Він знову літав уві сні. Ксеня Петрівна дивилася на ньо­
го знизу, а він, підбадьорений її поглядом, кружляв навко­
ло терикона, підіймався все вище й вище, туди, де час
від часу запряжена в цупкі троси вагонетка вивергала сірі
шматки породи. Менші лягали майже на самій вершині,
більші, підстрибуючи, котилися вниз. Ксеня Петрівна ма­
хала йому рукою, її зачіску розкуйовдив вітер, волосся
впало на плечі, а на дорозі, де вона стояла, можна було
розгледіти сліди її босих ніг. Ноги в неї маленькі, мов у
школярки. І взагалі вона зараз виглядала школяркою.
Політ увірвався так само несподівано, як і почався. Во­
лодимир розплющив очі, намацав годинник. У світлі ву­
личного ліхтаря помітив, що зараз була тільки друга годи­
на ночі. Він спав не більше години. Намагався заснути зно­
ву, але перед очима стояла Ксеня Петрівна — босонога,
простоволоса. Чомусь подумав, що саме такою він би й
хотів її побачити, бо та Ксеня, з якою він познайомився бу­
ла ніби з іншого світу — не від землі, а звідти, з Горньої Ре­
спубліки. Так, вона старша від нього — десь, мабуть, ро­
ків на шість. Але старша не стільки роками, скільки своїм
правом повчати. Хоч вона ніби й не хотіла повчати, але
так у неї мимоволі виходило, і Володимир чомусь відразу
ж визнав за нею це право. Він був з дитинства надміру не­
залежним, не визнавав нічиєї влади над собою, отож йому
й дивно тепер було, що так легко визнав її перевагу. І десь
у його підсвідомості заворушилося бажання, котрого він
ніколи в собі не помічав: прихилитися до жінки, яка біль­
ше прожила й передумала, через те має право бути настав­
ником. У Ксені такі ніжні, лагідні руки, вони зуміють по­
вибирати з його душі колючки. З Нелею вони стомлювали
44 одне одного наївним самоутвердженням та тією бороть­
бою за першість, яка взагалі властива ровесникам у шлюб­
них стосунках. А Ксені він би покорився — нехай керує,
нехай веде…
Відкинувши ковдру, нечутними кроками наблизився до
дверей, за якими зникла Ксеня. Озирнувся на Івана — той
уже не хропів, але міцно спав. Нерішуче зробив іще один
крок і опинився у Ксененій кімнаті. Сюди також падало
жовтаве світло з вулиці. Її ліжко стояло в кутку під вели­
ким килимом, що був прибитий до стіни. З-під ковдри ви­
глядало оголене плече, золоте волосся виявилося корот­
ким, як у більшости жінок, а таємниця високої зачіски по­
яснювалась дуже просто: біля ліжка на столику лежала
штучна коса. Це неприємно кольнуло Володимира. Він чо­
мусь не подумав: тут, серед вугільної куряви, яка жінка
впорається з довгими косами? Просто пошана до Ксені
Петрівни змусила його забути цю непоетичну подробицю.
Ксеня ворухнулася, підняла руку, опустила собі на гру­
ди. І раптом Володимирові стало моторошно. Він застиг
біля дверей, боячись навіть дихнути. По якому праву він
дозволив собі оцей зухвалий вчинок? Та чим довше він
вдивлявся в її обличчя, тим виразніше в його душі просту­
пало бажання торкнутися пальцями її щоки, відчути теп­
лий подих, заглянути у глибину очей. Ні про що інше він
не думав — просто іще трохи посидіти поруч, щоб не бу­
ти таким самотнім. Не чоловіка вона будила в ньому — бу­
дила душу, обіцяючи дати їй щось таке, без чого не мож­
на жити у світі. І саме тому було страшно. Звісно, вона по­
винна образитись. Вилає, вижене геть. Жінка, яка хоч тро­
хи себе шанує, інакше вчинити не здатна.
Тим часом Ксеня справді прокинулась. Рвучко підвела
голову, злякано запитала:
— Хто тут?…
Володимир не відповів. Світло від ліхтаря падало на її
обличчя, на оголені плечі, на руки. І, може, Володимира
чарувала не Ксеня — чарувало оте небуденне світло.
— Чого ви? — перепитала Ксеня, впізнавши, хто сто­
їть перед нею. — Вам щось треба?
45 — Ксене Петрівно, пробачте.
Її пальці згребли зі столика штучну косу, кинули під
подушку. А Володимир усе ще стояв біля дверей, не знаю­
чи, куди йому зараз належало рушити — вперед, до неї, чи
назад, у свою постіль.
— Я трохи біля вас посиджу. Можна?..
Щось у його голосі було таке хлоп’яче, благальне і во­
дночас бентежне, що Ксеня мимохіть засміялася:
— Ну, сідайте. Що це з вами?
Володимир сів біля неї на ліжко, руки поклав собі на
коліна, наче боявся, що не зуміє втримати їх у покорі, і то­
ді загине все добре, святе.
— Ви мені приснилися, — мовив тихо. — Малювати
захотілось.
Розумів, що слова звучать неприродно, банально, але
де було взяти кращих?
— Кого малювати? — запитала вона.
— Вас… Не сердьтеся. Я не хотів, щоб ви прокидали­
ся. — І несподівано для самого себе: — Як ви гадаєте, Бе-
атріче — вигаданий образ?
— Вигаданий? — майже вжахнулась вона. — Звідки ви
взяли?
— Мені здається, що вигаданий. Мотив кохання у
Данте звучить слабкіше, ніж його космогонія.
— А ви думали про дантівську космогонію?
— Ви мене наштовхнули на це. Сказали, що вона вас
вилікувала. Я почав роздумувати: чому, що там є такого?..
Ксеня підняла руку, поклала на голову Володимирові
— мабуть, хотіла жартома скуйовдити йому волосся. Та
він спіймав її за лікоть, затримав у своїй руці. Згодом від­
пустив, але встиг відчути, що полилося з її пальців якесь
незбагненне тепло. Таке ж незбагненне, як і все те, про що
вони розмовляли.
— То це ви для того мене й розбудили? — засміялась
вона. — Тютчев усе це давно пояснив. Ось послухайте.
Ксеня тихенько прочитала:
Природа — сфинкс. И тем вона верней
46 Своим искусом губит человека,
Что, может статься, никакой от века
Загадки нет и не было у ней.
Володимир знову спіймав її руку, притягнув до грудей,
потім упав головою на оголене плече.
— Ксене Петрівно!
Хмільне, чоловіче вдарило відразу, розлилося по тілу,
випалило всі думки. Бачив, що в її очах світиться та жа­
ринка, без якої він уже не міг уявити цю жінку — світить­
ся доброзичливо, без осуду. Зненацька сильні руки — не
по-жіночому сильні! — відштовхнули Володимира, проте
очі так само сміялися і слова її прозвучали лагідно:
— Ну, доволі, доволі. Йдіть спати. Завтра договори­
мо. — Потім у голосі з’явилася металева нотка: — Ідіть, я
дуже прошу. Ви ж мене ображаєте.
Так, це правда. Володимир опанував себе, підвівся з
ліжка й спроквола рушив до дверей. Вже звідси напівшепо­
том кинув:
— Не ображайтесь. Це не так, як ви подумали.
Вона відповіла:
— Я розумію. Тепер усі про це думають.
— Про що?..
— Про те, що й ви. Одне вмерло, друге ще не народи­
лось. Час такий. Неначе перед світанком. А духовний шир­
вжиток… Хіба на ньому проживеш?.. Лягайте спати. За
одну ніч всього не вирішите.
Володимир трохи посидів на дивані, час від часу пози­
раючи на недопите вино. Вже було потягнувся до пляшки,
але відсмикнув руку і, стиснувши пальці в кулак, наблизив­
ся до вікна. Напруження зростало, із глибини грудей підій­
малася хвиля збудження — щось тоскне, болюче, від чого
тремтіли нерви, наче їх бив електричний струм. Намагався
відвернути думки від Ксені, від вина, від власних нервів,
пробував зосередитись на чомусь абстрактному, занебесно-
му, що не мало відношення до цієї кімнати, до його вла­
сного тіла.
47 Мабуть, воно існує! — таки ж існує! — оте невимовне,
з чого ми витворені природою, але не вилучені з неї — мі-
ріядами променів вона прив’язує до своєї субстанції кожну
нашу клітину. Володимир просто фізично відчув, що його
ноги, руки, волосся кінчаються не тут — вони продовжу­
ються десь у невидимому, неосяжному, звідки вливаються
в нього болючі струми, чогось вимагають, кудись ведуть,
але куди, куди?.. І знову приходило те питання, котре зму­
сило його забути про пензель та фарби: як витворити все
це на полотні? Гаразд, можна лаяти абстракціоністів —
мабуть, вони того заслуговують. Але ж сьогодні цілком оче­
видно: повторювати фотооб’єктив — хіба це шлях до ма­
лярства? Люди хочуть побачити те, що сховане від їхньо­
го ока самою природою, побачити її внутрішню сутність,
бо зовнішні форми прекрасно відтворюються засобами фо­
тографії. Давно вже вона стала високим мистецтвом, а ма­
лярство зайшло у безвихідь. Треба порвати завісу, полама­
ти лаштунки, зазирнути туди, де ховається велике, суб-
станційне, що, власне, і є самою природою, а не її лише
зовнішньою оболонкою.
Але тоді, коли він думав про це, до нього приходило
відчуття власного безсилля. Добре жити людям, яких рід­
ко покидає самовпевненість. І все ж Володимир їм не за­
здрив.
Ні, йому вже не заснути. Цікаво, чи заснула Ксеня?
Іще раз підійшов до дверей, прислухався. Вона дихає рів­
но, спокійно. І це теж була для нього таємниця: бачити
світ отак, як бачить Ксеня, і володіти духовною рівнова­
гою! Із чого, з яких джерел вона до неї прийшла? Невже із
тютчевських рядків?
Намацав одяг, похапцем зодягнувся, взув черевики й
хотів уже рушити до виходу, але око знову спинилося на
відкоркованій пляшці, де лишилося зо дві склянки вина.
Наповнив келих, випив. Іще випив. З насолодою стежив, як
розливалося по жилах приємне, лоскітливе тепло. Обпале­
ні нерви мовби одяглися в якусь заспокійливу плівку.
Сторожко вийшов із кімнати, відчинив хвіртку й неква-
48 пно рушив уздовж вулиці. Селище спало, лише подекуди
світилися вікна та погойдувалися на стовпах поодинокі лі­
хтарі. Тільки там, біля терикона, щось важко гупало, скре­
готіло залізо, поскрипували троси. Саме на ті звуки й
пішов Володимир.
Він погано орієнтувався в місцевості. Та й сама шахта
для нього поставала в образі терикона, бо так завжди ма­
лювали шахти, на всіх плякатах, ніби отой терикон стано­
вив головну мету шахтарської праці. Звісно, він знав, що
терикон — неминуче лихо, не в ньому поезія труда, не в
ньому окраса донецьких степів. Робота думки продовжува­
лась за інерцією — мабуть, так, як рухаються в циклотро­
ні розігнані частки. То знову були роздуми про мистецтво.
Так воно і в малярстві, як з отими териконами: беремо
зовнішнє, бо сутність схована за формою, а ми боїмося
відкинути шкаралупу, хоч і знаємо, що курчатко народжу­
ється із жовтка, не від шкаралупи.
Наблизився до терикона знизу, від балки, наштовхнув­
ся на якусь загорожу. Оце ж, мабуть, і є стара Медунова
хата, про яку розповідав Іван.
Болісні роздуми трохи відступили, коли Володимир
опинився поміж вишнями на старому дворищі. Десь там,
на гострому вершечку піраміди, горіли прожектори. Вони
були націлені вниз, освітлювали горбатий хребет кам’яної
істоти, що рік за роком видиралася на поверхню землі.
Мабуть, прожектори поставили для того, щоб якась нео­
бачна людина не потрапила під чорні брили, котрі час від
часу котилися з гори, відлітаючи інколи досить далеко.
Світло прожекторів пробивалося крізь вишневе гілля, що
рясніло Спілими ягодами. Від терикона садок захищала за­
горожа, споруджена із товстих деревин, які часом укупі з
породою вивергала шахта. То була дебела споруда, схожа на
стіни старовинних фортець. Терикон уже наближався до неї,
наближався окремими брилами, але вся його могутня стату­
ра покищо видималася трохи далі — сюди вона повинна
підповзти через кілька років. Отож, напевне, старий Ме-
дун і розраховував: на його вік і садка, і цієї хати виста-
49 чить. А там нехай заганяють бульдозера, хай ламають де­
рева, викорчовують їх з корінням, звільняючи місце для
«звіра із бездни». Доки живий — не дозволить!..
Тільки зараз Володимир почав розуміти дух тієї роди­
ни, яка виростила Івана, а тепер намагалася і його самого
вивести на праведний шлях. Адже Григір колись власни­
ми руками викинув перші брили породи на поверхню —
давно, ще до першої світової війни. Отже терикон, по суті,
справа його рук. Так само, як і дебела огорожа, якою він
змушений був відгородитися від його захланного наступу.
Що ж, це істина: у краплині — Всесвіт, у людині — люд­
ство…
За подвір’ям темніли загущені дубняки, що бігли
вниз, у балку. Далі, за балкою, ряхтіли острівці вогнів —
то все були шахти, шахти. Поміж балкою та полум’яними
острівцями вгадувалася залита темрявою долина, де во­
гнів було не рясно. В суцільній забудованості Донбасу це
було якесь диво. Звісно, там жили люди, але ні шахт, ні
заводів не видно. Володимир зміркував, що то напевне,
заплава якоїсь донецької річки, котра віками прокладала
собі шлях поміж кам’яними пагорбами.
Вчора, коли хлопці під’їздили до шахтарського сели­
ща, Віктор зупинив машину на пагорбі, звідки добре вид­
но і оцю долину, і круту, вщерть заповнену зеленим шумо­
винням, балку.
— Назва яка — вдумайтесь! — багатозначно проголо­
сив Віктор. — Орлова балка. Звучить?
Була четверта година ночі. Володимир відчув утому,
адже ж він зовсім не відпочив з дороги. Та й минулої ночі
не спав. Повернутись до Ксені Петрівни вже не міг, незру­
чно якось, тому й почав обмацувати двері. На клямці ви­
сів замок, але його дужка відразу ж піддалася — Григір,
мабуть, загубив ключа. Та й у хаті, напевне, охороняти
нічого.
Рипнув дверима, ступив через поріг. В хаті тліли жов­
таві сунінки — прожектори досягали й сюди. Помітив ви­
микач, запалив електрику. В кутку стояло старе залізне
50 ліжко — мабуть, іще дореволюційне. Гнуті з дебелого дро­
ту, незграбні стебла прикрашали його гратчасті бильця.
Біля сільської печі, до якої примурована шахтарська гру­
ба, вигравала змарнілими фарбами велика, обкована залі­
зом скриня. Фарби й досі не вилиняли — їх би трохи об­
мити, і тоді стародавня скриня знову б спалахнула черво­
ними маками та яскравими блаватами. Іван розповідав,
що батько Григора приїхав сюди з Таврії після тяжкої ба­
гатолітньої посухи. Він і тут продовжував орати поле, а
сина послав на шахту.
Пригадалися слова Ксені: «Одне вмерло, друге ще не
народилось». Майнула думка: а вона ж сказала головне!
Невже справді всі отак думають? В цьому було щось за­
спокійливе: отже ти, Володько, не якийсь там виродок, а
нормальна людина. Просто час такий — мов перед світан­
ком. Серце твоє розломилося, мозок твій розломився —
по-старому вони вже не зростуться. Це, Володько, у твоїй
душі сама епоха розломилася, а тепер дві її половинки ка­
раються, бо їм треба розлом отой новою плоттю і духом
новим заповнити. Через те тобі й боляче. Терпи, не зда­
вайся!…