Лише тепер надійшла черга трохи ближче познайоми­
тися з братом. Іван був мовчкуватий, умів привітно посмі­
хнутися, але який він насправді, чим живе, що його хви­
лює — того Володимир не знав. Виходило так, що він до­
зволяв братові піклуватися про себе, приймав це як належ-
141 не, а сам задовольнявся лише тим, що збігалися їхні анке­
тні дані — обидва Тарани, обидва Микитовичі. Ну, ще Ме-
дуни свідчили, що вони справді брати, та й усе.
Тепер вони сидять серед степу, кілометрів за п’ять від
селища, і стиха розмовляють. Канавокопач уже пройшов
далеко, труби розвезені, лишилося їх позварювати. Потім
дівчата пообмотують зварені стики просмоленими смужка­
ми толю — та вже й здавати можна. Досі селище жило на
Газових бальонах, а незабаром свій Газ матиме.
Шахта відрядила Івана в розпорядження якогось Газо­
вого управління, тепер він там зарплату отримував, а жив,
звичайно, вдома. Газозварникові напарник потрібен, аце­
тиленовий Генератор хоч і не дуже важкий, а самому тяга­
тися з ним незручно. Та й бальон з киснем час від часу до­
водиться перевозити на тачці — словом, без напарника не
обійтись. Саме тоді й зголосився Володимир бути його
напарником.
Теорію газозварювання Володимир засвоїв швидко, ре­
акцію взаємодії карбіду з водою написав на дошці вправ­
но, мов викладач, техніку безпеки також здав на відмінно
— Іван не чекав від брата такої тямкости, бо це ж нова
для нього справа. А практика давалася Володимирові
значно важче. Паяльник вібрував у його руці, часом Воло­
димир пропалював стінку труби наскрізь, тоді Іванові до­
водилося її заварювати.
Зараз обідня перерва, брати розправлялися з вареною
куркою, запиваючи її холодним чаєм. У небі заливався
жайворонок, після дощу зазеленіли навіть солончакуваті
пагорби, білі ковилові хвилі хлюпалися на викинуту із ка­
нави землю, а терикони чаділи десь далеко — тут дихало­
ся вільно, легко. Різкий запах карбіду вони вже не поміча­
ли — звикли до нього.
— Що ж, так воно й буде? — запитав Іван. — Може б
хоч ріднею зібралися?
— Ти про Ксеню?
— А вже ж. Її люблять на шахті, ти це врахуй. І чоло­
віка любили.
142 — Чіп ж тут враховувати? — трохи зніяковіло запитав
Володимир.
— Ну, щоб осічки не вийшло.
Більше до цієї розмови не поверталися. Володимир ро­
зумів, що Іван висловив йому сімейну пораду — сказав те,
що думали з цього приводу Марія Гаврилівна, Григір,
Сашко. Тут до цього ставилися суворо, легковажити не го­
дилося.
Володимир не став запевняти Івана, що Ксеня йому
дорога, навіть дуже дорога — він поволі почав розуміти
звичаї цього краю: не за слова тут шанують людей, а за
діла їхні.
Отож саме на цьому й розкрився для нього Іван: він
умів розмовляти мовою вогню та металу, через те й був
неговіркий. Яке обличчя було в нього, коли він брав у лі­
ву руку зігнутий електрод, у праву — бронзовий паяльник,
і синє полум’я починало бунтівливо битися в його руках!
Там, у синьому полум’ї, температура лише наполовину
менша, ніж на поверхні Сонця — понад 3000 градусів. То
був упокорений космос, загнузданий, запряжений у віжки,
що тягнулися від Іванової руки двома гумовими шланга­
ми. І він, мовчкуватий Іван, був господарем космосу, хоч
ніхто його роботу не назвав космічною. А Володимирові
ж треба саме отакої синяви, яка вихоплюється з паяльника!
Прозорої, світанкової, могутньої, бунтівливої. Треба для
тієї ночі, котра нависає над кленом та над Матір’ю, бо йо­
му лише здавалося, що він здатний відмовитися від свого
задуму. Десь іще лишався сумнів: який же це Донбас? Дон­
бас у Григорові, у Сашкові, в Іванові. Упокорений космос,
що став для них звичним, домашнім, наче хатнє вогнище.
Але Ксеня перемогла: вона зуміла переконати Володи­
мира, що ці сюжети мальовані та й перемальовані, тут
якийсь новий підхід треба шукати, а «Берег Вічности» від­
найшовся зненацька — широко, повно, історично.
Людям майбутнього важко буде розібратися у тися­
чах деталей, які колись приваблювали художників, кіноо­
ператорів, фоторепортерів. І якщо художник не вирізняє
143 свою професію з-поміж оцих двох, якщо він робить те ж
саме, що й вони, то він просто марнує час і фарби. Звісно,
люди майбутнього віддадуть перевагу кінохроніці, бо то ж
таки інформація з перших рук, а не в переказі!
Отож не ображайся, Донбасе, що Володимир не ки­
нувся відразу ж тебе малювати — він іще просто не знає,
як до тебе підступитися.
Іван допоміг Володимирові обладнати майстерню в
старій хаті, Григір виніс скриню з заповітною сулією ку­
дись на горище, Ксеня виявила небияку винахідливість у
створенні затишку. Тепер у Володимира було все, що тре­
ба художникові — лише малюй та думай!
У дворі стояв Іванів мотоцикл, а його господар підій­
мався вдосвіта і п’ять кілометрів відміря пішки. Це одна
година. З годину Іван міг працювати без напарника. Зреш­
тою, якщо й доводилося терпіти деякі незручності, то рівно
через годину біля канави зупинявся мотоцикл, з нього зі­
скакував Володимир і вони починали надолужувати прога­
яне. Отже їхня основна робота від такого розпорядку не
страждала. Зате в розпорядженні Володимира лишалося
аж дві години для роботи над «Берегом Вічности»! А як­
що зважити, що сонце влітку сходить дуже рано, то мож­
на набрати й чотири.
Чотири ранкові години, коли ти висвіжений учораш­
нім степовим цілоденням, обіймами коханої, добрим сном
та любов’ю рідних людей, що покладають на тебе великі
надії! Чомусь вірять тобі, хоч ти нічого ще не зробив —
просто вірять.
А десь близько дихає сірчаним чадом Той, що в тера­
кот живе — чому він наснився Віктором Неберою? Про­
сто смішно! Ну, нехай би його уві сні відвідав Куций —
він значно більше підходить на роль Мефістофеля. Імпо­
зантний, з міністерським портфелем, з принадною посміш­
кою, він проходив по вулиці так, що прохожі шанобливо
розступалися — відразу ж було видно, що це не рядова
людина. До Володимира він ставився поблажливо, мов до
підлітка. Любив виказувати свою доброту — ніколи не
144 відмовляв, якщо у Володимира кінчалися гроші. Навіть
лаяв Вухатого й Кирпу, коли Володимир, напившись до
безтямности, ночував десь у сквері чи навіть у витверезни­
ку. Особливо лякав Куцого витверезник, бо там доводило­
ся мати справу з міліцією. Тут уже діставалося Володими-
ровим дружкам за те, що не вберегли!..
А з терикона котилися чорні брили, гупали у Григоро-
ву загорожу, стогнали дуби у балці, і стогін той віддавав­
ся тяжким відлунням у Володимировому серці.
Той, що в териконі живе, був уже не Віктором — він
був чимось більшим. Може, то було нерозуміння людсь­
ке, байдужість до рідної природи, а, може, абстрактне зло,
що затуманює душі, підсовує людям дешевенькі принади
замість високого служіння земному Життю.
Ксеня лише посміхалася з отого олюднення терикона,
але вона була далека від того, щоб звинувачувати Володи­
мира в містицизмі. Бачила, що він уже почав приростати
серцем до землі донецької, а як це приходило — то вже
особиста справа. Якщо йому для цього раніше треба було
витворити міт — нехай творить…
Виблагала для себе право тихенько сидіти в майстер­
ні, коли Володимир працює, — вона в’язала йому модно­
го светра. Прокидалися разом, Ксеня варила яйця, готува­
ла міцну каву. Поснідавши, рушали через ранкове селище
до терикона. Спершу спускалися в Орлову балку, де Воло­
димир обливався холодною водою, а тоді вже заходили в
хату — й тут починалося священодійство. Для Ксені це бу­
ли години великої радости — Володимир працюючи, обго­
ворював з нею і те, що стосувалося його задуму, і те, що
далеко виходило за його межі.
Постать жінки виступала на полотні все виразніше, де­
що в ній лишилося від циганки, але волосся, високе чоло,
міцні трудові руки належали Оксані Самійлівні. Інколи Во­
лодимир змушував позувати Ксеню — і вона почала вга­
дувати в Жінці деякі власні риси. Та ніхто із цих трьох жі­
нок не був тією Жінкою, котра день крізь день оживала на
полотні, несучи у рисах свого обличчя, у виразі очей
145 страждання, мудрість і волю до життя Земної Матері, що
здавалася уособленням людського безсмертя.
— «На перехресті часів» — ось як іще можна назвати
твій «Берег Вічности», — зауважила Ксеня.
— А, може, так справді краще? — на мить відірвав­
шись від роботи, запитав Володимир.
— Назва знайдеться, не бідкайся.
Він знову поринав у роботу, а Ксеня, стежачи за його
рухами, мліла від щастя. Вона зараз жила повним життям
— таким, про яке мріяла. Володимир плавав в атмосфері
обожнення, і якби він не був таким перем’ятим тч перетер­
тим, то, може б, ця атмосфера зробила його самозакоха­
ним егоїстом. Проте вона лише відроджувала віру в себе,
лікувала його обпалені нерви, яким ніколи не бракувало
чутливости, але бракувало спокою та врівноважености. Він
був із тих людей, з яких ніби сама природа здирає шкіру і
випускає у світ для того, щоб навіть дотик вітру породжу­
вав глибокі струси в їхньому єстві. Суспільству такі люди
потрібні не менше, ніж залізні солдати, чиї нерви здатні
витримувати таке, що Володимирові й не насниться.
Інколи він розповідав Ксені про Нелю. Ксеня слухала
терпляче, не виказуючи своїх ревнощів, але погляд у неї
смутнів, в’язання опускалося на коліна.
— Чому ти гадаєш, що море — не її стихія? — почи­
нала вона захищати невідому їй Нелю, якій потай заздри­
ла, бо гадала, що сама вона не володіє жодним талантом,
окрім в’язання.
— Неля — блискучий декоратор. Вона винахідлива, як
мороз.
— Як мороз? — дивувалася Ксеня.
— Авжеж! Мороз, розмальовуючи шибки, ніколи не
повторюється. Нелі що дихнути, то створити новий орна­
мент — однаково. Та вона дуже вперта — хоче оволодіти
саме тим, що їй важко дається. Ну, й честолюбства їй не
позичати. Не знаю, що раніше почалося — наш розлад чи
моя пиятика. Я її часто критикував.
146 — А в тебе хіба немає честолюбства? — лукаво запи­
тала Ксеня.
Він усміхнувся:
— Ще встигнеш перевірити.
Боротьба Григора з териконом тривала, але Володи­
мир, захоплений роботою над «Берегом Вічности», лише
інколи накидав олівцем ескізи. Проте йому здавалося, що
він також бореться з териконом — бореться щоденно,
мовби отой химерний сон не скінчився, лише змінився пер­
сонаж, котрий виступав у ролі Того, що в териконі живе.
Тепер це був Куций.
Без чверти дев’ять Володимир кидав малювання, Ксе­
ня рушала додому, а він сідав на Іванового мотоцикла, ви­
скакував у степ і за якихось п’ять-десять хвилин уже допо­
магав братові перетягати бальона з киснем. Попереду сім
годин такої роботи, яка була для Володимира відпочин­
ком. Йому дуже хотілося оволодіти паяльником — більше
навіть, ніж пензлем. Часом йому здавалося, що пензель —
це забавка, справжню зброю тримає в руках Іван. Володи­
мир пройнявся пошаною до молодшого брата, Іван зда­
вався йому навіть старшим, мудрішим — тут, серед степу,
світилися з однаковою силою сонце і його паяльник. Інко­
ли Іван дозволяв йому трохи попрацювати — і тоді Воло­
димир був на сьомому небі. Але Іван після нього іще раз
проходив шви, щоб ніде не лишилося найменшої щілинки.
— Газові труби варити важко, — пояснював він. —
Вода прорветься — півбіди. Вона себе одразу ж показує. А
Газ покаже себе тільки тоді, коли іскра на нього впаде.
Живим не вийдеш.
Володимир уже знав: коли вони закінчать зварку, при­
їде інспекція перевіряти їхню роботу. Інспектори накача­
ють у труби повітря, доведуть його до високого тиснення
— значно вищого, ніж здатний створити газ. Де погано
зварено, відразу ж засвистить. Отже на Іванові лежала ве­
лика відповідальність.
— Завтра разом на роботу виїдемо, — похмуро сказав
Володимир. — Це серйозна справа, так не годиться. Ви­
конроб ще не лаяв за мене?
147 — Виконробові норма потрібна, а ми даємо півтори.
— Не ми, а ти… Це нечесно.
— Про чесність годі балакати. Хіба ти не помітив, що
ми пізніше кінчаємо?
Цього Володимир якось не помітив. Виходило, що
Іван знову чимось жертвував задля нього. Чи не забагато?
Чи зуміє Володимир віддячити братові?
Коли Володимир про це говорив, Іван розгнівався:
— Ну, й дурницю ж ти верзеш! Давай краще закуримо.
Вони трохи відійшли від Газового Генератора, — біля
нього курити не можна, — посідали на вивернутій із кана­
ви землі. Обох хвилювала загадка їхнього народження,
живе джерельце, з якого починалися ручаї їхнього життя.
Хоча б знати, хто ж вони, батьки їхні! Ця загадка ріднила
їх більше, ніж сама свідомість того, що вони брати.
— Дядько Микола каже, що Тарани в катакомбах за­
гинули. І мати, й батько. Багато там народу полягло.
— А що то за катер був? — запитав Володимир.
— Який?
— Той, що із Одеси нас вивіз.
— А-а… Румуни до наших перебігли. Побачили, ма­
буть, що німцеві капут. А німчура почала перед відступом
катакомби газами обкурювати. Отоді, каже дядько Мико­
ла, й вирішили дітей на Очаків вивезти. А взагалі це треба
в нього розпитати. Дядько про якогось мічмана згадував.
Мирон, здається. Це він з нами на катері пробивався. Не
всі живі лишилися — «мессери» з кулеметів по катері били.
Але якось прорвалися. Мабуть, німцеві вже не до нас було.
Старшому Таранові здається, що він пам’ятає той ка­
тер і навіть мічмана. Володимирові тоді минуло чотири
роки, Іванові — рік. Було дуже холодно, на палубу падав
сніг, всюди лежали діти — багато дітей. Всі вони такі ви­
снажені, що ніхто з них не мав сил навіть заплакати. Ле­
жали тихенько, збиті докупи, обтягнуті шкірою кістячки. І
саме тоді, коли почало розвиднятися, над ними з ревом,
свистом, стріляниною страшним металевим смерчем про­
гримів літак. То була одна мить, ніхто з них навіть не во-
148 рохну вся — так і лежали купками, живі й мертві…
Звісно, Іван цього не міг пам’ятати. Десь був, мабуть,
у трюмі, хтось його пригортав до грудей. Хто? А, може, з
ними була їхня мати? Може, її теж зняли мертвою з кате­
ра?..
Пам’ять чотирилітньої дитини дуже зрадлива. На неї
накладається те, що потім розповідають старші, — і вже
не розрізнити, що ти справді пам’ятаєш, а що тобі розка­
зано пізніше.
Одного разу, коли Володимир їхав на роботу, його ви­
передив «бобик» — так називали машину, на якій їздив на­
чальник шахти. Порівнявшись з Володимиром, начальник
загальмував: ото, мабуть, перепаде Іванові! Напарник спі­
знюється на цілу годину.
Довелося відстати від начальникової машини — вона
вивергала з-під коліс густі хмари куряви. А коли Володи­
мир під’їхав до канави, де працював Іван, то побачив таке:
начальник шахти і газозварник лежали серед сріблистої ко­
вили й мовчки дивилися в небо. Іван тримався трохи на­
сторожено. Він підвів голову, розгублено глипнув на бра­
та. А Грицько Прокопович, закинувши руки за потилицю,
щось видивлявся в ранковому небі, де пливли поодинокі
білі хмаринки. Його обличчя було освітлене незвичайною
посмішкою — мовби він щойно вчинив якесь відкритя, але
люди про це покищо не догадуються.
Грицькові Прокоповичу було років сорок. Або, може,
трохи більше. Волосся біле, хлоп’яче, — схоже на оту ко­
вилу, серед якої вони лежали. Обличчя кругле, повне, але
не над міру. Енергії в цій людині було стільки, що, здава­
лося, всі на шахті пов’язані з ним невидимими дротиками і
він усіх та все довкола живив своїм струмом.Траплялися й
різкі слова, і навіть сварки, але його любили.
— Ну, пішов бомбить, — тепло, по-дружньму, казали
про нього шахтарі, коли він розпікав когось у нарядній.
Сам Грицько Прокопович також не ображався — кажи все,
що на душі накипіло, аби тільки не поза очі. Та якщо до
нього доходило, що хтось потай плітки поширює, — о-о,
149 цього він не прощав! Поставить перед людьми — викла­
дай усе відверто, не будь страхопудом
Мабуть, завдяки отаким людям, як Грицько Прокопо­
вич, і пляни у нас виконуються: люблять їх, підводити не
бажають. Як на фронті бувало: люблять командира — на
смерть за нього підуть. А оті договори про соцзмагання —
лише полігони для мух. Або «муходроми», як поміж со­
бою називали їх шахтарі.
Володимир, заглушивши мотоцикла, стояв трохи осто­
ронь, — він усе ще почував себе винним. Та й мізансцена,
яку він побачив, здавалася трохи дивною.
— А-а, художник, — не ворухнувшись, мовив началь­
ник у синє небо. — Підходь, сідай. Ми тут перекур влаш­
тували.
Володимир наблизився до них, але не сів — гадав, що
зараз Грицько Прокопович почне «бомбити».
— Сідай, чого ж ти? Земля тепла.
Володимир сів. Іван знічено посміхнувся.
— Лазню будемо ремонтувати, — сказав Іван. — Як
тільки тут упораємось…
— Про лазню потім, — увірвав його начальник. —
Скажи, художнику… Ти б отаке небо намалював? Щоб
усе було по-справжньому.
Володимир промовчав. Він якось іще побоювався, що
його підстерігає якась пастка.
— Любив я коней. Ох, любив! — продовжував Гриць­
ко Прокопович. — Особливо любив пасти. На нашій шах­
ті колись теж були коні. Я того не застав. А от-там… Ба­
чите отой горб?.. Отам іще довго бадю кіньми витягували.
Дерев’яний барабан крутили. Куди твої каруселі!..Я в шко­
лу ходив, звичайно. А влітку, бувало, як пропав з дому, то
аж до осені… Та воно нічого. Знали, де я пропадаю. В ме­
не лошиця була, ще не об’їжджена. А мене слухалась… —
Він штовхнув Івана. — Любиш коней?
— Не знаю, — почервонів Іван.
— Е-ет… Коли любиш, то тут і знати нічого. Григір
Остапович — той любить… А взагалі… Знаєте, що я вам
150 скажу, хлопці? Ви ще молоді, через життя навпомацки йде­
те.
— А як ходити треба? — трохи отямившись від мар­
них побоювань, запитав Володимир.
— На мотузку.
— Хіба це краще, ніж навпомацки?
Старшому Таранові не сподобалось, що начальник ша­
хти перейшов до повчань. Менторства Володимир не любив.
— Мотузки бувають різні. Я на Шпіцбергені два роки
працював. Там теж наші хлопці угольок добували… З жов­
тня до лютого — полярна ніч. Вже й не віриться, що сон­
це колись побачиш. Однаково, що в шахті, що на повер­
хні. Та ні, на поверхні важче. Гуде, реве, з ніг валить.
Отам без мотузка не проживеш. Таки справді на мотузках
ходили. Бо звалить, замете… А тут інших мотузків досить.
Тих, що дружбою називаються. — Він висмикнув руки —
з-під потилиці, смачно потягнувся. — Може, я щось недо­
речне сказав?..
— Чому?.. Правильно, — непевним голосом кинув
Іван.
— Це не одразу приходить. Так і знайте: найпростіше
не одразу приходить. Під час війни — то інше було. Якось
одразу люди визрівали. Все від людей починається. — Він
загадково посміхнувся. — А як їх, чортів, любити? Вони
мені таке влаштували… Вискочив з нарядної, мов щупак із
відра. Гадав, що злість свою довіку не вивітрю. А, бач,
степ заспокоює. Ох, і протерли вони мене! І все за оту кля­
ту лазню… Ну, мені пора.
Легко підхопивсь на ноги, потиснув руки хлопцям.
— Не затягуйте. Шахтареві помитися — то перше ді­
ло. Зараз навіть школярі на шахті миються. А як Газ прийде,
кожен удома це добро матиме. Ми тоді лазню до цурки пере­
трусимо. Правильно вони мене… З пісочком, з пісочком…
Ух, чортове сім’я!..
Сів за кермо й одразу ж помчав на шахту.
Після цієї розмови брати почали затримуватись на ро­
боті значно довше.
151 — Він тебе не лаяв за мене? — запитав Володимир.
— Та ні, — заспокоїв Іван. — Грицько Прокопович не
з таких. Каже: на вірі треба жити. Бо інакше діла не буде.