Докоряти ж Володимирові справді було за що. Чи
змирився Куций з тим, що втратив п’яничку-богомаза? Во­
лодимир не знав, кому й куди потрапляли не такі вже й
старовинні ікони, які він підновлював для Куцого тоді, ко­
ли дуже кортіло випити. Полиняли вони та пооблуплюва­
лися не від століть, а від дощів та морозів в обдертих, на-
півзруйнованих церквах. Не знав Володимир і того, як во­
ни добувалися — лише догадувався: мабуть, за ті ж самі
троячки їх збували Куцому церковні сторожі та п’яні дяч­
ки. Для Тарана це була додаткова школа: в Інституті про
іконопис лише згадували, а тут Володимир почував себе
так, як студент-медик в анатомці. Згодом він навчився пе­
ретворювати церковний ширвжиток на комерційні «шедев­
ри»: витвори недавніх часів під його пензлем здобували
ознак Діонисія, Грека, Дмитрія з села Долини чи Федуска
із Самбора. Це було молодече зухвальство, досвідчений
працівник музею його легко б міг викрити, але треба спо­
діватись, що ці «шедеври» ніколи не потраплять до музеїв
— їх, мабуть, розкуповували легковірні сноби та закордон­
ні туристи. Проте Володимирові до цього було байдуже —
його втішала можливість повертати до життя вицвілі, роз­
миті дощами, ледь помітні обриси благочинних ликів, пе­
ред якими діди й прадіди наші побожно падали на коліна.
В такі хвилини він роздумував про духовну природу свя­
тости — за життя Володимира це слово було грубо,
свавільно збюрократизс^ване. Святість дозволялося шука­
ти лише в державно-політичних категоріях. Навіть Сонце
— джерело всього живого на земній кулі — не заслугову­
вало святого ставлення до себе: воно було тільки термоя­
дерним двигуном, до нього належало ставитися так само,
як до вуличного ліхтаря. І горе тобі, якщо ти в душі
своїй здатний освятити Всесвіт — його безмежний простір,
що із себе самого витворює зорі, плянети, людські руки і
мозок людський. Хто ж винен у спотвореності наших уяв­
лень?..
63 Саме про це роздумував Володимир, заробляючи собі
на горілку. І хоч тут є чимале протиріччя — пошуки висо­
кої святости й гріховність зеленого змія! — алеж нам не
лишається нічого іншого, як прийняти речі в їх реальному
вигляді. Так велося в народі нашому з часів Запорозької
Січі або навіть з часів Володимира.’
Хто ж він такий — отой Борис Корнійович? Та про
нього в двох словах не скажеш. Часом цинік, часом свя­
тий. То герой, то зрадник. То філософ, то запопадливий
шахрай. Одне слово — контрабандист. Не будемо виправ­
довувати Володимира: мовляв, йому це було не відомо.
Скажемо краще так: Володимирові до цього було байду­
же, як і до того, кому збувалися підновлені лики великому­
чеників. І все ж «не знав» тут підходить більше: що можна
знати, коли ти живеш від похмілля до похмілля? Отож, на­
певне, слід пояснити те, чого Володимир справді-таки не
знав, хоч, може, й догадувався.
Слідчим та адвокатам добре відомо: серед рецидиві-
стів-хабарників та контрабандистів нерідко зустрічаються
типи здатні причарувати нас широкою освіченістю, природ­
ним розумом і незалежністю мислення. Зробіть завтра та­
кого типа міністром культури — справиться. Важко сказа­
ти щось певне про їхню мораль: може, й не самі вони вин­
ні, що стали злочинцями. Здібності людські програмують­
ся природою. Це вона вирішує, скільки треба людському
суспільству осіб чоловічої й жіночої статі. Але природа ви­
рішує не тільки це: Сковорода був певен, що фах людсь­
кий також визначається іще до народження. І це, мабуть,
справедливо. Землероб чи негоціант, ремісник чи духовна
особа — це закладено вже в генах, а тобі належить лише
вправно володіти веслами на човнику власної долі. Але що
робити неґоціянтові там, де відсутня торгівля? Чим пови­
нен займатися ремісник, коли вмирають ремесла? Який
шлях для себе знайде духовна особа в суспільстві, де люд­
ська душа ліпиться згідно з настановами начальства?
Одні якось пристосовуться, придушують у собі при­
родні здібності — і тоді ми маємо гідне поповнення незлі­
64 ченної армії дрібних та можновладних бюрократів. Інші
просто занепадають, пускаються берега — тоді це тупі са­
дисти, вбивці, грабіжники. Але є натури, котрі не здатні
змінити в собі генетичну програму — вона розгортається в
умовах, які діють їй наперекір, щодня, щогодини погрожу­
ючи кримінальним кодексом. Отак, мабуть, росли ноги ки­
тайських аристократок: ніжки знатної китаянки ще в ди­
тинстві заковувались у колодки. Дитина росте, а її ніжка
мусить назавжди лишатися дитячою. Знатні красуні виро­
стали інвалідами, до них доводилося приставляти носіїв з
позолоченими ношами, але саме це вважалося найвищою
ознакою аристократизму. Сьогодні кажуть: рак — це виро­
дження генетичної програми в клітинах організму. Та, на­
певне, хворіти на рак здатні не лише окремі люди, але й ці­
лі держави. Виродження особистостей в цьому разі відбува­
ється так само, як виродження клітин.
Захоплення Бориса Корнійовича іконами почалося не
сьогодні. Він також належав до комсомольців тридцятих
років, які обдирали церковні вівтарі, орудуючи сокирами
там, де наші предки з відчуттям великої святости працю­
вали тонкими, неквапливими різцями.
Був у нього друг дитинства Сидір Прилипко. Жили че­
рез вулицю, взимку босоніж бігали одне до одного: чобіт­
ки — це надмірна розкіш, дітям вони навіщо? Нехай си­
дять на печі. Часи були суворі: всюди шаблями рубалися
та із гармат палили. Хлопчики також мріяли прослави­
тись. До Сидора це прийшло в тридцятому, коли поча­
лась колективізація — Прилипко тоді районним комсомо­
лом верховодив. Одночасно з колективізацією почався на­
ступ на церкву. У вивернутих кожушках, розмальовані са­
жею — справжнісінькі чорти! — комсомольці налітали на
богомольних бабусь. А потім почали хрести з церковних
бань зрубувати й ризниці грабувати. Ні Бога, ні Сонця: на­
ше сонце живе в Кремлі. Адже ж рубалися шаблями та ку­
леметами прошивали одне одного за те, щоб було саме
так, не інакше. Які можуть бути сумніви? Хто не з нами —
той проти нас.
65 Друзі дитинства майже ніколи не розлучалися. Сирора
перекидали із району в район — і разом з ним, наче його
тінь усюди вирушав Захар Андрійович Гарбуз, якого те­
пер величали Борисом Корнійовичем. Контрабандисти йо­
го знали як Куцого. Так його знав і Володимир. Отож для
нас він також залишиться Куцим.
У пам’яті Захара-Бориса назавжди лишилося те ося­
яння, яке він пережив у невеликій, але на диво красивій
церкві, що стояла над Дінцем на мальовничому пагорбі.
Куций та Прилипко родом із Донеччини, отож саме тут
починалася їхня кар’єра. Церкву обдирали вночі при газо­
вих ліхтарях. Чи то освітлення винне, чи, може, це також
запрограмовано іще до народження: зненацька здалося Ку­
цому, що обличчя Діви Марії ворухнулося, розверзлися
вуста і Мати Божа мовила:
— Грішне діло робиш, Захаре. Збирай мої скарби і збе­
рігай.
То був початок його колекції, яка тепер налічує десят­
ки справжніх шедеврів. Багато гріхів на совісті Куцого, —
є й такі, яких ні Бог, ні люди йому не простять, — але по­
таємна церква в катакомбах, під будинком його сестри, до
гріхів, мабуть, не належать. І хоч не завжди праведним
шляхом приходили до Куцого оті скарби, але так воно
споконвіку діється: добро змушене ходити темними доро­
гами, бо ще у світі не розвиднилось. Підземна церква у
мріях Куцого перетворювалась на американські доляри —
цього також не варто замовчувати. Та є тут одне, що ми
змушені вшанувати: контрабандист виявився далекоглядні­
шим від людей, котрі формували нашу культуру — він ря­
тував духовні цінності там, де вони садистично їх винищу­
вали.
Протягом останніх п’яти років Куций був постійно
прописаний в Одесі, на Великому Фонтані. Жив одинаком
у затишному, але скромному будиночку. Виглядав порівня­
но не старим, хоч йому, напевно, було вже понад п’ятде­
сят. Ходили чутки, що його дружина загинула в час війни,
вдруге він не одружувався. Ні з ким із сусідів не спілкував­
66 ся, а проте мав серед них репутацію приємної людини.
Більше про нього ніхто нічого не міг сказати.
Сам же Борис Корнійович вважав себе людиною, котра
за своїм покликанням мусіла б робити те, що, скажімо, ро­
бив Форд або інший діяч капіталу. Просто він потрапив у
такі обставини, де ці його якості використовувалися дріб­
но, нікчемно. Ось би йому що: свободу ділової активно-
сти! Тоді б він кинув контрабанду— це справа вельми не­
безпечна, а йому вже хочеться пожити спокійно. Старість
бере своє.
З Тараном його познайомив Кирпа — Володимирів
одноклясник по дитбудинку. Якось він розповів Борисові
Корнійовичу про свого друга, котрого виключили з Інсти­
туту. Куций порадив: нехай він спробує щось написати на
релігійну тему. Та коли Кирпа приніс Куцому малюнок
Тарана, Борис Корнійович був вражений — такого талан­
ту релігійний живопис давно вже не знав. Вразила Куцого
й розповідь Кирпи: Таран створив цей малюнок поміж
двома випивками. Жартома, без будь-яких зусиль! Він ціл­
ком був задоволений могоричем, про гроші не хотів і слу­
хати.
Борис Корнійович спробував налагодити з Тараном
серйозніші стосунки. Інколи вони зустрічалися. Дивне було
враження від цього юнака: надзвичайна духовна актив­
ність і повна безпорадність у практичних справах. А про­
те серед художників це траплялося часто. Куцого дивува­
ло інше: звідки в цього хлопця стільки знань? Адже ж йо­
му ледве перевалило за двадцять.
Духовний опір Тарана не дозволив їм надійно зблизи­
тись. Виявилося, цей п’яничка значно складніший, ніж Ку­
ций спершу про нього думав. Напевне, його занепад був
просто духовною кризою, котра нерідко відвідує талано­
витих художників і саме тоді, коли вони найбільш актив­
но шукають власних шляхів у мистецтві. Відбувається вну­
трішній злам, новий шлях іще не окреслився, а те, що ра­
ніше здавалося єдино сутнім, тепер сприймається як еле­
ментарне учнівство. Зовні така людина може виглядати
67 вельми непривабливо, але в її душі відбувається велика
робота, котра стане зрозумілою лише згодом.
Куций відчував власну безпорадність у формуванні
ідей, котрі були б здатні запалити творчу душу Тарана.
Потім з’явився брат, який вивіз Володимира на Донбас.
Правда, не сам — з Віктором Небероіо. А на Віктора мож­
на покладатися. Треба лише час від часу підігрівати його
наївне самолюбство.
Нелегкі стосунки склалися в Куцого також із другом
дитинства Сидором. Хай дарує читач, що ми небагато ви­
тратимо фарб на змалювання цього персонажу — правду
кажучи, як людина він нас аж ніяк не цікавить. Та про йо­
го діла промовчати не можна.
Борис Корнійович і Прилипко по суті завжди були во­
рогами — і кожен з них це добре усвідомлював. Саме то­
му, що Прилипко мав змогу виявити власну велич під жи­
вим сонцем, на живій землі, Борису Корнійовичу довело­
ся ховати свої скарби в темному підземеллі. Ми умовно
назвали те сховище церквою: Борис Корнійович ходив ту­
ди не молитися, а мріяти. Він мріяв про ті часи, коли Си­
дір, втративши губернаторську велич, прийде до нього
найматися на якусь роботу. Куций пошиє для нього оздоб­
лену галунами ліврею — на щось більше, ніж посада швей­
цара в ресторані, Прилипко не здатний. Щоправда, Сидір
також залишає для себе запасний вихід, .проте біля того
виходу стоїть знов — таки ж він, Куций. Нікому іншому
цієї таємниці Сидір довірити не може.
Якщо вірити в те, що наші здібності програмуються
іще в генах — а в це можна вірити! — то Сидір Прилипко
народився кмітливим, енергійним селянином. Коли б рево­
люція, а потім колективізація не порушили природного по­
рядку речей, з нього б виріс культурний господар. Став би
заможним фармером — на зразок американських. Його
душа була б світла й чиста — вона б не покрутилася отак,
мов деревце серед скель, котрі тиснуть на нього звідусю­
ди, не дозволяючи гілкам тягнутися до сонця. Сидір був
духовним покручем своєї епохи, хоч сам, звичайно, цьо-
68 го не усвідомлював.
Що ж до Бориса Корнійовича, то він розмірковував
так: набридне вам, шановні, оця непевність — сьогодні ти
губернатор, а завтра — нещасний канцелярист. Та й про
дітей ви змушені подбати: як вони зможуть користуватися
вашим золотом? До того ж і господарство занепадає: ні­
чия земля родить все гірше. Як відомо, Одеса була закла­
дена для того, щоб українська пшениця рушила на світо­
вий ринок. Сьогодні одеський порт вщерть засипаний за­
кордонною пшеницею — там не встигають розвантажува­
ти американські кораблі. Чи довго ви зможете отак госпо­
дарювати? Ні, Сидоре, не довго. Сама земля збунтується
проти вас, коріння злаків мовчазну революцію вчинить: не
вродить пшениця — ото й баста! Сьогодні одного голоду
досить, щоб ви посипалися з державного дерева, мов пере­
стиглі яблука. І ми тоді, Сидоре, побачимо, чия візьме.
Тим часом Борисові доводилося брати участь в оргіях,
які інколи влаштовував можновладний Сидір Прилипко.
Сьогодні мала відбутися одна з таких оргій. За штурва­
лом великого морського катера стояв Михайло, чоловік
Борисової сестри. Йому допомагав шофер Прилипка, що
звик виконувати не лише обов’язки водія. В салоні, де мо­
гло розміститися з півсотні осіб, за столом на місці госпо­
даря сидів Сидір. Перед ним, розрум’янені від шампансь­
кого, двоє дівчаток виконували танок, котрого вони навчи­
лися не в театральній студії — там панувала бюрократич­
на цнотливість. Катер прямував до Вилково, в гирло Ду­
наю. В каютах висіли мисливські рушниці, лежали рибаль­
ські снасті, але всі добре знали, що Хазяїн не збирається
лазити по очеретах, щоб підстрелити качку або виловити
щуку. Він сяде з директором побуткомбінату за преферанс
і директор йому програє дві, або три тисячі карбованців.
Обов’язково програє! Ні, Хазяїн ніколи не брав хабарів. У
нього це було цілком інтелектуальне хоббі — преферанс.
Це вам не вульгарний «козел»! Кожен відпочиває так, як
уміє. А виграв чи програв — це справа майстерности.
Борис Корнійович добре знав: під вивіскою побутком-
69 бінату значилася будівельна артіль, яка нічого не будува­
ла. Шифер, дошки для підлог та інші дефіцитні матеріяли
одержувалися майбутніми домовласниками в побуткомбі-
наті. Документи оформлялися так, буцім-то від підмурків
до клямок на дверях будинок споруджував той самий по-
буткомбінат — не якісь там приватники. Коли врахувати,
що земельну ділянку в цьому разі також можна було отри­
мати без бюрократичної тяганини, то стане зрозуміло, які
полегшення створювалися для трудящих під ідейним ке­
рівництвом Прилипка. Земля в нас не продається й не ку­
пується — адже Маркс неспростовно довів, що вона не ві-
дограє жодної ролі у створенні ренти. Земельна рента —
це форма додаткової вартости, остання ж є наслідком су­
спільних відносин, тобто суспільною субстанцією, котра не
має нічого спільного з силами природи. Можна, звичайно
запитати: хто кого породив — земля породила людей чи,
може, навпаки? І навіть більше: Всесвіт створив людину
чи, може, ми, люди, витворили Всесвіт?..
Алеж ні — земля нічого не створює, через те вона за
самою своєю природою не володіє жодною вартістю. Са­
ме ця теза стояла в основі преферансу, за яким любив від­
почивати Сидір Прилипко. Прикинь, читачу: щоб побуду­
вати нову хату, треба раніше купити стару. Потім стару
доведеться завалити, це ясно. Стара хата коштує п’ять чи
шість тисяч карбованців, дефіцитні матеріяли на чорному
ринку також не дешеві — це також відомо. Зате побуто­
вий комбінат звільняє вас від усіх турбот — аби його ди­
ректор умів бездоганно програвати Хазяїнові. І тоді ви
одержите повний сервіс!
Хазяїн потім передасть виграні гроші Борисові Корні-
йовичу. Навіщо? Ось навіщо: той, хто програє (а це трап­
ляється не лише з директором побуткомбінату), інколи має
звичку записувати номери асигнацій. Дуже неприємна
звичка. Адже Хазяїн мусить залишати за собою право
звільнити з посади чи навіть віддати до суду якогось нев­
далого преферансиста. І тоді той нахаба може підсунути слід­
чому список номерів програних асигнацій, щоб отаким ро-
70 бом зачепити за ребро й самого Хазяїна. Таке вже було.
Нахаба додатково одержав за наклеп, бо все виявилося
злісною брехнею. Ну, перекидалися картами, то й що? Хі­
ба це гріх великий?..
Прилипко не знав, що Борис Корнійович, обмінюючи
виграні асигнації, також про всяк випадок записував номе­
ри. А проте із Захаром (так його продовжував називати
Сидір) вони давно вже пов’язані одним ланцюжком. Сидір
без Захара мусів би жити дурнуватим праведником — на­
дійну людину не відразу підбереш. До того ж Куций не ке­
рує в області жодною установою. Щось там у нього своє,
не державне, а це легше. Керівники один одного підсиджу­
ють, пишуть анонімки, а Куций живе осторонь, на нього
тінь не впаде.
Не станемо описувати ні полювання, ні риболовлі, ні
милого щебетання молодих акторок — все те до Прилип-
ка не мало стосунку. Важкий, огрядний, він після тривалої
гри та доброї порції коньяку так стомлювався, що його
вже не цікавили ні мистецтво, ні любощі. Дівчата, мабуть,
на це й розраховували. Вони сміливо розгулювали по па­
лубі в самих купальниках, переморгувалися з Михайлом
та Сидоровим водієм — і ті по черзі брали в руки штур­
вал, щоб кожен міг віддати належне Амурові та Бахусу.
Не обділяв себе цими простенькими радощами також Бо­
рис Корнійович, який не цурався жіночої статі. Пив помір­
но, почував себе досить бадьоро і, не зважаючи на вік, по­
добався жінкам. В таких прогулянках його спершу судоми­
ло від того, що чоловік сестри не соромився обіймати дів­
чат у нього на очах, але з цим треба змиритися: Борисова
сестра для Михайла тільки дружина.
Коли Михайло був у плаванні, катер водив шофер
Прилипка. Часом йому допомагав Борис Корнійович. Зай­
вих людей на прогулянки ніколи не брали.
Катер повернувся до порту надвечір. Михайло з воді­
єм повезли Хазяїна додому, а Борис Корнійович, найняв­
ши таксі, вирушив на Великий Фонтан.
Михайло служив електриком на кораблі, що плаває
71 через Атлантик. Хай спробує хто-небудь обмацати заснова­
ні електричними дротами закутки, яких не так уже й мало
на сучасному кораблі! З команди також ніхто туди не полі­
зе — всюди погрожують голі черепи й схрещені кістки. Ем­
блема, яка цілком відповідає товарові, котрий потайки пе­
ревозив Михайло Іванович.
Восьма година вечора. Борис Корнійович певен: Ми­
хайло підходить до двору, через хвилину він подзвонить.
Військова пунктуальність, звичка до так званого «нуль-
нуль».
Борис Корнійович відчиняє двері й бачить, як Михайло
підносить руку до дзвінка. Єдина людина, якій можна дові­
ряти повністю. Інші — Кирпа, Вухатий, — хоч дещо й зна­
ють, але знають Лише здалеку, вельми приблизно. Жоден із
них нічого не здатний довести. Таран взагалі нічого не знає.
І тільки Михайло знає все!..
Вони просиділи в кабінеті до десяти годин вечора. Ми­
хайло зодягнений у звичайний костюм — тут він не з’явля­
ється у своїй морській формі. Йому близько сорока. Вольо­
ве обличчя з крутим підборіддям, упевнений, твердий по­
гляд — ця людина знає собі ціну. Із плавання повернувся
лише позавчора. Те, що він привіз, іще не добувалося із ко­
рабельної криївки — поспішати не слід. Десь через тиж­
день усі безборонно бігатимуть із корабля на берег, тоді
якось можна пронести. Пакунок невеликий, але не дай Бог
провалитися! Покищо все було гаразд.
— Ну, як там? — запитав Борис Корнійович. — Кази­
мир Львович на товар не ремствує?
— Ікона — це завжди товар. На них ціни ростуть.
Швидко ростуть!
— Це мені відомо, — відкинувши голову на спинку
крісла й млосно заплющивши очі, проказав Борис Корні­
йович. — Відомо, Михайле. І тому не поспішаю. Покищо
ми вивозимо ремісницькі речі. Спражні цінності… Нехай,
вони їсти не просять! Для них час прийде.
Михайло розклав на столі карту одеських катакомбів.
Це те, чого не добудеш звичайним способом, але вони все ж
72 таки мали карту. Карта катакомбів — не менша таємниця,
ніж усе інше, чим вони займалися.
Ось тут стоїть будинок Михайла. В лябораторію Ніни
Андріївни є вхід під будинок. Він так замаскований, що
його відшукати майже неможливо. Спершу треба піднятися
на горище. Так, так , на горище! В самій стіні будинку є
колодязь, через який можна спускатися туди, де вже нічо­
го не страшно. Значне витовщення стіни маскувалося ко­
мірчиною, кухнею та грубою. Загальне враження було та­
ке, що тут, окрім звичайного димоходу, нічого немає. Зві­
сно, лазити через оцей колодязь не так уже й приємно, але
не набагато важче, ніж спускатися в льох. Зате нікому не спа­
де на думку шукати вхід у катакомби на горищі, де він та­
кож про всяк випадок був непогано замаскований.
Ніна Андріївна, молодша сестра Захара Андрійовича
Гарбуза, завідувала аптекою. Та це тільки про людське
око. Вдома вона мала прибутковішу роботу. В ляборато­
рію спускалася не часто — лише тоді, коли Михайло при­
возив чергову партію напівфабрикату, із якого виготовляв­
ся героін. Прихоплював цей товар у Стамбулі — по доро­
зі додому. По готову продукцію лазили чоловіки — Ми­
хайло або Захар, якого Ніна так і не навчилася називати
Борисом.
Якби навіть цей хід було знайдено, кмітливець із кар­
ного розшуку все одно б не потрапив до лябораторії — він
опинився б лише у підземній церкві. Хіба ж є в якомусь із
православних храмів такі неоціненні скарби, які були зібра­
ні тут? Тут були ікони роботи прославлених майстрів ми­
нулих століть — від XV до VIII. Те, що з’являлося пізні­
ше, Борис Корнійович вважав уже не мистецтвом, а реме­
слом.
Тепер збирання ікон стало поширеною модою. От,
скажімо, лікар із Кароліни, син професора Данішевського,
зібрав непогану колекцію. Та скільки ж це йому коштува­
ло! Спустився б він сюди, у володіння Бориса Корнійови-
ча, то, напевне б, його скрутило судомою від цього видо­
вища. Всі ці сноби, разом узяті, не мають і половини
73 того, що зібрав Борис Корнійович. Щоправда, за кількі­
стю його колекція не така вже й велика — дехто із новіт­
ніх колекціонерів налічує у себе до п’ятисот ікон. Але в
них здебільшого такі ікони, за які не візьмеш і по триста
долярів. А тут кожна щонайменше — дві або три тисячі.
Засновники шкіл — це десятки й сотні тисяч! Загалом же
всю колекцію, на думку Бориса Корнійовича, можна поці­
нувати близько двох мільйонів долярів.
І от, скажімо, міліція відшукала вхід у катакомби, де
зберігаються скарби. Чи є тут смертельна загроза? Ну, що
ж, Борис Корнійович змушений ховати свою колекцію —
тепер навколо ікон спалахнула справжня кримінальна по­
шесть. А він усе придбав цілком чесно! Ось лежить жур­
нал, у якому зазначено, де, коли і в кого саме куплена та
чи інша ікона. Вказано художника, коротко описана її істо­
рія. Жодного криміналу в цьому немає — приватне колек­
ціонування творів мистецтва охороняється законом. А,
крім того, Сидір Прилипко навіщо? Він одразу ж прийде
на допомогу — мусить прийти, бо й для нього небо стане
схожим на зошит для аритметики.
І все ж Борис Корнійович намагався застрахувати се­
бе іншими засобами. Щоб потрапити в лябораторію, від
церкви слід продиратися по таких лябіринтах, яких сього­
дні не знає жодна жива душа. Отже викриття ходу іще не
ставило їх під загрозу.
Ніна Андріївна, звісно, сама сюди не ходить — коли
вона працює, біля неї чергують Михайло і Захар. Поруч
висять автомати з набитими дисками, лябораторія заміно­
вана. Якби довелося прийняти бій, вони б відійшли у свій
сектор катакомбів, а підземні скелі завалили б ляборато­
рію й відгородили їх від переслідувачів. Певна річ, пере­
слідувачі змушені користуватися ліхтариками, а вони, го­
сподарі, тут ходять навпомацки. Це дає велику перевагу.
Та раніше, ніж це станеться, бій мусить прийняти Ву­
хатий. Його кубло далеко звідси, але відходити він буде
сюди. Вухатий не знає про те, що йому належить бути по­
хованим під скелями або опинитися в руках переслідува­
74 чів, бо на його шляху виникне завал.
У Вухатого є свій окремий вихід. Коли він покидає ка­
такомби, вихід цей мінується. Той, хто наважиться прони­
кнути в його сектор тоді, коли там нікого немає, також
опиниться під завалом.
Отже нібито все зроблено для того, щоб почувати се­
бе цілком безпечно. А проте…
Михайло Іванович водить тупим кінцем олівця по кар­
ті. Він дуже знервований.
— Ти знаєш, що зробив цей йолоп? — притишено ви­
гукнув він, але було помітно, що голос його ось-ось зір­
веться на крик. — Він замостив штреки так, ніби це роби­
ли пічники. Ти ж як йому наказав?
— Завалити, звичайно.
— Де там!… Кожен дурень зрозуміє, що це свіженька
кладка, а не завал. Я певен, що Медун про неї вже знає.
— Це далеко від його бази. Тут навіть партизанських
слідів не було.
Згадка про Медуна була дуже неприємна Куцому. По­
гане сусідство, що й казати! Проте цей блаженний має се­
ред населення таку популярність, що якби він раптом «за­
губився» в катакомбах, то це одразу ж викликало б підо­
зру. Через те Борис Корнійович наказав Вухатому просто
відгородитись від нього. Далі буде видно.
Але останнім часом знов поповзли чутки, що в ката­
комбах не чисто. Міліція розшукує якусь дівчину. Чи не
Вухатого це робота? Борис Корнійович уже не раз його
попереджав, та патологічні, нахили цього виродка сильні­
ші від наркоманії.
— Тепер послухай, — продовжував Михайло Іванович.
— Почав я розшукувати Вухатого. І як ти гадаєш, куди я
потрапив?.. Та він же собі залишив вхід, про який ми ні­
чого не знали! — Михайло легенько обвів олівцем лябі-
ринти, які були таємною базою Вухатого. — Ось тут!..Цей
хід мусів бути завалений, а він відкритий. Я пішов по ньо­
му і вийшов…
— Ти збожеволів! Може, він також замінований.
— Ні!.. Не замінований… Вийшов біля самісінького
75 моря. Під санаторними сходами. З берега його не видно —
дерев’яні сходи приховують. По них курортники спуска­
ються на пляж. Взагалі дуже зручно — ніколи не скажеш,
що там є хід. Алеж… Ти розумієш, що ця свиня здатна
влаштувати?
— Охоронець нам потрібний. Де ж ти візьмеш друго­
го?
— За ним треба наглядати. Від нього може бути біль­
ше шкоди, ніж ми гадаємо. Всі ці історії з дівчатками… Я
йому не вірю!…
— Ну, що ж… Спробуємо простежити. Обов’язок не­
приємний, та якщо ти гадаєш…
Не відкладаючи це на майбутнє, вони вийшли з дому і,
стиха розмовляючи, рушили на трамвайну зупинку. Роз­
мовляли про те, що завжди хвилювало Бориса Корнійови-
ча — модифікації християнства. Не будемо іронізувати з
цього приводу — мовляв, автор хоче виготовити новітньо­
го пророка із контрабандиста: в сучасному заплутаному
світі нелегко розібратися, хто пророк, а хто лжепророк.
До того ж на Бога монополії не існує.
— Для мене це важко, — обізвався Михайло Іванович.
— Та я, власне, й не розумію, для чого це тобі потрібно.
Борис Корнійович озирнувся. Ніхто їх слухати не міг,
випадкові перехожі не звертали на них уваги.
— Гадаєш, гроші переможуть?.. Ні, ти помиляєшся.
Гроші — це важливо, звичайно. І гроші, й сила… Але цьо­
го мало. Переможе той, хто висуне велику релігійну ідею.
Я, звісно, на це не претендую. Алеж навіть у наших ма-
штабах… Треба йти в цьому напрямку, Михайле! Ікони —
це не просто товар. Це, можна сказати, пічка, від якої на­
лежить танцювати. Але куди і як танцювати — про це вар­
то думати.
— Розумієш, із Казимиром Львовичем ми довго роз­
мовляти не могли. Він запросив пообідати. Ну, посиділи
години зо дві в ресторані… Казимир Львович каже: шука­
ти релігійних ідей в Америці — це однаково, що обирати
провідників серед сліпих. Молодь протестує, шукає духов-
76 них підвалин. Через те Казимир Львович сподівається, що
наша фірма… Якщо вийде… І саме на російській основі…
Це головне!… Якщо це вийде, то наша фірма не матиме
конкурентів.
— Без Тарана, як без рук, — сумно зауважив Борис
Корнійович.
— Ти просто не зумів домовитись. Треба було не шко­
дувати грошей.
— Нічого ти не тямиш, Михайле. Гадаєш, я йому не
натякав?.. Його аж перекрутило. Я ледве виплутався. На
жарт звів… Ні, ні! Це тобі не Кирпа. Таран до своєї робо­
ти ставився як до жарту.
— Гроші все ж таки брав.
— Ну, брав. На горілку. Але не більше. Я його запев­
няв, що друзям оті ікони роздаровую… Та він, здається,
почав догадуватись! Може, Кирпа розпатякав?..
— Нікуди Таран твій не дінеться, — буркнув Михайло.
— Хто біля моря виріс, того в Донбасі не утримаєш. Та й
що він там робитиме? їсти ж треба. Чи, може, плякати-
стом стане?
— Навряд. Не так заквашений.
— В шахту теж не полізе.
— Не знаю. Побачимо. Покищо я його Небері дору­
чив.
— Небера? Небіж Прилипка?..
— Ну й голова ж у тебе! Але Віктор, здається, з неба
зірок не хапає.
— Тим краще для нас. Зірки діставатиме Таран.
Кілька зупинок проїхали трамваєм, потім пересіли на
таксі. їхали іще хвилин тридцять. Десь тут недалеко заля­
гає той район катакомбів, який вони вивчали по карті. Бу­
динок Михайла Івановича теж близько. А взагалі відстані
на поверхні й під землею — поняття несумісні: та від­
стань, яка на поверхні становить лише півкілометра, під
землею, в заплутаних лябіринтах катакомбів, може стано­
вити кілометрів десять.
По дорозі, виритій бульдозерами у височенній глиня-
77 ній кручі, спустилися до моря. Тут, як і всюди довкола
Одеси, берег був забудований «шпаківнями» — крихітни­
ми дачками літнього типу. Борис Корнійович подумав: бу­
дуються люди, уривають із своїх дрібних заробітків по
два-три червінці, а цивілізація ж не прийме оцих «шпакі­
вень»! Не так вона розмахнулася, щоб віддати морські бе­
реги злиденним «шпакам». Проте жоден із них не програє:
колись за кожен отакий дворик, де лбдве можна приткну­
ти машину, тобі доведеться заплатити по кілька тисяч до-
лярів. А, може, й більше! Це ж морські пляжі — золоте
дно…
Вуличка ледь-ледь освітлена. Перехожих майже немає
— «шпаки» лягали спати по-пташиному і прокидалися та­
кож до сходу сонця.
Ось під ліхтарем зупинилася «Волга», із неї вийшли
чоловік і дівчина чи, може, молода жінка. Чоловік видав­
ся Борисові Корнійовичу знайомим — це, здається, моло­
дий Данішевський, заповзітий колекціонер ікон. Невже в
нього тут дача? Та ні, професор Данішевський не задо­
вольнився б «шпаківнею». А, може, його синок найняв у
когось отой виноградний курінь для інтимних зустрічей?
Що ж, це можливо.
Борис Корнійович та Михайло, стоючи в темряві, з ці­
кавістю дослухалися до розмови, яка точилася поміж Ва­
лентином Данішевським і його супутницею.
— Нелю! — сказав Валентин. — Чого ви не хочете
зайти? Ради Бога, не бійтеся. Тут нікого немає. Ми поста­
вимо машину й підемо до моря.
— Це спокусливо, але навіщо заходити? Хай машина
лишається тут, а ми підемо. Потім ви підвезете мене додо­
му.
— Тоді ви не побачите світанку. Ну, чого ви так?.. Ли­
шайтеся, Нелю!.. Тут прекрасно, запевняю вас. А вранці
підете малювати. Я все для вас приготував.
— Ні, Валентине Івановичу, — з деяким лукавством
відповіла супутниця. — В мене хазяйка дуже строга. Вона
потім зі мною цілий місяць не розмовлятиме.
78 — Знайдете іншу хазяйку. Давно пора кинути цей кур­
ник. Як ви там живете? Через стелю зірки рахувати мож­
на.
— А мені саме це й подобається… Зірки рахувати… Ні,
не залишусь. Морськими світанками я не обділена. Ходжу
на етюди.
Залишивши машину, вони пішли на пляж, а Борис
Корнійович та Михайло почали обережно наближатися до
дерев’яних сходів, під якими ховався хід у катакомби. По­
руч стояв паркан якоїсь дачки, виноградник видерся аж на
вулицю, створивши затишну альтанку, в котрій вони нама­
цали лавочку. Позиція чудова: їм видно все, а їх — нікому.
Так вони просиділи хвилин сорок. Розмовляли пошепки,
мов закохані. Та ось почулося приглушене торохтіння мо­
тоцикла. Невдовзі мотоцикл зупинився біля сходів, із ко­
ляски піднялась незграбна постать Вухатого. У постаті мо­
тоцикліста вони впізнали Кирпу. Друзі мовчки попрощали­
ся, Вухатий одразу ж пірнув під сходи, а Кирпа, ні на хви­
лину не затримуючись, вскочив у дачну вуличку й торох­
тіння мотоцикла загубилося в темряві.
— Ну? — тихо прошепотів Борис Корнійович. — Те­
пер що ти скажеш?
— Поки що нічого. Треба далі стежити.
— Таких орлів слід цінувати, Михайле.
Та за якусь хвилину їм здалося, що біля сходів майну­
ла чиясь тінь. То була навіть не людина, а лише тінь — ні
на мить вона не наближалася туди, куди, розріджене тем­
рявою, сягало світло вуличного ліхтаря. Відразу ж метну­
лася до кручі, зникла в кущах очерету і вже більше не з’яв­
лялася. Очерет виростав попід кручами тому, що тут за­
стоювалася підземна вода, яка породжувала оповзні. А
трохи далі, вже за сходами, також підвелась із кущів тем­
на постать. Підвелась на мить і негайно щезла.
У Бориса Корнійовича виступив холодний піт: що ж це
мало означати? Виходить, за Вухатим стежать!..
Німі, збентежені, вони вислизнули зі своєї схованки й
рушили вулицею — це краще, ніж прокрадатися поза пар­
79 канами, де можна наштовхнутися на неприємних свідків. І
лише тоді, коли вийшли на вириту бульдозерами дорогу,
що досить плавно виводила на високу кручу, Михайло Іва­
нович зідхнув:
— Чо-орт!.. Маємо рахубу. Тепер навіть не знаю, як
товар винести… Хай покищо лишається на кораблі. Там
його не знайдуть… Може, й за нами стежать?..
— Не думаю. Але ці двоє… Боюсь, що ми їх втрати­
ли. Жалко. Добрі були хлопці.
Вирішивши стежити й надалі, вони розійшлись. Борис
Корнійович, піймавши таксі, одразу ж поїхав додому. За­
снути йому не вдавалося. Вухатий накликав на себе біду по­
люванням на дівчат. Яка страшна потвора! Монстр, справ­
жнісінький монето. Моторошно про нього й думати. До­
ведеться ліквідувати. Треба погратися в піжмурки з кар­
ним розшуком, а потім прибрати його раніше, ніж це зро­
блять вони.