Так, тут немає ясности. Володимир стояв серед стела­
жів, механічно перегортаючи то одну книжку, то другу, а
Ксеня намагалася зрозуміти, що його мучило. У Володи­
мира багата міміка — вирішила Ксеня, — бо на його об­
личчі відразу можна прочитати, добрий у нього настрій чи
поганий. Зараз йому зле. Невже полеміка з Віктором так
на нього вплинула? Чи, може, тут долучилося щось інше?
— Не дивуйся, Володю, — тихо сказала вона. — Так
було завжди. Не кожна людина готова роками себе кату­
вати, щоб відгризти для себе шматочок істини. Лише оди­
ниці до неї пробиваються, а інціі… Іншим треба пояснюва­
ти.
— Як пояснювати? — кинув на неї холодний погляд
Володимир. Він її ніби не бачив, десь дуже далеко блука­
ли його думки. Та ось його очі потеплішали, мовби він
тільки зараз помітив Ксеню. Для більшости людей мате­
рія — це те, що можна руками обмацати. Або язиком лиз­
нути. Чим же ми тоді відрізняємося від тварин? Вони теж і
мацають, і лижуть…
Ксеня поклала долоню йому на чоло. Щось тепле, сві­
тле влилося в його кров — Володимирові ніколи не дово­
дилося відчувати такої лагідної, заспокійливої ласки. Це
була ласка не лише коханої жінки — в ній було щось мате­
ринське. Легко стало на душі, легко й надійно. З Нелею
вони жили, мов язички полум’я на вітрі. А тут було інше,
зовсім інше: Ксеня вміла своєчасно піднести руку й захи­
стити полум’я, щоб воно горіло спокійно, щоб вітер його
не погасив.
131 — Не всім енциклопедія потрібна. Є люди, які це сти­
хійно розуміють. Отим і треба пояснювати.
— Якщо розуміють, то навіщо ж їм пояснення?
— у тебе інша мова, Володю… Гадаєш Ван-Ґоґ щось
інше пояснював? Зрештою, нехай собі сперечаються філо­
софи — то їхня справа. А ти — художник, ти маєш право
бачити світ так, як серце підказує.
— Ой, Ксеню!..
Це вихопилось у нього, мов зойк, ніби заклик на допо­
могу. Вона це, мабуть, зрозуміла — потягнулася рукою до
полиці, дістала книжку в сірій обкладинці, подала Володи­
мирові. Він безтямно гортав сторінки, не розуміючи на­
віть, про що в цій книжці йшлося — зрозумів лише, що то
був Гете в оригіналі.
— Про світло та кольори, — мовила Ксеня. — Хочеш,
я перекладатиму для тебе?
— Навіщо тут ця книжка? — здивувався він.
— Ти не знаєш, скільки в нас заочників. Але бачиш,
Гете від філософії до мистецтва йшов. Том, цілий том про
світло!.. Візьмемо додому?
Вона так і сказала: «Додому». Мабуть, у неї мимоволі
це вихопилось — зашарілася, дивилася на Володимира
так, ніби чекала вироку. А, може, Ксеня це вже справді ви­
рішила для себе? Хіба ж там, під копицею, вона не казала
того ж самого?..
— Про Віктора не думай погано, — мовила Ксеня,
щоб заповнити напружену павзу. — Ти ж бачиш, як він це
сприйняв?
— Та бачу, — скептично посміхнувся Володимир.
— Поспішати не варто, нехай вибродить. Багато та­
ких, як він — хочуть, щоб за них хтось інший розжову­
вав, а їм готове в рот падало.
Раптом Ксеня спіткнулася об щось залізне — то було
відро з яйцями, котре Віктор залишив між стелажами.
— Що це? — вихопилось у неї.
— Оксана Самійлівна передала.
— Кому? У Медунів кури є?
132 — Ну, може, тобі.
Ксеня зраділа:
— Це ж прекрасно! Смажені приготуємо. Яку ти лю­
биш — з шинкою чи з ковбасою? — Вона підморгнула ба­
гатозначно. — Чарка теж є. Не забув нашу умову?
Бібліотеку можна зачинити лише через годину. Воло­
димир пішов до Медунів. Марія Гаврилівна повідомила,
що Іван на роботі, а Григір Остапович знов до свого ма­
єтку подибав. Потім завела в кімнату, де стояло два ліжка
— оце Іванове, а це вільне, можна займати. Запросила до
столу — обід у неї готовий, на грубі стоїть.
Володимир попросив, щоб Марія Гаврилівна не квапи­
лася з обідом — він не голодний. Поговорили про це, про
те. Потім Володимир запитав:
— Маріє Гаврилівно! Хто вам написав про мене?
— Та Мотря ж, Мотря, дружина Миколина.
— А звідки вона знала, що є в Івана брат?
— От, бач, знала. Двійко вас у дитбудинку було. Івана
вони собі забрали, а ти лишився. Потім Івана нам відда­
ли… А як вона про тефе дізналася, того не скажу. Хтось,
мабуть, за тобою стежив. Були у вас вихователі…
— Так, були вихователі. Директор давно вже на пен­
сію вийшов. Суворою людиною був Дмитро Захарович, із
фронтовиків. Та коли прощався зі своїми вихованцями,
сліз не міг утримати.
Десь років зо два тому Володимир заснув біля самі­
сінького прибою, хвиля черевики лизала. А хтось його ви­
волік звідти, ще й полину під голову намостив. Наче крізь
сон оте марилося — сам Дмитро Захарович його відчитує:
— Ой, дурень, дурень! Жити тобі набридло? Бачиш,
море починає грати. Воно ж тебе проковтне, мов сонного
жука. А гарно ж малював! Я гадав, художник з тебе вий­
де…
Коли проспався, сон отой тяжким соромом його пік.
А, може, це був не сон? Може, Дмитро Захарович згадав,
що в цього п’янички десь брат мусить бути? І хоч не годи­
лося розголошувати таємниці усиновлення, та, може, лю­
133 ди якось виявлять ласку, щоб істота оця не загинула…
Теж, бач, рідня — Дмитро Захарович, директор дитя­
чого будинку. Володимир його недолюблював, а він жит­
тя йому врятував. Ну, звісно, це ж був не сон! То на якусь
мить продерлася його свідомість крізь пелену горілчаного
туману, та й знову поринула в небуття.
Володимир сказав Марії Гаврилівні, щоб про нього не
турбувалася — Ксеня Петрівна йому теж кімнату пропо­
нує, то, мабуть, він у неї оселиться, там вільніше. Марія
Гаврилівна лише посміхнулася: ну що ж, пробуй — може,
й до ладу вийде. А потім таке мовила:
— Дивись, синку. Тобі видніше. Але нас не цурайся. Де
брат, там і родичі. Знай, що це твоя хата. Що маємо, все
твоє, — на двох з Іваном. Сашко — то вже відрубаний па­
лець.
Повернувся в бібліотеку тоді, коли Ксеня її замикала.
На відрі з яйцями лежав науковий трактат Гете про кольо­
ри та світло. Рушили шахтарським селищем, зустрічні ша­
нобливо віталися з Ксенею, кидали зацікавлені погляди на
Володимира.
Вдома Ксеня трималася сором’язно і якось мовби з
острахом. їй хотілося, щоб Володимирові сподобалося в
неї, щоб він відчув тут спокій і затишок. Подала йому пі­
жаму і шкарпетки, відчинила двері до ванної кімнати. Він
чомусь почав розглядати піжаму, потім кинув погляд на
портрет її чоловіка.
Ксеня, зрозумівши той погляд, відразу ж пояснила.
— Це я вчора придбала, для тебе.
Ще одна колючка в його самолюбство. Скільки ж
отримує Ксеня за свою роботу? Ну, гаразд, він розраху­
ється. Все ж таки це приємно, дуже приємно!
Доки Володимир мився, Ксеня приготувала вечерю.
Видно, вона була непоганою господинею. Серветки, тарі­
лочки, ваза з квітами, салатниця, гранчаста карафка із ру­
бінового скла — все це виглядало святково, навіть урочи­
сто. А, може, й справді сьогоднішня вечеря для неї була
святом? Може, й негарно, що він у піжамі? Проте Ксеня
134 також зодягнулася в білий пеньюар, що більше скидався
на плаття нареченої, ніж на хатній одяг. Цілком можли­
во, що їй дуже кортіло зодягнути його сьогодні, через те
вона й Володимирові купила оцю піжаму — щоб зберегти
стиль. Так проте, по-домашньому, без умовностей. Але ж
вона добре знала, як їй до лиця білий пеньюар. Такою во­
на видавалась молодою і вродливою, що Володимир ми­
моволі подумав: та ти ж, Володько, не вартий і нігтика
цієї жінки!..
Це був вечір радости, вечір хмелю. Так їм просто бу­
ло у всьому порозумітися, що, здавалося, вони цілу віч­
ність знали одне одного. Веселі, захмелені, підходили
удвох до зеркала, дивилися, як вони виглядають у парі.
Сміялися, мов діти, пробували навіть танцювати під раді­
олу, але Володимир виявився незграбним кавалером. Час
від часу він обводив поглядом кімнату, якась дрібниця на­
гадувала йому, що він тут лише гість, але Ксеня перехо­
плювала його погляд, відволікала якимсь дотепним слів­
цем чи несподіваним запитанням — і він знову бачив ли­
ше її.
Потім зникали пустощі, хтось із них кидав серйозну
фразу — і в серйозному їм було так само легко, як і в пу­
стощах. Обоє розуміли, що це найголовніше, бо веселих і
дотепних людей на світі багато, але це ше нічого не каже
про їхні справжні якості.
— Ти приїхав не таким, яким я тебе чекала, — вим­
кнувши радіолу, мовила Ксеня. — Я рада, що ти розвесе­
лився. Але щось тебе гнітить.
— Мені на роботу треба.
— Встигнеш. Не знаю, як далі, але місяців зо два я те­
бе не пущу.
— Ні, Ксеню, я так не можу.
— Ну, гаразд. Розкажи краще, як посувається робота
над «Берегом Вічности».
Володимир відповів не одразу — довго мовчав. Ксеня
помітила, що в ньому ворушаться якісь сумніви. Вона сте­
жила за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти,
про що він думає.
135 — Ти правду казала, Ксеню, — відгукнувся він нареш­
ті. — Це не годиться.
— Хіба я таке казала? — вжахнулась вона. — Мені ду­
же сподобався твій задум. На тій церковці межа пролягає.
Від неї новий світ починається. Але старий… Там же стіль­
ки сил духовних! Чи можемо ми так просто від них від­
ректися? Це ж вело людей, довго вело! Людям хочеться з
пошаною вклонитися цьому берегові, а вже потім рушати
в нову плавбу.
Володимир сумно посміхнувся.
— Не знаю. Може, я злякався. Тут треба знайти відпо­
відь на деякі питання. Може, вся справа в назві?.. Але ра­
ніше… Раніше робота, Ксеню! Я мушу знайти роботу.
Вона довго розглядала малюнки в його альбомі. Це
були тільки ескізи, але Ксеня не могла не помітити вну­
трішньої сили художника, що проступала в кожній лінії, в
кожній рисці.
Вона намагалася усвідомити, який конфлікт пережи­
вав Володимир. Спершу біля церкви взагалі не було лю­
дей — була тільки руїна та молодий клен на ній. Цей сим­
вол можна витлумачити й так: ви руйнуєте храми, а при­
рода їх звеличує, засіває новим насінням. Та коли з’явили­
ся люди, то все тепер залежало від того, хто вони, в яку
дорогу вирушать?..
Задум ускладнився, вимагав недвозначної відповіді.
Ксеня ще не уявляла, що ця відповідь мусіла визначити
шлях самого художника — їй здавалося, що йдеться лише
про його полотно. Про одеське минуле Володимира вона
покищо нічого не знала.
— Ти не повинен кидати свій задум, Володю, — тихо
мовила Ксеня. — Не можна його кидати.
— . Я хочу зрозуміти, куди й до чого йде людство.
— Хіба це хто-небудь знає?
— Треба знати, Ксеню! На мій погляд слід жити так:
якщо віриш у Бога — йди в монастир, якщо віриш у жит­
тя — служи живому. А чому служить «Берег Вічности»?
Ксеня засміялася:
136 — Нелегкий у тебе характер! Всі ці дні я тільки й ду­
мала про твій «Берег». І знаєш, до якого висновку прий­
шла?
— Не знаю.
— Ти тягнешся до філософських узагальнень. Життя
сильніше від смерти. На боці смерти — війни, руйнації, ли­
холіття. На боці життя — Мати, Людська Мати. І клен,
який виростає на руїні, і діти біля материнського вогнища.
І ота незвичайна ніч. Що ж тебе тут налякало?..
— Мені скажуть: твоя Мати засвітила вогник у зруйно­
ваному храмі. Чому ж не в колгоспному клюбі? А я, Ксе­
ню, не знаю, як це пояснити. Просто вразила мене церков­
на руїна, та й годі. Мене, розумієш?.. Не Матір, а мене, і в
цьому нарочитість.
Ксеня, трохи подумавши, мовила:
— Немає тут нарочитости. На руїні виріс клен — і цим
все сказано. Сонце на старому храмі витворило нове жит­
тя. Храми вмирають, життя — вічне!
— Так. Але… цього ще не досить, — похмуро заува­
жив Володимир.
Ксеня пояснила: якщо потрібна прив’язка до конкрет­
них подій, то це може бути минула війна. У церкві світить­
ся, але то не свічка — там діти накидали трави, товчуться
на ній, їм весело. Тут вони ляжуть спати. Німців давно ви­
гнали, фронт уже далеко, можна не боятися вогнища. Мо­
же, сім’я повертається в рідне село. Або й повернулася, та
хата спалена… Але ця прив’язка — тільки сцена. Дія шир­
ша, вища, величніша! Позаду наше минуле — з богами та
війнами. А попереду нова дорога. І Мати готує до неї ді­
тей.
— Гаразд, я подумаю. Мене зачарував не символ Ма­
тері, а просто мати, реальна мати.
Ксеня припала головою до його грудей.
— Володю, живи тут, у мене… — Він відчував, як
б’ється її серце, як слова перехоплюють подих. — Чуєш,
Володю?.. Мені тяжко було ці три роки. Повна самотність,
моторошно від неї. У Києві було б іще гірше — тут мене
137 знають, шанують… А там? Юристів без мене вистачить.
Та й бібліотекарів теж… Я готова жити на хлібі та на во­
ді, аби ти ніколи не думав про заробітки від малярства.
Візьмемо город, заведемо курей. Поживемо якось… Мені
мета потрібна, мета! Щоб я знала, для чого живу на світі.
Бібліотеки мені мало. Ти — великий, Володю! Ти й сам
цього не розумієш. Я це відразу в тобі побачила. Але тобі
буде важко. Не всі люди вміють побачити велику правду.
А маленька просто не для тебе. Не ходи звідси нікуди, жи­
ви тут. Я нічого від тебе не вимагатиму — будь кварти­
рантом, це твоя справа. Я люблю тебе!.. Легковажно,
швидко — все знаю. Але люблю…
Ксеня раптом заплакала, сльози котилися на його до­
лоні, тяжка самотність, якої зазнала ця жінка, висловлюва­
ла себе відверто, не ховаючись, — і це так зворушило Во­
лодимира, що він теж готовий був заплакати.
— Ти ж мене зовсім не знаєш, Ксеню.
— Знаю, я вже зрозуміла. Нервовий, непослідовний.
Можеш незаслужено образити… Ну, п’яним я ще тебе не
бачила, але нехай. Не в цьому справа… Я все стерплю, Во­
лодю. Аби ти лишився зі мною.
Він слухав її слова, мов зачарований. Нехай тільки са­
мотність, про яку вона з таким болем казала, породила в її
душі стільки пристрасти!? А, може, й справді Ксеня поба­
чила в ньому те, чого не бачили інші? Де, в чому вона мо­
гла це побачити? Ескізи, які вона розглядала, не заслугову­
ють на таку оцінку. А вона, бач, назвала його великим!
Хоча б просто художником…
Страшно було Володимирові від її слів. Страшно то­
му, що він іще не знав, чи зуміє відповісти їй такою лю­
бов’ю, яка виринула в ній. Це правда: Ксеня саме та жінка,
яка здатна допомогти йому зробити перші самостійні кро­
ки в мистецтві. А що ж буде потім? Адже ж попереду ціле
життя. Він теж пережив самотність, він знає, яка це для
людини кара.
Володимир сказав:
— Ми будемо разом, Ксеню. Та я боюсь, що ти розча-
138 русшся. Не так це просто, люба моя.
— Знаю, не маленька.
Витерла очі, посміхнулася. Підійшла до фотографії чо­
ловіка, сказала засмучено:
— Це нічого, що я не зняла?
— Ну, що ти, Ксеню! — обурився він.
— Спасибі, — вона рвучко пригорнулась до нього. —
Спасибі, Володю. Я знала, що ти дозволиш.
Знов наблизилась до фотографії, хустинкою витерла
скло — наче давно збиралася це зробити, але чекала доз­
волу. Чи, може, Ксеня розмовляла з чоловіком потай від
Володимира? Може, вона казала йому: не засуджуй мене,
дорогий, бо хіба я винна? Я пробувала прожити без друга,
щоб думати тільки про тебе. Та земля влітку розпікається
сонцем, а взимку її сковує мороз. І все в цьому світі вима­
гає, щоб люди пам’ятали, де вони живуть — не за хмара­
ми, а на землі, серед земних, відчутних речей, котрі не до­
зволяють про них забувати. Вони то колючі, то лагідні, то
красиві, то потворні. Дехто намагається їх привласнити,
сказавши: це моє! — ніби від цих слів вони починали ко­
мусь належати. Але люди вмирають раніше, ніж речі, і на­
справді людям нічого не дістається — все лишається на
землі, де знову хтось повторює: це моє! А що ж по-справ-
жньому наше? Тільки саме життя, тільки те, що ми пере­
жили та передумали. Тільки добре слово друга, потиск йо­
го руки, щирі почуття, котрим можна вірити. Та ще те, що
ми пізнаємо ціною великих зусиль, ціною мук і страждань
— так, як воно й годиться людині. Нехай інші вже пізна­
ли й докладно пояснили цей світ, та ми знову мусимо йо­
го пояснювати — бо тільки заради цього й живе людина.
Ми ж з тобою не раз про це розмовляли, саме для цього я
й покинула столицю, то ти ж повинен мене зрозуміти.
Важко мені самій це робити, друже мій! Дуже важко. А ця
людина, на яку ти дивишся із рамки, дуже схожа на тебе.
Як би ти був живий, ви б стали друзями, я це знаю. А раз
тебе немає, то я сама з ним дружитиму. Звісно, це буде по-
жіночому, та що ж я мушу діяти? Так воно тут, на землі,
повелося з давніх-давен…
139 Володимир, ухопившись руками за одвірки, нахилився
вперед — і в такій позі стежив за кожним її рухом. Тепер її
рухи були жваві, хазяйновиті, мовби Ксеня, закінчивши
молитву, перейшла до хатніх справ. Підняла карафку з го­
рілкою, напівлукаво чи, може, напівсерйозно запитала:
— А це ж кому лишається? Дивись, бо сховаю. Невже
не хочеться?
— Хочеться, Ксеню. Але зовсім не так, як раніше.
Володимир казав правду. Іще б рік такого життя, як в
Одесі, — і тоді його ніхто б не порятував. Отже Дмитро
Захарович, котрого він не любив за солдафонство (так він
називав його зовнішню суворість), тричі врятував йому
життя. Вперше тоді, коли прийняв його дитиною із проби­
того кулями катера, вдруге на безлюдному березі моря,
яке збиралося заштормувати, і втретє — це найговніше! —
тоді, коли розшукав одеських Медунів, а вони розшукали
донецьких. Де ж ти зараз, Дмитре Захаровичу? Володимир
не знає навіть твоєї адреси.
Про той катер дітям потім розповідали — прибув він
до Очакова, який уже визволила Радянська Армія, а Оде­
са ще була окупована. Здебільшого це були сироти.
— Давай вип’ємо, — сіла за стіл Ксеня. — Мені теж
захотілося. А взагалі… Ховати не буду.
— Даремно, — засміявся він.
— Я за тебе вже не боюся.
Він думав про Ксеню, про отой її мимовільний рух,
коли вона витирала хустинкою скло фотографії. Цей рух
сказав Володимирові більше, ніж її палкі слова. І соромно
йому стало за духовну короткозорість, котрою страждає
більшість чоловіків, а він, звісно, теж не виняток. Чомусь
так поміж людей заведено, що дівчина або жінка мусить
ховати свої почуття — нехай чоловік перший їх висловить.
Та ще треба добре поводити його навколо пальця, щоб не
одразу зрозумів: усе тут для нього відкрите, ніяких пере­
шкод немає. Може, й Володимир цього ждав від Ксені? А
вона, бач, зовсім не володіє жіночими хитрощами — до
того проста, безпосередня, що її легко, дуже легко образи-
140 ти. А по суті лише сильні натури здатні жити з відкритою
душею — це розкіш, велика розкіш, і вони можуть її собі
дозволити! Можуть тому, що не знають страху. А страху
не знають тому, що вірять людям і не ждуть від них нічо­
го злого. Якщо ж станеться зло, дуже тяжко його пережи­
вуть, та й знову вірять. Тяжко їм не за себе, а за людей:
дивляться на них з наївним подивом — хіба ж це можли­
во? Це ж від темряви…
Добра ти, Ксеню Петрівно! Хочеться сказати тобі такі
слова, щоб назавжди зігріли душу. Володимир їх скаже,
обов’язково скаже. Тільки зачекай трохи. Може, ти й
справді випередила його, та це не біда, він усе розуміє.
Пригорнув її, трохи зрадів від того, що тіло її було по­
датливе — адже фізично Ксеня сильніша від Володимира,
це якось підбурювало його самолюбство. Неля була не та­
ка — він на руках її носив…
Та всі ці вагання й сумніви зникли відразу ж, коли він,
опинившись в її обіймах, задивився в щасливе, трохи
хмільне обличчя. Воно було прекрасне! Володимир уперше
відчув, що не здатний прожиту без цієї жінки. Ксеня така
надійна, як земля під ногами.Раніше він навіть не знав, яке
це щастя — відчувати твердість ґрунту, на якому стоїш. З
Нелею цього відчуття не було. Все здавалося хистким, бу­
ремним, наче вони у човнику долали океан, потім зрозумі­
ли, що так його не подолати. Тепер він стояв на березі,
земля ще хиталася під його ногами, та він уже поволі ро­
зумів, що то хитається в його уяві день учорашній, а зем­
ля цілком надійна. їй можна довірити і самого себе і свої
наміри та сподівання.