Не все з того, що ми тут розповіли, відкрилось Володи­
мирові зі слів Оксани Самійлівни. Зате сама вона відкрила­
ся йому так, що він ходив біля неї, мов закоханий. Оксана
Самійлівна була надто розумною жінкою, щоб не збагну­
ти, які почуття керують Володимиром. Ось у його альбо­
мі з’явився малюнок: молода Оксана вириває Гвинтівку в
молодого Сашка. Ось вона біжить за машиною, яка везе
Юхима на фронт. Не дуже вони схожі на себе, але Оксану
Самійлівну це не ображало: схожим було те, що вона пе­
режила, — і цього досить.
Оксана Самійлівна вставала рано — ще до схід Сонця
— вигейкувала корову з двору. Її приймав хтось із сусідів — пасли корів по черзі. Раз на тиждень випадало пасти
Оксані Самійлівні. Для Володимира було чимало несподі­
ванок у сільському побуті. Він знав, що існують череди,
чередники, пасовиська. Виявляється, то було давно! Корів
доводиться маніжити по канавах та по лозняках — там, де
не можна скосити сіна. Отож про череду не може бути й
мови. У них і так добре, все ж таки є де корові напастися,
бо Дінець близько, заплави великі. А трохи далі від Дінця
люди й цього не мають — все заорано.
Вигнавши корову, зачиняла сарайчика й випускала на
волю курей та гусей. Потім бралася за сапку, ішла полоти
город. Володимир спробував їй допомагати, взяв другу
сапку, став поруч, але Оксана Самійлівна, сміючись, про­
гнала його. Володимир так і не зрозумів, чим він їй не до­
годив.
— Ото краще воду підносьте, — весело кинула Оксана
Самійлівна. — Давно дощу не було, земля тріскається.
Ця робота припала до серця Володимирові. Який він
хитрий, колодязький журавель! Його придумали, мабуть,
іще до Архімеда, — і, може, навіть раніше від колеса, —
але це ж таки справді геніяльний витвір людської думки.
Так легко і просто він висмикує відро з криниці, що тобі
лишається тільки підхопити його, перелити воду в порож­
нє і хутко бігти до Оксани Самійлівни, яка вже рівними
порціями розлила воду під кущики помідорів і тепер, ви­
проставшись, чекає тебе з доброю посмішкою.
Для Володимира все тут нове, незнайоме — той світ, з
якого починалася на землі людина. Йому було дивно, що
Оксана Самійлівна на своєму невеличкому городі вирощує
все необхідне для життя. Це ж просто від Сонця, з пер­
ших рук! Тільки тут по-справжньому починаєш розуміти,
що таке Земля і Сонце. А проте земля — земля з малень­
кої літери — насправді є Сонцем з великої літери. Бо цей
родючий прошарок, без якого неможливе життя, також
зформований Сонцем.
Коли кінчили поратись у городі, Володимир заходив­
ся ладнати загорожу для курей. Оксана Самійлівна лише
122 дивувалася, як Володимир володіє тяжкою сокирою. А
чого ж тут дивуватися? Цього в дитбудинку вчили.
На обід Оксана Самійлівна виставила карафку з горіл­
кою.
Щось огидне ворухнулося в його серці, мабуть, оті
спомини.
Страшно про це згадувати, просто страшно! То було
не життя, а тваринне длубання в темряві, у багнищі. На­
певно Оксана Самійлівна не догадувалась, яка боротьба
відбувається у Володимировій душі. Його тягнуло до го­
рілки, але вона породжувала такі принизливі, відворотні
спомини, що він тримав свою чарку так, ніби ніколи в
житті не пив. З жахом подумав: як добре, що Оксана Са­
мійлівна не бачила його там, в Одесі! А Неля ж таки бачи­
ла…
— Олександер Григорович — він мені, як брат рідний.
А ви йому також братом доводитесь. То, виходить, ми з
вами близькі родичі.
Те, про що говорила Оксана Самійлівна, було просте,
дуже просте. Важко жити у світі без рідні — ой, як важко!
Тут, у селі, всі ріднею переплелись, а вони з Олесею жили
осторонь. Жаліли їх люди, та від тих жалощів лише гірко­
та в душі розливалася. А тепер Оксана Самійлівна щасли­
ва, просто щаслива: є в неї рідня.
Трохи дивно, що вона й Сашка назвала його братом.
Володимир ще не встиг звикнути до того, що Іван йо­
го брат: не пам’ятають вони одне одного в дитинстві —
видно, дуже малі були, коли їх розібрали. Не знав Володи­
мир і того, що люди надають такого великого значення
власній рідні. До цього треба було звикати…
Його ріднею були Куций, Вухатий, Кирпа. З Кирпою
вони разом росли в дитбудинку, а Куций… О-о, це птах
високого польоту! Він зайво ніколи не пив. І слова зайво­
го від нього не почуєш. Триматися він умів. Та й людей у
своїх пазурях також умів тримати. Яке це щастя, що Воло­
димирові не доводиться більше мати з ним справи!
Десь перед тим, як Іван видобув його із каналізаційної
123 ями, — у прямому й переносному розумінні — Володи­
мир уже збагнув, що робить Куций з підновленими ікона­
ми. Йому на це натякнув Кирпа.
Отоді й прокинулось у Володимирові відчуття огиди
до самого себе. Найнявся сантехніком, лазив по каналіза­
ційних колодязях, почав менше пити. Не кинув зовсім, —
не міг кинути, — але робота вимагала тверезости. І хоч
вона була не з приємних, та Володимир почав потроху
завдячувати їй тим, що тепер він здатний бачити людські
обличчя, котрі не гойдалися перед ним, не розмахували в
просторі, у сірому алькогольному мареві, а мали чіткі й
виразні риси. Поволі почав угадувати в людських облич­
чях доброту й лукавість, енергію та байдужість, об’єдну­
вав їх, переліплював по-своєму, а в глибині душі прокида­
лася жадоба все це відобразити на полотні.
Ото ж, мабуть, Іван застав його в час пробудження —
саме тоді, коли так йому була потрібна рятівна рука бра­
та!
Три доби прожив Володимир у Бугаївці. Церква з кле­
ном, циганка, кілька портретних єсі.ізів Оксани Самійлів-
ни.
І все ж Володимир відчував, що не в цьому було голов­
не. Найголовніше полягало в тому, що він воскресав для
нового життя, воно його цікавило, хвилювало. Йому хоті­
лося жити!
У грецьких філософів було таке поняття: катарсіс —
очищення через трагедію. Може, й Володимир пережив
щось подібне?
Прокинувшись уранці, Володимир помітив, що Окса­
ни Самійлівни вже немає вдома — напевно, пішла до ко­
рів. А, може, пішла в колгосп. Про її працю в колгоспі він
нічого не знав — чув лише, що працює на сезонних робо­
тах. Під рушником на столі Володимир знайшов сніданок:
варені яйця, молоко… За вікном було чути якісь голоси.
Прислухавшись, він упізнав хрипкуватий голос Кирила
Трохимовича та бадьорий, самовпевнений басок Віктора.
124 — Це добре, — говорив Кирило Трохимович, — пора
вже й додому.
Потім подумав: а де ж той дім? Якщо у Медунів, то
треба ж їхати до них. Згадав про Ксеню — вона жде на
нього, світла, щира душа. Може й справді там його дім?
Алеж і Ксеня, мабуть, сподівається, що він роздобуде для
себе якусь роботу. Ьо як же інакше? Ну, гаразд, щось там
на шахті для нього знайдеться. Не писання лозунгів, зви­
чайно, — цього він робити не буде! Слюсар із нього не ду­
же вправний, але цю справу він навіть любив. Трохи дов­
читься, то, може, й справиться. Треба побалакати з Іва­
ном, — нехай розвідує. В шахті чи на поверхні — це бай­
дуже. Де люди працюють, там і він зуміє. А Ксеня…
Якась непевність сковувала Володимира. Велику поша­
ну він відчував до цієї жінки. Легко з нею, просто. Вона
привезла сюди столичну освіту і не лише не розгубила її, а
збагатила тим духовним досвідом, без якого жодна освіта
не здатна діяти людям на користь. Та чи може він люби­
ти її так, як любив Нелю?..
Мимоволі прислухався до розмови, що точилася за ві­
кном.
— Мені це вигідно, — казав Кирило Трохимович, —
бо гріх на душі маю. Смертельний гріх. Такий не проща­
ється. То було б краще, якби там духу не було. Алеж є!..
— А які гріхи прощаються? — з відтінком суму в го­
лосі запитав Віктор.
— Це ж так само, як і в кодексі. За одні — розстріл, за
другі — штраф… Мені штрафом не відбутися.
— Коли на тому світі розстрілюють, то куди душа
йде?
— В пекло йде, — буркнув Кирило Трохимович.
— Хто це може засвідчити?
— Академія наук.
Віктор зареготав.
— Цікаво було б прочитати докторський реферат про
пропускну здатність пекла.
Кирило Трохимович розгнівався.
125 — Корчиш дурня, а даремно. Академіки тобі про пе­
кло нічого не скажуть — це не їхня парафія. Вони повинні
роз’яснити, є там дух чи немає. І ось, бач, заявили: є
дух!..У зірках, у небі, у хмарах — всюди є дух. А раз дух,
то, значить, там душі живуть. Чого ж ти по-дурному рего­
чешся?
— Не може цього бути! Це — попівщина.
— Е-е, куди загнув!.. От уяви: двоє між собою балака­
ють — знахар і лікар. Знахар живіт животом називає, а лі­
кар якось по-вченому. Знахар травиці наварить, а лікар пі­
люлі випише. Кому ти більше повіриш?
— Лікареві, звичайно. Це ж наука.
— От бач, наука… А ти з аптекарем побалакай. Він то­
бі пояснить, що пілюлі з тієї самої травиці зроблені.
— Народна медицина, це зрозуміло. А дух… Цього на­
ука ніколи не визнає.
— Звідки ж він у тобі взявся?
— То інша річ — високоорганізована матерія.
— А, може, й там вона організована? Хіба ж ти всю її
бачиш?
— Всю не можна бачити, але знати можна: оце — жи­
ве, оце — мертве.
— То чому ж воно так? — не здавався Кирило Трохи-
мович. — У живому ти ж, мабуть, дух визнаєш. Звідки ж
він узявся, коли його в природі немає?
— Он як ви повертаєте! Хитро… Де ж він, дух ваш?
— У Володимира запитай, він тобі розкаже. Він усе це по
науці пояснює. Я, може, щось і не так розжував. А він ка­
же… Як це?.. Щось на станцію схоже. Таке, що дух у собі
несе. Академіки про це пишуть. Не буде ж він брехати, то
ж гріх великий.
Володимир стояв у дверях, не знаючи, як йому зголо­
ситись. Вдався до традиційного прийому — кахитнув.
Співбесідники, що сиділи на ґанку, озирнулися. Кирило
Трохимович підвівся назустріч Володимирові:
— Ага, прокинувся… Поясни цьому Хомі, як назива­
126 ється те, що дух у собі несе. Ти мені казав, та не з моєю
головою таке затямити.
— Кирило Трохимович на академію посилається, —
відмахуючись від мух, глузливо кинув Віктор.
Володимир міг би відповісти, що йдеться, звичайно,
про субстанцію, а вона ні в матеріялізмі, ні в ідеалізмі ні­
чим іншим, окрім суб’єкта, бути не може. В ідеалізмі —
дух, у матеріялізмі — матерія, алеж там і там обов’язково
суб’єкт!
— Я потім покажу, — ухильно відповів Володи­
мир, не вдаючись до енциклопедичних пояснень.
— Що саме — дух небесний? — наїжився Віктор.
— Земля — це також небесне тіло, — зауважив Воло­
димир. — Тут немає однієї точки зору. Я приймаю те ви­
значення, яке дає наша енциклопедія.*)
— Як ви тоді сказали? — перепитав Кирило Трохимо­
вич. — Щось на станцію схоже.
— Субстанція.
— От! — Кирило Трохимович підняв до неба прокуре­
ний палець. — Піду корову пасти. Оксану змінити пора.
Мені все одно роботи катма, а їй вас порати треба.
— Самі впораємось, — мовив Віктор.
Коли Кирило Трохимович вийшов із двору, Віктор за­
питав:
— Про яку енциклопедію ви казали?
— Про українську.
— Значить, субстанція?..
— Чотирнадцятий том. Видано за постановою ЦК
КПУ.
Після цієї довідки, яку Володимир проголосив майже
урочисто, він мимоволі подумав: «Таки ж не все в нас ли­
шається по-старому! Чи можна уявити, що в сталінські ча­
си якесь радянське видання подало пантеїстичне визначен­
ня матерії? А сьогодні, бач, друкують. І ніхто галасу не
здіймає. Може, просто не помітили? .. Таки ж правду каза­
ла Ксеня: сьогодні всі про це думають».
*) Мається на увазі Українська Радянська Енциклопедія, т. 14, ст.
143, Київ, 1963 р. (Примітка автора).
127 — Гаразд, перевірю, — буркнув Віктор. — Але що ж
це виходить?.. Він же, бачите, навіть про пекло заговорив.
— То вже художня творчість, — посміхнувся Володи­
мир.
— Все одно попівщина.
— Ну, знаєте!.. Якщо попи вже почали із матеріялізму
нас виселяти… Куди ж нам тоді від них сховатися?
Володимир розумів, що не здатний висловити власних
думок — вони виходили обрубкуватими, невиразними. По­
тім подумав: та це ж взагалі не пояснюється — це добува­
ється з боєм, у самому собі, у власних терзаннях та сумні­
вах. Можна й енциклопедію прочитати, і знайти в ній оті
слова про матерію, але нічого в душі твоїй не ворухнеться
— нічогісінько! Він — художник у своїй душі, оцей Кири­
ло Трохимович! Поет і художник, хоч ніколи не написав
жодного рядка, не створив жодної картини. І якщо віді­
брати в Кирила цей талант, життя для нього стане холод­
ним та беззмістовним. Бо що ж ми, власне, талантом на­
зиваємо? Вміння все у світі одухотворити — ось що таке
справжній талант! А вилилося це на папір чи тільки в сер­
ці твоєму лишилося — то вже справа другорядна. Бо як­
що на папір не вилилось, то в землі вкарбувалося. Ж и –
в у землю хлібороб любить не менше, ніж матір рідну.
Вона не словами, а плодами відгукується на його любов.
А під плугами тих, хто мертвою її вважає, земля справді
мертвою робиться.
Повернулась Оксана Самійлівна, щиро забідкалась —
невже справді Володимир їде? Та чого ж це так швидко?
Звикла вже, мов до рідного, хоча б з місяць у неї пожив.
Десь розшукала старе відерце, наповнила свіжими яйцями
— то ж таки добре, що загорожу для курей змайстрував,
бо вони, кляті, всі грядки попсували.
Володимирові також було шкода кидати Бугаївку —
він тут почував себе так, наче відкрив невідомий материк.
Здавалося, все те він знав, усе розумів, але знав і розумів
здалеку, без духовного споріднення з людьми. Тепер він
хоч трохи зачерпнув свіжого вітру, яким вони дихали що­
128 денно. А, може, й справді пожити тут кілька місяців? Ма­
буть, у колгоспі легше знайти роботу, ніж на шахті.
Та щось його вело, кликало — Володимир іще не зміг
пояснити, що саме.
Віктор чомусь був похмурий, замислений. Коли прої­
хали високі крейдяники, що нависали над Дінцем, запитав:
— Навіщо це вам?
— Що саме? — трохи здивовано перепитав Володи­
мир.
— Ну все оте — дух, субстанція. Про це тепер майже
ніхто не говорить. Хрестики почали носити, це правда. У
нас є велике водосховище, з якого металюргійний воду бе­
ре. Піску туди навезли, грибки поставили. Качелі, каруселі
— розкіш!.. Подивишся — наші хлопці, наші. А десь пона­
бирали золотих хрестиків і одне перед одним хизується. В
плавках та купальниках бігають, у піску риються — а
хрестики теліпаються, мов на ченцях. Хоч які ж там у біса
ченці! Тут же й транзистори, й любощі, і навіть горілка. І
ніякої церкви їм не треба, ніяких попів. Вбий мене — нічо­
го не тямлю!..
— Я ж казав уже, — відповів Володимир, — вульгарні
пояснення винні. По собі це знаю.
Далі їхали мовчки. Володимир повернувся думками до
Матері Людства. Йому почало здаватися, що в цьому за­
думі якась нарочитість. Він іще не міг зрозуміти, що саме
викликало його сумніви. Може, те, що Оксана Самійлівна
все більше й більше витісняла в цій композиції і циганку, і
навіть Ксеню, а разом з образом цієї жінки з’являлося те,
що вже не вимагало такої пишної назви.
І тут він уперше відчув, що Бугаївка все перелопатила
в його думках. На мить конвульсивно напружилися м’язи
— і відразу ж настало відчуття власного безсилля. Як це
страшно: відчувати себе найбагатшою людиною на землі
— і потім отаке падіння!
Віктор зупинив машину біля шахтного клюбу, де мі­
стилася бібліотека. Чомусь він вирішив здати Володими­
ра просто в руки Ксені. Це трохи розвеселило Володими-
129 ра, повернуло до реальности. Він слухняно рушив за Вік­
тором. Пройшовши вестибюль, вони опинилися в читаль­
ному залі, де сиділо двоє пенсіонарів та якась дівчина —
видно, заочниця.
Ксеня завела їх у кімнату, що містилася за стелажами.
Не ховала своєї радости, оглядала Володимира так, ніби
вони зустрілися після тривалої розлуки.
— Ну як, закінчив? — запитала вона, маючи на увазі
ескізи до «Берега Вічности».
— Не знаю, — проказав він якось винувато й розгу­
блено, мовби його обікрали в дорозі. — Все це не те, не те.
— Буває, — заспокійливо кинув Віктор. — Висока ви­
могливість до самого себе.
Симпатяга він, цей Віктор! Але інколи так набридає
його манера виголошувати прописні істини, що хочеться
кинути йому щось різке, зовсім не товариське.
Ксеня, нахилившись до нижньої шухляди свого столи­
ка, щось видобула звідти й підняла в затиснутому кулачку:
— Вгадайте, що тут у мене?
Володимир і Віктор, мовчали. Ксеня розтиснула паль­
ці, на долоні заіскрився золотий хрестик.
— Подруга із Києва прислала. Пише, що там це зараз
дуже модно.
— Ну, раз енциклопедія проповідує… Все одно розкри­
тикують! Не вірю, щоб так лишилося.
— Та навпаки ж, навпаки! — сердився Володимир. —
Все ж навпаки, Вікторе. Який же це Бог? Це ж Природа.
Просто Природа.
— Гмм, для вас просто… Дух над нами… Всюди — в
повітрі, в Космосі. І це по-вашому просто! Хай навіть у
матерії, алеж дух.
— Ох, Вікторе, — зідхнув Володимир. — Невже вам
легше в бездушному світі живеться?..
Звісно, якби Віктор сам надибав на ці рядки, він би їх
просто не помітив. Але суперечка з Кирилом Трохимови-
чем та ще, напевне, оті хрестики, що постали в його уяві
несподіваною загадкою, запалили в його свідомості хи­
130 мерний здогад: ось воно звідки йде! Від самої науки…
На прощання Віктор сказав:
— Людям слід пояснити без мудрувань: або є Бог, або
його немає. А половинчастість — і є, і немає — тільки ха­
ос породжує. Як на мене, то я б оцей том заборонив. Та й
вас, Володимире, ніхто не зрозуміє. Ясність потрібна! А
тут немає ясности.