Згодом виявилось, що Іван та Володимир мусіли йти
на ночівлю до Ксені Петрівни, бо вдома їх ніде покласти.
Віктор давно вже поїхав до міста. Сашко з родиною ли­
шався у батьків. Усім належало якось розміститися в двох
кімнатах.
Ксеня жила через вулицю в такому ж самому будиноч­
ку, в якому мешкали Медуни. Напевне, вона з Гаврилів­
ною ще раніше про все домовились, бо на хлопців і тут че­
кав дбайливо накритий стіл. На полицях стояли книжки,
посеред кімнати лежав великий килим, на стіні висів пор­
трет юнака.
— Мій чоловік, — пояснила Ксеня. — Відразу після
інституту. Ми в один рік захистили дипломні. Він гірни­
чий закінчив, я — юридичний. Три роки минуло, як його…
Під обвал потрапив. Людей у лаву не пустив, а сам…
Лише тоді, коли вона розповідала про чоловіка, в її
очах згасала ота жаринка, яка несла в собі доброзичливу
іронію. Очі відразу глибшали, ставали мовби невидющи­
ми, їхній погляд, здавалося, обертався в душу самої Ксені
Петрівни.
— Де ж ви працюєте? — насторожено запитав Володи­
мир. Він боявся кинути якесь недоречне слово, але й мов­
чати не годилося.
— Бібліотечну справу вивчила. Довелося міняти фах.
Але я не шкодую, — закінчила вона з посмішкою. В її
очах знову з’явилася тепла іронія.
Володимир нарешті зрозумів, що то, власне, була не
іронія — то просто звичний вираз очей, якесь внутрішнє
38 освітлення, що, мабуть, лишилося від її дівування. Напев­
не, колись вона любила жарти — як кажуть, у кишеню по
слово не лазила. Від її в’їдливої веселости лишилася тіль­
ки ота жаринка в очах, і тому здається, що ця жінка знає
ціну всім та всьому, її не здивують ні вади людські, ні до­
брі якості. Все те є в людях, є й повинно бути, бо в ду­
шах людських сама природа зштовхнула добро і зло. Воло­
димир чомусь подумав, що саме вона, Ксеня Петрівна,
здатна зняти з нього оту кару, на яку він прирік себе
відтоді, відколи почав дошукуватись сенсу людського
існування. Вона знає для чого живе на світі. Певно, що
знає! Але як про це запитати?
Допоміг келих вина, який Володимир випив обережно,
без похопливости. Іван вибачився і ліг спати, вони лиши­
лися за столом удвох. Ксеня також випила — мабуть, не
менше, ніж Володимир. Напевне, їй теж хотілося погово­
рити, відвести душу. У Володимирові вона вгадувала ціка­
вого співбесідника. Отож їм обом хотілося простої люд­
ської щирости.
— Вам подобається тут? — запитав Володимир.
— Я важко звикала, дуже важко. Виросла в Києві, —
самі розумієте. А тут вийдеш уранці — на деревах не ро­
са, чорна пилюка лежить. І на квітах пилюка, страшно до­
торкнутись… Якби не любила Ігоря, ні за що б не лишила­
ся. Він із Дибальцево, йому легше було…
— Чого ж потім не виїхали?
— Збиралася. Але… — Ксеня дістала сигарету, запали­
ла і, ніби вибачаючись, мовила: — На людях не палю,
тільки вдома… Збиралася, але не змогла. І не тому, що
нікуди виїхати. У батька квартира велика, я в них одна…
Щось мене тут прикувало. Не шахта, звичайно, а люди.
Вони тут особливі. Кажуть, під час війни люди якось ніби
очищалися. А тут завжди війна… Звісно, не про все мож­
на з ними говорити. Про високі матерії не кожен з них ду­
має. Але це можна їм пробачити. Коли дуже на філосо­
фію потягне є Ґете, Томас Манн…
— Ви любите Томаса Манна? — трохи здивовано під­
39 вів брови Володимир.
— Я люблю Достоєвського. А Томас Манн… Його
просто шаную. Взагалі ж я приймаю все — і те, що від
емоцій, і те, що від розуму. Знаєте, чого я у письменника
дошукуюсь?
— Чого?
— Власної моделі світу. Якщо її немає — немає пись­
менника.
— Письменників багато, а світ один. Якщо кожен поч­
не проповідувати власну модель…
На цей раз жаринка в її очах спалахнула якось по-но-
вому: то вже був не просто звичний вираз іронії — то була
сама іронія. Володимир під її поглядом відчув себе нез­
грабним хлопчиськом. Ксеня, мабуть, розуміла, що вона
здатна сковувати співбесідника, тому заговорила якось на­
сторожено, з винуватою посмішкою:
— Так, це правда. Світ один. Але кожен приходить до
його розуміння своїми шляхами.
Ксеня говорила і начебто боялася того, що говорить.
Про це свідчила винувата посмішка, яка знову з’явилася
на її вустах. Напевне, давно вже ця жінка не зустрічалася з
людьми, які здатні були її розуміти. Отож, мабуть, і тепер
вона побоювалась, що співбесідник залишиться байдужим
до її слів.
Володимир спробував пояснити те, до чого його при­
вели роздуми про співвідношення наших відчуттів та
об’єктивної реальности.
— Гаразд, я розумію. Але як ви узгоджуєте безмеж­
ність і наш обмежений світ?.. Якщо природа всюди без­
межна, тоді взагалі не можна нічого бачити. А ми все та­
ки щось бачимо!
— Ну, то що? — зацікавлено дивлячись на Володими­
ра, запитала Ксеня. — Ми бачимо частку безмежности.
Чому ж це вас дивує?
— Тому, що в себе, у свою глибину, ця частка також
безмежність. Тут, по суті, ні на чому зупинитись… Знаєте,
Ксеню Петрівно… Коли я прийшов до цього, мені стало
40 моторошно. Я перестав розуміти, що це все означає… Ну,
світ оцей, люди, я сам…
Мимоволі подумалось: на цьому ж тебе й спіймав Бо­
рис Корнійович. Саме на цьому! Він спритно поглибив
отю прірву, яка почала з’являтися поміж твоїм духовним
оком і реальним світом.
Ксеня Петрівна промовчала. Загадка не поменшала —
вона розросталася до болю в серці, до запаморочення. На­
решті Ксеня мовила:
— Вас і досі переслідують дитячі запитання.
— Дитячі?..
— Ні, це добре, звичайно. Мабуть, художник інакше не
може. Я це розумію.
— Мені б теж хотілося зрозуміти.
— Знаєте, до мене це прийшло десь у восьмій клясі, —
сказала Ксеня Петрівна. — Це була велика мука. Від неї
мене вилікувала «Божественна комедія». Ви перебільшуєте
дисгармонію в природі. Це не так, не так! Природа — са­
ма гармонія. Якщо людство її не досягло, то це лише пе­
рехідний етап. Я вірю, що гармонія прийде. Не може не
прийти!.. Але це добре, що ви караєтесь. Ви — художник.
Не філософ, а художник. Я кажу про склад вашого ми­
слення. Цікаво поглянути, як ви малюєте.
— Ніяк не малюю.
— Чому?
— Тому, що не можу розв’язати оці два питання: пер­
ше — для чого? І друге — як?..
— В цьому вам ніхто не допоможе, — якось болізно
чи, може, співчутливо посміхнулась Ксеня Петрівна. Це
так само, як і кохання. Все відомо, все було, але кожен му­
сить відкривати заново.
— Я вдячний вам, Ксеню Петрівно, — з непідробною
щирістю в голосі промовив Володимир.
— Може, ще вип’єте? — взялась вона за пляшку.
— Ні! — твердо спинив її руку Володимир.
— Тоді я вам постелю. Лягайте.
— У вас дуже гарна українська мова. Для Донбасу це,
мабуть, незвично.
41 вів брови Володимир.
— Я люблю Достоєвського. А Томас Мани… Його
просто шаную. Взагалі ж я приймаю все — і те, що від
емоцій, і те, що від розуму. Знаєте, чого я у письменника
дошукуюсь?
— Чого?
— Власної моделі світу. Якщо її немає — немає пись­
менника.
— Письменників багато, а світ один. Якщо кожен поч­
не проповідувати власну модель…
На цей раз жаринка в її очах спалахнула якось по-но­
вому: то вже був не просто звичний вираз іронії — то була
сама іронія. Володимир під її поглядом відчув себе нез­
грабним хлопчиськом. Ксеня, мабуть, розуміла, що вона
здатна сковувати співбесідника, тому заговорила якось на­
сторожено, з винуватою посмішкою:
— Так, це правда. Світ один. Але кожен приходить до
його розуміння своїми шляхами.
Ксеня говорила і начебто боялася того, що говорить.
Про це свідчила винувата посмішка, яка знову з’явилася
на її вустах. Напевне, давно вже ця жінка не зустрічалася з
людьми, які здатні були її розуміти. Отож, мабуть, і тепер
вона побоювалась, що співбесідник залишиться байдужим
до її слів.
Володимир спробував пояснити те, до чого його при­
вели роздуми про співвідношення наших відчуттів та
об’єктивної реальности.
— Гаразд, я розумію. Але як ви узгоджуєте безмеж­
ність і наш обмежений світ?.. Якщо природа всюди без­
межна, тоді взагалі не можна нічого бачити. А ми все та­
ки щось бачимо!
— Ну, то що? — зацікавлено дивлячись на Володими­
ра, запитала Ксеня. — Ми бачимо частку безмежности.
Чому ж це вас дивує?
— Тому, що в себе, у свою глибину, ця частка також
безмежність. Тут, по суті, ні на чому зупинитись… Знаєте,
Ксеню Петрівно… Коли я прийшов до цього, мені стало
40 моторошно. Я перестав розуміти, що це все означає… Ну,
світ оцей, люди, я сам…
Мимоволі подумалось: на цьому ж тебе й спіймав Бо­
рис Корнійович. Саме на цьому! Він спритно поглибив
отю прірву, яка почала з’являтися поміж твоїм духовним
оком і реальним світом.
Ксеня Петрівна промовчала. Загадка не поменшала —
вона розросталася до болю в серці, до запаморочення. На­
решті Ксеня мовила:
— Вас і досі переслідують дитячі запитання.
— Дитячі?..
— Ні, це добре, звичайно. Мабуть, художник інакше не
може. Я це розумію.
— Мені б теж хотілося зрозуміти.
— Знаєте, до мене це прийшло десь у восьмій клясі, —
сказала Ксеня Петрівна. — Це була велика мука. Від неї
мене вилікувала «Божественна комедія». Ви перебільшуєте
дисгармонію в природі. Це не так, не так! Природа — са­
ма гармонія. Якщо людство її не досягло, то це лише пе­
рехідний етап. Я вірю, що гармонія прийде. Не може не
прийти!.. Але це добре, що ви караєтесь. Ви — художник.
Не філософ, а художник. Я кажу про склад вашого ми­
слення. Цікаво поглянути, як ви малюєте.
— Ніяк не малюю.
— Чому?
— Тому, що не можу розв’язати оці два питання: пер­
ше — для чого? І друге — як?..
— В цьому вам ніхто не допоможе, — якось болізно
чи, може, співчутливо посміхнулась Ксеня Петрівна. Це
так само, як і кохання. Все відомо, все було, але кожен му­
сить відкривати заново.
— Я вдячний вам, Ксеню Петрівно, — з непідробною
щирістю в голосі промовив Володимир.
— Може, ще вип’єте? — взялась вона за пляшку.
— Ні! — твердо спинив її руку Володимир.
— Тоді я вам постелю. Лягайте.
— У вас дуже гарна українська мова. Для Донбасу це,
мабуть, незвично.
41 — А ви давно знаєте Донбас? —в’їдливо посміхнулась
Ксеня.
— Так про нього кажуть.
— Не слухайте того, що кажуть. Самі придивляйтеся:
Українська мова панує на вулицях з п’яти до вісьми ранку
— доки роботяги на зміну поспішають. А як тільки служ­
бова тили-тилиґенція рушила… Це Григір нашого брата
отак передражняє. Ви українську школу кінчили?
— Так, українську. Тоді ще були.
— А зараз?
— Може, зо дві на всю Одесу.
— Вам це не болить?
— Я належу до оптимістів, Ксене Петрівно. В успіхи
русифікації не вірю. Та й ви, мабуть, не вірите.
— Взагалі так, — подумавши відповіла Ксеня. — Са­
ме тому не вірю, що русифікація провадиться за рахунок
збюрократизованого міщанства. Воно ж у собі нічого не
несе. І потім… Нація — не лише мова. Я, скажімо, дуже
легко переходжу на російську. І люблю її. Лєрмонтов,
Тютчев, Блок… Хіба можна їх не любити? Та якби хтось
захотів відібрати в мене Лесю або Тараса… Існує дух на­
ції. Дух землі, яка нас вигодувала. Його ліквідувати не
можна. Це головне. А надмірне захоплення мовою сусі­
дів… Інколи це тільки мова. Колись серед російського дво­
рянства панувала французька. Алеж Росія не офранцузи­
лась…
Ксеня Петрівна винесла з сусідньої кімнати постіль і
ретельно розклала її на дивані. Побажавши Володимиро­
ві доброго сну, зникла за дверима. Іван щось пробурмо­
тів, перекинувся на спину й захропів. Володимир вимкнув
електрику, навпомацки розшнурував черевики, роздягнув­
ся й заліз під ковдру. Вуличний ліхтар стояв десь недале­
ко, майже біля вікна. Жовтаве світло пробивалося в кімна­
ту, тіні від гілок падали на підлогу та на стіни.
Розмова із Ксенею нічого не прояснила, але тепер Во­
лодимир упевнився, що оте відчуття незбагненности власти­
ве не лише йому. Цікаво, як її могла вилікувати «Боже­
42 ственна комедія»? Шкода, що про це не розпитав. Воло­
димир також вчитувався у цей твір, намагаючись зрозумі­
ти, що це — лише вільний політ дантівської фантазії може,
образний виклад тієї моделі світу, як зформувалася в уяві
генія? Його безмежність організована у сфери, які він нази­
ває колами. Кожна сфера живе, пульсує, кишить грішника­
ми чи праведниками — словом, усюди майже так само, як
на Землі. Тіні — це люди, а люди — тіні. Щось називаєть­
ся пеклом, щось раєм, алеж хіба справа у назві? Ні, назви
не мають значення. Важливо ось що: чи можемо ми уяви­
ти таку безмежність, яка не замикається у сфери? Такої
безмежности немає, проти неї повстає елементарна логіка.
Що ж до Бога… Якщо й можна його уявити, то хібащо в
особі самого Данте. Він підіймається десь над цією коме­
дією, нічого не заперечує й не засуджує, бо який сенс у за­
судженні всесвітнього буття? Він спокійний, цілком спокій­
ний, усе осягнув, усе пізнав! Треба лише розповісти люд­
ству про те, що йому відкрилося. А Беатріче… Може, це
взагалі вигаданий образ? Пошуки Беатріче допомагають
бачити й оповідати. Може, й був прототип та не заради
самого лише кохання з’явився цей титанічний твір — він
з’явився заради всепоглинаючої любови до світового бут­
тя.
Сковорода також марив «Горньою Республікою», але
де він її бачив? Матерія для нього вся була жива — не
тільки тут, на Землі, де царює людина. Зовнішнє — мате­
рія, внутрішнє — ідеї. Так твердив Сковорода. І це всюди,
всюди — в цілому Всесвітові! Він питав: «Як мертвій ма­
терії нароДжувати живих дітей?» Отож і мертвий Всесвіт не
міг породити земну біосферу…
Тут, у цьому способі мислення, є щось таке, без чого
щирій, безкомпромісовій людині важко віднайти внутріш­
ню рівновагу. Адже ж усі вони були внутрішньо врівнова­
жені — всі великі мислителі минулого. На чому ж тут
можна заспокоїтись? Якщо ти навіть заселиш свою уяву
дантівськими сферами, то це, по суті, аж ніяк не прояснює
сенсу твого власного існування. Таки ж комедія, хоч і свя-
43 та! Яка ж роль у ній належить тобі особисто?..
Щоб збагнути це, потрібен дантівський дух. Дух Ско­
вороди. А він, Володимир, тільки безпорадний невдаха,
котрого вигнали з інституту за пиятику.
Ця думка повернула до нього все тяжке, болюче.