Такого й старі мартенівці не пам’ятають, щоб у цеху,
просто біля печі, хтось руку підняв на товариша. А про
молодших і мови немає. Мартени тут незвичайні, найбіль­
ші в Европі, — їх побудували недавно, — тож у душах
людських жила урочистість, мимовільна гордість за свій
завод. І раптом один з найкращих сталеварів, — подума­
ти тільки: сам Олександер Григорович Медун! — так тор­
102 гнув Віктора Неберу, що той, бідолашний, відлетів до за-
волочної машини, об мульду носа розквасив. Ніби й при­
чини жодної не було — просто підбіг Віктор до Медуна,
якогось бльокнотика йому показав, а Медун, ні сіло, ні па­
ло, як заїде з повного розвороту!..
Та найбільше здивувалися люди, коли поповзла чутка,
що вони нібито за дівку побилися. Про Віктора всі знали, що
він ласий до вівчат, але сталевари тільки посміхалися: яка з
розумом, то й сама про себе подбає. Жодна ще на нього
не скаржилась, то й не було приводу обговорювати ці ін­
тимності. А тут раптом стала халепа! Спершу подумали,
що Сашко за доньку зуби йому перелічив, потім пересвід­
чилися, що Юлька до цієї справи взагалі непричетна, та й
мале воно ще, просто дитя. Потім з’ясувалося, що дівка
ця в Бугаївці живе, куди Віктор та Сашко виступати їзди­
ли. Сашко добре співав, любив самодіяльність і його лю­
били слухати. Завод над колгоспом шефствував, тому за­
водські співці й опинилися в колгоспному клюбі. Саме там
вони й познайомилися з Олесею. Так розповідав Віктор
Небера, коли до нього з розпитами чіплялися — розпові­
дав неохоче, затуляючи долонею рота, бо два зуби він-та-
ки справді виплюнув. А Сашко тільки відмовчувався, або
відповідав коротко: якщо винен — судіть, та й по тому…
Як же тут не судити? Кожному ясно, що судити треба.
Тільки сам Небера того не вельми бажав, навіть об’яву
про товариський суд писати відмовився.
Мабудь, завжди так буває: якщо людина привчила всіх
до того, що на її недоладності слід затуляти очі, — чи, мо­
же, хильне зайвого, чи в шлюбних стосунках у неї не га­
разд, чи все те разом, — ніхто її вчинками вже й не диву­
ється. Це ж однаково, що дорікати тернові за те, що він
колючий, або гудити кислицю за терпкі плоди. Та коли б
на вербі груші вродили або вишня жолудями зарясніла —
о, тут було б про що людям погомоніти! Отак воно й
цього разу сталося. З Віктора поглузувати трохи, навіть
поспівчувати йому, га й кинули про нього теревенити, за­
те про Сашка чого тільки не плелося! Добалакались на­
103 віть до того, що він з Галиною Іванівною розлучається, бо
молоду вподобав, — вже нібито й заява в суді лежить. А
Вікторові в зуби заїхав тільки за те, що той на його писа­
ну кралю ласим оком кинув.
Звісно, все те не могло не зачепити Сашкової родини.
Юлька плакала, хотіла навіть з дому втекти, а Галина Іва­
нівна хоч і вірила чоловікові, та воно ж відомо, що диму
без вогню не буває. Ходила похмура, неговірка, з чолові­
ком на людях не показувалась, а їм, людям, тільки того й
треба. Начальство теж Сашкові дорікало, та й було за що.
Навіть його портрет, намальований Віктором, сам голова
місцевкому наказав зняти, — це там, на Алеї Слави, котра
веде через міський парк до палацу культури. Сашко все це
терпляче зносив, ні в чому каятися не збирався і твердив
лише одне: якщо винен — судіть.
Що ж воно там скоїлося, в отій Бугаївці?..
Все почалось біля церкви, яка вже відома читачеві.
Ажурні, тонко виковані ґрати у вікнах, велична простота
архітектури, що вгадувалася в поруділих стінах та іржа­
вих залишках бані, високий клен на вершині — все це, зві­
сно, схилювало Віктора, збудило якісь незвичайні почуття,
ніби й справді він опинився в незнайомому світі — десь да­
леко від заводського гуркоту й чаду, майже в середньовіч­
ній тиші, де є лише незаймана природа, старовинні хати
під очеретом і ніякої тобі індустрії. Йому хотілося емоцій­
ного переселення в якусь іншу епоху і він зумів себе пере­
конати, що таке переселення сталося. Певною мірою він
зумів передати свій настрій навіть Сашкові.
Автобус із самодіяльними акторами покотився до кол­
госпного клюбу, а вони лишилися біля церкви, оглядаючи
береговий пейзаж. Особливо їм сподобалось озеро, що під
берегами позаростало водяними лілеями та лататтям. Тро­
хи далі починалося село. Інколи з’являлися люди на вули­
ці, вони були спокійні, неквапливі — зовсім не ті, котрих
можна зустріти по великих містах. Словом, діти природи,
не прилучені до благ та згубних впливів сучасної цивіліза­
ції. Все було тут чисте, незабруднене промисловими відхо­
104 дами — сама лише поезія.
Та все ж старовинному пейзажеві мовби чогось не ви­
стачало. Потрібна була якась постать із далекого минуло­
го — нехай це буде дід з козацькими вусами аоо, може,
молодиця в корсетці з дерев’яними цебриками на короми­
слі. Залізні відра не годилися, — це вже від металюрґії, ко­
тра встигла набриднути на заводі.
Те, що сталося, перевершило всі сподівання. Із хати,
що була обнесена крейдяною загорожею, вибігла юна бо-
соніжна з лозиною в руках. Вона була зодягнена по-свят­
ковому, — напевне, вже збиралася на їхній концерт, але
треба ще загнати гусей до двору. Дівчина, стрибнувши в
хисткого човника, вправно відштовхнулася від берега і,
розмахуючи то весельцем, то лозиною, почала випрова­
джувати гусей з озера.
— Гиля, гиля. Ану ти, чого сидиш?..
На ній не було ні плахти, ні стрічок, як того хотілося
Вікторові, але біла блюзка гарно вишита, довга золота ко­
са вигиналася разом з її пружним, тоненьким станом, і са­
ме ота пружність та ще й сором’язне відчуття власної
вроди одразу ж причарували Віктора. Тепер для його кар­
тини не треба ні вусатого діда, ні молодиці з дерев’яними
цебриками — пейзаж несподівано ожив, здобув завершен­
ня, бо дівчина та її гуси, та лозина в руках надавали того
одухотворення, без якого, на думку Віктора, не можна уя­
вити цього озера.
Але що сталося з Сашком? Приземкуватий, широколи­
ций, він раптом витягнув шию від подиву, ступив кілька
кроків до озера й застиг у непорушності, мовби те, що там
діялося, вразило його в самісіньке серце. Віктор спершу не
повірив, що Сашко також задивився на дівчину, — може,
він не на босоніжку, а на її гусей дивиться? Наблизився до
Сашка, заглянув йому в обличчя, а той навіть уваги на
нього не звернув, лише буркнув щось невиразне:
— Звідки вона тут?..
— Хто? — приголомшено перепитав Віктор.
— Не знаю.
105 Більше Сашко нічого не сказав. Був похмурий, зануре­
ний у себе, мовби щось намагався пригадати, але пригада­
ти не міг, і це завдавало йому нестерпної муки.
— Хочете, я познайомлю вас? — запитав Віктор. — У
мене це просто виходить.
— З ким?
— Ну, з нею.
— А-а… Та ні, це тільки привиділось. Знав я колись…
Просто бачив. Давно це було, дуже давно.
І все ж Віктор помічав, що Олександер Григорович ду­
має про своє видиво, думає навіть тоді, коли розмовляє
про щось інше. Вони перейшли міст через Дінець, наблизи­
лись до клюбу, де вже на них чекали. Сашко зник у кімна­
ті для акторів, а Віктор лишився біля клюбного ґанку —
він відповідав за художнє оформлення концерту, його
справа була вже зроблена. Очікував він недаремно — нев­
довзі на стежці, що вела через луки, з’явилися дві постаті.
В одній з них Віктор упізнав юну чарівницю, друга нале­
жала жінці у квітастому полушалку. Постаті наблизилися,
проте Віктор не став чекати, рушив їм назустріч. Він
справді вмів легко знайомитись, а вірніше діяв так, начеб­
то був уже знайомий, просто певний час не бачилися.
— Чого ж це ви спізнюєтесь? — запитав він, безцере­
монно оглядаючи жінку. — Вже, мабуть, усі місця зайняті.
Ну, та нічого, для вас влаштуємо.
— Чим це ми так заслужили? — трохи здивовано запи­
тала жінка.
— Давайте познайомимось, тоді скажу.
А хвилин десять він уже сидів поміж матір’ю та донь­
кою, і їм самим здавалося, що вони знають його не гірше,
ніж когось із колгоспних їздових.
Сашко співав гарно, як ніколи. То була пісня про сол­
датську вдову.
Кажуть, — вродлива, кажуть, — багата:
Сад біля вікон, затишна хата;
Хміль розвивається на загорожі,
106 Аж попід стріху виросли рожі.
Тільки не знають подруги й друзі,
Як її серце б’ється у тузі.
Прийде із поля, зайде до хати,
Гляне на фото — солдате, солдате!
Що ти порадиш?.. І ніби з туману
Дивиться в душу обличчя кохане:
— Все я віддав, що лиш можна віддати.
Мила, чого ж тобі ждать від солдата?
Жити з печаллю на світі негоже.
Більше нічого порадить не можу.
Сашко дивився туди, де сидів Віктор, і Вікторові зда­
валося, що його пісня була призначена для Олесі та для
Оксани Самійлівни. Щоправда, Олесю вона не дуже звору­
шила, зате Оксана Самійлівна витирала кінчиком полу-
шалка заплакані очі.
Із клюбу вийшли в чотирьох. Віктор переживав підне­
сення, був веселий, дотепний, змушував усіх сміятися. Та
не довго в очах Оксани жевріла веселість. Вона сміялася
мовби якось силувато, потім її обличчя знов набирало су­
ворого виразу. Нарешті вона сказала:
— То ви про мене співали.
— Чоловік загинув? — запитав Сашко.
— Одиначка я… Мати-одиначка. Олеся моє прізвище
носить. Не встигли записатися з Юхимом.
Біля хати зупинилися, треба було прощатися. Але від­
чували, що не все сказано, особливо це відчувала Олеся.
Вона щось шепнула матері. Олена Самійлівна після хви­
линної ніяковости мовила:
— Може, повечеряємо? Сусідка линків принесла.
Заводські актори вечеряли в колгоспній їдальні, відби­
ватись від гурту не годилося, але Віктор був певен, що їх­
ньою відсутністю не дуже заклопотані — всі бачили куди
вони пішли. Завтра неділя, додому ніхто не поспішав —
107 вирішили покупатися в Дінці. Словом, Віктор умовив
Сашка, що треба прийняти запрошення. Олеся дуже зраді­
ла, відчинила хвіртку:
— Заходьте!
Коли зайшли в хату, Олеся спаленіла — мабуть, упер­
ше глянула на власну оселю очима сторонньої людини і
вона здалася їй дуже убогою. А, може, простежила за по­
глядом Віктора, що зупинився на дешевому базарному ки­
лимку з незграбними лебедями, вловила його поблажливу
посмішку і їй стало соромно за власний несмак — це ж во­
на купила отой килимок.
Доки Оксана Самійлівна чистила рибу, Олеся перекида­
ла шкільні підручники — видно, просто не знала, як їй
триматися.
Віктор шепнув Сашкові:
— Скажіть точніше: кого вподобали? Я гратиму другу
скрипку.
Сашко нахмурився:
— Не мели дурниць.
Віктор взявся вихваляти Олесю за вишивки, що висіли
в рамочках — портрети Шевченка, Горького та якісь пей­
зажі. Вишивки були звичайні, за готовими зразками, але
Віктор говорив про них так, ніби справді відкрив незвичай­
ний талант.
— Таких вишивальниць повне село. — Посміхнулась
Оксана Самійлівна. — Взимку всі дівчата сидять за вишив­
кою. Кіно буває рідко. А більше куди підеш?
Олеся відразу пожвавішала, вона вже знала, що Вік­
тор — художник, то й за лебедів їй тепер не так соромно:
не вона ж їх малювала. А вишивки — це справді її робота.
Після вечері Олеся й Віктор вибігли в садок, а Сашко
й Оксана Самійлівна лишилися в хаті. Щось тоскне, бен­
тежне сповнювало душу Сашка. Йому було приємно сиді­
ти в цій хаті, дивитися в суворе і водночас прекрасне об­
личчя Оксани Самійлівни — він вгадував у ньому людську
доброту, яка ховалася від себе самої, бо не всім її можна
виказувати. У світі чимало зла і через те людська доброта
108 мусить бути озброєна, завжди готова до самооборони.
Мабуть, Оксані Самійлівні довелось багато пережити ли­
ха.
Де й коли він бачив цю жінку? Тепер Сашко розумів,
що бачив не Олесю — бачив Оксану Самійлівну. Олеся
просто нагадала йому матір. Тож, напевне, це було тоді,
коли Оксана Самійлівна була в такому віці, як зараз Оле­
ся. Щоб якось розпочати розмову, Сашко сказав:
— Гарну доньку виростили, Оксано Самійлівно.
На її очі знов навернулися сльози, — як там, у колгос­
пному клюбі.
— На важкому хлібі ростила. Іншим дітям хоч пенсія
за батьків була. Мені теж сусіди казали: іди, добивайся.
Всім селом посвідчимо, що ти дружина Юхима. Ні, не ви­
знали. Печатки немає. Хіба ж нам до печатки було, коли
німець уже Дебальцево взяв?.. А то ще й таке трапилося:
підкреслять олівцем рік народження дівчини — в окупації
народила? Все ясно… Наплакалась я, Олександре Григоро­
вичу. Ой, наплакалась…
Потягнулася до вікна, мовби дослухаючись, чи не чу­
ти голосів під вишнею. Але на подвор’ї було тихо. Віктор
та Олеся, мабуть, за селом блукали.
Тим часом погляд Сашка впав на фотографію, що ви­
сіла над столом. Це була Олеся, що сиділа поруч якогось
хлопця. Кулаки у хлопця великі, — надміру великі, — во­
ни незграбно лежать на колінах, бо, видно, не звикли й
хвилини прожити без діла. Так їм незручно й незатишно
перед об’єктивом, що кожен м’яз проситься: досить уже,
досить. Обличчя надміру серйозне, очі банькуваті, і взага­
лі у хлопця вигляд такий, наче він приготувався ступити
кудись у потойбічний світ — аби швидше, бо хвилина зда­
ється цілою вічністю. Дівчина також була напружена, мов
перед стрибком у безвість. Лише змарнілість фотографії
підказала Сашкові, що це не Олеся, а сама Оксана Самій­
лівна в молодості.
— Впізнали? — сумно посміхнулась господиня. — Де­
хто плутає: Олеся та й годі. Дуже ви мені серце розвору­
109 шили своєю піснею. Чого ж тобі ждать від солдата?..Та
вже ж, не діждешся. А ждала, довго ждала!..
І тут ніби хмаровиння розступилося — виразно, дуже
виразно побачив Сашко високий дерев’яний ґанок район­
ного військомату й себе на тому ґанку. Ні, він іще не сол­
дат, а лише новобранець. Йому вперше видали бойову Гвин­
тівку і вперше поставили на пост. Вже пострижений, але ще
не обмундирований — у пожмаканому піджаку, в розстебну­
тій сорочці. А десь далеко гуде земля — то вибухають во­
рожі бомби. Мабуть, у Девальцево, а, може, й ближче. Но­
вобранці сплять, завтра їх повезуть до передової, вида­
дуть котьолки та ґвинтівки, взують у кирзові чоботи — о,
якби ж то в чоботи! Про це тільки й мови було, наче їхнє
життя залежало саме від чобіт.
На Ганок виходить Юхим, шарпає його за плече:
— Махорка є?
Нещодавно вони лежали на одній лаві, отже трохи вже
познайомились.
— Я на посту, — не ворухнувши головою, відповідає
Сашко.
— Дурень, — презирливо процідив Юхим, потім пока­
зав ліву руку, на якій не вистачало двох пальців. — Ба­
чиш?.. На фінській відморозив. Дай закурить.
Сашко дістає кисет, подає Юхимові. Біля двірця пада­
ють бомби. Сашко мимоволі здригається.
— Звикнеш, — каже Юхим. — Всі звикають. Головне
— вмій себе поховати. Як тільки побачиш першого вбито­
го, скажи собі: то не він лежить — то я лежу. А той, хто
по землі ходить — це вже не я. Це тільки моя тінь. Так і
живи, скільки тобі відміряно. А не зумієш так жити — від
страху помреш… Слухай, браток… Коли мене брали, ма­
туся в неї померла. Ми — бугаївські. Поїзд іще ходить.
Може, таки приїде. Якщо приїде — гукни. Затямив?
Диво дивне — пам’ять людська! Іще хвилину тому не
було ні війни, ні ґанку, ні Юхима — нічого цього не було.
Був спокій, був мир і якесь невиразне відчуття, що він,
Сашко, стоїть біля самісінького кореня людської долі. Він
110 — свідок, добре знає, що свідок чогось важливого, без
чого Олесі та її матері тяжко живеться у світі. Тепер він
пригадав, усе пригадав! І ту заграву, що освітила Юхи-
мове обличчя, коли він, затягуючись самокруткою , ки­
нув оте слово: «Затямив»?, і наповнений пораненими гру­
зовик, що проїхав вулицею, і похмурі обличчя солдатів,
котрих вели на передову — туди, куди завтра поведуть і їх
з Юхимом.
Та найбільше чомусь запам’ятався вимощений бруків­
кою дворик. Він був прямокутний, обнесений високим пар­
каном, під яким росли припорошені рудою пилюкою лопу­
хи. Пилюку сюди кидало вітром із шлакової гори, вона
вкривала дахи будинків, паркани, молоді акації. Все те
здавалося викованим із заліза, що поіржавіло від часу, бо
й завод був старий, і шлакова гора дісталася від далекого
минулого. Тільки акації трохи обновили місто — їх сади­
ли комсомольці, що дуже пишалися своїм напіввійсько­
вим одягом.
Тоді, коли у дворику з’явилася дівоча постать з клун­
ком у руках, Сашко відчував себе відповідальним за мину­
ле й майбутнє, але відповідальність ця була іще наївна, не­
обстріляна.
— Стій, хто йде? — крикнув він, піднявши рушницю.
Дівчина, не звертаючи уваги на його грізний вигук, пі­
діймалася по сходах. Вже розвиднилось, але сонце іще не
зійшло.
— Сюди не можна, — зовсім не по-військовому, бла­
гально прошепотів Сашко. — Заборонено. Кого вам тре­
ба?
А дівчина вже стояла біля Сашка, гаряче дихаючи йо­
му в обличчя. І такою вродливою видалась вона Сашкові,
що не було зараз для нього більшої влади, ніж влада її
очей. Його пік сором за те, що підпустив її до себе, хоч і
не мав права, але водночас хотілося, щоб вона затримала­
сь біля нього — просто для того, щоб іще раз глянути в її
обличчя.
Вона поклала клунок біля Сашкових ніг, дугастим гре­
бінцем розчесала волосся.
111 — Поклич Юхима Криничного.
Соромно зараз Сашкові дивитися в оте провалля часу
— соромно за те, як він тримався з нею, з якою придурку­
ватою педантичністю ставився до своїх обов’язків. Ну, чо­
го ж було не покликати? Юхим же його попередив. Це ж
іще не фронт, навіть не військова частина, а лише район­
ний військкомат.
— Лейтенант наказав нікого не пускати.
— Не бійся, не втече.
— Не маю права.
Вона подивилась на нього зверхньо, глузливо, мов на
підлітка, котрий так боїться матері, що й за ворота без її
дозволу не ступить. Відштовхнула Гвинтівку, якою Сашко
загородив двері.
— Пусти.
— Зійдіть униз. Потім побачите.
— Кажу, пусти…
І тут сталося те, чого Сашко довіку не забуде. Всякі
потім баталії траплялися, але оця хвилинна сутичка, коли
Гвинтівка раптом опинилася в руках дівчини, а потім за­
гриміла у ринві…
Ринва була обірвана, стирчала залізною куксою на рів­
ні вікна. Саме туди й жбурнула Оксана його гвинтівку. Те­
пер її не дістанеш — треба шукати драбину та ринву зні­
мати.
А дівчина стоїть, взявшись під боки, і сміється йому в
обличчя: — Ех ти, вояка!..
Вибіг Юхим, вхопив її в обійми. Потім метнулися вниз
по сходах і зникли за рогом. Співали півні, ґвалтували со­
баки. А Сашко стояв на ґанку, не знаючи, що йому роби-
ри. Почав було відривати ринву, щоб видобути з неї Гвин­
тівку, але в цей момент вийшов лейтенант.
— Вартовий, де ваша зброя?..
Довелося розповісти про все так, як воно сталося. Лей­
тенант, не дослухавши його белькотіння, підняв новобран­
ців і повів їх у степ, — треба шукати дезертира.
Сходило сонце, — велике, близьке, червоне. Не віри-
112 лось, що десь люди вбивали людей. Тихо було в степу. В
небі співав жайворонок, на бадиллі лежала роса. Кілька
новобранців на чолі з лейтенантом спускалися до балки,
що поросла молодими кленами та колючим терном.
На горбку поміж кленами невелика копичка сіна. Лей­
тенант застережливо підняв руку, добув із кобури пістолет.
Жестом покликав новобранця з рушницею:
— Обережно! Може, він озброєний.
Ворухнулося сіно, піднялась дівоча голова. Розплете­
на коса вкрила оголені плечі.
А за копицею горить розпеченою міддю ранкове сон­
це.
Заніміли новобранці, лейтенант сховав пістолет.
Такими недоречними видались їхні підозріння, пере­
слідування та отой пістолет у лейтенантових руках! Тут
усе було чисте, святкове, як вранішня роса на травах, —
те, без чого навіть жертви людські втрачали сенс. Бо за що
ж воювати, за що помирати в готових ямах, котрі назива­
лись окопами, коли б у людей не було цього сонця, цієї
землі, цих обіймів у росяному сіні — всього того спокон­
вічного й немовби звичайного, що дається людині лише
тоді, коли в неї є воля? Відбери волю — й нічого цього не
залишиться, хоч і сонце світитиме так само, і ті ж самі ро­
си лягатимуть на трави. Але то вже не для тебе, то вже не
твоє. Жіночі руки не дотягнуться до чоловічих грудей, чо­
ловіча сила згасне у висназі, мовби в тілах людських ли­
шилися тільки неодухотворені мінерали, котрі вміють ру­
хатися, виконувати якусь роботу, але в них нічого немає
від сонця, від волі, від любови. Раби, тільки раби…
Сашко відводить погляд від дівчини, яка зараз нічого
не бачить, окрім свого милого, що поклавши голову їй на
коліна, дивиться в небо.
Дівчина почула тихе шарудіння. Стрепенулась, хутко
накинула блюзку на плечі, застебнула груди. І знов заспо­
коїлась, перебирає пальцями його волосся.
А десь люди вбивають людей…
Лейтенант сторожко вивів новобранців із балки. Зали­
113 «
шили двох з однією рушницею — просто так, для поряд-
ку. Всім було ясно, що ніякого дезертирства тут не було.
Спогади, спогади…
Сашко дивиться в обличчя Оксани Самійлівни, па­
м’ять вихоплює з минулого курну дорогу, по якій бігла во­
на за машиною, що везла новобранців на фронт:
— Юхи-ме-е! Юхи-ме-е!..
Потім нічний бій з німецькими танками. Невідомо,
звідки вони взялися, — просто вискочили з балки, підпали­
ли їхню машину, а новобранці розсипались поміж дерева­
ми, лежали під трясучими кулями.
— Тієї, що просвистіла, не бійся, — каже Юхим. —
Яка для тебе призначена, не засвистить.
Ніч, свистять вогнисті стрічки трасуючих. Коли б не
так страшно, то це було б навіть красиво.
— А в мене, мабуть, син буде, — шепоче Юхим. —
Скажи старшині, що я пішов.
— Куди? — безтямно питає Сашко.
— На Кудикину гору. — Дістав дві пляшки з запала­
ми, поклав перед собою. — Хіба це зброя? Такою зброєю
п’яні прасоли в бугаївській корчмі воювали.
І поповз, поповз у темряву…
Йому таки вдалося підпалити танк, але й сам він упав
з простреленою горлянкою. Відступали по дну балки, не­
сучи на руках тяжко раненого Юхима. Балка вивела їх на
околицю міста, яке обороняли наші війська. Тут здали
Юхима в санбат. Він іще був живий, а чи житиме далі —
того лікарі не сказали.
Оце й усе, що зумів пригадати Сашко. На тлі всього,
що було пережито потім у вировищі відступів, наступів та
атак, у кривавій купелі проривів, коли тіло солдатське
шматувалося об колючі дроти, коли вся сила підземних
надр, згущена в залізі, оберталася проти беззахисної істо­
ти, яка на 70% витворена з води — о, як легко її розхлю­
пати! — на тлі всіх жахів, котрі стали нормою людського
життя, отой початок фронтової біографії запам’ятався ли­
ше тому, що він був початком.
114 Пляшка, звичайнісінька пляшка з-під горілки, наповне­
на якоюсь рідиною коньячного кольору, а до неї мотуз­
ком прив’язана скіпка, облита сіркою… А може, й не сір­
кою… Хто пригадає сьогодні оту убогу хемію? А тоді во­
на все ж таки була зброєю. І танк все ж таки згорів! І спа­
лила його Оксана, хоч вона не знала цього, — десь за ру­
ками Юхимовими, мов крила лебедині, тріпотіли її білі ру­
ки. В тих руках був вогонь, нищівний вогонь, і навіть залі­
зо горіло від нього…
І ось вона сидить тепер перед Сашком, загартована
лихоліттям, кривдами та образами, але світла, соняшна,
готова віддати людям усю свою доброту, аби тільки було
кому її віддати!
Чи вижив тоді Юхим? Напевне, вижив. Сашко знав,
що госпіталі встигли евакуюватись, а в госпіталях солдатсь­
ке ім’я не губилося. Якби помер, повідомили б рідних після
визволення. Були, мабуть, у Юхима інші бої, які спалили
його разом з іменем — лежить у сирій землі разом з інши­
ми…
Оксана Самійлівна поглянула на гостя з тривогою —
якось він дивно мовчить. Мовчать лише губи, а очі промов­
ляють щось гірке й тривожне. Була стримана, нічого не пи­
тала, доки він сам їй не розповів усе. Поплакала, але не
довго — всі сльози давно виплакані. Потім щось тепле з’я­
вилося в її очах, ніби рідного брата зустріла.
— Завтра до свекра підемо. Ні, я не піду. А ви… Розка­
жіть йому, все розкажіть!.. Не Олесі жалко — його самого
жалко. Не прийняв він нас, не повірив. А тепер сам кара­
ється. Олеся виросла, їй уже не дідусева ласка потрібна. А
як їй боляче було, що дідусь чужою її вважає!.. Не знаю, чи
й простить вона Кирилові Трохимовичу. Якось іще в че­
твертій клясі на Різдво вечерю до них понесла. Всі ж тут
носять. А він не прийняв… Всю ніч біля неї проплакала.
Рідна ж вона йому, рідна!.. А тепер Кирило Трохимович
щотижня біля нашого дому проходить. Я тільки у віконце
визираю — куди це він мандрує? Ніби ж на нашому кутку й
діла йому немає — ні родичів тут у нього, ні друзів. А він
115 пройде кілька дворів — і назад повертає. Та все видивля­
ється когось на подвір’ї, все видивляється. Бачу, болить у
нього душа, Отож розкажіть йому те, що знаєте.
Віктор і Олеся повернулися вже після дванадцятої. Оле­
ся була збуджена, розпашіла, ніби щойно сиділа біля полу­
м’я, а у Віктора горіла права щока. Оксана Самійлівна ки­
нула на них насторожений погляд. У тому погляді промай­
нув переляк, що відразу змінився лукавою посмішкою. Вік­
тор інстиктовно затулив щоку долонею, потім відсмикнув
руку, знітився, силувано посміхнувся і з штучною бадьорі­
стю в голосі промовив:
— Прекрасний вечір, просто диво. Тут такі чарівні пей­
зажі.
Оксана Самійлівна підморгнула Олесі — мовляв, розу­
мію! — потім запросила гостей до столу, на якому ще ли­
шалася страва й недопита горілка.
Сашко мовчав, Віктор намагався пригадати якийсь
анекдот, але так і не пригадав. Олеся про щось перемовля­
лася з матір’ю самими очима. Збагнувши, що мати потай
пишається нею, Олеся заспокоїлась.
У Сашка теж є донька, він добре розуміє мовчазну роз­
мову поміж матір’ю та Олесею.. Доброго ляпаса вона від­
важила Вікторові, молодчина!..
Сашка й Віктора поклали спати в сусідній кімнаті на
одному ліжку. Сашко не спав — думав про Юхима та про
його доньку. А ще думав про людину, якої ніколи не бачив
— про Кирила Трохимовича, що жив з великими сумніва­
ми: онука чи не онука?
Тяжко людині про смерть згадувати, коли на цій землі
не лишається від неї живого пагінця. Уривається рід, цілі
століття з тобою в могилу лягають. Добре лягати в землю
жолудеві — він знову проросте дубом. А людина проро­
стає не в землі — вона серед людей проростає. Ото й хо­
дить Кирило Трохимович біля Олесених вікон: мій пагі­
нець чи не мій? Закони ж ті самі для людей і для дерев —
смерть не страшна, якщо насінина твоя до сонця живими
паростками потягнулася. Жорстоко обдурює птахів зозуля.
116 А хіба ж люди такі не трапляються? Не хоче Кирило Тро-
химович бути обдуреним птахом. Та не хоче він і щастя
своє втратити. Бо яка ж радість від того, що кров твоя жи­
ве на білому світі, а себе чужою вважає? Ба, навіть не вона
— ти сам її вважаєш чужою. А вона ж твоя, справді твоя —
і як тяжко їй це пережити! Отой вузлик з різдвяною кутею
— якою радістю він був для дитини, коли вона підходила
до твого двору! І яким болем, незмірним болем: виповни­
лось її незміцніле серце, коли ти не прийняв куті, виставив
дитину з двору, хоч і сам потім карався, проклинав свою
вдачу…
Все це обзивалося в Сашковому серці живими голоса­
ми, сльозами та болями людськими, а тим часом Віктор
буркнув своє:
— Міцним горішком виявилась.
— Хто? — не зрозумів Сашко.
— Ну, вона, пейзаночка моя. Не сподівався. І знаєте, в
неї розум гострий. Ніби мовчазне, розворуши… Коли во­
но встигло перечитати стільки?
— Сільські люди багато читають, — зауважив Сашко.
— Особливо взимку.
Він не надавав значення тому, як Віктор висловлював­
ся про Олесю — за грубоватою, розв’язною манерою не­
рідко ховалося справжнє почуття.
Вранці Сашко вирушив до Кирила Трохимовича. Ру­
дий кудлай викликав щуплявого господаря. Кирило не ду­
же привітно запросив Сашка до хати. Посадив гостя біля
столу, а сам стояв, вичікуючи, що скаже цей міський чоло­
в’яга. В клюбі Кирило не був, але бачив, що по селу веш­
таються заводські артисти. Отож йому й дивно, що в од­
ного з них знайшлося до нього якесь діло.
— Я сина вашого знав, — рішуче мовив Сашко. —
При мені він був поранений.
Занімів старий, обличчя видовжилось, очі вилупковато
застигли, як у мертвого. А коли ожив трохи, хрипкувато
простогнав:
— Стара, чуєш?.. Стара! Де ти там?
117 Із запічку, що ховався за зеленою завіскою, поволі ви­
котилася купа ситцю — огрядна, майже нерухома господи­
ня хати. Сіре, вимучене хворобою обличчя було мокре від
сліз — вона чула, що сказав прийшлий. Стогін, зойк, при­
читания. Довго ще Криничні борсалися в запічках, у хат­
ніх комірчинах, доки з’явилося на столі те, без чого за
сільським звичаєм не годилося починати розмову з гостем.
А коли Сашко пояснив, заради чого сюди прийшов, відра­
зу ж спохмурнів Кирило Трохимович. Причіпливо допиту­
вався, яких саме пальців не вистачало в Юхима, якого він
зросту та в що був зодягнений. Переконавшись, що Саш­
ко справді знав Юхима, запитав:
— Коли ж це він сказав, що син у нього буде?
— Тоді, коли на Кудикину гору зібрався, — сумно по­
сміхнувся Сашко.
— Кудикина гора… Це його слова. Тільки було запи­
таєш: «Куди» — відразу ж: на Кудикину гору… Значить,
кажеш, він танк уходорив. Ну що ж, раз на таке рішився,
то мусів згадати… Син чи донька — Бог знає. А коли нюх­
неш, чим смерть пахне, то ніщо інше в голову не лізе… А
ти ким служиш?
— Сталь варю.
— Е-е, сталь — не каша. Без розуму не звариш.
І тут господиня так тяжко заридала, так забилася в
зойках та стогонах, що Сашко мимоволі потягнувся до
неї, щоб допомогти якось. Алеж як він міг допомогти? Са­
ма підняла голову і, зібравшись на силі, гнівно плюнула в
обличчя чоловікові. Кирило Трохимович навіть не обра­
зився — спокійно витер обличчя, підвів дружину, допоміг
їй перейти кімнату і вже в запічку примирливо забубонів:
— Плюй, плюй… Твоя взяла.
Повернувся до столу просвітлений, навіть бадьорий,
мовби скинув з себе жахливий тягар, що так довго приги­
нав його до землі.
— Вона мені зразу казала: наше дитя, Юхимове…
Минуло з півроку. Сашко знав, що Віктор навідується до
Бугаївки, але ні про що в нього не розпитував. Одного ра­
118 зу, вийшовши з прохідної, Сашко помітив Олесю. У коро­
тенькій спідничці, в білій блюзці вона здавалася зовсім ди­
тиною. Олеся тримала в руці лозяного кошика, що був на­
повнений свіжою травою. Радісно привіталася, защебетала:
— Ой, як добре, що я вас зустріла! У всіх питаю, де
вас знайти, і всі кажуть по-різному. — Розгорнула траву,
під пальцями засріблилась риба. — Це дідусь вам передав.
Сашко запросив дівчину додому, хотів познайомити її
з Юлькою. Олеся ніби вже й погодилась, але вирушила
якось неохоче, потім зупинилася і сором’язно запитала:
— А ви не знаєте, де Віктор живе? Мені снилося, що
він захворів.
Сашко дивився на неї з тим співчуттям, з яким немо­
лода людина дивиться на дівчину, до котрої прийшло пер­
ше кохання. Мабуть, і до Юльли це незабаром прийде. Чи
вистачить тоді у тебе тверезости, щоб отак розважливо,
безсторонньо спостерігати невловимий трепет, солодку му­
ку душі, що викидає на обличчя внутрішнє світло, від яко­
го очі робляться мовби невидющими? Вони дивляться не
на тебе, а крізь тебе, бо нікого не бачать, окрім тієї поста­
ті, яка вимальовується всюди — в рухові води й повітря, в
натовпі людському, у вечірніх хмарах та нічних снах. Хі­
ба можна зараз пояснити Олесі, що вона робить помилку?
Ні, Віктор не був хворий, — Сашко це добре знав, — і як­
що він перестав навідуватись у Бугаївку, то справа тут, ма­
буть, не у хворобі. Хотілося якось застерегти дівчину, але
де взяти для цього слів? А вона благала розшукати Вікто­
ра, чи хоч показати, де він живе.
Олеся лишилася внизу, біля під’їзду, а Сашко піднявся
на третій поверх. Була перша година дня, але Віктор чо­
мусь вилежувався в постелі. Вигляд у нього був зім’ятий і
справді хворобливий. На журнальному столику — іншого
в кімнаті не було — стояли пляшки від вина. Підвівся з
дивана, вліз у піжаму, розчаровано оглянув пляшки і, пе­
реконавшись, що в них нічого не лишилося, буркнув:
— Все видудлили, подонки нещасні.
Кого це стосувалося, Віктор не уточнив. Вістку про те,
119 що на нього чекає Олеся, він сприйняв без особливого ен-
тузіязму.
— Я знав, що прийде. Позичте десятку.
Боязно було Сашкові за дівчину, але він промовчав.
Поклавши на столика десятку, рушив униз. Довідавшись,
що Віктор зараз вийде, Олеся аж засвітилася від радости.
Сашко рушив додому з таким відчуттям, ніби він тяж­
ко завинив перед Оксаною Самійлівною та перед Кринич­
ними.
Наступного дня й сталося те, про що ми вже розпові­
дали, — Віктор Небера лишився без двох зубів. Підбіг до
мартенівської печі збуджений, розпатланий, розгорнув
блокнота і показав Сашкові сторінку, де було записано з
десяток жіночиж імен. Останньою в списку значилася Оле­
ся.
— Що це? — не второпав Сашко, який саме приготу­
вався брати пробу сталі.
Віктор зареготав:
— Те, що було в Пушкіна. Дон-Жуанівський список.
Саме тоді й підняв руку Сашко…
Товариський суд відбувся, але можна сказати, що йо­
го й не було. Віктор пояснив, що одержав у зуби правиль­
но. А раз правильно, то кого ж судити? Словом справа за­
кінчилася весіллям.
І все ж Володимирові було трохи дивно, що Віктор
про це розповідає ніби з якоюсь гордістю. А проте байду­
же — Оксана Самійлівна не нахвалиться зятем, живуть во­
ни з Олесею добре. Для Володимира в цій історії були го­
ловними героями не Віктор з Олесею, а Сашко та його бу-
гаївські друзі. Володимир шукав прототип жінки, Матері
Людства. В його уяві знов поставали обличчя циганки,
Ксені, Оксани Самійлівни. І чомусь саме вона, Оксана,
здавалась йому найбільш привабливим образом. В ній бу­
ло все, що треба для Матері — загартована у страждан­
нях сила, обпалена лихоліттями врода, суворість і велика
доброта. Вона не ображається на свекра — вона його жа­
ліє. Адже ж він також карався, тяжко карався, тож нехай
120 хоч останні роки поживе з вірою, що рід його не увірветь­
ся, — будуть онуки, будуть правнуки.
Саме оця спрага людська вразила Володимира. В об­
разі Матері Людства вона виглядала якоюсь абстракцією,
походила не так від відчуття, як від розумувань, а тут бу­
ли живі люди, що страждали, каралися і все заради того,
щоб Олеся мала предків, а старий Криничний — нащадків.
Здавалося, людина здатна прожити й без цього скарбу, —
декому він уявляється чисто анкетним, — алеж, бач, не по­
годжуються люди так жити!
А що знає Володимир про своїх предків? Навіть про
батька він знає тільки те, що звали його Микитою. Мики­
та Таран — і нічого більше! Іван теж знає дуже мало: за­
гинув під Одесою. Хто їхня мати, жива вона чи мертва —
цього вони також не знають. Проте звідки довідалась Мо-
тря, дружина дивакуватого Миколи Медуна, шо вони з
Іваном брати?..
Це покищо лишалося таємницею, яка тепер почала
хвилювати Володимира значно більше, ніж будь-коли.
Світ, Всесвіт, субстанція — все це великі поняття, без яких
людині не прожити. Алеж, виявляється, ми не здатні про­
жити й без того, щоб знати своїх предків і нащадків.