землі видерлося, щоб
людський мозок потьмарити? Та хай йому грець, якось во­
но минулося. Років десять оте минуле проклинали, то ж,
мабуть, не повернеться на землю нашу. А втім позавчора
заводський парторг Сталіна знову назвав «товаришем».
Що ж це має означати?..
Отож, мабуть, зрозуміло, чому Григір Остапович і
Марія Гаврилівна вирішила взяти собі хлопчика. Це стало­
ся само собою — як Олександра не діждуться, хто ж на
могилу їхню вийде? Без дітей у цьому світі тоскно і мото­
рошно.
Є у Григора брат Микола, теж набагато молодший —
років на вісімнадцять. Григір з батьком із Таврії сюди
приїхав, а Микола народився вже тут, у Донбасі. Був він
лише на три роки старший від Сашка, отож дядько й не­
біж росли разом, наче брати. І все ж Сашко називав Мико­
лу дядьком. Сьогодні б це, напевне, видалось дивним і на­
віть смішним, але на той час таке величання нікого не ди-
31 вувало — якщо батька називали на «ви», то й до брата
батькового звертатись на «ти» не годилося.
Миколі випало воювати десь під Одесою, потім парти­
занив у катакомбах. А після війни прижився в якомусь ри­
бальському селищі. Дітей у нього не було, через те й узяв
собі хлопчика з дитбудинку. Згодом виявилося, що Мотря,
його дружина, не любить себе обтяжувати зайвими клопо­
тами. Сам же він жив більше в катакомбах, ніж удома:
всяку там зброю збирав, котьолки солдатські — словом,
усе, що війна лишила. Задумав чоловік музей у катаком­
бах створити. Не легко це йому давалося, бо інвалід, без
милиці кроку не ступить. Де вже йому дитину доглянути?
Привіз Івася до старшого брата — виховуй, Григоре. Ха­
зяйка в тебе добра, чого ж не взяти? Буде до кого прихи­
лити голову на старості. Бозна, чи повернеться твій Олек­
са ндер…
Світле було дитинство Іванове, світла юність. Мир і
спокій панували в сім’ї Медунів. Щоправда, Марія Гаври­
лівна звикла так розмовляти зі своїм Григором, ніби сва­
рилися. Та й він часом гримів на стару — аж за терико­
ном було чути. І все це діялось на людях, бо з чим тут
критися? Всі добре знали, що то, власне, не сварка, а про­
сто рештки молодости люди вихлюпують. Добрі вони
обоє були — і Марія, і Григір — але запальну вдачу мали
замолоду. Отож і забували інколи, що молодість давно
минулася.
Сашко після війни оселився в місті, яке хмарами диму
висіло на обрії — ген їх видно звідси. Уночі ті хмари за-
додське полум’я підсвічує — і тоді палахкотять вони посе­
ред неба так, наче пекло проти сили небесної збунтувало­
ся. Саме він, Сашко, й був господарем отого «пекла», бо
то з його мартенівського шлак виливався. «Звір із бездни»
— так часом називав сина Григір. Звісно, це жартома. Та
інколи він про це говорив без жартів: мовляв, підняли «на-
гора» силу пекельну, а чи справляться люди з нею?
В хату вбігла Юлька, висока, тонка, худенька. А, мо­
же, й високою вона здавалася через те, що якось несподі­
32 вано вгору потягнулася. Десь іще рік тому була приземку­
вата, повновида, а тут раптом обличчя видовжилось, пле­
чі загострилися, руки потоншали. Юлька нагадувала весня­
ний паросток, що пробивається з нагрітої сонцем землі.
Звернулася не до батька, а до діда:
— Дідулю, цей Володимир… Він мені теж родич?
Григір і Сашко багатозначно перезирнулися. Нелегко
відповісти на це запитання. Юлька ніколи не називала Іва­
на дядьком. Ні, не тому, що він був нерідним братом її та­
та — про це вона не думала. Просто він занадто молодий
для такого поважного наймення. Цей Володимир, кажуть,
трохи старший — років на три. Скільки ж йому? Здається
двадцять чотири. Отже від Юльки він старший на десять
років, як шкільний фізкультурник. Як же їй називати Воло­
димира? Мабуть, по імені та по батькові, як називають
фізкультурника.
Іван був не Медуном — у нього лишилося те прізви­
ще, під яким він у дитбудинку значився: Таран. Не наважи­
лись Медуни батьківське прізвище в хлопця відібрати. Со­
вість не дозволила. Люди народжують дітей для того, щоб
власне життя в них продовжити. Відбереш прізвище в ди­
тини, даси їй своє — значить ти свідомо чийсь рід увірвав.
Батько Іванів на війні загинув. Хто ж має право у його
рідної кровинки відібрати найсвятіше — те, що є основою
людського безсмертя? А якщо Іван був Микитовичем, то
так, напевне, і Володимира слід величати.
Григір ухильно відповів:
— Там побачимо.
Юльку не задовольнила така відповідь, вона вимагала
ясности.
— Ну а…
— Що? — підвів сиві брови Сашко.
— Називати його як? — випалила Юлька те запитан­
ня, котре її найбільше непокоїло.
Обох Медунів несподівано виручила Марія Гаврилів­
на, що крикнула з двору у відчинене вікно:
— Григоре! Відчиняй ворота.
33 Біля двору зупинився «Москвич». Віктор кілька разів
посигналив — можна сказати, відсалютував господарям.
Спершу вийшов із машини Іван, вслід за ним, долаючи ні­
яковість, ступив на землю Володимир. Його раптом обпік
сором. Чомусь раніше він не думав про те, як непочесно
має виглядати його приїзд на цю сувору, прокурену зем­
лю, у родину Медунів. Який жах! Вони ж усе знають. І цей
костюм, який подарував Іван… Хіба ж оте дівчисько його
не впізнало? — До чого ж ти докотився, нікчемний алкого­
ліку!..
Медуни всі гуртом стояли на подвір’ї поміж молодень­
кими щепами, переминалися з ноги на ногу, не знаючи, як
їм належало триматися.
Першим ступив на зустріч гостям Сашко, вслід за ним
рушив до воріт Григір. Володимир зробив кілька кроків,
але знов зупинився, мовби поміж ним та Медунами проля­
гала якась невидима межа, котру небезпечно переступати.
Вигляд у нього був розгублений і винуватий, пальці сти­
снуті в кулаки, руки зігнуті в ліктях, наче він приготувався
відбивати напад. Іван також почувався ніяково, хоч, ма­
буть, і не розумів, що саме пригнічувало брата. Але Саш­
кові та Григорові Володимир сподобався. Ніяковість і со­
ром’язність, на їх думку, була вірною ознакою скромно­
сти.
Сашко широко посміхнувся, простягнув Володимиро­
ві дебелу руку:
— Будьмо знайомі. Давненько ждемо. — Потім звер­
нувся до Івана:
— А ви не дуже поспішали. Ми вже тут чого тільки не
передумали.
Віктор устиг завести машину на подвір’я і тепер підій­
шов з поясненнями:
— Занесло аж у Київ. Вирішили столицю оглянути.
— А Лавру бачили? — поцікавився Григір.
— Та бачили, — якось непевно відповів Іван. — Там
без Лаври є на що дивитись.
— Е-е, сину, не годиться так. Ну, заходьте, заходьте до хати. Стара! Клич гостей до столу. А ти, Юлько, руш­
ники неси. Вмитися з дороги.
Іван та Віктор хлюпалися під умивальником, що висів
на паркані, а Володимир ловив пригорщами воду, яку з ве­
ликого кухля зливала Юлька. Вона дуже хвилювалася, то
хлюпала забагато, аж на ноги лилося, то відміряла ма­
ленькими цівочками, мов у шкільній лябораторії.
— А в нас теж малювання викладають, — несподіва­
но повідомила вона і чомусь одразу ж спаленіла. — Ви по­
балакайте з нашим директором.
Володимир, знявши з її плеча рушник, запитав:
— Про що?
— Про малювання. Викладає фізкультурник, нікому
більше.
Володимир, наблизивши рушник до обличчя, застиг на
якийсь мент, з ніг до голови оглядаючи дівчину. Щось йо­
го зворушило в її словах. Важко навіть пояснити, що саме.
Зрештою, пояснення можна знайти: завжди тепло на душі,
коли про тебе хтось думає. А Юлька ж, мабуть, не цієї
хвилини віднайшла свою пораду, вона в ній раніше визрі­
ла. І сказано це було якось по-дорослому, хоч Юлька, по
суті, ще дитина.
— Спасибі, — серйозно відповів Володимир. — Я по­
думаю.
На ґанку виросла огрядна постать Марії Гаврилівни. Її
обличчя випромінювувало доброту й лагіднісь. Володимир
мимоволі подумав: холодне, недобре обличчя навіть замо­
лоду не буває прекрасним. А таке, як у цієї жінки, прекра­
сне завжди, до останнього дня. Потім його кольнула дум­
ка: яке ж обличчя в Нелі? Знав її з дитинства, ціле життя, а
на таке просте запитання відповісти не міг.
— Юлько, веди гостя, бо голодом заморимо.
На столі парувала картопля, в тарілках вилискували
драглі, посеред столу стояла карафа з горілкою. Важко бу­
ло Володимирові не думати про неї. А проте вмів же він
загнуздати себе тоді, коли усвідомлював: напиватись не
можна. Щоправда, не завжди це вдавалося. Та сьогодні він
мусить бути тверезий. Мусить!
35 Чоловіки випили, жінки пригубили. Всі пожвавішали,
тільки Володимир почував себе сковано.
— Випий, випий, — наполягав Григір. — Хто ж її, кля­
ту, не п’є? Кажуть, тепер люди багато п’ють. Брехня!.. Ме­
ні одинадцятий ще не стукнув, коли я на шахту прибився.
Тоді як пили?.. Якщо не впав, — значиться, тверезий… Ну,
випий, сину. Хіба мене, раба Божого, моя Марусина з ка­
нави не витягувала? А дома — воно й не гріх. Головне,
щоб людина не бешкетувала.
— Дурень старий, — незлобливо лайнулася Марія Гав-
рилівна. — Знайшов, чим вихвалятися.
Вони ставляться до нього, мов до хворого. В кожно­
му слові вчувається натяк. Але це чомусь не ображало Во­
лодимира. Навпаки, трохи заспокоїло. Якщо й соромився
когось, то лише Юльки. Іще якісь дивні очі на нього диви­
лися — великі, світлокарі, проникливі. В них світився ро­
зум та інколи зблискувала прихована іронія. Ті очі належа­
ли молодій жінці, зодягненій з деякою вишуканістю. Синя
сукня з короткими рукавами, висока модна зачіска, на шиї
золотий ланцюжок з рубіновим кулоном. Жінка так диви­
лася на Володимира, ніби оцінювала, чого він вартий.
— Ксеніє Петрівно, — звернулась до неї Гаврилівна,
— потурбуйтесь про гостя. Про що йому з нами балака­
ти? Тепер молоді про таке говорять, що ми вже й не тями­
мо.
— Даремно ви так, — нарешті спромігся підвести го­
лову Володимир. — Мені добре. Просто… ну, розумієте…
— Розуміємо, — спіймав його руку Сашко. — Все ро­
зуміємо. Звикнеш.
Після другої чарки Володимир вийшов покурити. Він
завжди так робив, коли боявся втратити контроль над со­
бою. Впали сутінки, шахтарське селище спалахнуло елек­
тричними ліхтарями. Від шахти, де височів велетенський
терикон, потягнуло паленою сіркою. Якесь дивне відчуття
закрадалося в душу. Напевне, то була мимовільна, неусві-
домлена пошана до людей, котрі виплекали цю рукотвор­
ну гору. І, мабуть, для тих, хто її споруджував, — для
36 Григора, для Івана, — це була не просто чорна, оповита
димом, гостроверха гора, а щось близьке, своє, рідне. Ко-
ристи від неї немає — користь у вугіллі, яке помандрува­
ло далеко звідси. Та хіба тоді, коли ми бачимо гору, нале­
жить думати лише про користь? Нас передусім вражає її
могутність.
— Володимире Микитовичу! — долинув тихий, приєм­
ний голос. Чого це ви нас покинули?
Володимир обернувся. Перед ним стояла Ксеня Пе­
трівна. У світлі, яке падало з вікна, він побачив її усміхне­
ні очі. Лише тепер помітив, що вона встигла трохи розпов­
ніти, але це покищо була помірна повнота, яка не псува­
ла загального враження. А враження було таке, що ця жін­
ка володіє не лише вродою — вона має гострий освічений
розум. На вигляд їй було близько тридцяти років.
— Покурити вийшов.
— Тут, бачите, терикон курить, — посміхнулася Ксеня
Петрівна. — Деякі поети малюють його з люлькою в зу­
бах. Не дуже оригінально, але загалом справедливо. Мені
він також здається живою істотою.
— Я ще цього не відчув.
— Відчуєте, — пообіцяла Ксеня Петрівна. — Я також
спершу не відчувала. Доки чоловік не загинув.
— Де? — стримано запитав Володимир.
— Там, у шахті. Він маркшейдером був… Ходімте до
столу.
Коли вони повернулись до хати, Ксеня Петрівна сіла
поруч Володимира. Старий Медун був уже п’яненький, по
його щоках котилися сльози, він час від часу схлипував:
— Все у світі любовію жити повинно. Любові, діти
мої… І стар, і млад. І душа розумна, і животина всяка… Я
до чого кажу? Ванька, сучий син, сліпу кобилу на смерть
забив. Вагонетку не тягне, через те й забив. А до уваги не
бере, що животина вже своє відробила. Навіщо ж її заби­
вати? Ти своє відробиш — і тебе заб’ють. А як же? Раз та­
кий закон для кобили, тоді й для тебе такий закон.
Марія Гаврилівна відвела Григора в сусідню кімнату.
37 Він спершу пручався, але згодом затих.
— Далась йому та кобила, — повернувшись до столу,
сказала Гаврилівна. — Коли ж це було? Ми тільки побра­
лися… А ви чого ж не їсте? — звернулась вона до Володи­
мира. — Ксеніє Петрівно, покладіть гостеві салату. Та й
про чарку не забудьте.