Григір заснув, як йому й годилося, а Володимир, так і
не випивши своєї горілки, рушив туди, де вже встигли по­
снідати, і тепер товпились біля двох машин, що стояли на
вулиці, в затінку. Галина Іванівна, Сашкова дружина, ви­
носила з двору великого кошика, наповненого пляшками,
ковбасами та іншим їством, Юлька метушилася, всіх під­
ганяючи, а Сашко з Іваном морочилися біля воріт, нама­
гаючись їх зачинити. Нарешті все було готове, Віктор з
доброю посмішкою привітав Володимира:
— Чудово, що прийшли. На Дінець поїдемо.
Володимирові було ніяково перед Віктором: справді ж
бо, приємний хлопець і, здається, не поганий товариш, а
він зробив його винуватцем мало не всіх бід земних. Але
то був лише химерний сон, а за сни ж вибачатися зайве.
Чи не забагато він вимагає від заводського плякатиста?
Віктор просто заробляє на хліб і ніяких інших завдань со­
бі не ставить. Потім подумав, що вони, власне, однакові
80 художники-невдахи, сірі невдахи.
Прийшла Ксеня Петрівна, якось багатозначно посміх­
нулася. Володимир не одразу збагнув, що ховалося в тій
посмішці. Нарешті помітив її зачіску — штучної коси вже
не було. Зникла надмірна пишність, Ксеня виглядала про­
стіше й природніше. Володимир теж посміхнувся — вони
зрозуміли одне одного.
— Так негарно робити, — з малим докором, забарвле­
ним грайливою іронією, звернулась до нього Ксеня. —
Звідки ви взнали про стару хату?
— Мені Іван розповідав. Вона там одна стоїть.
— Вас породою не привалило?
— Як бачите, — живий. І він живий. Ви казали правду.
— Хто живий?
— Терикон. Ми з ним цілу ніч пробалакали.
Іван та Сашко з дружиною сіли у «Волгу», що належа­
ла Сашковому другові, — теж, мабуть, сталеварові, — а
Ксеня Петрівна з Юлькою розмістилися на задньому си­
дінні Вікторового «Москвича». Володимир сів поруч 3 Вік­
тором. Курна дорога вивела до якогось полустанку, далі
поїхали степом. Віктор трохи відстав, щоб не ковтати пи­
люку від передньої машини.
— Знаєте, куди ми їдемо? — весело підморгуючи Юль-
ці, запитала Ксеня Петрівна.
Юлька пирснула в кулак, а Віктор несподівано спале­
нів, потім обернувся до Ксені.
— Все добре, що добре кінчається.
— Не шкодуєте? — лукаво кинула Ксеня.
— Зубів шкода. Двох таки не долічився. В Олександра
Григоровича кулак важкий. Ви б краще не поспішали. Наш
гість і сам довідається. — Потім звернувся до Володими­
ра. — Ви чули коли-небудь, щоб люди одружувалися за
рішенням товариського суду? Ага, не чули. Ну, то почуєте.
Ми їдемо до Олесі. Вона матері допомагає. Очерет жати
вмієте?
— Навіщо? — здивувався Володимир.
— Хату перекрити треба. Стріха погнила. А теща про
шифер і слухати не хоче.
81 — Ну, спробую, — ухильно відповів Володимир, який
не мав жодного уявлення, що то була за робота. Але ця
розмова його переконала, що він передчасно нагородив
Віктора рисами збюрократизованого Мефістофеля.
З крутого, випаленого сонцем, горба дорога повела
вниз, під передньою машиною закурилася розтерта коле­
сами крейда. Внизу, у вузенькій долині, дерева також були
побілені крейдяною пилюкою. Загорожі навколо хат скла­
дені із безформного крейдяника. А за хатами підіймалася
висока біла гора, що подекуди позаростала кущиками де­
рези, шипшини та сріблистого полину.
— Із чорного в біле, — обізвалася Ксеня Петрівна. —
Ви, мабуть, Володимире…
— Не треба по батькові, — поспішно увірвав її Воло­
димир.
— Ну, то й мене не треба.
— І мене, — додав Віктор.
— Ви, мабуть, Володимире, несподівалися, що тут та­
кі контрасти. Скільки ж ми їдемо? Менше години. — Ксе­
ня підвела руку, глянула на годинник. — Сорок хвилин.
— Кажуть, тут колись морське дно було, — вставив у
розмову Віктор.
За деревами відкрилася широка річка, що поміж дуба­
ми та високими вербами бунтівливо, з крутими перепада­
ми, котила свої білуваті води у лісову гущавину. Природа
тут здавалася щедрою, як і всюди, де ще лишалися отакі
річки. Коли б Володимир знав, яким був Дінець кілька де­
сятиліть тому, він би не назвав його ні широким, ні повно­
водим.
Хата Вікторової тещі стояла біля лугового озерця, ко­
тре під час повені зливалося з Дінцем. Але подвір’я, оточе­
не білою загорожею із крейдяника, ніколи не затоплюва­
лося — воно містилося значно вище, тут навіть верби не ро­
сли, а дрібно тріпотіли своїм пір’їстим листям високі ака­
ції.
Гості з передньої машини вже віталися з господинею
та зі щуплявим дідком, що по хисткій драбині злазив зі
82 стріхи. Там, на стрісі, зеленіли нові очеретяні снопи серед
снопів почорнілих, перем’ятих бурями та дощами.
Сашків друг відмовився від частувань — побажав го­
стям та господарям доброго відпочинку й відразу погнав
свою «Волгу» по зелених луках.
Олеся спершу видалась Володимирові такою ж не-
зформованою дівчинкою, як і Юлька. Та вона й справді
була не набагато старша – ну, може, років на три, не більше.
Принаймні їй покищо не можна було дати вісімнадцяти. За­
гадка Вікторового одруження почала гостріще цікавити Во­
лодимира, але розпитувати зараз не годилося. Олеся з маті­
р’ю почали було готувати частування, але Сашко сказав
твердо, батьківським тоном:
— Облиште. Ми приїхали очерет жати. Збирайте сер­
пи й тачки.
— Я, може, підводу в колгоспі випрошу, — зніяковіло
заперечив дідок. — Ну, де це таке бачили, щоб з дороги
просто в болото лізти? Та й перед Богом гріх. Сьогодні ж
неділя.
Володимирові важко було зрозуміти, по якому праву
Сашко батькував у цій хаті, але господарі послухались —
розбіглися по сусідах позичати серпи. Одна тачка стояла у
дворі, другу притягнула Олеся. Сашко та Іван повпрягали­
ся у візки, котрі на своїх скрипучих коліщатах возили і сі­
но, і очерет, і буряки з городів, — чого тільки не возили!
Строката процесія рушила спершу сільською вулицею, по­
тім по ледь помітній дорозі, котра густо поросла спори­
шем, посунулась до якоїсь дивної споруди, що височіла за
селом на вигоні. Коли підійшли ближче, Володимир зрозу­
мів, що то була стара, зруйнована церква.
Ковані із заліза Грати у високих вікнах нагадували
тонке мереживо. Бані зруйновані, — лишилася тільки цен­
тральна. Залізо на ній проіржавіло наскрізь. І все ж в обри­
сах церкви вгадувалась її колишня краса.
Ніхто не озирнувся на цю руїну, нікого вона не здиву­
вала. Володимир також не наважився зупинитись, хоч во­
на вразила його уяву, збудила думки, вихлюпнувши на
83 нього із далеких віків щось загадкове, неосяжне і незбаг­
ненне. Володимирові й захотілося оглянути зруйновану
церкву, постояти біля неї та подумати.
Віктор, який ішов поруч, тихо сказав:
— У мене в багажнику є фарби. Ось ключі від машини.
Володимир з подякою глянув на Віктора. Як можна
помилитися в людині! Віктор зрозумів без жодного слова,
що саме хвилювало Володимира. Ні, навіть не сама руїна,
а клен, високий клен, що виріс там, де раніше вигравали золо­
тими хрестами церковні бані. Склепіння церкви виявилося
надиво міцним, і хоч воно багато років було оголене, мите
осінніми дощами та бите палючим вітром, але, бач, не впа­
ло, навіть не покололося. На склепінні створився шар ґрунту,
росла трава і навіть шипшина. Та понад усе вразило Воло­
димира струнке, пружне дерево, що спроквола погойдува­
лося на вершині церкви, відганяючи від руїни смерть, вди­
хаючи у зелене, вкрите мохом каміння ту одухотвореність,
повз яку не можна було пройти незворушно. Як же сталося,
що Ксеня Петрівна навіть не обернулася до цього дива?
Невже б Неля лишилася байдужою? Ні, цього не може бу­
ти! Неля мислить не розумом, а серцем — і саме в цьому її
перевага. Навіть він, Володимир, до всього хоче дійти
думкою. А художник передусім повинен відчувати. Може,
вони й розлучилися тільки тому, що Неля керується сами­
ми лише почуттями? Ну, звісно, тому. Вона ненавиділа йо­
го, коли він напивався. А потім уже й тверезого не могла
любити.
Володимир подякував Вікторові, але від ключів відмо­
вився.
— Підемо очерет жати, — з неприхованим смутком
вимовив він.
Віктор засміявся.
— Ви так серйозно це сприйняли. Женців без вас виста­
чить. Я біля неї кілька днів з мольбертом простояв. Але
щось тут є таке, чого я спіймати не вмію. Не зовнішнє, а
внутрішнє.
Володимир промовчав. Він думав зараз про Нелю. Як
84 вона живе, що робить? Останній раз він бачив її на вулиці,
просто на трамвайній зупинці, але підійти не наважився. В
нього було розбите обличчя. Де і як він його розбив — не
пам’ятає. Після того жодного разу її не зустрічав.
Коли порівнялися з Ксенею, вона тихо промовила:
— Я вам заважати не хотіла. Помітила, як ви на цер­
кву дивилися. Це — великий берег.
— Берег? — здивовано перепитав Володимир. В гру­
дях ворухнулося щось ніжне, лоскітне. Бач, іще раз він по­
милився в людині. І це добре, що помилився! Якби Ксеня
лишалася байдужою до того, що його так схвилювало, во­
на відразу б змарніла в його очах.
— Так, берег, — продовжувала Ксеня. — Якщо мож­
на уявити час у вигляді океану, то церква ота на крутому
березі стоїть. І ми з вами на крутому березі. Ніби штор­
мом нас викинуло. Ну, та про це не розкажеш. Тут вірші
потрібні. Або, може, фарби.
Володимир дослухався до своїх почуттів. Так, Неля
все ще лишалася рідною. Він зумів себе колись перекона­
ти, що вона його не розуміє. Кожен алькоголік запевняє,
що його не розуміють. Але Неля тепер така далека й недо­
сяжна, що тільки болючий спомин від неї лишився. Ціка­
во, чому Ксеня вважає його художником? Дивно, дуже
дивно. Та й Віктор до нього ставиться так, ніби вже ко­
лись бачив його роботи і вони йому сподобались. Звісно,
нічого вони не могли бачити. Може, Іван їх переконав, що
в нього брат — художник? Та ні, Іванові б вони не повіри­
ли. Хлопець він добрий, навіть розумний, але, мабуть, за
все життя з півдесятка книг прочитав, не більше. Це кеп­
сько, що вони упевнились у його здібностях. Сам у собі
він зовсім не певен. Навіть не знає, чи й варто за пензля
братися.
Але в уяві знов і знов поставали оці образи: терикон,
Григір, увінчана кленом церква. Все це якось переплітало­
ся між собою, зливалося в одну композицію, хоч Володи­
мир покищо не уявляв, як він зуміє поєднати такі далекі
об’єкти. Проте відчував: вони мусіли виступати разом —
85 церква, Григір, терикон. Може не на одному полотні, але
разом — в якомусь одному задумі.
Жінки співали, чоловіки борикалися між собою, всім
було весело, а тим часом на моріжку виростала купа зеле­
них очеретяних снопів. Найкраще, звичайно, орудувала
серпом Олеся. Приємно було дивитися на її Граціозні ру­
хи — здавалося, вона не працює, а виконує роль у балет­
ній сцені. Ксеня особливого вміння не виявила, але трима­
лася бадьоро, лізла по коліна в іржаву воду, була збудже­
на, навіть надхненна.
Коли на візках виросли високі зелені купи, чоловіки
добре обтягували їх мотуззям і рушили до села. На цей
раз у дубові голоблі запряглися Віктор та Іван, а всі інші
підпихали ззаду. Проте людей виявилося забагато, було
зайве всім штовхатися. Володимир і Ксеня трохи відстали.
Згодом Ксеня мовила:
— Давайте викупаємось.
Вона звернула праворуч і рушила по лугових травах
туди, де за дубами та верболозами вгадувався берег річки.
Ішла впевнено, не озираючись, — видно добре знала, що
Володимир рушить за нею. Ця владність також сподобала­
ся Володимирові. Наздогнав її, пішли поруч. Ксеня скину­
ла легеньку ситцеву накидку, що була частиною сарафану,
плечі оголилися, вони були надміру білі й не такі повні, як
це уявлялося Володимирові тоді, коли він уперше її поба­
чив. Просто Ксеня виявилась надиво міцною жінкою, а
трохи розповнілою видавалася лише том^, що витончені
риси обличчя чомусь не дозволяли вгадати під одягом
сильне і, може, надміру треноване тіло.
— Ви коли-небудь займалися спортом? — запитала
Ксеня, ніби розуміючи, про що він думав.
— Не дуже.
— А я любила. Та й зараз люблю.
Вона мовби вибачалася перед ним за пружну силу та
рухливу наповненість власних м’язів. Напевне, їй самій ін­
коли хотілося бути тоненькою, тендітною і, може, навіть
дещо хворобливою. Не надовго, звичайно, — просто за^а-
86 ди елеґантности. Але вона була схожа на одну із богинь
Рубенса, — фламандка, типова фламандка. Сама земля
втілює власну вдачу в таких жінках.
Вийшли на піщаний берег, Ксеня на якусь мить схова­
лася в кущах і вилізла звідти в синьому купальнику. Бігла
вона легко, не відчуваючи власної ваги. Закинула руки за
голову, дістала ними землі. Тіло слухняно вигнулося, ство­
ривши живий, пластичний місток. Потім вона одним ру­
хом підвела його догори й рушила на руках до самої во­
ди. Лише тут, крутнувшись млинком, зіскочила на ноги і з
винуватою посмішкою глянула на Володимира. Мовляв,
не гадай, що я така незграбна, як спершу тобі видалась.
Володимир і справді не чекав від неї такої вправности і
легкости.
— Попливемо? — запитала Ксеня і, не чекаючи на від- •
повідь, стрибнула у воду.
Володимир виріс біля моря, він вважав себе непога­
ним плавцем, але Ксеню наздогнати було нелегко. Нареш­
ті вони порівнялися, попливли разом. Володимир бачив, як
вона радіє білуватій воді, що обмивала її тіло, лагідному
сонцю, що стояло серед неба, дубкам та вербам на крейдя-
нистому березі. Зрозумів, що ця жінка любить життя — не
може не любити. Стало ніяково за те, що він сушив їй го­
лову своєю філософією, — мабуть, вона слухала його ли­
ше із чемности. А проте ні, не може цього бути! Надто
зваженим та осмисленим було кожне її слово. Для нього
це здавалося чимось неприродним. Чомусь він звик дума­
ти, що людина, котра дає перевагу духовному (особливо
жінка!), втрачає смак до суто фізичних насолод. Як це ка­
жуть — синя панчоха? О ні, про Ксеню цього не скажеш!..
Берег, до якого вони припливли, виявився диким, без­
людним і напрочуд мальовничим. Сині, блакитні та золо­
тисті квіти визирали з-поміж трав, Ксеня відразу ж на них
накинулась, рвала їх жмутками і подавала Володимирові.
Створився чималий букет, який Володимир тримав шано­
бливо, наче пишався, що заслужив на таку довіру.
Примружившись, Ксеня глянула на сонце.
87 — Не спечемось? Для першого разу досить.
Володимир плив попереду, гребучи правою рукою, —
у лівій були квіти. Обоє опинилися значно нижче — там,
де починався ледь помітний перепад. Вода крутилася, ви­
рувала, затягуючи тіло у свою глибину. Звісно, якби оби­
дві руки були вільні, Володимир не відчув би моторошного
безсилля перед стихією, — безсилля, котре навіть відваж­
них людей робить малодухами. Ксеня вихопилась напе­
ред, пливла спритно і впевнено, а Володимира крутило на
одному місці, — він розумів, що однією рукою не вигреб­
ти. Треба було кинути квіти, але кинути не міг, було со­
ромно перед Ксенею. А вона вже помітила, що йому непе­
реливки, кричала здалеку:
— Киньте квіти! Чуєте?..
Так, він чув, добре чув, але не послухався. Боровся з
виром, його зносило все нижче й нижче, часом голова опи­
нялася під водою, лише руки з квітами гойдались у пові­
трі. Тоді Ксеня кількома дужими рухами розітнула зрад­
ливу течію й опинилася поруч Володимира. Мовчки вирва­
ла квіти й сердито крикнула:
— Ви що, збожеволіли?!..
Володимирові одразу ж полегшало, вода вже не затя­
гувала його, течія виявилася не такою вже й примхливою.
Пожадлизо втягнув повітря, у грудях нестерпно калатало,
але плив уже рівно, ніби нічого й не сталося. Помітив, що
квітів немає у Ксенених руках — і це його трохи втішило.
Яка б це була ганьба для нього, коли б Ксеня випливла з
квітами! Розумів, що могла б випливти, але, видно, побе­
регла його чоловіче самолюбство. Краще б уже не бере­
гла!..
Вийшли на берег. Згодом течія пригнала на мілину їхні
квіти. Ксеня дістала букет, наблизилась до Володимира і
просто, наче це вже було не вперше, поцілувала його в за­
плющені очі.
Коли повернулися в село, там, на подвір’ї Вікторової
тещі, стояв веселий гамір. Гості й господарі сиділи за вко­
паним у землю столом, Олеся подавала страви, а Сашко
88 голосно реготав:
— Теж мені женці! Зарубаної курки не виправдали. —
Побачивши Ксеню та Володимира, підвівся за столом, на­
лив по чарці. — Ану, доганяйте.
Ксеня випила, ждала, що вип’є і Володимир, але він
щось шепнув на вухо Вікторові, той відчинив баґажник ма­
шини. Обидва схилилися, про щось розмовляючи, потім
Віктор оголосив:
— Володимира не силуйте. У нього діло є.
Побачивши в руках Володимира нехитрі знаряддя до
малювання, Сашко вибачливо кахикнув:
— Ну що ж, ми цей борг пригадаємо.
Володимир попрямував до церкви з неменшим стра­
хом, ніж той, який він щойно пережив на бистрині. Відчут­
тя було таке, наче він ніколи не малював, уперше хоче взя­
тися за олівця. Вирішив малювати не фарбами — денне
освітлення йому не годилося. Це мусіла бути ніч, якась
особлива ніч! Від того, як він зуміє написати ніч, залежа­
ло так багато, що це, власне, й було основою його задуму.
Біля церкви на нього чекала несподіванка: тут спинила­
ся мандрівна циганська сім’я. Осторонь стояла халабуда
на колесах, паслися розпряжені коні, а в самій церкві ста­
рий циган орудував лопатою, вигрібаючи звідти землю та
побиту цеглу. Отакої! Вони тут собі житло облюбували.
Це трохи руйнувало його пляни, але поволі Володимир
звик до думки, що так навіть краще, — в його задумі по­
чали з’являтися несподівані подробиці, заворушилися люд­
ські постаті. Що тим людям належало робити, Володимир
іще не знав, але вже відчував: майбутнє полотно не буде
безлюдним. Дивно якось виходить: іще годину тому він
навіть гадки не мав, що в композиції з’являться людські
постаті.
Якщо доскіпуватися до потаємних причин, то, напев­
не, церква привабила Володимира через те, що над його
свідомістю іще тяжіло одеське минуле. І все ж тут з’явила­
ся нова якість: молодий клен погойдувався не лише на
зруйнованій бані — він ніби виростав із самої Володими-
89 рової душі, символізуючи духовне оновлення художника.
Що ж то було за оновлення? В якому напрямку воно
поведе Володимира? Якщо коротко про це сказати, то йо­
го світобачення можна схарактеризувати як гілозоїзм. Або
пантеїзм, що фактично те ж саме. Ні, Володимир про це не
думав. Діяла чуттєва стихія, емоційні спалахи, котрі поки
що важко було осмислити.
До релігії у нього не було недоброго почуття. Він не
засуджував людей, які ходили в церкву — навпаки він їм
навіть заздрив. Заздрив отій дитячій простоті мислення та
відчування, котра дозволяла людям надміру складне спро­
стити до одного всеосяжного слова: Бог. Володимир не
відкидав цього слова, як не відкидали його Спіноза та
Сковорода. Алеж Бог, на думку Володимира, жив не під
церковним склепінням — він жив усюди та у всьому. І най­
повніше Бог виявляв себе в людині.
Таке світобачення можна назвати онтологічним мате-
ріялізмом. Діялектика також існувала: боротьба поміж
Світлом і Темрявою. Єдиний Суб’єкт роздвоювався на
двох суб’єктів — вищий і нижчий. Тим Суб’єктом була са­
ма матерія, але її в жодному разі не можна плутати з речо­
виною! Вона не атом, а те, з чого складається атом. Вона
не електрон, а те, з чого складається електрон. І коли дохо­
диш до субстанції, то матерія — це Світло. Тільки Світло
— і нічого більше! А Темрява — це те, що уповільнює рух
Світла, ущільнює його до елементарних часток, породжу­
ючи перші речовинні утворення. Можливо, Темряву мож­
на ототожнити з гравітацією — цілком можливо! В лю­
дях вона виявляється в лінощах, в духовній непорушності,
у ворожості до кожної нової думки.
Світло прагне у просторовий безмір, Темрява намага­
ється увірвати його політ, закрутивши промінь у мікроско­
пічну спіральку. Так народжується тіло. Але сам просторо­
вий безмір також витканий із Світла — отож воно, Світло,
і є Першосуб’єктом, носієм безмежного у своїх можливо­
стях Світового Духу. Дух діє зсередини матерії. Вона, ма­
терія, підкоряючись його пориванням, стає комахою, дере-
90 вом, квіткою. І нарешті людиною. Первинність матерії не
заважає Духові бути Творцем…
Так загалом виглядала модель світу, яка народжувала­
ся в його душі сама собою — наче він болісно, з величез­
ними труднощами щось пригадував. Ніби Володимир ко­
лись уже приходив на землю — і тепер йому належало
пригадати все те, що він тоді пі знав та усвідомив…
Із церкви вислизнула циганка, відразу ж заторохтіла
йому в обличчя своїм настирливим ворожінням. Володи­
мир терпляче вислухав її, потім спокійно взяв за руку й по­
вів до халабуди, що націлилася в небо піднятою голобнею.
Це було так несподівано для нього самого, що він лише
згодом зміркував: циган, який визирає з церкви, міг би й
не виявити лагідности. Проте циганка була вже немолода,
як і циган, — про ревнощі тут не йшлося. Просто всі були
приголомшені поведінкою цього незнайомого парубка з
якоюсь дерев’яною коробкою, що теліпалася на ремені, пе­
рекинутім через плече.
Трохи отямившись і зрозумівши, що він був не дуже
чемним, Володимир мовив:
— Сідайте. Тепер я вам поворожу.
Розгублена циганка покірно сіла просто на землю, а
Володимир дістав пляншет, примостив його на коліні й на­
кидав олівцем перші лінії. Збіглися циганчата, весело за­
ґелґотіли. Згодом підійшов старий циган, миролюбно по­
клав руку Володимирові на плече.
— Е-е, чоловіче, так не годиться. Ну, та не біда. Як­
що матір добре намалюєш, спасибі скажемо.
А Володимир, вдивляючись у різкі, виразні риси літ­
ньої циганки, бачив свою майбутню картину. Він бачив во­
гнище під руїною, над якою тріпоче синє крило літньої но­
чі. На вершині церкви про щось перемовляється з місяцем
відважний клен. Біля розжарених головешок сидить мати,
охоронниця родинного вогнища. За ґратами церковного,
вікна також світиться, і світло те робить руїну живою. Із
руїни визирає сопливе циганча, на його смолистих куче­
рях пломеніють одсвіти материнського вогнища. За цер­
91 квою стоїть халабуда з піднятою до неба голоблею, а в си­
ньому лузі пасуться сині коні.
Тут його думка раптом увірвалася. Він покищо не ро­
зумів чого ці люди зупинилися біля церкви. В його уяві це
вже були не цигани, а просто подорожні неозначеної наці-
нальности. Але хто ж вони, куди йдуть?..
Володимир працював майже до самого вечора. Циган­
ка виявилася терплячою натурщицею, з хлопчиком було
значно складніше. Володимир, звісно, не дбав про пор­
третну схожість, бо його циганка була не циганкою, а Ма­
тір’ю Людства. Так чомусь уявлявся йому цей образ. Мож­
ливо, він виник під впливом релігійних ремінісценцій. Ре­
лігія саме тим приваблювала Володимира, що несла в со­
бі образне мислення — вона намагалася олюднити без­
межний Всесвіт, малюючи його на церковних стінах у ви­
гляді Бога-Отця. Чому таке бачення Всесвіту повинно
сприйматися як щось вороже? Тімірязев назвав земну лю­
дину дитиною Сонця. Отже Сонце — наш Батько. І це не
просто поетичний образ: Тімірязев був не поетом, а вче­
ним. Алеж Всесвіт — його субстанція! — це Батько Сонця,
Батько зірок і галактик. Напевне, ота ворожість походить
від низької культури, та й годі. Той, хто керує освітою,
сам не встиг її здобути. Йому значно більше подобалось
керувати, ніж навчатися.
Цигани з подивом стежили за роботою, захоплення
Володимир не помічав — від нього чекали чогось іншого.
Жінку на пляншеті вони не впізнавали, то була строга, су­
вора і навіть жорстока істота — зовсім не та, яка зустріла
його причіпливим ворожінням. І це його врятувало, бо ци­
гани були переконані, що Володимир повинен залишити їм
свої малюнки — як плату за ворожіння. Попрощалися во­
ни з ним холодно, розчаровано, і це трохи засмутило Во­
лодимира.
Церкву він покищо не малював — залишив на майбу­
тнє. Коли вирушив до села, вже почало сутеніти. Зненаць­
ка біля лугового озера помітив Ксеню. Вона відразу ж пі­
шла йому назустріч — босонога, у квітчастому сарафані,
92 якась насторожена чи, може, чимось схвильована. Ксеня
зупинилася, обриваючи листя акації з гілочки, яку трима­
ла в руках. Нарешті тихо мовила:
— Як довго ви малювали! Всі вже поїхали.
— Поїхали? — безтямно перепитав Володимир.
— Завтра ж на роботу.
— А ви?
— Я встигну. Ми підемо на станцію. Віктор заборо­
нив вас кликати. Сказав, що завтра вранці приїде за вами.
Домовився з тещею, що ви тут заночуєте. Ну, а я теж ли­
шилася. Поїзд проходить о другій годині ночі. Чи, може,
ви справді залишитесь до ранку? Я, звичайно, піду. Тут кі­
лометрів шість до станції. Все це вона говорила, дивля­
чись на свої босі ноги, наче боялася глянути йому в облич­
чя. Ні, це була зовсім не та Ксеня, яка здавалася йому рі­
шучою, владною — в її словах, у виразі обличчя проступа­
ла м’яка жіночість, світла доброта і навіть покірність. їй
зараз не треба було грати роль тендітної жінки, що гото­
ва скоритись перед чоловічою силою — це вже сталося в її
душі, сталося щиро, по-жіночому, і вона нічого цього не
хотіла ховати від Володимира. Він це побачив і мовчки
взяв її за руку.
— Спасибі, Ксеню.
— То ви підете зі мною на станцію? — підвела очі
Ксеня. В очах не було звичної іронії — тільки довіра, тіль­
ки відкрита душа, котра знає, що не буде скривджена,
отож і не варто вдаватися до будь-яких засторог.
— Звичайно, — мовив Володимир, котрий не знав, як
йому належало зараз триматися і що слід казати. Світло й
тепло було в його душі. — Я вдячний вам, дуже вдячний.
Вона посміхнулася.
— Не дякуйте передчасно. Може, й не раді будете. Як
вам малювалося? Покажіть, будь ласка.
Довго вдивлялася Ксеня в його малюнки. Що ж вона
мала сказати, коли ще не знає, для чого вони зроблені? А
проте обличчя жінки не могло її не вразити.
— Я бачила здалеку, що ви циганку малюєте. Та це
93 ж не циганка. Тут є щось відскитів. Мені здається, ця жін­
ка шаблею вміє рубатися. Надто вона грізна. Вам не пові­
рять, що зараз є такі жінки.
— Це не просто жінка — це Мати Людства. Я вам
розкажу, що тут задумано.
— А клен… Він вас уже не хвилює? І чому не фарба­
ми? Я гадала, ви фарбами напишете.
— Це потім. Знаєте, що я попрошу?.. Ми до них увече­
рі сходимо. Вони ж, напевне, багаття розкладуть. Просто
запам’ятати хочу. А клен… Доведеться іще раз приїхати. І
взагалі мені б хотілося тут пожити.
— Ну, то лишайтеся. Я сама дійду.
— Ні, ні! — заперечив він злякано. — Я потім сюди
приїду.
Не змовляючись, рушили в простір, і байдуже їм бу­
ло, куди він їх приведе. Просто треба було дочекатися, до­
ки зійде місяць, а біля церкви цигани розкладуть вогнище.