Якось під кінець робочого дня приїхав Віктор. Йому
дуже кортіло подивитися, що у Володимира виходить з
отією церквою. Та Володимир покищо показувати боявся.
Тоді Віктор попросив його показати ескізи. Володимир по­
годився.
До старого Григорового подвір’я під’їхали на «Моск­
вичі». Доки Віктор гомонів з Григором у садку, Володи­
мир сховав у комірчині незавершене полотно, а тоді вже
запросив гостя.
— Слухайте! Це ж не майстерня, а розкіш. Поставте
лямпи денного світла, я вам раджу. А взагалі добре, дуже
добре.
Віктор не відразу збагнув, звідки у Володимировому
альбомі з’явилася постать жінки — про циган він нічого не
знав. Ця жінка була для нього загадкою, незрозумілою.
Володимир почав пояснювати свій задум. Віктор уважно
слухав, потім знову попросив показати йому незакінчену
роботу. Володимир нарешті погодився. Доки він діставав з
комірчини «Берег Вічности», Віктор збігав до машини й
повернувся з пляшкою коньяку та свіжими лимонами.
— Я хотів показати вам пізніше, — сказав Володимир,
— та якщо вже зайшла про це мова, то нехай. Я не можу
знайти неба. Вважайте, що освітлення покищо умовне.
— Може, пора вже нам на «ти»?
— Будь ласка.
Довго Віктор не відходив від картини. То наближався,
то віддалявся, щось зважував, роздумував. Потім сів на
ослін, поклав руки на коліна й тихо мовив:
— Це не для мене.
— Чому? — нетерпляче запитав Володимир.
— Я ще не бачив такого. Так зараз не малюють. Але
152 сильно, дуже сильно! У неї таке обличчя… Воно прива­
блює і насторожує водночас. Хто ж вона?
— Мати тих людей, котрі житимуть у третьому тися­
чолітті.
— Гмм… Вам скажуть: справжня мати буряки сапає.
— Та хіба ж війни не було?
— Ну, була. Але ця жінка… Вона така, наче прийшла з
іншої плянети.
Володимир сумно посміхнувся:
— Не вона, а я прийшов з іншої плянети.
— Тобто? — здивовано підвів брови Віктор.
— Я уявив собі таке: якби ми побачили, все що нас
оточує, не тут, не на Землі… Ну, звичайне, буденне, але
десь на іншій плянеті. Потім повернулись додому й поча­
ли б розповідати людям… Як би ми розповідали?.. Зрекли­
ся б усього тимчасового, говорили б тільки про те, що ви­
значає саму сутність…
Віктор замислено мовчав. Нарешті мовив:
— Не знаю, що тобі справжні цінителі скажуть. Це
надто незвично.
— Але чому, чому?.. Дивляться ж люди на Землю зда­
леку, з космосу. Хіба ж це важко уявити?..
— Я можу уявити, принаймні намагаюсь. Але ті, від
кого залежить доля художника… Та я вже сказав: сильно,
вражаюче. Навіть не сподівався, що ти такий…
— Який?
Віктор промовчав. Коли трохи випили, Володимирові
знов пригадалося його одеське минуле. Це ж Віктор та
Іван визволили його з лабет Куцого. Навіть уже тоді, ко­
ли Володимир працював сантехніком, Кирпа і Вухатий не­
відступно за ним стежили. Вони умовляли його кинути цю
смердючу професію — Куцому потрібен товар. Платнею
невдоволений? Куций удвоє більше платитиме, але малюй.
І чомусь дуже захотілося розповісти про це Вікторові
— може б на душі полегшало. Віктора ця темна сторінка у
Володимировому житті зацікавила значно більше, ніж
можна було сподіватись.
— Куди ж вони це сплавляли?
153 — Куций мене запевняв, що він просто роздаровує
друзям. Ну, а я… Я тоді взагалі нічого не помічав. Дові­
дався пізніше — на закордонні шмутки обмінювали. То
грецький корабель до порту причалить, то англійський.
Звичайна контрабанда.
— А в тебе нічого не лишилося? Цікаво глянути.
Володимир пояснив, що це грубе ремесло — він про­
сто копіював свої власні роботи. Розмножував, як на кон­
вейєрі. Міг уже наосліп це робити. Було три сюжети —
Магдалина у молитовному екстазі, голова розіп’ятого
Христа і Христос на високовольтній вишці. Остання робо­
та мала особливий успіх. А проте оригінали збереглися, мо­
жна подивитись.
Він дістав із чемодана три прямокутні дощечки, подав
Вікторові.
Над степом палає заграва, біжать у далечінь ажурні
вишки високовольтної лінії. На хрестовині передньої виш­
ки, обхопивши долонями дроти, висить розіп’ятий Хри­
стос. Новітня цивілізація не вдається до цвяхів — вона
розпинає за допомогою електрики.
Як не дивно, але ті роботи сподобалися Вікторові біль­
ше, ніж «Берег Вічности». Релігійні мотиви його не лякали.
Це — мистецтво! Не для виставкомів, звичайно. Але…
Я гадаю, що справжнє мистецтво їх переживе.
— Епігонство, Вікторе. Яке тут мистецтво?..
— Ні, ти цілком самостійний. Твоя Магдалина — сло­
в’янка, це одразу ж видно.. Та й Христос… З кого ти його
малював?
— З електротехніка. Його якось трусонуло струмом.
Саме тоді мені й упало в голову розіп’яти його на вишці.
— Куций — не дурень. Це його справжнє прізвище?
— Не знаю, мене це не цікавило.
Віктор попросив дозволу зфотографувати Христа й
Магдалину на кольорову плівку. Володимир не заперечу­
вав, — лише стенув плечима.
— Бери, якщо хочеш. Я можу їх тобі подарувати.
Віктор не знав, як і дякувати за цей подарунок, а Во­
154 лодимир незабаром про нього забув.
Дні бігли швидко, вони були заповнені ранковою ро­
ботою у майстерні, степовими піснями жайворонків та трі­
потінням синьої птиці, що вихоплюється з паяльника. Во­
на вела братів усе ближче й ближче до селища.
Увечері Ксеня перекладала для Володимира трактат Ґе-
ге про Світло або читала вголос «Божественну комедію».
Інколи ходили до кіна, але здебільшого вирушали в степ,
щоб упіймати таке небо, якого вимагала Володимирова
картина. Брали палатку, виїздили на Івановому мотоциклі
до Дінця, зустрічали там світанки. Володимир намагався
запам’ятати переливи світанкових барв, що дуже швидко
мінялися, і як тільки сходило сонце, квапився відтворити
їх на полотні. Потім летіли по степових дорогах до шах­
ти, пилюка не встигала за ними — лишалася далеко поза­
ду — а Ксеня сміялася, щось кричала вітрові, і слова її так
само не встигали за мотоциклом, губилися у ранкових
степах.
Володимир відразу хапався за палітру та пензель, ру­
хи в нього були рвучкі, весь він здавався напруженим
клубком нервів — Ксеня боялася з ним заговорити, він міг
навіть образити. Хіба ж Володимир у такі хвилини відпо­
відав за свої слова? То була не людина, а тільки пензель,
тільки інструмент самого Світла, для котрого мало бути
втілення в живих істотах та в предметах — воно прагнуло
віддзеркавлення на полотні.
Лише тоді, коли Володимир сам звертався до Ксені,
вона сторожко відгукувалась — може, то він з собою роз­
мовляє, а не з нею?
— Знаєш, що я побачив у своїй Жінці?
— Ну…
— Я певен, що в майбутньому чоловіки віддадуть усю
владу жінкам. Якщо вони цього не зроблять, цивілізація
загине.
— Такими, як ти, не дуже покеруєш.
Але Володимир так захопився проблемою матріярха-
ту, що відклав палітру і, продовжуючи фантазувати, збу­
155 джено ходив з кутка в куток. Він ніби виступав на всесві­
тньому форумі чоловіків, котрі вирішили передати владу
жіноцтву.
— А ти не передбачаєш зловживань? — лукаво запита­
ла Ксеня.
— Яких саме? — суворо, навіть трохи роздратовано
запитав Володимир, мовби Ксеня була його ідейним воро­
гом. Вона вже добре вивчила ці його несподівані спалахи,
котрі ніколи не стосувалися побуту чи взагалі чогось осо­
бистого, зате інколи дуже бурхливо виявлялися в обгово­
ренні світових проблем. Проте він не любив також, коли з
ним відразу ж погоджувались.
— Скажімо, — продовжувала Ксеня, — жінки змов­
ляться і почнуть спалювати на вогнищах чоловіків. Отак,
як середньовічні монахи палили жінок. Тоді ж у Европі со­
тні тисяч було спалено.
— Цього не може бути.
— Чому?.. Єпіскоп спершу був лише скарбником хри­
стиянської общини, а що з того вийшло?
— Та це ж чоловіки, а я кажу про жінок! — Володи­
мир уже не сердився, а реготав. — Де ти бачила, щоб жін­
ки здатні були вчинити отаку змову? Вони завтра ж пере­
сваряться — і їхні таємниці розлетяться по всіх матери­
ках.
— А раптом… — Після павзи Ксеня додала трохи об­
ражено. — Хіба католицизм — це не чоловіча змова? Зга­
дай целібат.
— Чоловіків теж палили.
— Не стільки, як жінок. Кожне село намагалося знай­
ти свою відьму.
Глянувши на годинник, Володимир заспішив.
— Увечері договоримо.
Заторохтів мотоцикл, постать Володимира подалені­
ла, а Ксеня ще довго не виходила з майстерні. Вона нама­
галася зрозуміти, чим невдоволений Володимир — їй зда­
валося, що знайдено все, далі він здатний лише псувати
картину.
156 Ніч на полотні справді була незвичайна — небо жило,
дихало і, здавалося, навіть думало. Як безглуздо спереча­
тися з художником про суб’єкт і об’єкт! І чи треба було
Володимирові ритися в енциклопедіях, щоб вишукувати
підтвердження до своєї моделі світу?
У небі світилася чиста Душа Природи, сама промене­
ва субстанція, котра вихлюпує на поверхню плянети сві­
тлові кванти, що поглинаються травами й деревами, річка­
ми та озерами — і десь невидимо для нашого ока заро­
джується нове життя.
Є щось материнське в оцій степовій ночі, яка вже за­
пліднена невидимим Сонцем — із неї незабаром народить­
ся ранок, а потім над зеленим світом рушить Новий День.
Синє, бузкове, фіолетове змішуються, зливаються, тоскно
чекають багранцю, та він покищо вирує лише у вогнищі,
біля якого сидить велична, загартована трагедіями, освіт­
лена мудрою добротою Мати. Ця доброта проступає в
кожній рисочці її обличчя, що лишається суворим і стро­
гим: доброта від любови, суворість — від земних трагедій.
У вікні, за церковними ґратами, світиться — звідти ви­
зирає хлоп’яче обличчя, а дівчинка з оберемком сіна зупи­
нилася біля церковної руїни, дивиться на вогнище — там
щось парує в казанку, незабаром мати покличе вечеряти.
Та ні, то вже, мабуть, не вечеря — їхали довго, зупинили­
ся на ночівлю опівночі. То вже, напевне, сніданок…
На возі убоге селянське майно — сапки, вила, граблі.
Тут же пасеться корова — єдина тяглова сила, слабенька,
виснажена далекою дорогою годувальниця. Коней, звісно,
немає — де їм тут узятися? Шумить на вершині церкви
освітлений місяцем клен — символ земного безсмертя.
Ксеня з гордістю дивилася на полотно — адже тут є
частка її самої, це ж вона підказала Володимирові, що сю­
жет треба прив’язати до минулої війни: мати з дітьми по­
вертається у звільнене село. Від циганського мало що ли­
шилося — тільки вогнище, на яке вони ходили дивитися,
та суворість в обличчі Жінки, про яку тоді Ксеня сказала:
вона шаблею здатна рубатися.
157 Картина їй подобалась, дуже подобалась!
Несподівано двері відчинилися, увійшли Григір та
Сашко. Ксеня трохи зніяковіла, але відразу підбадьорила­
ся — власне, що тут було ховати? Напевне, її вважали ро­
дичкою, хоч вони з Володимиром ще й не зголосилися,
про шлюб покищо не було мови.
Григір уже не раз оглядав картину, а Сашко бачив
уперше. Ксені дуже цікаво, що він скаже, — вона шанува­
ла цю людину за чесність та природний розум. Звісно, від
нього не можна чекати фахового судження, та хіба ж ху­
дожник працює лише для фахівців? Саме йому, Сашкові, й
належало визначити, чого варте це полотно — він же і є
той самий народ, на який люблять посилатися критики.
У виразі його обличчя Ксеня не помічала жодних емо­
цій — дивився на картину так, ніби він її добре знає. Це
трохи занепокоїло Ксеню, вона відступила вбік, її кулачки
стиснулися, а нігті нервово шкрябали спітнілі долоні. Во­
на почувала себе так, мов на екзамені.
Сашко підійшов до картини, показав на дівчину:
— Звідки це в неї?
— Що? — здригнулася Ксеня.
— Плащ оцей. Таких тоді не було.
Лише зараз Ксеня помітила, що з лівого плеча дівчин­
ки звисав прозорий плащик. Раніше вона цій деталі не на­
давала значення.
— Хіба не було? — здивувалася Ксеня.
— Ми їх уперше побачили, коли кордон перейшли.
— Та це ж звичайнісінький целофан.
Сашко засміявся.
— Це тепер він звичайнісінький. Дивно, правда?.. Тан­
ки були, а целофанових плащиків не було.
Ксеня ледве стримувала хвилювання: невже Олексан-
дер Григорович нічого, окрім цієї дрібниці, не помітив?
Зрештою, той плащик міг якось потрапити з-закордону,
хіба в ньому справа? Ну, замаже його Володимир, якщо
вирішить, що закордонного тут нічого не повинно бути.
Алеж ота ніч, що здається живою істотою, клен на церкві,
158 постать Матері — невже це Олександрові Григоровичу ні­
чого не промовляє?
— Та-ак, — нарешті проказав Сашко. — Ну, не
знаю… Мені подобається, а вам як, тату?
Григір пошкріб потилицю.
— Церкви жалко. Такої, як у Бугаївці, ніде не було.
Кажуть, сам Гартман туди молитися їздив. Та й ми з Гав­
рилівною бували. А дітки, слава Богу, вижили. Ну, й ко-
ровчина збереглася, молоко буде. Воно, може, й орати на
ній доведеться, та то вже півбіди. Головне те, що сохран-
нїсть людям випала. Бач, навіть сапки з вакувації везуть.
Значить, і там женщина городець обробляла.
Ширшого змісту — того, що виводив за межі «прив’яз­
ки» — вони в картині не побачили. Проте Сашко, все ще
не відходячи від неї, про щось роздумував. Важко було
вгадати його думки. Ксеня була трохи засмучена, їй хоті­
лося, щоб кожна людина з першого погляду могла сприй­
няти не лише деталі, а весь задум з його нюансами та фі­
лософським підтекстом.
— Її на голову колгоспу оберуть, — твердо сказав
Сашко. — Така справиться.
Ксеня зідхнула з полегшенням: ось воно, визнання!
Якщо ця жінка в ті роки могла бути головою колгоспу, то
їй під силу стати й Матір’ю Людства!
— Ксеню, — сумно мовив Сашко, — мати захворіли.
Я оце лікаря привіз, каже — запалення легенів. Може б ви
почергували біля них? Потім Галина приїде.
— Злягла стара, — заклопотано додав Григір. — Дав­
но її ноги не носять. Ви вже не відмовте, Ксене Петрівно.
— Чого ж ви мовчите? — похопилася Ксеня. — Хо-
дімте!
Які ж вони дивні, ці люди! Важко Ксені звикнути до
їхньої витримки, яка часом на байдужість схожа. Ксеня
відчувала, що їм було не до картини — дуже стурбовані
чимось. Але, мабуть, не відразу наважились вони запроси­
ти її на чергування до хворої — все ще не знають, сусідка
вона чи родичка.