Місяць зійшов, але небо було не таким, яке уявлялося
Володимирові. Такого неба, напевне, доведеться довго че­
кати. Зате вогнище цигани розклали. Щоправда, біля ньо­
го сидів тільки циган, а циганка поралася в церкві. Проте
ґратчастий отвір вікна справді світився, руїна жила, диха­
ла, ворушилась у сіроватому небі чорним кленовим гіл­
лям. Що ж, клен і справді повинен бути майже чорним.
Згори падає на нього місячне світло, знизу кидає свій вул­
канічний багрянець оте вогнище.
Задум сподобався Ксені. Вона схвалила те, що на по­
лотні з’явилися люди. Це навіть лякало Володимира — а
раптом і вона, як оті цигани, чекає від нього зовсім не то­
го, що він здатний створити?..
Повернулися до села, попрощалися з гостинними го-
сподарами, що вже готувалися до сну. їх почали умовля­
ти, щоб лишилися, місця в хаті вистачить, але Ксеня подя­
кувала й вони рушили через село до станції.
94 Треба було перейти міст через Дінець. Міст виявився
таким незвичайним, що вони затрималися на ньому й дов­
го дивилися в освітлену місяцем воду. Його незвичайність
полягала в тому, що він був старий, — латаний та перела­
таний. Під берегами лежав потрощений бетон від моста
іще давнішого, довоєнного, а цього, видно, сапери побуду­
вали під час війни. Будували надійно — мабудь, знали, що
їм легше зводити мости, ніж колгоспникам, які почина­
ли шкрябати ниви, запрягаючи до плуга корів.
Володимир дивився на воду, намагаючись запам’ятати
переливи місячного світла, — тепер він тільки те й робити­
ме, що шукатиме в небі та у воді відтінки й барви, які по­
трібні для степової ночі.
Ксеня обережно торкнулася його плеча, наче боялася,
що цей доторк буде йому неприємний.
— Мені б дуже хотілося, щоб вам хоч трохи легше
жилося. Неприкаяний ви якийсь.
— Ви не помітили, що в моїй Матері є ваші риси?
— Мої? — щиро здивувалася Ксеня.
— Ваша сила, нутрішня сила. Та й не тільки внутріш­
ня. Циганка мені вже не потрібна. Далі все необхідне я
братиму з вас.
— Боже, як ви в мені помиляєтесь! — вигукнула вона
й голосно засміялася. — Якби ж то була внутрішня сила.
Нічого цього немає, Володю. Звичайнісінька баба, яка
страждає від самотности. Чого б я оце залишалася, коли б…
Млосно й сумовито Ксеня схилила голову йому на
груди. Так вони стояли кілька хвилин, даруючи одне одно­
му просте, приступне для кожної людини і водночас таке
незвичайне тепло, без якого б змертвіла не лише душа
людська, а й сама природа.
Дорога повела через скошені луки, сіно іще лежало у
валках, а небо раптом побільшало, розгорнулося, відкри­
ваючи той далекий простір, де були зорі, тисячі, міріяди
зір, і він тепер не здавався їм байдужим — щось там за-
бреніло, ожило, наповнилося трепетним духом, промовля­
ло їм згори неспокійними променями, і самі вони були
95 прив’язані тими променями до неба. Трохи далі стояли ко­
пиці, від них пахло так, як пахне тільки свіже сіно — тер­
пко й солодкувато Стерня під ногами пружно вгиналася й
незрозуміло було їм, як вони потрапилм на цю стерню,
куди раптом ділась дорога і чого вони опинилися біля ко­
пиці, що запрошувала їх, просто-таки благала сісти, відпо­
чити, забутися — нічого не треба, нічого немає, тільки во­
ни й зорі, та ще свіже сіно, котре дало їм несподіваний
притулок.
Зникла настороженість та сором’язність, — зникла, роз­
танула у просторі, — а вони відчували себе часткою цього
простору, вузликами на його невидимих нитках, живими,
трепетними вузликами, що раптом заплутались у синьому
промінні, і щось в’яже їх докупи, хмільне й урочисте, як
небо над ними
Стомлені, опромінені зсередини, лежали поруч і диви­
лися в небо.
— А як же поїзд? — стрепенулась вона. — Це ж дале­
ко. Чи встигнемо?
— Не треба, Ксеню. Завтра поїдеш.
— Яке там завтра? Вже сьогодні. Тобі не холодно?
— Ні. Тут гарно.
І знову тиша, хмільна тиша. Та сині нитки, космічна
павутина, яка тепер не скоро випустить їх на волю. А про­
те вони й не бажали цієї волі. Воля була тут, у їхньму єстві
— воля, повна фізична та духовна розкованість.
— Про що ти думаєш? — запитала Ксеня. — Про свій
Берег Вічности?
— Думаю. Отаке мені небо потрібне. Таке, як зараз.
Котра година?
— Не знаю, але вже пізно. На світанку воно буде фіо­
летове. Перехід від синього до рожевого. Це буває недов­
го. Але буде, обов’язково буде.
— Звідки ти знаєш?
— Мене в дитинстві батько на риболовлю брав. Ночу­
вали в сіні. І досі ті світанки перед очима стоять. Якби я їх
не бачила, то, здається, і світ був би сірий. А так знаю, що
96 він не сірий. — Рвучко обернулася, наблизилась обличчям
до його очей, затулила небо а, може, сама стала небом. І
так недоречно, що йому аж моторошно зробилося, запита­
ла: — Кажуть, ти багато п’єш?..
Довго мовчав Володимир. Нарешті відповів:
— Пив. Багато пив.
— Не пий більше. Не будеш?.. Без мене не пий. Гаразд?..
Він мимоволі посміхнувся.
— А з тобою?..
— Зі мною можна. Без мене не пий.
— Чому так?..
— Я хочу вірити, що ти мене любиш.
— Скажи, Ксеню, що б сталося, якби ти мене п’яного
побачила?
— А ти не б’єшся?..
Це було сказано до того по-дитячому, що Володимир
не стримався, зареготав.
— З жінками не б’юсь. А за жінок… Таке траплялося…
Ну, що б ти зробила, скажи?
— Я не знаю, тебе дружина за горілку кинула. Слухай,
Володю… Не треба напиватися… Вдома нехай собі, про­
сто спати покладу. А на людях не треба.. Обіцяєш?..
— Обіцяю.
І чомусь саме зараз йому дуже захотілось випити. То б
уже було повне щастя! Вона ніби вгадала його бажання,
мовила:
— Потерпи. Вдома вип’ємо. Коли ти приїдеш?
— Хіба ми не разом їдемо? — здивовано перепитав
він.
— Тобі залишитися треба. Я поїду з Віктором, а ти
лишайся.
Сонце сходило за синьою гребінкою лісу — як спокій­
но і велично воно сходило! Навіть людина, заклопотана
щоденними турботами, прикована думками до суто зем­
них потреб, — навіть така людина хоч на коротку мить, а
все ж таки підведе голову, щоб глянути на схід, де з від­
чуттям власної доцільности й необхідности з’являється над
97 зеленим пругом степів незбагненна полум’яна куля, без ко­
трої не було б на землі жодних живих істот.
Зоря й Людина — ось два полюси єдиного життя.
Звісно. Сонце не помре без людини. Та в чому ж тоді
сенс його власного існування? Кому воно світить, навіщо?..
Ксеня не намагалася визволити Володимира із кола цих
думок — вона бачила, що це його стихія, діюча сила його
творчости. 1 все ж їй було жалко, що так болісно він живе
на світі. Бадьорости б йому, трохи більше бадьорости!
Але на шляху, який він для себе обрав, для пустощів та
веселощів не лишалося вільного місця. Тут мусиш або слу­
жити самовіддано, кожною клітиною, або просто померти.
Проте Володимир зараз усміхався — усміхався Сон­
цеві та Ксені — і вона це бачила. їй було тепло, радісно
від його посмішки, бо чомусь вона відразу ж повірила в
його талант, в якесь особливе покликання.
Трохи незручно повертатися до тієї хати, де вони по­
прощалися з господарями, але вибору в них не було —
Віктор мав приїхати уранці, теща також його просила,
щось там Олеся обіцяла їй передати.
В хаті вони застали саму лише господиню — дідок, ви­
являється, ночував не тут, є в нього власна хата. Якимсь
родичем він доводився цій жінці — Ксеня того не знала, а
Володимир і поготів.
Господиня зустріла їх привітно, навіть зраділа, — ви­
дно, вони припали їй до серця. Сама ж вона сьогодні вида­
лася їм справжньою красунею. Була ще зовсім не стара,
— на вигляд їй під сорок, — а коли трохи прибралася, то
й зовсім перетворилася на молодицю.
Віктор приїхав годині о восьмій, на його губах блукала
багатозначна посмішка, час від часу лукаво позирав на Ксе-
ню, а вона й не ховалася від нього — відразу ж дала зрозумі­
ти, що він не помиляється у своїх припущеннях, але глузу­
вати з цього вона не дозволить. Він погасив посмішку,
глянув на неї з пошаною, в очах з’явилося щось тепле, до­
брозичливе: мовляв, бажаю щастя.
Віктор також гадав, що Володимирові слід залишити-
98 ся в селі, бо сюди без машини важко добиратись, а Окса­
на Самійлівна (так звали тещу) тільки вдячна буде, що в
хаті з’явилася добра людина, — самотньо їй без Олесі. Во­
лодимирові незручно було жити на готовому — від брата
він іще міг приймати піклування, але не від чужих людей.
Віктор пожартував:
— Попам і художникам Бог велів — духовні особи. Ви
не турбуйтеся, ми з Медунами рідніші від рідних.
— А зуби? — в’їдливо запитала Ксеня.
Оксана Самійлівна засміялася, але для Віктора, як ві­
домо, згадка про вибиті зуби не становила образи — він
теж посміхнувся:
— На вівтар шлюбного щастя навіть зуби кинути не
шкода. — Потім звернувся до Володимира. — Оксана Са­
мійлівна вам розкаже.
— Авжеж, пропечатаю, мов у стінгазеті, — весело ки­
нула Оксана Самійлівна. Було видно, що вона любить і
шанує зятя.
Провівши Ксеню та Віктора, Володимир вирушив до
церковної руїни, але працювати не довелось — заважали
цигани. Вони давали йому зрозуміти, що він тут не бажа­
ний гість. Пояснити їм, що до його ескізів гріх ставитися,
мов до звичайнісіньких фотографій, котрі можна розмно­
жувати десятками, звичайно, не міг. Довелося чекати, до­
ки вони поїдуть.
Вивчав околиці села, блукав річковими берегами. Тут
він побачив знайомого дідка, що, сидячи в човнику-дов-
банці, вудив рибу. Клювало погано, дідусь кинув вудочку,
пристав до берега. Він виявився заповзятим балакуном,
хоч за власною вдачею, як потім з’ясувалося, був люди­
ною суворою, навіть непримиренною. Низенький, жила­
вий, сухорлявий, він і в старості зберігав хлоп’ячу рухли­
вість, швиденько назбирав хмизу, розклав вогнище, на
якому незабаром запарувала юшка. Клює чи не клює, а
справжній рибалка завжди на юшку спіймає. І чарка, зві­
сно, в нього знайдеться, бо яка ж то юшка без чарки? Во­
лодимир згадав про свою обіцянку, котру дав Ксені, але
на цей раз була надто поважна причина випити.
99 Діда звали Кирилом Трохимовичем, тепер він у кол­
госпі сторожував, а раніше й головувати доводилось.
Спершу Кирило розповів про те, які тут соми водилися —
волами доводилось витягувати. Вірите чи ні, а жило тут ко­
лись таке страховисько, що селянських гусей живцем ков­
тало. Дітей до річки пускати боялися, бо ще нечиста сила
за ногу вхопить. Каченят він хапав за милу душу, тільки
булькали, то де вже за дітей не боятися? Отож і вирішили
прикінчити старого диявола. Із кінського хвоста таку воло­
сінь виплели, що й кита утримає. Прив’язали каченяті до
ніжки, пустили його плавати. Таки ж ухопив, каналія! До­
бре, що волосінь до ясена була прип’ята, а якби рибалка у
руках тримав, втік би, зміюка, з гачком та волосінню.
Збіглися мужики, гуртом тягнули — еге, де вже там! А
тим часом рябий Нечипір на воликах з поля повертався.
Розпрягай, Нечипоре, своїх воликів, є для них робота. Во­
лосінь до ярма прив’язали — цабе, цоб! І що ж ви думає­
те? Не сома, чудо-юдо на берег витягнули. З довколишніх
сіл люди збіглися, щоб на диво оте подивитись. А м’ясо й
рибою не пахло — старе, жилаве, наче вола забили. Погу­
ляли тоді наші мужики, як на доброму весіллі. Де воно те
все? Минулося, навіки минулося. Немає тепер Дінця — за­
води випили. Ох, і п’ють же вони, ох, і п’ють! Один мета-
люрґійний скільки води висмоктує, що за сільськими мірка­
ми на пів-України вистачило б. Бо скільки ж тієї води для
села потрібно? Ну, сам напився, скотину вдовольнив, та й
годі. А заводи так смокчуть, шо де вже тому бідному Дін­
цю води їм настачити? Гине ріка, нанівець зводиться. Та
ще й хемію підпускають. Ех, рибко, рибко! Ловилася ти
колись і маленька , і велика, а дітям нашим сама хемія ли­
шається. Чули ж, може, що тепер із хемії риб’ячу ікру ро­
блять?..
Сашко каже: коли б із розумом, то металюрґійному не­
великого ставка б вистачило. Та й взагалі можна зробити
так, що вода на пару переганяється, а пара на воду. Ма-
будь, тому воно так діється, що люди почали більше по
містах жити. І те, що вони власними руками набудували,
100 здається їм дорожчим, ніж усе, що Бог сотворив.
— А ти віруєш? — несподівано запитав Кирило Трохи-
мович і відразу ж махнув рукою. — Е-е, де там! Ви тепер
тільки глузуєте з нашого брата.
— Може, хтось і глузує, — сказав Володимир. — Але
то нерозумні люди. Я думаю інакше: це дуже простий ви­
хід — Бог. Природа навіть від Бога складніша. Принаймні
від того Бога, якого в церкві малюють.
— Як же це?..
Володимир відчував, що він не здатний пояснити Ки-
рилрві Трохимовичу, як він бачить Природу, бо тут треба
вдаватися до такого наукового терміну, як субстанція —
спільна основа живого й мертвого. І все ж він заговорив
так, ніби перед ним сидів не колгоспний сторож, а людина,
котра перечитала чимало філософських творів. Вжив на­
віть оте премудре слово «субстанція», хоч воно в цьому ра­
зі було недоречне.
— А душі там є?
— Звідти вони й починаються, — відповів Володимир,
докоряючи собі за проповідницьку бездарність.
— Це що, наука так пояснює? — запитав старий.
— Наука висловлюється інакше: категорія субстанції
характеризує матерію як суб’єкт. Так в енциклопедії напи­
сано. Але це фактично те ж саме. Просто іншими словами
сказано.
Володимир не надав цій розмові жодного значення.
Вона свідчила, що він покищо мав небагато власних слів
для того, щоб розмовляти з людьми про найістотніше. В
церкві про це кажуть краще. І слава Богу — нехай кажуть.
А Кирило Трохимович також, мабуть, думав про цер­
кву. Звідси, з берега, її добре видно. Кирило, тоскно по­
глядаючи на святу руїну, тихо мовив:
— Славна церква була в Бугаївці. Тільки цегла від неї
лишилася. Хотіли на корівник розібрати, а вона не даєть­
ся. Ні ломом не візьмеш, ні найбільшим молотком. — По­
мовчав трохи, скрутив цигарку із самосаду. — Клюбом її
замінили. Я не проти, клюб також потрібний. Та навіщо
було церкву руйнувати? Кому вона заважала?..
101 Потім розповів про Сидора Прилипка та про його
дружка, які оте лихо вчинили. Тепер, кажуть, з вугрювато-
го Сидора велике цабе вийшло.
— Хіба він бугаївський? — запитав Володимир.
— Ні, він із сусіднього повіту… Самі ж визнали, що
Дух є всюди. А таку красу зничтожили! Моя баба ще й до­
сі плаче. Як згадає, так і в сльози. Та що казати? Людей,
мов скотину, до сибірських загорож телятниками вивози­
ли. Скільки їх полягло! Тепер кажуть: не варто про те зга­
дувати. Вусатого знов «товаришем» почали величати. Са­
тана йому товариш! А, може, він і є сатана. Не інакше, як
темних сил господар.
Згодом Кирило заговорив про Сашка.
— Олександер Григорович від великого гріха мене
освободив. Ми із старою сумнівались дуже, Олесю рід­
ною не вважали. А воно так вийшло, що в нас і рідні біль­
ше не лишилося — одненька онука, та й та… Наша чи не
наша? Оксана її за німців народила. Запевняє, що наша.
Воно ніби й правда. Та як тому вірити?..
Тут, власне, й почала прояснюватися таємниця Вікто-
рового одруження. Увечері до слів старого Кирила чима­
ло цікавого додала Оксана Самійлівна. Якщо зібрати все,
про що Володимир від них довідався, долучити розповіді
Сашка та Віктора, котрі він почув пізніше, — якщо все це
послідовно викласти, то в нашій уяві окресляться події, без
яких важко зрозуміти стосунки людей, що стали для Воло­
димира близькими, навіть рідними.