Розглядаючи скриню, Володимир мимоволі підняв за­
порошене віко, заглянув на дно. Там лежали старі чоботи,
латані штани та грубезний брезентовий плащ — словом,
той не вельми ошатний одяг, у якому Григір порався на
своєму подвір’ї. Хотів було вже зачинити скриню, але по­
мітив, що з-під брезентового рукава визирає голівка неве­
ликого бутля. Відкинувши рукав, зацікавлено оглянув по­
судину, що до половини була наповнена прозорою ріди­
ною. Підняв, принюхався й мимоволі посміхнувся. Ма­
буть, Григір сюди навідується не лише заради садка!
Ліжко було вкрите брудною ковдрою. Гаразд, Володи­
мир уже звик, брудом його не злякаєш. А костюма шкода.
Роздягнувся, вимкнув електрику. Ліг, дослухаючись до
звуків, що долинали від шахти. То були чиїсь голоси, скре-
51 п т вагонів під естакадою, а на вершині терикона поскрипу­
вав залізний бльок під тросом. Ось заторохтіла вагонет­
ка, викидаючи породу. Загупало важке каміння, котрась із
брил вдарилася об загорожу.
А воно ж горить — там, у глибині терикона. Отже це
не просто каміння. Іван розповідав: якось у дитинстві, па­
сучи корову, набрів на старий терикон, що майже зрівняв­
ся з землею. Невеликий, видно, був — хіба ж така сила, як
зараз, у землю вгризалася? Просто пагорб якийсь, та й го­
ді. Зверху шипшина росте, реп’яхи і навіть полинець сизий.
Корова теж туди видерлася. Загрався хлопець, забув про
неї. Аж раптом чує: щось жалібно стогне, як людина. Ви­
біг на пагорб, а там лихо скоїлось: провалилася Лиска, но­
ги в жар повгрузали, смалятиною довкола смердить. А са­
ма ще довго жила — доки дядьки не збіглися, мотуззям її
звідти витягнули, тоді вже й дорізали.
Безсоння, безсоння, як з тобою впоратися? Пробував
колись приймати снотворне, сон-таки приходив, але голо­
ва потім цілий день була важка, мов чавуном налита. Ото­
ді, власне, й почалося вино…
А чому б не позичити в Григора півсклянки перваку?
Старий і не помітить, зате сон прийде швидко. Похмілля
Володимир переживав порівняно легко — значно легше,
ніж тупу, виснажливу дію снотворного. Не запалюючи сві­
тла, — бо й так не темно, — відчинив скриню, піймав ру­
кою склянку, що стояла на грубі, налив до половині. Але
віко не опустив — знав, що доведеться підіймати знову.
Просто хитрував сам із собою. В кутку стояло цинкове ві­
дро. Шкода, що вода в ньому тепла, холодненькою б запи­
ти, але де ж ти її тут роздобудеш?
Ох, як же воно приємно пішло! Хто тебе вигадав, зіл­
ля сатанинське? Даєш ти великі радощі людині, котра до
тебе звикла. Підіймаєш на крилах, заспокоюєш збуджені
нерви, вгамовуєш болі.Одне від тебе лихо: тільки над пер­
шою чаркою ми маємо владу, а друга вже володарює над
нами.
Напівголий, упав на ковдру, свідомість ще якось, дія- ла, потворно викривляючи все те, про що він передумав на­
передодні. Ні, то була не свідомість, а лише глуха, неви­
разна підсвідомість.
Несподівано в хату вдерлася істота — той самий звір
із безодні, у вигляді якого поставав перед ним терикон. Він
дихав своїм власним чадом — бо він-таки справді дихав
чадом! — але там, де жевріли під породою жарові утвори,
з’явилися полум’яні язики, з яких визирали жахливі пики.
Корчилися, реготали, щось кричали із полум’я — огидна
голографія пекла.
Потім вирізьбилося одне обличчя, котре поволі зать­
марило всі інші. Як воно опинилося в хаті, Володимир то­
го не помітив, але перед ним стояла істота з розмитими,
невиразними рисами. Повної реальности він не відчував,
нілоли б не зумів відтворити її на полотні, алеж вона була
тут, біля ліжка, і чомусь без голосу, самим тільки промін­
ням, щось йому промовляла. Спершу слова були невира­
зні, потім Володимир почав угадувати цілі фрази.
— Ти хотів мене малювати? Я прийшов, — сказав Не­
відомий.
— Хто ти? — з жахом вигукнув Володимир.
— Терикон. Ти ж нещодавно літав наді мною. Я тебе
помітив.
— Чого ти хочеш?..
Той, що живе в териконі, безцеремонно відсунув напів­
зігнуті коліна Володимира й сів на ліжко. Тепер Володи­
мир добре бачив його обличчя. То було обличчя бадьоро­
го, самовпевненого молодика, який завжди все знає, його
ніколи не переслідують сумніви, все у світі здається йому
визначеним — лишається тільки якнайліпше скористатися
з вигод та радощів, котрі здатний дарувати людині цей
примітивний у своїй зарозумілості світ. Казенна квартира,
новенька малолітражка, модний костюм — чого ж іще ви­
магати від життя? Словом, не демон, а звичайнісінький
обиватель, котрий чимось нагадував промислового пейза­
жиста Віктора Неберу. Та ні, не просто нагадував — це ж
таки справді був Віктор!
53 Небера засміявся:
— Ну що, налякав тебе? То був тільки жарт. Чого ме­
ні сидіти в териконі? Я живу на законних підставах. Паш-
порт, прописка — все в повному порядку. Ні хвоста, ні
ратиць — то все дурниці, попівські вигадки. Сучасний світ
забезпечує нас повним комфортом.
Віктор Небера спроквола підвівся з ліжка і спокійно
попрямував до виходу. Вже біля дверей обернувся й тихо
сказав:
— Спустись у балку. Там побачиш, хто я такий. Ха-ха-
ха!..
Він вийшов з хати. Володимир припав обличчям до ві­
кна. Виразно бачив, як Віктор кружляв над териконом. По­
тім щось блимнуло, негучно вибухнуло — і на якийсь мент
постать Віктора постала димовою, напівпрозорою тінню,
котру відразу ж проковтнув терикон. Ворухнувся його мо­
гутній хребет, мов хребет мезозойського динозавра, за­
хрумтіли в пащі вікові дуби, що росли за хатою. Потім
щось важке гупнуло в загороду і з пекельних глибин тери­
кона пролунав страшний, сатанинський голос:
— Тремти перед могутністю моєю, бо я вже прийшов.
Кари, ка-ри!..
Було чути іще якісь голоси, але слів Володимир уже
розібрати не міг. Лише звучала ота погроза: ка-ри, ка-ри.
Мовби чорні круки зліталися на Григорове подвір’я. А,
може, то й справді були круки.
Ступив кілька кроків до загорожі й зупинився, враже­
ний, зачарований краєвидом. Там, де вчора в темряві неви­
разно вгадувалася заплава невідомої річки, всюди зелені­
ли сади, біліли дахи будинків, пружно вигиналася шосей­
на дорога. Так, це справді була щедра, родюча долина, яка
здавалася оазою у випалених сонцем, витоптаних бульдо­
зерами та екскаваторами донецьких степах. Легкий синю­
ватий димок наповнював зелену долину — газове море за­
хлюпнуло і цей благословенний світ. Але тут це не справ­
ляло тяжкого враження — навпаки, ніби домальовувало
чарівний пейзаж. Дивно, що вчора, коли Віктор показував
54 Орлову балку, Володимир не помітив цієї чарівности. Ма­
буть, тому, що був втомлений.
Хата стара, але стіни міцні, складені з каміння і обма­
зані глиною. Вони, мабуть, давно вже не білилися, навіть
глина подекуди повідвалювалась, відкриваючи сірий крей-
дяник та застиглу вапняну масу, що скріплювала кладку.
Червона совкова черепиця також була ще ціла. Міцно, на­
дійно пустив Григір своє родове коріння в цю крем’янисту
землю. Гадав, напевне, що служитиме хата і внукам, і
правнукам його, бо таку будову ні землетруси не зава­
лять,, ні вогонь не візьме. А воно, бач, як вийшло.
І все ж Орлова балка все ще лишалася прекрасною.
Колись тут, мабуть, ховалися конокради — важко продер­
тися через лісові хащі, темно там і страшно вночі. А сон­
це робить балку лагідною та привітною — приходь під зе­
лені намети, відпочинь від гарячої куряви та степового
жахтіння.
Чому ця балка називається Орловою? Мабуть, тут
справді колись гніздилися орли.
Власне, хіба мало таких райських закутків на Вкраїні?
Володимир зрозумів, що ця краса вразила його за контра­
стом — він просто не чекав на неї.
Долина різко контрастувала з голими, сірими пагорба­
ми, що обступали її звідусюди. Місце, де стояла Григоро-
ва хата, здавалося найвищим. Тож, мабуть, з вершин тери­
кона можна відразу охопити оком пів-Донбасу. По той бік
долини також курилися сині піраміди, але вони здавалися
іграшковими — були досить далеко, кілометрів з десяток,
не менше. А тут, відразу ж за двориком, дубки дружньо
збігали вниз і губилися в зеленому мерехтінні. Подекуди
випиналися своїми коронами могутні ветерани, але око
здатне було сприйняти лише цілу балку, що бігла кудись у
заворожений сонцем світ. Річки в долині не видно, — ма­
буть, лише весняні води орошували садки, тополі та широ­
кі луки. А проте щось там ряхтіло здалеку, — вузеньке, не­
мічне. Володимир догадувався: то ж і є колишня річка, яку
встигли випити донецькі заводи…
55 Це завжди траплялося з Володимиром: світла, незмар-
нована природа відразу ж знімала будь-який гніт з його
душі. Володимир випростався, розкинув руки, зробив кіль­
ка гімнастичних вправ. Нічна потвора ще не забулася, але
вона вже була далеко, бо реальний терикон, що височів
над балкою, не такий уже й страшний. Ним справді мож­
на пишатися — яку ж могутню гору спорудили люди!
Та ось Володимир пройшов трохи понад балкою — і
відразу ж побачив те, про що було сказано йому із сірча­
них глибин терикона. Напівмертві, обчовгані брилами ду­
би стояли так, як стоять приречені на смерть солдати. Гіл­
ля вмирало повільно, в тяжкій агонії. Окремі гілки ще,
здавалося, жили повним життям, по них можна було суди­
ти про колишню красу та могутність спотворених дубів,
але котилося й котилося в балку чорне каміння, гупало у
столітні груди велетнів, замуровувало їх живцем — невід­
воротно, набезвік. Дуби знали, що їм належало померти,
але власними тілами захищали інших, що росли глибше,
внизу. Туди також зривалися окремі брили, ранили дерева,
чорними круками рябіли на білому крейдянику, серед яко­
го по дну балки дзюркотів струмок.
Що ж то був за сон? Чи, може, Володимир встиг учо­
ра якось осягнути, що тут діється, а потім похмура, таєм­
нича підсвідомість вихлюпнула йому власні боління?..
Неквапно обійшов хату й нараз опинився перед усміх­
неним Григором, що, розігнувши спину від роботи, рушив
йому назустріч.
— А^а, прокинувся… Ну, й нагнав же ти страху. Зник
парубок, наче у воду впав. Ксеня Петрівна прибігла вран­
ці — немає, каже, до вас пішов. Туди-сюди… А мене
щось під бік штовхнуло: там його шукай, під териконом.
Ну, гаразд… Голова не болить?
Очі у старого прищулені, вузенькі, у жилавій руці го­
стро іскриться сокира, постать висока, напрочуд рухлива.
Якось не помітив учора Володимир, що старий Григір був
не старий тілом своїм, лише обличчя видавало, скільки йо­
му років. В тому обличчі, у прищулених очах, було, щось
56 хитрувате й доброзичливе, наче господар хотів сказати:
добрий нюх у тебе, юначе, — здалеку почув, чим моя
скриня пахне.
— Чого зів’яв? — підморгнув Григір. — Ох, мені б зараз
твої літа! Погуляли б ми з тобою, Володько. Дав би тобі
другу сокиру та й пішли б крейдянівських парубків бити.
Так воно тут з діда-прадіда велося. Як получка, то й, ди­
вись, голови у когось не долічишся. Шахта на шахту ходи­
ли, сокирами рубалися.
— Сокирами? — розгублено, з недовірою в голосі, пе­
репитав Володимир.
— А то ж як? Звісно, сокирами. У Крейданівці татар
було чимало. Як глипнув на нашу дівку — забувай, що ка­
занок на плечах носив. Так ми своє козацтво показували.
— Григір усміхнувся, перекинув сокиру з руки в руку, по­
глянув у синювату далечінь. — Отам Крейданівка, за річ­
кою. Була колись річка, тепер немае… А днина добра ви­
далась. Пригощайся, синку.
Нарвав спілих вишень, насипав Володимирові у при­
горщу. Володимир дивився на них безтямно, ніби не зна­
ючи, куди їх подіти. Кинув до рота одну, другу. Згадав,
що стоїть у самих трусах, повернувся в хату. Вийшов звід­
ти в костюмі — й лише зараз помітив, якою роботою був
зайнятий Григір. Він лагодив загорожу, котра в одному
місці була розторощена чорною брилою. Могутня вину­
ватниця, що важила з доброго кабана, лежала тут же, під
вишнями.
— Ну то що, похмелимось? — весело зустрів його
Григір. —• Я тільки по воду збігаю.
— Дозвольте мені, — підхопив порожнє відро Володи­
мир.
— Тут, синку, не проста водиця. Заради неї батько мій
і хату над балкою ставив. Я вже її довершував. Світ прой­
деш, а такої не нап’єшся. Ходімо разом.
Поволі спускалися в балку. Стежка в’юнилася поміж
дубів, які захищала від чорного груддя Григорова загоро­
жа. Листя несло на собі вугільну пилюку, що залишалася
57 від ранкової роси. Сонце, прострілюючи згущене гілля, па­
дало золотавими плямами на крейдянистий ґрунт. Крини­
ця була трохи далі, вони до неї не дійшли — зупинилися
біля копанки, з якої дзюркотів прозорий струмок, що вли­
вався у більший, потужніший. Сюди також докотилося
чорне груддя. Григір почав викидати Його із струмка, Во­
лодимир допомагав. А коли закінчили цю роботу й розі­
гнули спини, Володимир помітив, що впродовж струмка
поволі виростає незугарна стіна, — Григір, напевне, що­
дня очищав крейдянисте дно балки, вивільняючи джерель­
ну воду з-під кам’яної п’яти велетенського чудиська, що
вже й тут перемелювало зелений світ своїми захланними
щелепами.
І так вони постали в його свідомості — терикон і Гри-
гір — постали як символи, як уособлення тієї болючої три­
воги, що поволі, рік за роком, почала закрадатися в душі
земних людей.
Володимирові здалося, що ніхто не бачить нерівного
поєдинку Григора з териконом — бачить тільки він, ху-
дожник-невдаха. За Григоровими руками, котрі намага­
ються врятувати живе джерело, він бачить кволий, неміч­
ний протест одинака проти великого зла, яке загрожує са­
мому існуванню людства. Але людство сліпе й глухе, во­
но навіть не помічає цієї відчайдушної боротьби. Та й сам
Григір, здавалося, не надавав їй жодного значення. Все це
він робив якось весело, мовби то була для нього лише зви­
чайна розвага. Інші пенсіонери «козла» забивають по сім
годин на добу, а Григора споконвіку вважали характерни­
ком, то й нехай собі змагається з териконом. Хіба ж не
ясно, хто вийде переможцем із цього безглуздого змаган­
ня?..
Стомлений Григір, розставивши ноги так, що струмок
дзюркотів поміж його черевиками, нахилився до води, ви­
мив чорні руки і на якусь мить застиг у цій позі, вдивляю­
чись у крейдянисте дно. Опустив руку, видобув якийсь ка­
мінець, підкинув його на долоні.
— Вовчий палець, — з мрійною посмішкою промовив
58 Григір. — Отак воно звалося. А що це за штукенція — сам
дідько пояснити не здатний.
Простягнув руку, подав камінець Володимирові. За
формою він нагадував велику бронебійну кулю, а за кольо­
ром був схожий на людське тіло. Навіть просвічувався
трохи на сонці — так, як просвічуються пальці. Дивно, що
його називали вовчим.
— Ми їх тут багато знаходили, — продовжував Гри­
гір. — І всі однакові. Отож я собі метикую: якась, мабуть,
жива істота була. Візьми, покажеш ученим. Микола, мій
брат молодший, гостював якось у мене. Він дуже цікавий
до всього. Важко йому на милиці, але з тиждень отут пор­
пався. Таки з десяток назбирав, повіз в Одесу. Дуже він
музеї любить. Якби його воля, то він би й оцю хату музе­
єм зробив. Це ж його Мотря написала нам про тебе. Та
якось життя в них не клеїться. Мабуть, Микола сам винен.
Хазяйство кинув, із катакомбів його не витягнеш. Мотрі
від нього користи ніякої. Може, баба ненадаремно й гніва­
ється.
На дні копанки ворушився білий пісок — то вода
пружними джерельцями пробивалася з-під землі. Здавало­
ся, це вперше прийшло до Володимира — таке відчуття,
мовби не просто вода ворушиться, а кров самої матері-
землі рвучко пульсує. Кров земної кулі, котра також є жи­
вою істотою — не може не бути нею! І після всього, що
він пережив та передумав, ця велетенська істота була для
нього такою рідною, як і Григір, що намагався захистити
її прозору кров від людської кривди. Дивно якось: бачать
сьогодні люди цю кулисту істоту здалеку, — вона менша
від шкільного глобуса! — і самі ворушаться в ній під ко­
шлатими хмарами, а чому ж не до кожного приходить оце
відчуття: жаліти її треба, просто жаліти? Бо дітки вже так
підросли, що й матері від них не вижити. А все ще легкова­
жать на її грудях, все ще пустують — жорстоко пустують!
Не тямлять того, що їй боляче, дуже боляче. І найбільше
болить їй від того, що знає ж вона: як сама помре, то й
дітям не вижити…
59 Набравши води, Григір та Володимир піднялися на по­
двір’я. Тут уже на них чекала Юлька. Сором’язна, трепет­
на, вона несміливо озиралася, а коли побачила, що нічна
пропажа знайшлась, її обличчя розплилось в посмішці.
Проте відразу ж погасила посмішку, стримано привітала­
ся й трохи ображено промовила:
— Всі вже їсти хочуть. Мене послали.
— Куди послали — хліба добувати? — пожартував
Григір. — Воно ж ніби рік не голодний.
— На вас чекають, — уточнила Юлька і зникла.
— Снідайте без нас, — хитрувато примружився Григір.
— Ми тут ближче поріднитись хочемо.
— Бабуся так і сказала. Огірків та капусти передала. І
тарілку драглів.
— Ну, то й добре. Вона в мене догадлива…
Юлька вибігла, а Володимир, все ще борсаючись у
своїх невтішних думках, так підсумовував їх для себе: до­
ки люди не зрозуміють, що земля жива, — жива сама зем­
на куля! — не воскресне в їхніх душах святість висока, не
любитимуть вони землю по-справжньому. Отак її бачити
треба: це — Юлька, ніжна, сором’язна ЮлькаіНе мучте її,
не катуйте — жалійте і любіть.
Посміхнувся сам до себе: не можеш ти, Володимире,
прожити без мітів. Ну що ж — міти це також художня
творчість. Навіщо ж їх відкидати? Просто треба врахову­
вати закона жанру.
Григір дістав сулію, поставив на стіл. Володимир не­
привітно покосився на неї, вирішивши про себе: не питиме.
Щоправда, певности в нього не було, бо як відмовитись?
Григір образиться. Але відзначив, що його справді зараз
не тягне до горілки. Відчував, що визріває в його душі ве­
ликий задум — такий великий, перед яким усе інше здава­
лося дріб’язком. Ні, Володимир іще не знав, як усе це ви­
хлюпнеться на полотно. Та й чи не відвикли руки від пен­
зля? Давно вже він не тримав палітру. Але те, що корчило­
ся в ньому, здавалося бунтівливим велетнем, котрого за­
мурували в саркофаг, виготовлений для карлика. Тема зформувалася остаточно: Григір і терикон. Від­
чайдушна боротьба людини проти тієї страшної, згубної
сили, котру вона сама колись розкувала, а тепер не знає,
як її приборкати. Хто кого зломить, хто кого приборкає —
ось питання!
Але задум покищо жив лише в настрої, в абстракт­
них відчуваннях, бо не можна ж, наприклад, зобразити те­
рикон так, як він йому наснився — в образі Віктора Небе-
ри. І викопним динозавром його малювати не годилося —
це хібащо для дитячого мультиплікату, але не для того
полотна, яке уявлялося Володимирові. І воно уявлялося
грізним, космічним і, відверто кажучи, апокаліптичним.
Проте Володимир добре розумів, що біблійна образність
себе вичерпала іще в попередніх художніх школах — нове
вино не варто вливати у старі міхи. І саме в цьому він ба­
чив для себе найбільші труднощі. Чи вдасться їх подола­
ти? Цього він покищо не знав.
— Ну що ж, хіба ми не козацького роду? — подаючи
склянку з горілкою промовив Григір. — От Микола не в
мене вдався. Не п’є. Але що з нього візьмеш? Сектант.
— Це ви про брата? — здивувався Володимир.
— А то ж про кого? Будь здоров, хлопче. Я вже і
свою, і його норму вибрав.
Григір випив, а Володимирові, як мовиться, не пішла.
— Отуди к бісу! Щоб оце півсклянки не подужати…
— Коли як, — зніяковіло буркнув Володимир.
— Значить, то все брехня.
— Що саме?
— Те, що про тебе казали. Мене не обдуриш — я в
цьому ділі вовка з’їв. Ото знай, сину: доки вранці на горіл­
ку не тягне, ти ще п’яницею себе не називай.
— Людям не збрешеш.
— Люди — що? Головне — собі не бреши. Бо як лю­
дина себе запевнить, що вона вже пропаща, то й справді
пропаде. Я її, проклятущу, вже шість десятків посмоктую.
З десяти почав. Але як тільки вранці на похмілля потягну­
ло, кажу собі: тпр-ру, приїхали! Розпрягати пора… Тоді
61 місяців зо два в рот не візьму. Похмілля бійся, хлопче. То
вже хвороба починається. А я оце наглядав за тобою: не
про горілку твої думки. Ти на Миколу схожий. Той теж
ходить, думає. А про що він думає, звідки знати? У мене,
синку, все простіше. Бо я давно все на світі передумав.
— Всього передумати не можна, — зауважив Володи­
мир.
Григір наповнив другу склянку, підсунув до себе капу­
сту.
— А всього й не треба. Ти на одне питання відповідь
дай — всі інші одразу розв’яжуться. Запитай себе так, ніби
ти вже помирати зібрався. — Вихилив горілку, кинув до
рота цілий огірок, похрумтів ним смачно, соковито. —
Отак і запитай. Жив, мовляв, жив, а розуму не набрався.
Тепер, перед смертю, до мудрости причаститись хочу. І
тому питаю: що ж це воно за істота така, котра людиною
називається? Ну, відповідай.
— Та-ак, непросте запитання.
— Ага, заднім ходом рушив. Гаразд, так і запишемо.
Тепер послухай, що я скажу. Слухаєш?
— Кажіть.
— Бог, котрого на свині прищепили.
— Що? — зареготав Володимир.
— А ти не смійся, бо то діло серйозне. Спитай учених,
вони тобі скажуть: найближчий родич людини — свиня. І
печінка, і.серце — все підходить. Це вже не я кажу — нау­
ка довела…
— Цікава теорія.
— Цікава чи не цікава — не в тім штуковина. А що
людина — бог, котрого на свині прищепили, то це факт.
По собі знаю. Як тільки бог на корінні зав’яне — відразу
ж свиня пробивається. Отоді встигай приборкати! Бо во­
на, тварюка, здатна великого лиха накоїти.
А Володимирові здалося, що Григір говорить про ньо­
го. Може, й справді за грубим гумором ховався докір?..